Шторм - це вам не жарти!

І таке у нас буває!               
                Шторм - це вам не жарти!
       Спочатку усе було добре. Ми вирішили своєю компанією востаннє у цьому році вирушити на пляж, бо вже осеніє. Ада Кирилівна відмовилася. Їй хтось наділив відро груш, і вона мріяла скоріш довести їх до ладу. „Та й не жарко вже, ідіть самі, дівчата! Я вже наступного року...”,- мовила сусідка, повагавшись. Ми знизали плечима й пішли. Надто вже хотілося набратися останнього сонячного тепла та порозкошувати у воді. А Ада Кирилівна ще пожалкує, що відмовилася...
       Отже, спочатку усе було добре. Ми пірнали, стрибали, грілися у піску. Потім помітили, що море почало хвилюватися. Хвилі ставали дедалі більшими, їх пінило й крутило. А нам байдуже! Ми придумали нову розвагу: почали уявляти собі, що  знаходимося на березі океану. Хвилі, пісок, чайки – дуже схоже. А ми сиділи начеб-то коло бунгало й спостерігали за перебігом хвиль. Одним словом, насолоджувалися життям і розкошували! Поступово вода почала підбиратися до ніг... Хвилі ніби-то ласкаво закликали нас до себе...
       Непосидючій Ліссі заманулося у воду: „А ходімо стрибати на хвилі! Це так цікаво!” Я погодилася залюбки. Ми стрибали доволі довго. Адже ж і вода ще тепла, та й уявляти себе дельфінами так приємно! Ми підстерігали хвилі й пірнали у них, на них! То вже – як виходило. Це було незвично! Захопилися, й забули про час. Ох, і вереску було! Ось вже й потомилися. Та й хвилі ставали дедалі більшими й агресивнішими. Вони так і намагалися віднести нас подалі від берега. Кидали нами у різні боки, мов трісочками. Це ж так небезпечно! Досить! Та й змерзли вже трохи. Мерщій у пісок! Насилу вибралися на берег!
       І отетеріли... Його не було. Тобто, берег був, звичайно. Не було піску. Та й ще дечого не вистачало. Чого ж? А наших речей! Місце нашого розташування лякало пусткою. Отакої! Мабуть, хвилі прихопили їх із собою. А те, що хвилі не дістали – вітер-пустун забрав! Іншого пояснення не було. Як же так?! От тобі й океан! Не думала, що уява може призвести до таких наслідків. Дофантазувалися! Хто б міг подумати, що у нас таке можливо! Адже ж речі наші лежали доволі далеко від берега. Виходить, що ми спостерігали справжнісінький шторм! Навіть потрапили у його епіцентр! І наше лагідне водосховище теж може ремствувати, і бути підступним десь балів на п”ять.
       Що ж робити? Ми оглядалися, роззиралися навкруги. Може, щось лишилося? При березі бовталася у воді лише одна кроссівка Лісси і одна моя самотня шкарпетка. То було жалюгідне видовище! Де ж решта? Ми похнюпилися, потім почали бігати берегом під завивання вітру, видивляючись у хвилях свої речі. Ледве самі не завивали вітру в унісон від цілковитого розпачу. Та дарма! Як корова язиком злизала! Ніде нічого не було. Навіть натяку на наші речі.
       Що ж ми маємо? У Лісси зникли штанці, та взуття, у мене – взуття й футболка. Не смішно! Як же ми додому підемо? В одних шортах та майці на двох і босими? А вже й сутеніє, та й сонечко не так гріє... „Може, у кущах пересидимо доки стемніє? Бо, якщо ми у такому вигляді заявимося додому, наші бабці з під”їзду будуть довго про нас говорити?”,- прохопилася я. Але Ліссі така ідея не сподобалася: „А ти думаєш, що й так не говорять? Дарма... Та й у лісі поночі блукати небезпечно. Щось придумаємо...”
        І дійсно, Лісса раптом пригадала, що у неї є гумові капці. Вона носила їх завжди із собою, про всяк випадок. От він і настав. Добре, що вона така завбачлива. Добре, що її сумка стояла подалі. А я? Що мені робити? Для мене подруга знайшла чийсь загублений черевик. Отак я і йшла лісом: на одній нозі уціліла панчоха, на іншій – чоловічий черевик. Синього кольору, на п”ять розмірів більший, але він захищав мою ліву ногу, як міг. Лісса обмоталася простирадлом. Це було видовище ще те! Але, хоч нам було і жаль втрачених речей, та ми сміялися... Так, пирхали усю дорогу. Достатньо нам було подивитися одна на одну. І сміх починав нас „душити”. Ну, чим не кінокомедія? Потім при дорозі ми знайшли іще один черевик. Теж чоловічий, теж на ліву ногу, але блакитний. Але я не вередувала. Де там? Я раділа! Як то добре, що чоловіки порозкидали своє взуття напередодні! Сміху було!
       Він трішечки вщух, коли ліс закінчився. Ось уже й місто... Ми йшли вулицями, вдаючи, що це зовсім не ми, благаючи Бога, щоб нас ніхто не пізнав. Але де там! Ми привертали загальну увагу ще здалеку. Ще б пак! Я вже не знаю, що подумали ті перехожі. Може, що ми вступили до цирку, або, що нас обікрали, доки ми купалися. Було і соромно, і смішно... А коли ми дісталися свого будинку, бабці від подиву пороззявляли роти й забули закрити. „На морі був шторм...”,- промимрила я стиха. Але бабці, звичайно ж, у це не повірили. Я б і сама не повірила, бо у дворі не було навіть натяку на вітер. Отака наша Лиса Гора! Я вже давно запримітила, що погода по різні боки від неї інша. Дивовижа! Отака неочікувана пригода трапилася з нами! І хотіла б – не забуду!
       А якби ви чули, як потішалася Ада Кирилівна! Вона сказала, що ми нездари. От, якби вона була з нами, то хвилі нічого б у нас не забрали, а ще й чуже б віддали сусідці до рук. А ми лише переглядалися й пересміювалися, уявляючи Аду Кирилівну у тому становищі, що опинилися ми. То їй так здається, що вона всевладна, а супроти стихії нічого не поробиш. У цьому ми мали змогу переконатися. Ще й як! Отож, майте на увазі, що навіть у нас бувають шторми. І – бережіться!