Воля

       Пронизливо і тонко скриплять двері, прочиняючись навстіж, і по лункому високому коридору лавиною лине біле світло, розрізаючи темряву, що клубочиться, кидається, відповзає повільно по кутках. Тебе окликають, зовуть все настійливіше, все невідворотніше.
       Ти повільно ступаєш крок за кроком до світлого провалля. Страх стікає по тобі липкою льодяною пеленою, розпливається позад тебе темними плямами схожими на кров’яні згустки. Ти вже швидко прямуєш до дверного пройому, краєм ока помічаючи чиїсь зашкарублі руки, що тягнуться до тебе з бокових закутків, отворів, дверок, дверцят, підсліпуватих вікон. Перекривлені, покорчені обличчя з банькатими виряченими очима волають до тебе якісь паскудства.
   Ти продираєшся до квадрату жаданої свободи від цього гидкого пекла і повисаєш, тримаючись руками за одвірок, над прірвою неба, блакитного, чистого, з білосніжними пасмами. Небо – і більше нікого і нічого. Небо перемножене на самотність та вічність...
   Ти ніяк не можеш зрозуміти, чому ти потрапив сюди, на краєчок розкритого в небеса входу, що виступає із величної споруди, збитої із дивних дерев’яних почорнілих конструкцій та блоків, що страхітливою громадою пливе собі по синій безодні.
   Щось невловиме, світляно-ніжне враз з’явилося на дверях, що порипували над прірвою. Тихий голос забринів сміхом, донісся до тебе: “Не плач, чого ти плачеш? Ось тобі те, чого ти молив все життя…”.
“Але це не рай! Це безкінечна самотність, це крижана блакитна пустеля!”.
“Чому ж ти не просився до раю? До раю інша дорога. А це вільні небеса, де кожному досхочу вільної волі.”
Одвірок раптом гучно зарипів, розсипаючись у повітря дерев’яною трухою, здригнувся кілька разів, і, зі шматками стін та зажуреною скоцюбленою фігуркою стражденника, поплив собі лазуровим кришталевим простором, змахуючи дверними полотнищами, немов крильми, все далі і далі від похмурого дерев’яного громаддя.
        І тільки сміх ангела срібним дзвіночком ще подеколи долітав до тих, що залишалися, з тієї дивної літаючої споруди.