Спека

                Спека
       Спека здушила своїми обіймами усе живе. Листячко на деревах, яке могло би  пишатися своїми зеленавими барвами ще місяців зо два, скрутилося, немов від удару. Воно раптово пожовкло й почало опадати додолу, встеляючи шлях провісниками близької осені. Той мотлох навіть не шурхотить, бо занімів у своєму горі, як жінка, що постаріла передчасно. Про трави, шо пишно буяли у травні шовковою принадою вже й не згадати. Де той травень із його розмаєм квітів, що визирали з цікавості, озираючись довкола? Кожній було цікаво, чи сусідка така ж гарна. Кольори вбирали очі. Вони були ніжними й чистими. Квіти прискіпливо придивлялися до блакитних, жовтавих, рожевих, василькових товаришок, але ж нічого сказати – гарні! А тепер! Чи то сіно, чи солома – й не розбереш. Безбарвно-вицвіла мішанина сухих поламаних стебел, як залишки минулої краси...
       Все понурилося в чеканні тої проханої вологи. „Дощу...” – благають понівечені луки, прив”ялі  дерева й городина. „Дощу...” – спрагло шепочуть люди, вже вкотре вдивляючись у безхмарне небо, намагаючись хоча б уявити передвісників такої необхідної та бажаної вологи. Та марно... Вони проходять, але десь подалі від нас, минаючи нашу землю. За яку таку провину? Кажуть, що у нас багато відьом... То й відлякують дощ! Ой, людоньки! Та, якби ж була в місті хоч одна путяща відьма, то вже мабуть наворожила би тихесенький, лагідний добовий дощик. Та й не один раз! Бо ж, вона теж людина, хоч і відьмацького роду. І їй же хочеться споглядати не принишклі, як у лиху годину, а налиті силою й соком квіти і трави, що озиваються гомоном своїх хвиль. Отже, нема ворожок – перевелися! Зосталися всі в ген... далекому минулому. А екстрасенси, що прийшли їм на зміну, мабуть, тої сили не мають...
       А тут, як на лихо, ще й від тебе полинуло суховієм байдужості. Слова кохання – життєдайна волога, очікувана кожною жінкою, пішли десь манівцями, блукаючи. Чи то від спеки тобі вже несила їх вимовити. Мабуть, у роті пересохло... А я чекаю на твою увагу так само, як все інше прагне дощу. Може, й більше... Я не хочу, щоб мене спіткала доля висохлих та зів”ялих квітів і трав. Он, і так уже бісики в очах пригасли, а зморшки почали розкошувати. Благально складаю долоні на грудях... А може, я сама спробую викликати дощ, а разом з ним зливу твоїх почуттів до мене, що десь розгубилися довгою дорогою? Чи я не жінка, чи я не зможу пригадати ті слова, що промовляла колись так давно, в минулому прабабуся. Вона ж могла! То чи я гірша? Чи почуття мої слабкіші? Благаю все своє єство напружитися й підказати мені, як же наворожити дощ і твою пристрасть...
- Та, це не так уже й складно! Спочатку треба уявити себе крапелькою води, у якій відблискують всі кольори райдуги. А потім...
- Тихіше, бо не чутно. А втім, ви теж хочете дощу? То я вас полишаю... Все ж спробую! Бо більш нікому – то доведеться мені...