Приречений подорожн записки... обреченый...

Уважаемые читатели!

Вашему вниманию предлагается произведение Станислава Акимовича Буряченко, украинца, из козацкого рода (Чигиринщина, сейчас Черкасская область, Украина), который, к сожалению, уже не сможет с вами полемизировать по поводу своего творчества и других злободневных и насущных тем жизни.
Время формировало автора как человека, журналиста, творческую личность. Были и победы, были и поражения…Чего больше, - не нам судить.
Поэтому, как дочь, прошу с пониманием и толерантно высказывать свои впечатления по поводу предложенного произведения.

C уважением и с надеждой на ваши отзывы,
Светлана Беляева.

Шановні читачі!

Вашій увазі пропонується твір Станіслава Якимовича Буряченка, українця, з козацького роду (Чигиринщина, нині Черкаська область, Україна), який, на жаль, вже не зможе з вами вступити у полеміку з приводу своєї творчості та інших злободенних та суттєвих тем життя.
Час формував автора як людину, журналіста, творчу особистіть. Були і перемоги, були і поразки… Чого більше, - не нам судити.
Тому, як донька, прошу з розумінням і толерантно висловлювати свої враження з приводу запропонованого твору.

З повагою та зі сподіванням на ваші відгуки,
Світлана Бєляєва.
*****************************

С.БУРЯЧЕНКО

ПРИРЕЧЕНИЙ
(подорожні записки)

Дід на гору тягне на спині саджанці.
Проїжджий питає:
- Чому Ви туди їх несете?
- А щоб слід свій залишити.
- ???
- Ти що, синку, не розумієш? Нас же затоплюють по приказу. Хата, бог з нею. Хрестили нас там, дітей породив. Садок був. А тут море задумали. Ну, мені шкода, щоб деревця не пропадали. Хай їм буде слід…і по мені. Оце посаджу та й вмирати не шкода… Та ні, зачекаю, хай забрунькуються, приживуться до неньки-Землі, отоді в неї і піду.
Поволі розговорились із дідом (до речі, - тверезий).
Виявилося, що дід певний час був військовополоненим у Німеччині, потім – у Сибіру (в таборах).
З пухлиною (показує мені пухлину). Знає, що йому скоро кінець.
Працює загортачем силосу на силосній траншеї в Леськах.
Сім’я. Діти.
Повернувся, щоб вмерти тут, на батьківщині.
Проїжджий запропонував його сфотографувати.
- Мене фотографувати не треба, - зауважив дід. – І жаліти не треба нікому і нікого ні за що.
- Чому ні за що?
- Не знаю. Ви мене побачили. Дякую. Мені залишилось 1 – 2 місяця. Мої живі. Це – головне. А щодо мене – не турбуйтесь.
- Шкода.
- Обійдешся.
- Дякую.

…………………………………………………………………………………………………….

Примечание С.С.Беляевой:
Леськи – село в Черкасской области, Украина;
дата написания – 1963 г.
Небольшое корригирование мое – С.С.Б.

Зауваження С.С.Бєляєвої:
Леськи – село у Черкаській області, Україна;
дата написання – 1963 р.
Невеличке коригування моє – С.С.Б.