Не забули земляки славного максима. украинский оче

Уважаемые читатели!

Вашему вниманию предлагается произведение (очерк) Станислава Акимовича Буряченко, украинца, из козацкого рода (Чигиринщина, сейчас Черкасская область, Украина), который, к сожалению, уже не сможет с вами полемизировать по поводу своего творчества и других злободневных и насущных тем жизни.
Время формировало автора как человека, журналиста, творческую личность. Были и победы, были и поражения…Чего больше, - не нам судить.
Поэтому, как дочь, прошу с пониманием и толерантно высказывать свои впечатления по поводу предложенного вашему вниманию очерка.
Мной внесены только незначительные правки в рукопись в тех случаях, когда некоторые слова не читались ясно или исключительно стилистические правки.
Этот очерк был написан отцом незадолго до его ухода из жизни, приблизительно летом 1998 года…

C уважением и с надеждой на ваши отзывы,
Светлана Беляева.

Шановні читачі!

Вашій увазі пропонується твір (нарис) Станіслава Якимовича Буряченка, українця, з козацького роду (Чигиринщина, нині Черкаська область, Україна), який, на жаль, вже не зможе з вами вступити у полеміку з приводу своєї творчості та інших злободенних та суттєвих тем життя.
Час формував автора як людину, журналіста, творчу особистіть. Були і перемоги, були і поразки… Чого більше, - не нам судити.
Тому, як донька, прошу з розумінням і толерантно висловлювати свої враження з приводу запропонованого вашій увазі нарису.
Мною внесені лише незначні правки до рукопису в тих випадках, коли деякі слова не читалися чітко або виключно стилістичні правки.
Цей нарис був написаний моїм батьком незадовго до його відходу у потойбічний світ, приблизно влітку 1998 року…


З повагою та зі сподіванням на ваші відгуки,
Світлана Бєляєва.
                І повіє огонь новий
                З Холодного Яру. 
                Т.Г.Шевченко
               

                О люде український,               
                мій народе,
                Побережись
                не вершника – царя:
                Його нащадків
                клятої породи.
                Вони на тебе
                пазурі гострять.
                С.Буряченко,
                «Біля пам’ятника Петру І у Санкт-
                Петербурзі».

               
*****************************
До 230-річчя Коліївщини.

НЕ ЗАБУЛИ ЗЕМЛЯКИ СЛАВНОГО МАКСИМА.

Медведівка, - начебто, звичайне село на Правобережній Україні. Як і чимало інших колишніх поселень селян – втікачів від кріпацтва, славиться воно розкішними садами; дзеркальними ставками з дикими птахами, які й досі тут виводять своїх пташенят; гористою місцевістю, де по улоговинах, в ярах і під’ярочках ховаються, наче від переслідування хижого звіра чи нелюда, старенькі, ще криті очеретом чи соломою, хатинки, а також чимало дач міських жителів. А навкруги - ліси соснові й листяні, де крім грибів, за котрими щороку звідусюди приїздять сотні грибників, є ще й дикі груші, яблуні, шовковиці, малинники та інші фруктові й ягідні пасовиська. Протікають через село і повз нього річечки й струмочки, а головне – ріка Тясмин, колись оспівана багатьма поетами.
Та не цим вирізняється серед інших сіл України Медведівка, а тим, що саме звідси почалося у 1768 році й поширилося не тільки по Україні, а й далеко за її межами, одне з найбільших повстань українського козацтва і селянства не тільки проти економічного, політичного й національно-релігійного гноблення нашого народу польськими магнатами й шляхтою та католицьким духовенством, а й проти місцевої української старшини та поміщиків, феодалів, ставлеників з Московії, за ліквідацію панщини і всілякого поневолення, за вільну й незалежну Україну. Увійшло  в історію це найбільш організоване в ті часи національно-визвольне повстання під назвою Коліївщина.
А очолив його місцевий уродженець Максим Ієвлевич Залізняк, котрий разом з невеликим загоном запорізьких козаків зумів залучити й згуртувати досить численне й добре організоване як могутній Склик (на Стеб, - так звався підвішений на дубові величезний казан, у котрого, наче в дзвона, гатили довбнею, скликаючи по тривозі все козацтво); підняв на боротьбу не тільки селянство правобережної України, а й Волині, Галичини, Білорусії та інших територій, узурпованих польською шляхтою та місцевими поміщиками.
Певна річ, таке надзвичайне поширення Коліївщини, що загрожувало відродженням вільної і незалежної України на чолі з самостійним гетьманом Максимом Залізняком, не могло не стурбувати Російську імперію, яка в котрий раз продемонструвала свою нетерпимість до всіляких намагань українського народу завоювати собі свободу.
Послані російським урядом війська, підступно, по-зрадницькому заманивши М.Залізняка та І.Гонту начебто на переговори, захопили їх у полон, обеззброїли їхнє військо. І Гонту ці ж російські посіпаки видали польським властям, котрими він у липні 1768 року після звірячих катувань був четвертований. А Максим Залізняк, котрого згодом Тарас Шевченко назве «душею щирою», після ув’язнення у Києво-Печерській фортеці був засуджений на каторгу у в Сибір, де його сліди й загубились.
Постає питання: чи не тому в українських засобах масової інформації не відмічається широко й голосно хоч і не кругла, але все ж знаменна дата – 230-річчя Коліївщини, що певні зрусифіковані кола, котрі і уві сні і наяву бачать себе знову під могутніми крилами імперського російського орла, бояться зайвий раз нагадати українському народові, коли і як збиткувались над ним саме їх поплічники, як знущались і мордували його славних синів-борців за вільну й самостійну Україну?
Що ж хай це буде для нас, українців, ще однією пересторогою.
А от земляки Максима Залізняка не забули про свого славного предка, урочисто відзначивши 230-річчя Коліївщини, тим самим нагадавши, що «ще не вмерла Україна», що справжні патріоти своєї Вітчизни, істинні українці бережуть і відстоюють свою історію, свою культуру, свої традиції, свою рідну мову.
А як же інакше?!
Хіба ми, українці, - люди третього ґатунку, котрими нас досі дехто в світі вважає. Хіба не час сказати отим «господам», що вони, проживаючи на нашій землі і паплюжачи, зневажаючи нашу гідність і честь нашої Вітчизни, тим самим зайвий раз свідчать про своє великодержавне хамство, тупість і ницість. Ганьба їм!
***
А тепер час розповісти й про те, як відбувалося в Холодноярському краю вшанування пам’яті Максима Залізняка та інших учасників Коліївщини.
Мешканцям села Медведівки добре відома криниця біля шляху Чигирин – Холодний Яр, яку тут називали криницею Залізняка, бо за легендами неподалік від неї проживав керівник одного з найбільших повстань XVIII століття – Коліївщини – Максим Залізняк. От саме з відновлення цієї історичної пам’ятки й вирішили розпочати відзначення 230-річчя Коліївщини місцеві краєзнавці й патріоти з числа жителів села.
Під керівництвом завідуючого філіалом національного історико-культурного заповідника «Чигирин» - «Холодний Яр» Б.В. Легоняка і з допомогою Креслецького лісництва, Медведівської сільської ради, агрофірми «Медведівська» та жителів села криницю відновили і впорядкували коло неї територію.
А у другій половині серпня відбулося відкриття і освячення Залізнякової криниці, в котрому взяли участь працівники національного історико-культурного заповідника «Чигирин», керівники і мешканці села, учні місцевої школи. Звичайно, спершу були покладені квіти біля підніжжя.
На мітингу, присвяченому цій визначній події, який відкрив Б.В. Легоняк, виступила заступник генерального директора історико-культурного заповідника «Чигирин» П.П. Мартинова, яка відзначила, що народ, котрий будує вільну й незалежну державу, не повинен забувати про свою історію, знати й берегти славні традиції минулого, свою духовну культуру, а звідси, зробила вона логічний висновок, такий народ, таку націю ніхто й ніколи не зможе здолати.
На мітингу також виступив голова Медведівської сільської ради О.М. Нагаєв, котрий запевнив громадськість, що місцеві органи влади завжди допомагатимуть у збереженні пам’ятних місць з історії краю, його традицій і культури. На завершення мітингу священник Медведівського Успенського храму отець Анатолій освятив криницю й встановлений біля неї хрест. А потім кожен зміг скуштувати води з криниці, з котрої колись вгамовував жагу і сам Максим Залізняк.
Але на цьому не закінчились урочистості на відзначення 230-річчя Коліївщини. У липні, тобто у дні, коли 230 років тому польські й російські можновладці вершили неправедний суд над керівниками Коліївщини, біля Залізнякової криниці відбувся вечір вшанування їх пам’яті, на якому виступив місцевий краєзнавець, учасник наукової експедиції по вивченню історії Холодноярського краю Шмиголь М.І., котрий розповів присутнім про події, пов’язані з Коліївщиною, про підступність представників католицької віри і російського царизму, які по-зрадницькому, оманливими засобами захопити в полон Максима Залізняка та Івана Гонту, позбавивши тим самим гайдамацьке військо його керівників у найвідповідальніший момент, щоб потім жорстоко покарати їх.
Через певний час завдяки ініціативі Медведівського сільського голови О.М. Нагаєва та за активної участі працівників місцевого музею «Холодний Яр» було проведено вечір, присвячений історії села. На вечорі виступили краєзнавець Шмиголь М.І., співробітник музею Руденко О.К., котрі розповіли про минувшину краю, ознайомили присутніх з численними експонатами музею.
Хвилиною мовчання учасники вечора  вшанували пам’ять тих односельчан, хто віддав своє життя за свободу й незалежність Вітчизни під час війни проти німецько-фашистських загарбників.
Запропоновано було також відновити традицію присвоєння звання «Почесний громадянин села».
А на завершення вечора уривки з поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки», де мова йдеться безпосередньо про Чигиринщину і, в тому числі, про Медведівку за часів Коліївщини, прочитала місцева жителька Тимченко Лариса.
Перед земляками з власними віршами й гуморесками виступив і автор цих рядків.
Шануючи козацьку славу своїх предків за ініціативою жителів села і працівників музею тут же, в саду, було накрито спільний стіл, де учасники вечора посмакували щойно приготовленою свіжою кашею і, певна річ, обмінялися спогадами, враженнями і думками щодо продовження дальшого використання різних форм духовного спілкування і проведення ще більш масових сільських зібрань із залученням до участі в них місцевих культпрацівників.
Не можу не висловити жаль з приводу того, що громадськість області і, зокрема, засоби масової інформації вельми скупо відреагували на події, пов’язані з 230-річчям Коліївщини – однієї з найславетніших (після національно-визвольної боротьби 1648-1654 років) сторінок з історії українського народу.
Що ж, кому що дано.

Післямова.
Сьогодні Максим Залізняк досхочу б посміявся разом з нами, якби дізнався, що 17 липня 1998 року врешті-решт остаточно зафіксовано фініш російської імперії та розвінчано відверто перед усім світом справжню натуру більшовизму, котрий ще гірше царизму знищував український народ протягом семидесяти років свого панування. Саме того дня у колишньому Ленінграді (нині – Санкт-Петербурзі) було поховано кісткові рештки останнього царя російської імперії Миколи 2-го і його беззбройних близьких, безжально розстріляних за розпорядженням вождів так званої Жовтневої революції.
Під час цієї процедури, тобто поховання, виступив теперішній президент Росії Борис Єльцин, котрий фактично перед усім світом висловив покаяння за ті звірства, що чинили з 1917 року над народами вожді більшовизму.
Що ж, історія зайвий раз підтверджує, що Максим Залізняк був правий, коли боровся проти всіляких панів і підпанків, котрі гнобили народи.
Тож посміємося разом з ним над глупотою, недалекоглядністю і впертою самовпевненістю усіх можновладців, над якими завжди глузував у своїх казках, піснях, приказках і анекдотах наш невмирущий український народ.