Нотатник з букового дупла

НОТАТНИК З БУКОВОГО ДУПЛА

СВІТОВІДЧУТТЯ
Повсюдно довкруг міста, в якому я живу, - сніги. А нас обійшли.
Довкола зелено так, наче й осінь ще не на порі.
Лиш де-не-де вкраплення золота й багрянцю.
Ми наче на острові, на підступах до якого стихія видихається.
Або ж робить короткий перепочинок, щоб зібратися із силами і потім вдарити так, щоб саме нас випробувати на міцність.
Так буде чи інакше - не важливо, бо почуваєш себе улюбленцем долі.
І навіть, якщо снігом замете, світовідчуття не зміниться, залишиться зі мною.

ДУХ, ЩО ТІЛО РВЕ ДО БОЛЮ
Учора здійнявся вітрисько, ладен був перевернути дерева догори дригом. Стовбури височенних, чи не п’ятдесятилітніх тополь від його шквалистих нальотів розхитувалися, мов трава. Напарник-дощ то хльостав косими дошкульними різками, то заливав простір потоками, крізь які годі було щось розгледіти.
Та в паузі цього локального потопу, спостерігаючи біля вікна пришестя стихії, побачила, як у розгалуженні вершка найвищої тополі щось дрібно-дрібно тріпотить. Чи то ганчірка якась метляється, чи не опале досі листя. Ні, листя вже немає і сліду. Лише омела клубком висить у верхів’ї. Дерево росте не менш ніж за сорок метрів від нашого будинку, і його горішні віти визирають понад сусідньою триповерхівкою. Майже плаский дах її виокремив для моїх очей клаптик неба, на тлі якого відбувалася чи то комедія, чи, може, й драма.
У рідкому плетиві гілля справді неначе заплуталась пташина Вона всякчас змахувала крильми, ніби прагнула злетіти, щоб заховатися десь від жорсткої негоди. Спочатку мені здалося, що то сорока. Сконцентрувала зір і розпізнала в птахові дятла. І він зовсім не рвався з тенет, навпаки, намагався втриматися на дереві, як міг чіплявся кігтиками за нього, балансував, розчахнувши крила. А попри те, ще й завзято й уперто стукотів по верховіттю – так, наче йому звідкілясь згори був доведений план із нищення шкідників, а він ледь устигав упоратися з ним у визначені строки.
Мене частенько думки обсідають, мов птахи. Причому сусідують у моїй голові різні види, навіть ворогуючі: шуліки, наприклад,  доволі мирно співіснують з ґавами та воронами, ластівками та снігурами. Спочатку вискочила Пилипом з конопель «синиця»: «Ти бач, навіть дятел клопочеться про безпеку людей – нищить короїдів, аби не звалили перестаріле дерево на житловий дім». Каркнула натщесерце «ворона»: «Аякже, дбає він про людей! Про власний шлунок і ні про що інше!» Із темного закапелка загугнявила заспана інтелектуалка «сова»: «Еге ж, припиши йому ще прояви альтруїзму. Та йому цілком байдуже навіть те, чи матиме що до нужника понести. То все – звичайний інстинкт самозбереження, який вимагає від нього рухатися, аби жити». «А як же страх? Він не вписується в інстинкт самозбереження? – по-школярськи знову ляпнула синиця, лякливо рятуючи своє жовте черевце під прихистком стріхи, куди не досягають шмаганці дощу. – Он же усі поховалися. Голуби дочікують миру, сидячи під дахом, кури повмощувалися на драбині в сараї, сорока причаїлася в ялиновій гущавині, а лелека – так той давно чкурнув у теплі краї». Виткнувся з розщелини в димарі пугач і поклав край суперечкам: «Дятел – родак білої ворони. Не займайте. Аби що, а він триматиметься свого. Дивак, та й усе». І цією заявою було покладено край суперечці.
Я довго ще дивилася на довгоносого дятла, який так нагадував мені одного знайомого, що без жодного страху перед стихією раптово розбурханих емоцій, майже не прислухаючись до моїх докорів та застережень, сумлінно нищив тарганів та усіляку шашіль, що точила кору моїх мізків. Іноді мій знайомий боляче длубався і в підкірці, намагаючись здобути переконання, що дістався-таки до живої, не ураженої шкідниками субстанції.
Зрештою, його цілеспрямована одержимість передалася й мені. Адже така невдячна і ризикована санаційна турбота навіщось потрібна, є в ній зміст, спонука, яких нам не осягнути і не розтлумачити, хоч ми й здаємося собі розумнішими за дятлів.
Вам цікаво, хто отой мій знайомий? Він живе всередині кожного – власний дух, що тіло рве до болю.

ПЕРО З ФЕНІКСОВОГО ХВОСТА
Будь-яка гра колись мусить завершитися.
Той, хто виграв джек-пот, завжди мусить пам"ятати, що має в своєму активі не тільки виграш, а й програш.
Програш полягає в тому, що виграшем треба достойно розпорядитися і при цьому ще й скласти звіт пред тим, хто програв.
Але, як правило, шалена радість від спійманої за хвіст удачі, потьмарює розум.
І в результаті, замість синього птаха, у руках нібито переможця залишається кілька обдертих пір"їн з Феніксового хвоста.

ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО
Коли хтось чи щось надовго застрягає в свідомості, сягаючи нервовими чутливими імпульсами підсвідомого, стається так, що на кожному кроці тобі примарюються знаки.
Вони нагадують минуле, постають сутнім, пророкують майбутнє...
Понад усе хочеться майбутнього.
І ти ніби простуєш до нього, а різнобіч на шляху - знаки, знаки, знаки...
Направо, наліво, назад, об"їзд, уперед, рушити, жовте світло, спинитись, червоне світло, увага, небезпека, проїзду нема...
І коли ти в тупику, тобі засвічує очі зеленим, таким обнадійливо зеленим!
Перед надією і стіни розступаються.

ДИТЯЧА ЛОГІКА
Немає таких дітей, які б не фантазували, не займалися словотворчістю. Проявляється вона по-різному. Приміром, моя Саша в трирічному віці надзвичайно полюбляла переінакшувати слова на свій смак, приписуючи речам якості, яких ми, дорослі, не помічали.
Розкладачку вона вперто називала "розпадачкою", мабуть, через те, що в останньої частенько підкошувалися ніжки. Для Саші звично було ходити не пішки, а "біжки". І цьому я знайшла пояснення. Вранці, поспішаючи з нею в дитсадок, я крокувала зашвидко, її кроки не такі широкі, як мої, отож, Саші доводилося всякчас мене наздоганяти, підбігати. Звідси й "біжки".
Дуже живописно звучала в її інтерпретації російська народна казка "Мороз Іванович":
"В однієї вдови була дочка Лінивиця і ящірка (падчірка) Крокодильниця (Рукодільниця)..."
Правильно почала вимовляти вона ці слова лише після того, як я пояснила їй зміст кожного. Причім слова довелося розбирати по частинах і пояснювати більш-менш доступно для неї, як із "дчірки" з"явилася спочатку "дочка", а потім і "падчірка".
Раніше я вважала: головне - аби дитина правильно запам"ятала назву, хай навіть механічно. Але, виходить, що наша малеча вже в три роки розуміє слово і прочитує в ньому конкретний зримий зміст.
***
Ростуть наші діти. Ростемо з ними й ми.Вони вчаться пізнавати світ, ми вчимося терпляче допомагати їм у цьому. Вони вчаться ходити, ми вчимося мужньо виносити всі їхні ґулі, подряпини, розбиті коліна і носи... І так - день за днем.
Якось, ніби само собою, навчилась моя дочка рахувати. І ось уже кілька тижнів поспіль рахує все, що потрапляє на очі: одна хата, чотири дерева, шестеро діток на трьох гойдалках, п"ятеро гусенят і дві гуски, а разом їх - семеро (о, а в казці було семеро козенят, одна коза і один вовк)...
-Мамо! А скільки всіх вовків у лісі? Мільйон? Чи один?
-Не знаю, Мариночко, мабуть, що й мільйон.
-А я знаю. Бо ж кажуть: "Вовк прийде, вовк забере, як не хочеш спати". А так не говорять: "Вовки прийдуть, вовки заберуть...". Значить, вовк у лісі лише один!
Тема продовжується наступного дня.
-А чому у вовка чотири ноги, а в людей - дві?
Пояснюю, як умію:
- У людини дві ноги і дві руки, а у вовка дві передні і дві задні лапи. Людина ногами ходить, а руками може щось робити, тримати...
-Ага, значить, вовк мене не забере, бо він у лапах не вміє нічого носити!
Я вже не нагадую їй про зуби, котрими вовк міг би схопити її, як у відомій колисковій, "за бочок". І навіть радію, що вже моїй Марині не страшний отой вовк, про якого чула вона, може, від бабусі чи няні в дитсадку. Проте:
-Ага... А у вовка зуби, знаєш, які міцні?! - й раптом розвеселилася, застрибала на одній нозі:
-А я все одно не боюся! Він мене не понесе, бо я вже важка. Такенна важенна! Правда?
-Правда, доню, правда...

Ось так, від азів арифметики, від поки що недосконалої логіки приходить дитина до правильного по своїй суті висновку: "Вовка боятися - в ліс не ходити".

ФРАНЦУЗЬКИЙ СОН
Наснився дивний сон. Французький. Ніби перебуваю у великому місті. Здається, це Париж. Спочатку я була з людьми, з якими сюди примандрувала, такими ж туристами, як і сама. Однак серед них у мене не було давніх знайомих, довідалися про імена один одного та місця постійного проживання вже дорогою.
Нас поселили в передмісті Парижу у затишному готельчику з квітучою галявиною. І раптом опиняємося в самому місті, в начебто Українському домі.
Дивна споруда: велика, громіздка – мало не на цілий квартал, і давно не ремонтована, з відпалою штукатуркою як зовні, так і всередині будівлі. Змінюється й атмосфера навколо нас. Я перестаю впізнавати і розуміти людей, хоч вони й розмовляють довкола мене українською. Стою в передбаннику – тісному коридорі. Двері зачинені, однак є в них віконечко на зразок ізоляторного, яке затуляється фанерою. Я відкриваю його і спостерігаю за тим, що діється на вулиці. Там клубочаться рожеві хмарки, крізь які раз по раз шугають поліцейські автомобілі з увімкнутою сиреною. Складається враження, що в місті розпочалася газова атака. Та жодного запаху не чутно.
До віконечка підходить поліцейський – високий на зріст, опасистий, з важким ціпком у руках і вказує мені на мигах, що слід зачинити віконце. 
Я пробираюся в глибину будівлі, намагаючись знайти когось зі знайомих. І виявляється, що Український дім – це величезний госпіталь з безліччю палат, у яких лежать хворі. Чутно розмови про те, хто й скільки заплатив за операцію, у кого які надії на виживання. Уві сні я розумію, що про інше тут не говорять, що краще взагалі тут мовчати.
Довгим коридором прудко біжить до маніпуляційної медсестра, несучи в руках якийсь набір інструментів. На підлогу в неї падають ґумова трубка, кілька папірців та окуляри. Вона цього не помічає, поспішаючи. Я мовчки піднімаю окуляри. Кудись поділися мої, і мені потрібні оці, щоб прочитати написане на загублених медсестрою папірцях.Зникла й моя сумка. І тільки в кишені – мобільний телефон. Туди ж кладу й підібрані блокнотні листки. На тих клаптиках знаходжу номер телефону близької мені людини, яка, виявляється, живе в Парижі і з якою мені, можливо, пощастить зустрітися. Ховаю папірець глибоко в кишеню і йду далі досліджувати госпітальне приміщення Українського дому. Визріває потреба покинути його якомога швидше.
Спускаюся напівзруйнованими сходами на нижні поверхи. З найнижчої доводиться стрибати мало не сторч головою. Ніг не ламаю. Приземляюся вдало. У велетенській залі, схожій на фойє, стелю підтримують колони, подібні на сталагміти й сталактити, що зрослися, досягнувши вершин одне одного. Вони небезпечно потоншені в місцях цього зрощення й подібні на термітники – такі ж глиняні й з безліччю отворів, ніби поточені шашелем.  У залі діти й дорослі безжурно святкують Новий рік, порепані колони прикрашені ялинками та всілякою яскравою мішурою. А головна ялинка чомусь стоїть на виході, без жодних прикрас, і затуляє його. Все ж я пробираюся під її гіллям і відчиняю двері назовні. Виходжу й розумію, що опинилася з тильного боку будівлі, на іншій вулиці.
 Зорієнтуватися не можу, але пробую, міряючи туди-сюди бруківку. Наче безвихідь. І я сама у велетенському місті. І в мене є номер телефона знайомої людини, але звідкись приходить розуміння, що вона мені допомогти знайти дорогу до квітучого готелю вже не зможе, бо й того готелю вже немає. Сновигають машини з сиренами, розвіюються, тоншають у повітрі пасма рожевих хмаринок, і я йду таким чином, щоб відійти якнайдалі від Ейфелевої вежі – єдиного знаного мною орієнтиру в Парижі, який, утім, для мене не є орієнтиром, скоріше - кічем і, навіть, небезпечним громіздким шаблоном.  Справді, башта починає падати, тріщать, звискують залізні конструкції. Мене це не лякає, я відійшла вже далеченько.
Важко сказати, чи правильний обрала напрям і чи дійду. Однак іду спокійно й упевнено.
...Прокидаюся. І одразу беруся до роботи. Її, як завжди, – непочатий край. Раювати по заквітчаних готелях поки що ніколи. Ніколи й переживати про долю кічевих символів, які руйнуються уві сні. Треба просто працювати, рухатися, жити не сновидою.

НАТХНЕННЯ
Посеред ночі раптом засвербіли пучки, і від цього я прокинулася. Примусово приспане мною натхнення повстало: «Якого біса вилежуєшся? Світ ось-ось добіжить кінця, а ти й досі робиш вигляд, ніби він ще й не розпочався. А початок завжди є. Кому як не тобі це відомо?! Давай, згадуй! Кінець завжди залежний від початку».
А який смисл копирсатися в початках, якщо на носі – кінець? Але натхнення не переконаєш. Воно волає до свідомості, як фашист до окупованого: «Ахтунг! Ахтунг!».
Та я ще не готова розповідати про початок. Пучки мої тверді й жорсткі, немов підошва на черевиках. Вони видаються нечутливими після виконання грубої роботи в побуті. Перебудова грубки, перемивання старого кахлю, звільнення його від нашарувань глини та чаду перетворили мої пальці на лискучі довгасті камінчики, якими, мабуть, зручно бити в бубен. Барабанний дріб по стільниці підвіконня викликає такий спалах болю, що, здається, запалюється вікно. Кінчики пальців оплавляються. Свідомість зляканим цуценям скавчить від опіків. Розкриваю вікно навстіж. Звідти віє рефрижератором.
Я наче висмикнула руки з розжареного вугілля і рятую їх, прикладаючи до льодяної брили. В цей момент я здатна обійняти крижину, як рідну людину. Та вона тане від тепла моїх пальців і стікає розгарячілими хвильками, патьоками, струмками, річками, морем…
Стривай-но, годі! Я не вмію плавати. Я хочу міцно триматися берега. Я не з риб’ячого безсловесно-еластичного племені. Мій початок десь у добі гомо еректус, людини стійкої, прямої, що робить перші кроки і трохи подібна на непідйомну крижану брилу, яку годі зрушити з місця. Та я одночасно і гомо сапієнс, людина розумна. Навіщо мені вчитися брасу чи кролячому стилю, якщо я сама собі корабель і сам собі капітан, і можу подбати про рятівний жилет.
Усе, перемкнуло. Це навіжене натхнення знову пхає до води. Доведеться пливти. Певно, що можу й потонути. Нещадна хитавиця. Поринаю на глибину. І раптом щось виштовхує. Бризки короною здіймаються там, де щойно утворилася водяна вирва. Мить злету – і знову падіння. Розбігаються концентричні кола на воді. Дрейфую. Здається, лишень цьому й навчилася в іпостасі гомо сапієнс. Маківка під світлом. Нутро, важке й непрозоре, під водою. Воно тягне на дно. Але товща води не дозволяє впасти. Мені здається, що ота заглиблена частина і є моєю опорою, що протистоїть шарпанині підводних течій. Однак її несе в морські обшири потужним водяним потоком, і поступово солона морська вода шорстким язиком злизує шар за шаром гладку твердь мого єства. А з іншого боку глибинними струменями до мене прибиває всіляку морську живність, переважно дрібноту – планктон, мальки, креветки, мікроскопічні мушлі. Вони назбируються в порожнинних лабіринтах мого нутра і не годні вибратися звідти, там і закінчують існування, збиваючись докупи в субстрат, що потім, може, й за мільйон років, трансформується в якусь нову сутність.
Кінець світу і одночасно початок нового настає тоді, коли частка крижини, що перебуває на самому споді, опиняється нагорі. Коли до промерзлого органічного субстрату дотикається сонячний промінь. І це не обов’язково повинно відбутися в момент, коли крижина змаліє до розмірів скельця від окулярів. Це може статися будь-якої миті – достатньо лишень зміститися центру ваги в самій крижині.
Центр ваги нині в пучках пальців. Вони дають імпульс до життя натхненному єству.

ТИША ДЛЯ ЧУТЛИВИХ
Для чутливих тиша не буває мовчазною. Вона завжди негучно промовляє, довірливо чи трохи наполохано нашіптує,  легко торкається живого єства тим дотиком, відчуття якого всотується капілярами і вибивається лагідною хвилькою у серці. Вона стиха, не випліскуючись,  хлюпоче усередині й озивається до дрімотної ще свідомості лункими обертонами відерця, якого хилитає «журавель» над криницею.
Так, тиша наповнює. Наповнює щедрістю почувань глибинного, надвисокого й надтонкого – всього того, що в буденному гомоні перебуває поза зоною досяжності внутрішнього й зовнішнього слуху.
Прокинься вдосвіта, і слухай, як віконні шибки вмиваються росою, як стріхи ронять сльози у розмоклий від жалю за шпарким морозом сніг, як напівпрочинена кватирка випускає на волю дещицю вчорашніх хатніх клопотів, що пахнуть квашеною капустою та гіркуватою смажениною, як тепло серця крадці рушає розігрівати стежки, аби не вистигала на них хода ранньої-ранньої весни.
Вібруючи, бринить нота світанкової свіжості. Спробувати на смак – і вона нагадає бризку з розкушеної стиглої вишні, що зачепилася за піднебіння тендітною лоскітливою краплею життєдайної надії на жарке і таке живуче-живуче літо. Подрібнений кисло-солодкий щем прагнеш досягнути язиком, а він жваво витанцьовує у роті баркаролу і непомітно розчиняється – як фокусник-ілюзіоніст зі сцени.
…Ранок оголошує нову програму. А до неї – нетривалий антракт. Тиша відступає поволі за лаштунки дня, десь у комірчині душі вона вкладається, як ялинкова іграшка в м’яку обгортку, щоб завтра вдосвіта знову прикрасити свято початку нового просинання. А тим часом прочуняли півні, стріпуються в ранкових сутінках ґави, розворушують день гомінкою поліфонією завзятого «гав-гав» трохи застуджені й зголоднілі цуценята.
У мисці стікають рубіновим соком круглі льодяники вишень з морозилки. Парко дихає і жовтаво розпружується півкуля тіста на кухонному столі. Час ліпити вареники.



ЩАСТЯ ЗБЛИЗЬКА
...Коли піднялася на улюблену гору в тому її місці, де лавичка між двома дубами, повіяв вітер, розігнав хмари, підняв у повітря сухе, з минулої осені листя. Привіт! З поверненням у травні! Навіть зустріла тут знайому чорну птаху з оранжевим дзьобом, яка так само стрибала під лавицею в торішньому листопаді.
Порипує, постукує верховіття дубів та буків позаду мене, куди очі сягають - мерехтить повітря над хвилями трави, і, здається, її передзимове срібло, яке вирізняє цю місцину серед інших, принишкло в буяючій зелені, яка зараз поглинає усе. Безперечно, срібло нікуди не поділося. І як же добре, що нині мені відомо, де й коли шукати скарби.
...Піднялася до старих коравих буків. Ті, що ближче до гірської дороги, нависають над нею кремезними мучениками, порубані-посічені людською потребою тепла. Буки, власне, й не надто старі. То стовбури у них – огрядні курдуплі, а гілля розкидане навсібіч, хилиться, прилягає до землі, наче має намір переплестися там з корінням, яке стирчить вузлами назовні й утворює тераси сходинок для альпіністів на зразок мене.  Ці буки увесь свій вік служать людям джерелом тепла. Воно могло б бути невичерпним, якби не явно завищені споживацькі захцянки сучасних селян. Кожна гілка – як стовбур звичайного дерева. Дроворуб її відсік. А скільки ж часу треба, щоб інша виросла?! І яка ж у цих дерев спромога до життя, якщо вони заліковують завдані їм каліцтва і знову готові служити тим, кому потрібні!
...Рушила на Сорочий Верх. Та коли дійшла до улоговини, звідки починався підйом власне на гору, і напилася там води зі струмка, що біжить звориною між горами, погляд вихопив двох вовків, які, озираючись, наче знехотя, чвалали від мене. Мабуть, приходили на водопій, та розчули моє наближення. Такі сіроманці, трохи порудавілі, схожі на вівчарок, однак більші. Взимку зустріч з ними могла бути небезпечною. В травні ж вони ситі й доглядають потомство.  Гаразд, що не натрапила на вовче лігвисько з вовчицею та вовченятами. Вовків, на всякий випадок, вирішила не наздоганяти. Вони почимчикували через дорогу в хащу, а я повернула в напрямку букового острівця, звідки спустилася до дубів.
...Нарвала жменю молодого дубового листя й пополуднувала ним. Смак – в'яжучий, ледь кваснуватий. Листочки еластичні, надзвичайно ніжні. Кажуть, в них багато таніну, який виводить з організму важкі метали і діє протизапальним чином. Залізний панцир з серця, отже, скинуто. А запалюватися немає потреби – підтримую тепло в природній спосіб, рухом. Дивно, що до зими ці ніжні, майже прозорі різьблені листочки наберуть жорсткості, стануть цупкими, лискучими, і ними можна буде хіба порізати язика. Дубове листя, якщо його зберігати в сухому місці, довго не втрачає гнучкості та міцності. На осінньому дубовому листі можна б малювати мініатюри олійними фарбами.
...Коли стояла на маківці свого «бермудського трикутника», роззираючи зелено-синю панораму довкілля, здавалося, що опинилася в самому епіцентрі травня. Шкода, що гора Вежа, навпроти Чонків обабіч дороги на Малу Мартинку, заліснена і немає на ній подібного оглядового майданчика, інакше я б уже туди помандрувала, бо вона вища й значно крутіша за Сорочий Верх, і з неї, імовірно, можна б побачити східні й північні околиці Закарпаття. Може, на ній колись стояв Гуца-Венелін, загадуючи собі мандрівку в Росію.
...Мудрий народ назвав гору Вежею. Мабуть, цей топонім походить від давньослов'янського «вежда». Видіти, ждати. Дожидати видіння? Вік чекати. Віки чогось жадати. Жадати збудувати вежу. А тут не треба нічого будувати, стоїть природою створена вежа. Просто піднімись на неї і дивися навсібіч. А вище – лишень яструб удосконалюється в льотних фігурах.  То висхідними колами вгвинчується в небо так, що людського зору не стачить розгледіти залишений ним піксель, то зависає з простертими крильми на одному місці, то раптом, склавши їх, пірнає по стрімкій діагоналі за здобиччю. Згори видно здобич. Знизу видно мисливця-агресора. І ніхто не знає, в якій він ролі він може опинитися на рівнині. На рівному можна наздоганяти, випереджати, втікати. Гори дають більше можливостей. Одна з них – підійматися.
...А мої «бермуди» - дивовижна місцина. Ними мало хто ходить, не мають вони принад для обивателя. Не ростуть там ні вражаючі око квіти, не родять ягоди, та й вівці чи корови з сусідніх сіл сюди гнати на випас далекувато. Але довкола «бермудського трикутника» - дивовижні місця. В його основі – дубовий ліс, на піку – буковий острів. Там власний мікроклімат – погожого тепла. Здається, землю там гріють надра. Минулої пізньої осені, коли в Сваляві було цілком голо й незатишно, на острові старих буків їхнє жовтогаряче листя феєрично палахкотіло в синьому небі, посеред вкритої інеєм листяної підстилки м'яко хилиталися блакитні дзвоники. І тепер видно, що буки-старожили явно швидше за інші дерева розпустили листя. А на дорозі, яка оперізує «острів», утворилися калюжі-озерця з пуголовками. Прослідкувала, звідки потрапляє вода, - пробивається з гори. Отже там підземне джерело – на найвищій точці рельєфу! Якийсь феномен природи. Досі на джерела натрапляла переважно в улоговинах, у підніжжі схилів.
...На галявині, що між Чонками та вісімдесятилітнім дубовим лісом, на самотній смерічці сиділа зозуля, аж ген на вершку. Я не орнітолог, тому здогадалася, що то за птаха, лише коли вона виголосила своє перше «ку-ку». Вона старанно рахувала мені роки, поки я прицілювалася фотооб'єктивом, і нарахувала цілих 29. Якщо я стільки ще проживу, то вже точно не помру. А взагалі, треба позбуватися цієї невдячної звички – боятися смерті. Десь прочитала про те, що найщасливішими себе почувають люди у віці від 55 до 75. Я ще не в тій віковій категорії, але щаслива від того, що близька до неї як ніколи раніше.

ДЕРЕВА - ЯК ЛЮДИ
Що довше ми живемо, то більше й більше обростаємо деревами. Вони вкорінюють нас на цій землі. І відлічують час, відпущений нам на цьому світі, оці наші дерева.
Поки дерева перебувають у віці дітей і підлітків, розгойдуючи зранку своїми тонюніми гілочками сонячні промені, а ті застрибують до кімнати у шибки, немов шибеники, пробігаються по стінах і стелі, - нам любо зустрічати з ними день.
Потім наші дерева дорослішають, і поважність їхня вже не дозволяє їм бавитися. Вони крадькома зазирають у наше вікно, дбаючи про наш вранішній сон і буденно-спокійне пробудження - палкому сонцю вже зась підхоплювати нас з ліжка.
Першим почав здавати свої позиції персик-дичка, який виріс з кістки розкішного угорського щепленця.
Нащадок аристократа років з п"ятнадцять перебував у стані постійної ейфорії - навесні завше першим розпочинав свою пінисту феєрію з рожевого буйноцвіття, увесь час поривався вгору й врізнобіч, врешті-решт, роздвоївся і став контурами подібний на чашу чи вазу з розхристаним букетом з темно-зеленого листя.
Він регулярно обростав неплідними гілочками, які крадьки відбирали в нього життєву силу й енергію, і при цьому - родив, родив, родив зелені плодики: зовні густо-волохаті й неапетитні, а вересневим стиглим нутром - жовто-гарячі, хрумкі й смачнючо-медові.
Торік одна персикова гілляка, що пошарпала лискучий бік сусідової автівки, спересердя сусідом була зрізана.
Автівку сусід паркував тут роками, і персик цьому не заважав ніколи. А тут з якогось дива почав утискати сусідову пробензинену цяцьку.
Сусід цьогоріч переселився. Персик стоїть з однією вигнутою до мого вікна гіллякою і однією культею, що сердитим кулаком настобурчилась у бік вікна колишнього сусіда. В його квартирі мав би оселитися його син з дружиною. Але щось їм заважає заснуватися в покинутій батьком оселі.
Але не все втрачено - з сердитої культі цього літа потягнувся веселенький пагінець, який обіцяє стати за два-три роки дорослою гілкою. Тільки б ніхто не відчахнув!
За кілька метрів обнялися лісові груша з черешнею. Груша - це швидше Груш, він. Строго пірамідальний, жорстколистий, з плодами, які тільки взимку в компоті відкривають свою потаємну духмяну й цілющу сутність. Груш дає ні з чим не зрівнянний затишок, коли спекотно й лихоманить від липневого Ярила.
А Черешня? Вона увесь час тягнеться до Груша, проростає в нього своїм гіллям, ніби лоскоче жартома, а потім обвивається довкола його стану. І годує його зі щедрих жмень солодкими, як мальвазія зі стровинних винних пивниць, соковитими темно-червоними ягідками.
Колись ці дерева випадково посадили надто близько. Взагалі-то, думалося, що якесь з них не прийметься або, якщо вкоріняться обидвоє, то одне потім кудись подалі відселиться. Але час плинув, до Груша й Черешні нічиї прагматичні руки з лопатою чи сокирою так і не дісталися. Тож вони собі так і живуть - весело, дружно, щедро до всіх і одне до одного.

НАВІЩО ЖУКУ ЛІТАТИ?
Дні, коли не вдається або ж ліньки вирватися з дому на природу, можна вважати безглуздими. Безглуздо сидіти вдома, якщо здоровий глузд кличе розім’яти м’язи і обіцяє здоровий апетит та здоровий сон після прогулянки. Дивне слово «прогулянка», ніби сленгове. Та хіба ж можна у зустрічі з лісом угледіти ті прогули, які треба буде відпрацьовувати, як колись на кафедрі в університеті! Жодних прогулів! Мандрівка в ліс – це авансування майбутньої працездатності за письмовим столом, та й не лишень за столом.
Але нині я не маю змоги піти на прогулянку, щоб авансувати собі завтрашній робочий день. Тому розчиняю навстіж вікно і впускаю до хати засліпленого сонцем хруща. Здається, йому непогано ведеться у найтемнішому кутку кімнати. Миролюбно щось там собі бринить. А сама сідаю писати, використовуючи залишки вчорашньої працездатності.
Кілька днів тому бачила, як літав жук-гнойовик, і згадалася мені казка Андерсена про цього жорсткокрилого. Жуку природа подарувала можливість літати, для того, мабуть, аби він не припиняв пошуків самої суті того, що зветься життям. А життя – це Авгієві конюшні, в яких стоять імператорські коні з золотими підковами. Ними вони час від часу трощать  гнойовиків – санітарів і землеробів. Коні гарцюють на парадах, збиваючи на порох золоті підкови. Жуки стають шкіперами, пливучи прив’язаними в старих черевиках абикуди. Якими там шкіперами?! Рабами на галерах. Але ж яка приємність, коли тебе з рабства нібито визволяють і відпускають у політ! І отак, з льоту, вчепитися в кінську гриву й посмикати дошкульно носія золотих підков. А хіба ж ми не однакові – коні в золоті й жуки в гноївці?! Коням дошкуляють імператори. Але ж і коні здатні якогось викрутаса втнути імператорові.
Отак і живемо. А як же без викрутасів? Не було б еволюційної спіралі.

НЯВКА
Десь там, у глибокому зворі живе нявка. Знала про неї з дитинства, з казок, записаних від горінчевського оповідача, а ще - зі страшних історійок, якими ми лякали одне одного, коли скотарили в  новосільській Смерічці. Ніхто тієї нявки не бачив, зате нині я її чула. Ця міфологічна істота квилила, і, здавалося, від того, що опинилася бідолаха затиснутою між двома стрімкими схилами, порослими непролазним чагарниччям.
Я примостилася під акацією на вершку одного з цих пагорбів і вслухалася в зринаючий з безодні жалібний монотонний звук. Його можна було б назвати навіть моторошним, якби слухач не знаходився на безпечній гальорці, віддаленій від того кратеру з майже театральними трагедійними пристрастями. З мого спостережного пункту можна було свистіти, кидати гнилі помідори і протухлі яйця. Та я ніколи не ношу з собою всілякого непотребу у вигляді боєприпасів. Можна було втирати сльози, але вітер завзято бив по веселих акацієвих цимбалах.  Тому я просто слухала, як плаче зі споду ця невидима сутність. І переді мною ясно постала картина, як ходить колами, немов Кіт За Ланцюгом, невдаха посестра його Нявка. Як блукає вона лісовим лабіринтом між струхлявілими старезними грабами, заколошканими в мокрий, просочений болотними випарами, мох. Як роздирають її шовковисте хутро драчки терну та ожини. О так, вона має хутро, схоже на боа з ніжного пір'ячка ластівок!
-Н-няв, н-няв, н-няв, - чиясь загублена зваба тихенько виводить мелодію зачарування.
-З-н-няв... з-н-няв... з-н-няв...
Їй би на крилах знятися і злетіти понад зелене шумовиння, що притискає її співомовки до землі.
Попри те, що я визнала реальність Нявки і навіть запримітила, що має вона пташині ознаки, неабияк дивувало, чому ж не знаходить виходу вона з темряви й безпросвітності.
Здогад підказала колонія зелених з чорним полиском жуків-гнойовиків, які спочивали по бурхливих своїх польотах, на траві, що росла під акацією. Оці землеїди вже добряче намуляли мені очі. Але їхня двосутність така промовиста, як і Біблія для людини віруючої. Отож і я їм повірила, і зрозуміла, що Нявка живе на межі двох світів, які звуться Нав і Яв. Вона розривається між ними хрест-навхрест. Тому й подібна до птаха, що хрестить своєю присутністю небо. Тому й подібна до безкрилої пораненої тваринки, скинутої хижим птахом у прірву.
Так, у природи немає добра й зла. Але скільки в ній множинних двозначностей, які нашій свідомості ніколи не розтлумачити й не осягнути.

ГРОЗА
Справжня скороминуща травнева гроза. Її зачекалася земля. Двічі прогриміло, і посипалася спочатку градова дрібнота, а відтак утелющила напоєна сонцем злива.
Темно-свинцева хмара посвітлішала до сірого шовку і розпливлася, наче бовтанка для млинців на пательні неба.
Вщух вітер і пішли танцювати цівочки заспокійливого рясного дощу. Гримотіння перемістилося далі, кудись на схід, а сюди досягало лишень відлуння.
Поки писалися ці рядки, гроза й минулася. Але півмісячна норма опадів у ґрунт потрапила. Здається, завтра можна буде пошукати грибів, перших у цьому році.
Повернулася дочка з уроків. Блискавка влучила в дерево, що росте на подвір»ї школи.
«Було так класно, - повідомила дочка, - парта підскочила».

ЗВ’ЯЗОК З СУЩИМ
Щось трапилося. Не знаю, чи я тому виною, чи той чоловік, для якого його уявний герой став дорожчим за календар життя. Він написав про якісь незручності. Та про яку незручність може йти мова, коли йдеться про життя, про ті пречудові хвилини спілкування, які так рідко трапляються і так вростають у свідомість, наче є підмурівком існування. Він прагне затушувати мої почуття до нього, до його творчості, прагне відібрати в мене яскраві живі кольори, пропонує палітру сірого. Твердить про родіонів романовичів та сонечок. Але ж до чого тут рефлексії Достоєвського, коли я не є ані Сонечкою, ані тим паче Роскольниковим. Мене не гнітять жодні таємниці, я вся на виду, я просто живу і роблю те, за що мені не соромно. Але чому безадресні мініатюри прив'язую до себе, до своїх почувань? Так, я видалила написану жартівливу рецензію, на яку не отримала відповіді і яка, втім, була не обов’язковим криком моєї душі. Чому видалила? Мені було незручно? І після цього не напишу жодної? Видалю із сайту сторінку, присвячену його творчості? Розумію, що все колись закінчується. Але закінчується не видаленням рецензій та сторінок. Закінчується помиранням любові. А вона помирає лише з відходом людини. Чи й після залишається? У тому, що написано, сказано й не вимовлено? Моя любов до його творчості скількись ще житиме й після мене. У цьому я впевнена. Й від цього знання не почуваю жодних незручностей.
***
Розглядаю картини художника. Я прикипіла душею до них з першого погляду. Здається, що з кожної на мене дивляться мої ж зіниці. Ці неяскраві приглушені кольори на пейзажах, ця морська хвиля, що нагортає буруни на берег, ці насичені спектрограми його сюрреалістичних композицій... А де ж його очі?! Невже я люблю власне відображення в його творчості? І яким же воно є це відображення? Невже я подібна до Сонечки? Здається, швидше, до того сонечка, яке пасе прожерливу тлю на літературному порталі. Це – недолік в його очах? Мабуть. З тієї причини, що не бачить у мені ясного палання самореалізації, яке притаманно йому самому. Але не можуть всі бути поведені лишень на тому, аби самореалізуватися. В бажанні самореалізації стільки егоцентризму, що я його сахаюся. Жіноча сутність не є настільки агресивною, аби все життя підпорядкувати одній меті, нехай і єдиній полум’яній пристрасті. Не бажаю спалахнути й згоріти вмить. Досягнувши того, що зветься самореалізацією, стаєш вигорілою зсередини свічкою і опиняєшся в своєму «реалі» сам на сам з собою. Одначе і зараз я наодинці зі своїми думками. Самореалізуюся? Навряд. Просто розмовляю зі своєю душею, котра прагне спокою і гармонії.  Цілковито нормальна душа, не схильна до необґрунтованих самопожертв і холоднокровного суїциду, без манії самозвеличення, з дещо пригаслими поривами, однак схильна радіти співбесіднику з такою ж душею, здатною підтримувати рівне горіння, яке зігріває і світить, не обпікаючи. Якщо мене приваблюють полотна цього художника, значить, моя душа здатна розгледіти і погляд на світ його душі, а з ним - вловити перламутр райдужки та блиск зіниць очей, які прозирають з його душі. Ні, я не любуюся власним відображенням. Я прагну відгадати, якого кольору в нього очі. Не тьмяво-сірі. Це точно.
***
Один письменник написав нещодавно про жіноче покликання – окрім власних дітей, любити  ще й все суще. І завважив, що таких жінок одиниці. Дурниця абсолютна. Таких жінок більшість. Інша річ, кому з них оте суще відповідає взаємністю. Мені – відповідає. І ліс, і моя запилюжена вулиця, і небо над нею, і бомжуватий Річі, і сонечка з тлею, і спраглі до паленки мої сусіди, і Рібас, який вже зачекався випадкового зальоту бабки з ультрамариновими крилами. А йому, отому письменнику, всякчас відгукується луною якесь зневиразнене суще, якому бракує живої конкретики. Хитромудрі узагальнення та абстракції налягли на його свідомість, немов туман, який вранці розливається суцільним молоком над улоговиною, що відкривається з моїх Чонок. Єство письменника поглинуте отією пеленою чужого світу. Таємничо, загадково, приваблює, однак не зігріває і не відкриває жодних таємниць. Туман розвіється, випарується – і  постане місцина, сходжена, перетоптана й закидана всілякими відходами, які ніколи не знадобляться живій людині. У того письменника непереборне бажання прирівняти себе до відомого філософа. Він увесь час його цитує, до речі й не до речі, тлумачить, так ніби ніхто, окрім нього, не розуміє вчення того мудреця, а без нього і не втямить – і це виглядає так, наче він привселюдно перевдягає його в одежі, придбані на дешевому розпродажі. Чи потрібне таке письмо? Чи потрібне таке письменництво нині? Чи, власне, не корисніше для людини, голодної чужих знань, прочитати самого філософа, а не чуже сумнівне трактування його праць, і вже самій робити висновки щодо стосунків людини з безоднею і зоряним небом?
***
Не можу прийняти на віру твердження про те, що природа не знає зла й добра. Хай це суб’єктивно. Але чому істина не може бути суб’єктивною? Хто вигадав, що істина може бути лише об’єктивною? Це всього лишень умовність, до якої ми звикли і якої, втім, не розуміємо, не помічаємо. Моя природа знає добро. Моя природа всякчас робить добро. Вона стелиться під ноги м’яким запашним трав’яним килимом. Вона дивує несподіваним вистрибом зайця з кущів чи пурханням птахи з гілки на гілку. Вона радує психотерапевтичним сеансом весняного кування зозулі.  Вона знову й знову проростає, знову й знову набирає сили й снаги. А хіба ж зла та природа, яка вибивається ожиновими кущами на еродованій землі, скріплюючи її корінням та виткими пагонами?! Ні, моя природа нагадує мені лікаря, який призначає ін’єкції та оперативне втручання у випадках занедбаної хвороби. А невже для когось природа є інакшою?! Істину варто шукати у суб’єктивному відображенні всього, що оточує і що впливає на формування суб’єктивного світогляду людини.

НАРОДЖЕННЯ ЧЕРВНЯ
В плані біоритмів червень для мене не найкращий місяць у році. Однак люблю цю пору – частенько екстремального переходу від весни до літа, коли розпочинається сезон гроз із майже тропічними зливами і парке повітря здатне перепиняти подих.
Вчора вдосвіта побігла на гору. Щоразу вибираю інший маршрут. Усього в мене їх чотири. Це був один з найлегших – непомітний підйом стежкою уздовж потічка, де лише на останньому етапі треба піднятися крутосхилом до березняку, зарослого купейною лікарською та папороттю. Десь на середині шляху стоять два височенних висохлих дерева. На вершку одного з них сиділа чорна довгодзьоба пташка і співала ранкових пісень. За бажання, слухач цього світанкового концерту може почути в ньому прогноз подій на увесь день. Для мене прогноз був цілком сприятливим, і справджуватися він почав буквально за кілька кроків від того місця. Спочатку я зустріла сімейство маків, що квітнули на стихійному звалищі будматеріалів. Вони здивували мене своєю несправжністю – пелюстки наче з пожмаканого пергаментного паперу, на яких не було навіть слідів ранкової роси.  І тим часом – цей насичено червоний колір з  дещицею тієї жовтизни, якої не помічають мої очі, зате фіксує фотоапарат. Маки немов сигналізували: є небезпека, тому не можна забувати про обережність. Власне, мені вже ці попередження й не потрібні. З минулого року, коли я кілька разів забиралася в такі нетрі, звідки, здавалося, й не вибратися без сторонньої допомоги, стала обачнішою і без потреби не лізу чорту на вила. Дідько здатен у лісі так запаморочити голову, завести в такі карколоми, де по-справжньому можна скрутити в’язи. І коли ти майже в розпачі, коли відчайдушно шукаєш виходу, продираючись крізь дряпучу ожину, що хапає тебе за одежу, коли на майже прямовисній стіні у зворі шукаєш бодай висхлий корінець, за який можна було б зачепитися й підтягнутися вище, коли на біду ще й мобільника вдома забув, тоді дідько починає ще й насміхатися з твоїх потуг – то раптом вгорі загУкає совиськом, то почне лякати скрипучим рипінням високих стовбурів, що нависають над урвищем частоколом дамоклевих мечів. Звуки в лісі відчуваєш фізично. Вони можуть викликати біль. Але можуть і наснажувати, розраджувати, запускати по-новому ритм пульсу і серцебиття.
Півчиня на сухій деревині цього разу пообіцяла мені багато відкритого простору в режимі спостереження.
Березняк минула швидко й вибралася на квітучу галявину, якою неквапно піднімалася до найвищої точки на місцевості, де стоїть опора високовольтної лінії та топографічний покажчик.  Можна було здолати ту діляночку майже бігом угору, позаяк мої тренувальні походи вже дозволяють мені час від часу включатися в режим короткочасних наднавантажень. Однак пряма лінія маршруту позбавила б захопливих вражень і рідкісних фотокадрів. Дрібне птаство, щойно з гнізда, вчилося літати. Розміри малюків, що тільки стають на крило, майже як у колібрі, їх витримують стебла трав’янистих рослин, наприклад, м’яти. Серед густо накиданих блакитних вкраплень незабудок та дзвоників одразу помітила ще один голубенький рухливий відтінок – пурхання безлічі мініатюрних метеликів. Випереджаючи мої кроки, вони здіймалися в повітря блакитною хмаринкою й одразу перетворювалися на розсип живих яскравих пазлів, кожен з яких шукав свою щілинку для польоту між густою, важкою від роси, травою. Кількох на «посадкових майданчиках» вдалося відзняти, і на знімках видно, що в деяких потріпані крильця – і тут є ознаки боротьби, виживання. Краса не тільки вимагає жертв, делікатна краса, як правило, надзвичайно вразлива і жертовна.
Лимонного кольору павучок на фіолетовому килимку чабрецю лякливо піджимав ніжки до черевця від самої лишень моєї тіні. Незворушними залишалися лишень обтяжені справою збереження майбутнього потомства у яйцях невідомі мені комахи-монстрики з довгими хоботками. Кожна тримала по жовтенькому яєчку і одночасно сама чіпко трималася знизу лігвища пелюсток великих лугових ромашок. На невеличкій діляночці з кількома десятками квіток був розташований справжній інкубатор по достиганню нового комашиного життя, яке ховалося від пекучого сонця і важких росяних опадів під природнім парасольками ромашок.
І знову вкотре переконуюся, що природа доброзичлива до дітей своїх. Вона знаходить несподівані, але такі прості, доступні способи виживання для найбільш уразливих із них.

ТРЕНУВАННЯ РОЗДРАТОВАНІСТЮ
Кажуть мої сусіди, що чималий шмат землі, яка на Чонках прилягає впритул до нашого житлового мікрорайону, придбав якийсь київський магнат. Киянина не бачила. Зате зустріла там одного дня явно місцевого молодика, який припрошував мене напитися з джерела. Я тоді поверталася зі свого чергового походу, в лісі на моєму маршруті струмка не знайшлося, пити хотілося. Але з того джерельця не п’ю води ніколи. Вона не викликає в мене довіри, бо ж поряд – величезне міське сміттєзвалище: хтозна, що звідти просочується в ґрунт.
В інтонаціях молодого чоловіка звучало щось подібне до виправдання, а ще він натякнув на свої права на цю наповнену водою заглибинку під гіркою, сповістивши, що повісив над джерелом на гілці «погарчик». «Погарчик» виявився обрізаною ПЕТ-пляшкою. І тоді я здогадалася, що чолов’яга, мабуть, причетний до облаштування на «моїй» горі траси для мотокросу, може, є власником тієї ділянки землі, яку вона зайняла. 
Траса бульдозером була прокладена місяць тому чи не за один-єдиний день. Ширина смуги – десять моїх широких кроків. Вона закільцьована, і довжина кривої становить не менше кілометра. Утім, я ще пройдуся вздовж, порахую, бо око могло й помилитися і не завважити ще з півтисячі метрів. На ній кілька нагорнутих трамплінів для каскадерів. А оце днями поруч з мотомагістраллю з’явилося щось на зразок спостережного пункту для Тренера – грубезний стіл та лавиці, зроблені з колод вільхи, яку зрізали задля цього тут же – на схилі глибокого яру. Прикметно, що «меблі» пан Тренер розпорядився розташувати в оточенні деревцят – також вільх, тільки ще підліткового віку. А й справді, на відкритому сонці довго не всидиш, споглядаючи миготіння мотоциклетного шоу. Та тільки Тренерові не відома така суттєва для нього особисто подробиця: вільха від сонця, може, й захистить, однак має здатність навівати сум, меланхолію. Під вільхою навіть гриби не ростуть, хоч вона і дає прохолоду та втримує вологу в ґрунті. За народними віруваннями, вільха – дерево, що «кровоточить», а той, хто її рубає, накликає на себе на небезпеку пожежі. Звісно, мої прагматичні опоненти скажуть мені, що вільху рубали, рубають і рубатимуть, бо й на дрова вона годиться, й деревина її водостійка, довговічна, а тому неабияким попитом користуватиметься не тільки в спеціальному будівництві, а й на звичайному сільському обійсті, а чи от у формі стола та лавиць на відкритому вітрам і дощам спостережному майданчику Тренера. 
З випадковим зустрічним поговорили ми й про трасу. Першим ділом повідомила йому, що для мешканців нашого мікрорайону цей полігон не в радість. Ревіння моторів дратує. Як дратує надокучливе вищання пили у приватній фірмі поряд, що переробляє деревину. Як дратує і явна загроза для довкілля та здоров’я мешканців нашого закутка від двох реторт, які нещодавно були змонтовані на території того ж підприємства. Встановлені на тридцятиметровій відстані від жител, тоді як, здається, повинна бути захисна зона від подібних об’єктів не менше трьохсот метрів. В тій фірмі охоронці нас заспокоювали, мовляв реторти призначені не для випалювання вугілля, а для виробництва палет, а тому, мовляв, нешкідливі. Але шукаю в Інтернеті відомості про ці технології і знаходжу інформацію про те, що, наприклад, в російському Сургуті прокуратура порушила кримінальну справу проти керівництва подібного підприємства за забруднення довкілля деревним пилом. Для виробництва палет потрібні тепло та механічна сила (прес). Як сировина використовуються відходи деревини – переважно тріски та обрубки, рідше – тирса, якої на Свалявщині накопичилися еверести, доволі часто – відходи меблевого виробництва, що вже шкідливо з огляду на те, що в процес виробництва вводяться токсичні хімічні сполуки.  Але за тотальної відсутності контролю в нашій лісовій галузі не можна не передбачити й такого розгортання «сюжету», коли до нововстановлених реторт возитимуть ділову деревину з найближчих лісів. Позаяк нині я в ролі журналіста, не наділеного повноваженнями якогось з видань, і не маю доступу до офіційної інформації, то не маю змоги й довідатися про екологічні параметри встановлених реторт, ступінь очистки викидів в атмосферу, наявність фільтрів тощо. Тим часом варто пам’ятати, що навіть деревний пил може завдавати значної шкоди здоров’ю людей (зокрема, викликати алергії, хвороби органів дихання). А у виготовленні палет деревний пил (борошно) – один з побічних продуктів, і, навіть за умови нормальної роботи циклонів, фільтрів на цьому виробництві, він усе ж сипатиметься на наші голови через вентиляційні системи. Окрім того, пресування палет відбувається з допомогою водяного пару, температура якого повинна становити не менше 180 градусів за Цельсієм. Звісно, це не 400-600 градусів під час виробництва деревного вугілля, та все ж гарячий пар, що виділятиметься в атмосферу одного невеличкого мікрорайону, здатен як мінімум змінити локальний мікроклімат, як максимум – насичувати аерозолем зі шкідливими речовинами організми людей, яким випало тут жити.
У цьому зв’язку логіка підказує, що абсолютно непродуманою є політика розташування виробництв у Сваляві. Адже свого  часу місто мало промислову зону. Вона є й зараз на лівому березі Латориці, майже впритул до річки, у своєрідному «протяговому» коридорі, який природним чином (завдяки напрямку вітровію) сприяв виведенню шкідливих газів за межі міста. Сприяв, бо зараз виробництво в промисловій зоні майже завмерло. Цехи руйнуються, стіни обростають вільхою та березою, проходи між ними перетворилися на непролазні джунглі. А нові виробництва розміщують абияк й абиде, в залежності від того, де новоявлений промисловець прихопив собі шмат землі чи якусь споруду. Скажімо, вулканізаційні майстерні, не знати з чийого «мудрого» дозволу, працюють усередині житлових мікрорайонів, отруюючи смердючим і надзвичайно шкідливим димом усе живе. Є така і в нашому мікрорайоні у приватному (!) дворі. Поряд з нею в такому ж приватному ґаздівстві пресують тротуарну плитку. Ну, а на додачу до всього цього «коктейлю» з явних і неявних викидів міні-підприємств маємо свій «чорнобиль» у вигляді вже згадуваного міського сміттєзвалища, що, у прямому смислі слова, вивергає нечистоти і в атмосферу, і в ґрунт Таблів та Вашеру – найближчих до нього районів міста.   
....
Мій співрозмовник намагався переконати мене, що на мотодромі нас чекає восени незабутнє видовище – представницькі змагання.  Радість від цього сумнівна. Знаю, що жителі Таблів готові були б на «ура» зустріти гудіння техніки, з допомогою якої кладуть асфальт. Курява у мікрорайоні від ґрунтівки – неймовірна. Калюжі в дощ – гоголівська в Миргороді відпочиває. А ось форсоване ревіння мотоциклетних моторів може викликати хіба бажання запастися «їжаками», які можна було б накидати уздовж траси, де ганяють оті моторизовані шукачі адреналіну.
Поки що ж я своїм сусідам раджу рятуватися від роздратування на тих самих Чонках. Вчитися там тому, як самооновлюється природа. Переймати, якщо хочете, її досвід. Нам давно час поновити власне відчуття доторку до живого трепетного тепла. Давно час позбутися байдужості, яка нічого, окрім роздратування, не породжує. Я радію, коли зустрічаю на своєму шляху людину на гірському велосипеді чи бігуна від інфаркту, який накручує кола по росянистій стежці разом зі своєю вівчаркою.  Я перестаю сердитися навіть на мотоциклістів, які безстрашно кидають свої двоколісні машини на штурм мого «бермудського трикутника», що в підніжжі Сорочого Верху. Мене навіть тішить зустріч з лісовим браконьєром, який пасе коні, а баюри від коліс вантажівок та тракторів на ґрунтівці закидає хмизом, зічмиханим з того дерева, яке він зрізав на потреби у власному господарстві.

ЗАПАШНА РОСА
У неділю у мене була можливість провести в лісі майже шість годин. Якби узяла з собою бутерброд чи там помідорину, можна було б і до заходу сонця бродити по своєму лісовому ґаздівству.
Роса була дивовижною. Скільки живу - такої рясної не пригадаю. Ще опівдні вона трималася на траві, на незабудках і суничних ягодах, галявину з якими я надибала на зворотній дорозі вже майже поруч з домом. Зазвичай, коли випадає роса, трави не пахнуть, волога ніби поглинає аромати. Але цього ранку все довкіл нагадувало парфумерну лабораторію. Причому запахи змінювалися в міру мого просування, і по них можна було відгадувати, які рослини ховаються від погляду. Відчувала себе лісовою звіркою, яку принадила духм"яність з перчинкою на одному зі схилів, зійшла туди з дороги і виявила мало не перший цього літа острівець чебрецю, який розквітнув у густій високій траві. Шумовиння бузини, ожини, шипшини - це такий букет, який побиває всі рекорди зі стійкості аромату, його відчутно за кілька десятків метрів від заростей цих чагарників. Але пахнуть не тільки квіти. Аромати верби, вільхи, берези, дуба - вони абсолютно різні. Коли увійшла в ліс, що потопав у тумані, рухатися в ньому довелося майже навпомацки й орієнтуючись нюхом: ось тут знайомий смеречник, тут ялівцевий кущ, тут болітце з цікавою жабою. О, дивись-но, тут ще й трійко жабенят в компанії з моєю старою знайомою. Туман розсіявся вже над селом Мала Мартинка, де завжди пасуться коні одного лісового браконьєра. Браконьєр - товстий, з вперед-животом, також був на вахті. Він навідується на старому-престарому мотоциклі до своїх гривастих. Я саме розгледіла справжній блакитний дзвіночок і прилаштовувалася, з якого б ракурсу його краще зазняти. А браконьєр був, мабуть, убитий наповал такою ранньою появою цієї невгамовної «паніки з фотоапаратом», яка одного разу вичитала йому за залишене ним неподобство в лісі. Тож ризикнув зі мною поспілкуватися. І ми мирно поговорили про гриби, погоду, його видатну тяглову силу і про ціни на суницю. Ранковий ліс настроює на благодушність. Повертатися я вирішила окружним шляхом - стежкою, яка збігала в бік Неліпина. Звідти можна було відразу пірнути в мій улюблений дубово-буковий ліс з лавкою на узліссі - біля підніжжя «бермудського трикутника». Але не пішла туди, інакше мене потягнуло б і на Сорочий Верх до знайомих вовків. Видерлася знову на Чонки і почалапала додому. І знову на дорозі заєць. Посміхнувся розвішеними вухами з моєї неповороткості і шмигнув у траву.
А вже на самих підступах до нашого мікрорайону на люпині помітила розкішну бабку. Напевне, ту саму, яку не змогла сфотографувати кілька днів тому. Цього разу вона була менш лякливою – розімліла на спеці, лінькувато перелітала з одного посадкового майданчика на інший і, зрештою, всілася на торішній сухій бадилині, де я і зазняла цей прообраз ельфа, яким його звикли відображати в сучасних фільмах-казках, в усій її довершеній красі. Чисто тобі повітряний лайнер. Шкода, не вдалося вибрати той кут зйомки, який би дозволив побачити на знімку філетово-зеленаві переливи прозорих крилець. Торік на річковому камінні зі складеними крильми її родичка вийшла бездоганною в кольоровому виконанні.
День минув у замилуванні. На філософію не потягло. Найкраща філософія – просто споглядати і радіти життю.

ЧИ ПОТРІБНІ ІНОПЛАНЕТЯНИ ДЛЯ ЩАСТЯ
Цього літа стався письменницький застій. Як у болотці з жабками, що на стежині, яка пролягає понад Малою Мартинкою. Мені наче й кортить сісти за письмовий стіл, та підсвідомість жене від нього подалі. Побутові клопоти, зрозуміло, також не дають зосередитися бодай дві-три години щодень над чистим аркушем, який уже соромиться цноти. Та не домашні заморочки головно відволікають від письма. Бо їх вигадую собі сама. Лякає здебільшого сидіння, фізична нерухомість, яка непомітно, але швидко відбирає сили і виснажує мізки. Лякають ерзац-новини з Інтернету, які ніби й приносять на хвилю відчуття цікавості, а часом і захвату, однак враження від них забуваються так само швидко, як і адреса сторінки, відкритої навмання. Їхня сенсаційність часто притягнута за вуха до наших вух чи очей лишень задля того, аби відволікти від проблем насущних. А  злободенною для мене, наприклад, зараз є  потреба повернути собі здоров’я, підірване вимушеним зимовим просиджуванням у закритому приміщенні, а не звістка про то, що «свободівці» воюють з Хустською владою за повернення звань почесних громадян міста Бандері та Шухевичу. 
Найприємніші враження – очікувані.  Найвартісніші знання – багатократно повторені. Єдино правильний рух – той, який не відбирає сили, а дозволяє впевнено прямувати до мети.  Якщо спробувати узагальнити власну мету, то мені потрібні нові особисті відкриття в уже знаному.   
Походи в ліс – це можливість зробити запас енергії , що відтак подарує синергію творчого усюдивстигання. Це відкладена на визначений мною самою час радість очікування творчого рівномірного дихання за письмовим столом.  Це єдина доступна для мене можливість позбутися творчої задишки.  Це заразом і повторення знання про те, що багатократна варіативність краєвидів не набридає, бо насправді вони не повторюються, а всякчас оновлюються, змінюються. Дрібні деталі на моєму чонківському полотні вчать цінувати кожен вільний клаптик, який здатен увімкнути уяву, щоб вмістити на ньому новий образ чи бодай штрих, який можна буде оживити.
Зараз мене цікавить, як працює уява на тлі дефіциту, одноманітності вражень.  Ці знання застосую потім, узимку.
Отож, у мене виробилися стійкі уподобання щодо прогулянкових маршрутів. Вже традиційно піднімаюся лівим схилом Чонків. Через них не простягаються високовольтні лінії, і на тім шляху  вільно дихається. А права боковина урочища – майже патогенна зона,  долаючи яку – причім, байдуже, вгору чи вниз, - завжди відчуваю пекучий біль під лівою лопаткою. Вщухає аж біля домівки. Драйхмари електроопор, знебарвлено лискуча і навіть здалека велетенська пляма сміттєзвалища (мабуть , такого кольору й хаос), заболочена рукотворна вирва,  заросла очеретом, бовваніючий цегельний завод, скороспілий мотодром для отих недужих на нестачу адреналіну  – усі ці антропогенні надмірності відбирають у «правих» Чонок ту енергію простору й свободу подиху, що притаманні «лівим» пагорбам. Щоправда, на самому вершку відкривається чудова панорама на Черник та Стройно, але під тріскотливими дротами довго перебувати якщо не лячно, то принаймні некомфортно. Здається, по тобі також пробігає пульсуюча напруга, на клітинному рівні відчуваєш усередині себе іскри та сполохи, і це бентежить, і хочеться чимшвидше перебігти оту вольтову дугу. І всякчас дивуюся, чому саме там селяни Стройного обрали місце для випасу худоби. До слова, злючі в них собаки. Може, й тому, що змушені вартувати череду всередині електромагнітного поля.  Хіба дивно, що й тварин дратує наша нечутливість до довкілля?!
Підтюпцем долаю круті хвилі чонківського плато в напрямку на схід. Над місциною, де колись був наш родинний картопляний лан, а нині галявина з рум’яною травою, -  оперний театр птаства. Ніде так захопливо воно не співає. Дрібні пернаті випурхують у височину з трави, з ліщинових кущів, завмирають на  якомусь лише їм відомому рівні неба, тільки крильця тріпотять з такою швидкістю, що стають  майже прозорими.  І такі рулади линуть довкіл, що всякчас шкодую про відсутність у мене надчутливого диктофону.  Втім, наступного разу спробую увімкнути камеру на режим  відео. Дуже кортить записати і шум вітру, і пливучі перекати трав,  і небесну співочу філармонію.
Тож якщо це застій, то він у мене співочий, рухливий і сповнений бажань, які я сама в змозі здійснити. А якщо й нагадує жаб’ячу колобаньку, то лише тому, що простір, в якому я буваю, таки обмежений, а тому бракує вражень і новизни відчуттів. Однак, здається, якби щось, раніше мною не бачене, раптом постало перед очей, то я не була б загіпнотизована, як учорашня жабка. Ліщинова палиця, якою я міряла дно калюжі, виявилася для неї чимось на зразок кришталевої кулі в руках парапсихолога. Жабка прикипіла до дрючка так, наче їй відкрився інший світ. Вона пускала бульки і незмигно витріщалася на блискучу кору мого ціпка. Напевне, якби я за сонячною ширмою листяного шатра неочікувано побачила літаючу тарілку, моє здивування було б менш виразним і тривалим. Цікаво, чи є така річ, яка здатна мене приголомшити? Мабуть, є. Та, що найцікавіше, розумію, що це може бути виключно та подія, учасником якої тобі хочеться бути понад усе, але при цьому ти чудово розумієш, що цієї події в твоєму житті не буде. Утім, вигаданий тобою сюжет може для когось справдитися в реальності. Може, й варто вигадувати сюжети саме задля того, аби вони дарували людям відчуття приголомшливого щастя. А чи потрібні людям для щастя інопланетяни? Навряд чи.

ЗАГУБИТИ ЧАС У ТРАВАХ
До лісу я нині зайшла лишень на хвилинку – аби подивитися, чи є гриби. Грибів не було, навіть сироїжок-голубінок. Зате одразу натрапила на свіжу вирубку. Чоловік каже, що Свалявський лісохімкомбінат приймає березу від населення, фізичних осіб, – для випалювання деревного вугілля. Тому й рубають селяни все нещадно.
Довкруг зрізаної берези по колу стояли фантастичні струхлявілі пні. По усій поверхні вони були продірявлені круглими отворами. Цікаво: хто в них живе? Навряд чи плазуни, скоріше – миші, а може, слимаки. Однак нічого живого не побачила. Знайшовся лишень один пружний дощовик – вірна ознака того, що невдовзі з’являться «серйозні» гриби. Криничка з водою в корінні старої вільхи здивувала мене вже опісля, коли вдома я розглядала знімок. Від неї піднімалась ніби пара, водяний дух. На іншому знімку, зробленому ближче до плеса, такого ефекту вже не було – так, ніби та прозора, ледь видима хмарка залишилася вище, десь над моєю рукою.
Скотарі зі Стройного – вже знайомий мені чоловік, дві жіночки й хлопчик охоче сфотографувалися зі своєю чередою. Хлопчисько з такою характерною зовнішністю, що його можна б знімати в кіно. У нього страшенно зіпсуті, щербаті, криві й випнуті зуби. Розбишака неймовірний. Попросив у мене камеру, довго водив нею по краєвидах, клацав усе підряд з виглядом професійного оператора. Щоб забрати фотоапарат, довелося мало не силоміць виривати у нього з рук.  Одна з жінок прокоментувала його поведінку: «Мало тя дома бьють, зато сь такий нечесний а й скарідний». Останнього словечка давненько не чула. Востаннє у татовій Новоселиці. Означає «противний, гидкий». Насправді хлопчик - дуже кумедний і безпосередній. Такими бувають лиш сільські діти.
Довідалася від стройненців, яка саме квітка називається центорією (чи центурією). Раніше я зривала по кілька стебел з квіточками, схожими на дрібні п’ятикутні  рожеві зірочки, для букету. Рослина, мабуть, має якесь відношення до гвоздичних, бо надто подібні у неї стебло й листки, та й запашна - майже як лісова гвоздика, лишень аромат її тонший, делікатніший. Виявляється, це і є легендарна карпатська центорія, якою лікують геть усі хвороби.
Повертаючись, посиділа трохи на лавці Тренера. Довкола неї вже повно сміття, подертих газет, пластикових пляшок та шкаралущі яєць. Не думаю, що трапезував сам пан Тренер, імовірніше – якийсь невдаха-грибар доїдав свій «тормозок» уже перед  домом, або пивна компанія молодиків.
Довкола міського сміттєзвалища, яке видно з лавки Тренера, почали зводити огорожу. Дешевий варіант – металічна сітка. На звалищі гурчав бульдозер, вищала пилорама на фірмі, де стоять оті реторти, про які я вже писала, долинав гук товарного потягу,  а наді мною тим часом пролетіла пара лелек у напрямку Черника. Мабуть, подалися туди на озеро рибалити. Трохи згодом спостерігала цікаву картинку польоту величезної ворони, яку супроводжував ескорт ластівок. Дивна дружба.
Вітер нині і те, що я називаю «мінливою сонячністю», - чудова погода для прогулянок і міцної засмаги. Однак вітер в мені будить відчуття смутку і нетривкості. Здається, ніби час захований у травах, і, щоб його розгледіти, насолодитися ним, повинно бути довкола тихо-тихо. Це – як підкрадатися до метелика, щоб схопити його в об’єктив фотокамери. Один красень мені нині трапився – надміру чутливий до моєї ходи бешкетник. Він летів короткими відрізками попереду мене, немов показував напрям руху, і сідав на стежці щоп’ять -шість моїх кроків. Але не на траву, а чомусь на втоптану голу глину. Розпластував крила, та тільки я наближалася, як він знову пурхав уперед. І таким чином він мене «вів» добрих півкілометра, поки нарешті гайнув над травами убік від мого маршруту. Усе ж у кадр він потрапив, так само, як і той солом’яний з різьбленими крильцями.
А що за дивовижний колір в оксамитових трав?! На вітрі вони колихаються м’яким велюром приглушеного бордового відтінку і створюють з жовтим та зеленим контрастну і водночас гармонійну композицію, від якої годі очі відірвати. Природна вигадлива мережка, що прикрашає й ушляхетнює загалом одноманітний пейзаж.
Отак я загубила нині час у травах. І найцікавіше – не хочу його шукати. Хай собі там полежить. Восени знайду.

НА ЩАСТЯ. СПЕКА
Спека. Сховатися від неї майже неможливо. Зранку ще так-сяк удається знаходити відносно прохолодний закуток у кімнаті, наглухо запнутій цупкими шторами, чи вдень - у ванній, де можна пустити цівку води й похвилинно набирати її у жмені, щоб остуджувати руки й обличчя.
Але ось уночі – кара небесна. Все гаряче тепло, що генерувалося впродовж дня, клубочиться саме в приміщенні, і в нутро того клубка закручує і тебе. Лежиш обплутаний пульсуючою гарячковитістю, плутанина розпечених думок врізається в мізки. Подушка здається волохатим звіром, що важко дихає в обличчя, простирадло сприймаєш як наждачний папір чи клейонку. Все муляє, все натирає, все липне.
Пробуєш припинити це катування на пательні ночі, підійшовши до відчиненого вікна. Воно – нарозтіж. Та не  впускає свіжість у кімнату. Тільки ковток її вдається вихопити із задушливого повітря, висунувшись у віконний отвір усім корпусом. І знов охоплює спопеляюча почвара, торкаючись чола запаленим лапищем, концентруючись вогнем у яремній ямці.
Я вже знаю, що цей вогонь помалу вщухає, якщо дивитися в небо, якщо відкрити й витягнути на всі хребці шию – щоб аж до відчуття надриву, і широко розплющити очі. І відчуваєш, як прохолодний лагідний струмінь місячного світла торкається повік і наповнює живою вологою очні яблука. Звідти, з вистуджених очей, рятівна сила стікає донизу, омиваючи розпашіле нутро. Все, що шкварчало, бризкало розжареними сполохами всередині, втихає. Щезає їдучий пісок в очах. І ти вже зі здивуванням помічаєш, як зірки підморгують, кепкуючи, як пливуть низько-низько блакитні місячні серпанки, як оповивають вони крони тополь,  як розчиняють у повітрі горішній поверх багатоквартирного будинку – той наче пливе окремим острівцем у небі, відірвавшись від нижніх. Кумедним капелюхом  хмарки спускаються нижче, ближче – на димар будинку навпроти. Ще хвилина – і звідти вигляне усміхнений сажотрус, підніме догори чомусь світлу шапчину і скаже ледь чутно, тільки для тебе: «Усе скінчилося. На щастя. А ти гадала, що спеки не спекатися».

ЛИПНЕВІ СОЛИЩА З ГАДОМ ТА ВЕДМЕДЕМ
Сьогодні вперше в житті побачила в дикій природі отруйну змію. Кольору кави з молоком із зигзагами темнішого відтінку по спині. Вона практично зливалася з хвойною підстилкою, на якій я її помітила.
Був ранок, близько дев’ятої. В горах у цей час студено й росянисто. Мабуть, через це гадюка була загальмованою і не втекла від мого наближення. Виявляла вимушену холоднокровність. Однак, диво дивне, що я не наступила на неї. Кумедно, та присіла в метрі від повзучої з «маленької потреби». Коли ж побачила незмигне око строкатої спостерігачки, здається, мало не забула штани знов підтягнути.
Тітка розповідала мені, як одного разу квочку в курнику вкусила змія, то домашня птаха здійнялася на крила і полетіла понад зворину. «Богонько знає, де й сіла. Айбо вже ід пітятам не прийшла назад. Майже, десь упала у воду та й сконала, сарака. А кобись виділа: що красно летіла – гіби яка чайка».
І я цього разу літала по Солищах та СмЕреку «гіби чайкою».  У Новоселиці, мабуть, чайок ніколи й не бувало. Як і чорних лебедів, про які прочитала в легенді, записаній учителем історії сільської школи. Сама легенда гарна, романтична, та була б схожа навіть на бувальщину, якби йшлося в ній про чорних лелек. Цьогоріч бачила їх п’ять чи шість по ріці від Соймів до Новоселиці. Отже, гвардія лелеча набирає сили і не одними жабками харчується.
Брат сміявся з моєї розповіді про зустріч з гадом. Каже: треба було якимсь копачом притиснути її до землі і добре пороздивлятися і сфотографувати, і зламати їй хребет біля голови. Пригадав, як у дитинстві, траплялося, смажили гадюк на вогні – не задля їди, заради того, аби подивитися, як звиваються вони в полум’ї. Діти жорстокі в своїй допитливості.
Глухому дідові Михайлу мусіла гойкати про свою оказію на вухо. «Добре, - каже, - що сь не била гада. Хто б’є гадів, они за тим і ходят цілоє житя. А із сим ти вже ся договорила, він своїм дасть знати за тебе, они кивати тебе не бдут. Гади так чинять, як і вовкуни (вовкулаки, перевертні – авт.), кід їм чоловік зробит дащо доброє, не буде їм шкодити, то они його добро бдут тямити і не кинУт го нигда шуга». Народна філософія – добро й зло в природі таки існують.
**
Тільки першого дня дощу в Новоселиці не було, три наступні – лив як з відра. Насамкінець постуденіло так, наче це вже листопад, а не кінець липня. Втім дощ мене зупинити не міг. Навіть зустріч з гадюкою не злякала. Наступного дня взула тітчині гумові чоботи й пішла на Солища, шукаючи заразом гриби. На кам’яній дорозі вони, ясна річ, не ростуть, треба було всякчас заглядати в ліс, пробиратися поміж густими смерічками, приймати дощову купіль понаднормово – з гілок на мою голову, захищену тільки легкою хусткою, спадали справжні водоспади. Хустину довелося кілька разів викручувати. А зрештою зняла її взагалі й використовувала лише для того, аби прибрати зайвину вологи з волосся та обличчя. Полотняна з теплою підкладкою куртка промокла наскрізь, і мені здавалося, що на горбах у мене сидить лінивий ведмедисько, звісив ноги і глузує. Та я сумирно тягала того ведмедя на собі, хоча простіше було б роздягнутися та й бігти собі в смеречнику голяка. Добре зміям – вони не мокнуть.
Гриби не розчарували. Але залазити за ними треба було іноді в таку гущавину, що доводилося це робити навіть не рачки, а плазуючи під і поміж гіллям, немов моя звивиста знайома. Лисички від дощу подорослішали і натягнули замість круглих дитячих беретиків елегантні капелюшки з розкішною бахромою по краях. Білі вартували каміння, під яке так і кортіло зазирнути – а може, там ще трохи скарбу приховано. Три біляки зрослися в подобу відбитка чиєїсь стопи. Але стояли на окремих ніжках, і їх не вдалося зірвати таким чином, щоб не порушити їх тріумвірату. Мухомори купалися радісно, як діти в потоці. Зворушливі десяти сантиметрові сіянці ялинок мерехтіли кульками водяних крапель. Малина розповніла від водного раціону і матово зблискувала на дугах гілок. Сік її був прохолодним, запашним і несолодким. Малина в дощ – найкращий харч, немає потреби й шукати джерело з водою, бо ця ягода тамує спрагу навіть того ведмедя, що сидів у мене на плечах.
На Солищах привіталася з горобиною, яка минулого року кармінилася сув’язями ягід. Нині вона стоїть неплідна, без жодної ягідки. Мабуть, весняним приморозком побило цвіт. Туман на Солищах робив місцевість зачарованою. Всередині острівців зі старих смерек та ялиць зберігалося тепло липневої спеки. Отакі собі термоси на вершку відкритої всім вітрам гори. Це тепло можна було фізично відчути – воно обвівало мокре обличчя живим зігріваючим подихом. А може, то мій ведмедисько хекав мені з пащеки у вухо.  Мабуть, не до смаку йому була гірка смола, якою в Новоселиці усіх побивають і якою навіть павутиння в смерічках просякло. «Побила би тя смола гірка» - найстрашніший прокльон.
Але прокльонами ситий не будеш. Тому ведмедик змушений був терпіти і допомагати мені наповнювати сітку грибами. Одного разу, коли я почала ловити гав у небі, він навіть завалив мене простісінько на червоноголового красеня-підосичника. Ну, а до лисичок у нього неабияка жадібність – лупцював п’ятами в груди, давай, мовляв, лови їх, та не по одній, а жменею, жменею.
Додому не я сітку несла, а вона мене.
Брат пообіді спокусився, пішов також. Але в нього не було свого ведмедя-погонича. Тому приніс лише те, що мій клишоногий на розплід залишив у лісі.

ДИКА МОРКВА
Втішні звістки спускаються з високих дерев. Спочатку вони дають про себе знати лунким перестукуванням, як от два червоноголові дятли мені підказали, гамселячи дзьобами ранкову серпневу тишу – аби не залежувалася. А потім ще й ота допитлива білка, яка роззирала мене з нутрощів крони молодого дубка. Скарбник її жолудевого щастя вже розщеплює потроху лещата грабівника,  розпростирається й розпростується, виборюючи собі місце під сонцем, заявляючи про власну спроможність освоювати життєвий простір.
Позавчорашня і вчорашня мандрівки на Чонки були для мене позначені новими натуралістичними відкриттями. Виявляється, мініатюрні равлики полюбляють дику моркву. Вона ховає їх від палючого сонця під парасольками суцвіть і напуває своїм соком. Вона заколисує їх всередині власних квіткових люльок, загортаючи тонкі стеблинки з цвітом-мереживом досередини. Вона оповиває й утримує каркасом кокони метеликів, вигойдуючи їх на вітрах до наступної реінкарнації. Вона приваблює міріади комашні і живить, живить солодким нектаром бджолину армію. Вона незворушно спостерігає, як відбуваються бої без правил між павуком та майбутньою бджолиною маткою, що виборсується з тенет, втрачаючи при цьому власне перше потомство. Пологи, що завчасно почалися від стресу. Але ж дика морква допомогла – напруга її гінкого стебла спружинила на поміч бджілці і розірвала павучу нитку. Павукові ж на вечерю дісталося два бурштинових яєчка. Усе доречно, доцільно, життю на догоду, і – з божественною любов’ю. І усе – дика морква. А хтось насміхається: «любов – морквина». Еге ж, божественно дика морквина.
***
Позавчора познайомилася з дідусем та онуком, які пасли сільську череду на Чонках. Черга їх скінчилася учора, тож я зранку побігла, аби віддати малому Сашкові знімки з Темнушею – його улюбленим телятком. Темнуша напередодні з якогось дива вирішила, що я маю щось спільне з морозивом, і облизувала мої голі литки й руки своїм дряпучим жорстким язиком. Ця сама процедура повторилася й наступного дня. Здається, я знайшла собі персонального високваліфікованого та ще й неабияк натхненного масажиста. А ще під невщухне облизування слухала нескінченну розповідь Сашкового дідуся про звичаї прийому гостей з України в алтайській глибинці. Зустрічі відбувалися в світлому радянському минулому, коли ще молодий і дужий Володимир Семенович супроводжував до споживачів вагони з міцним вином «Золота осінь» виробництва Свалявського соко-винного заводу. «Золота осінь» мала колір світлого бурштину, була тягучою, сиропною і такою п’яною, що від неї очі у всіх робилися вузько навскіс, як у бурятів. У Володимира Семеновича з молодості й уже на все життя очі зосталися навскісними. Але такими живими й світлими зсередини, що аж завидки беруть. Старий пастух розповідав мені, як полював на «алтайських кроликів» - ховрашків, як смакував їх м’ясом, а його напарник гидував, як привіз додому ховрашкового лою, яким вилікував приятеля від сухот, а потім той приятель захворів на цукровий діабет, йому відрізали спочатку одну ногу, а другу ногу вже не встигли відітнути, бо його самого вже ампутувала від життя ота, що з косою. Скрушується: «І, видав, міг им му помочи, было взяти косу та в полонині яфиннича накосити. Айбо што, кідь я того тогды не знав. То мені пак потому єден дохтор уповів, коли мій цімбора вже вівці сокотив у райови». Потім Сашків дідусь довго описував мені, які жінки йому подобаються: «Обы в них очі были з искрами. Но такі, розумієте, кідь голубі, та обы на них жовті іскрЫ віділися. А губи мають быти не товсті і не тонкі, а й такі, як гусельниці, обы ся звывали. Не люблять ми ся повні жони. Ой ніт, вам, Ірино, худнути не требало бы. Видав, і теля не буде хотіти кістя лизати. Ви ще товстих не віділи. Моя, айно, товста. Айбо она мені, видав, уже не каже, обы я ї любив. Я єдну любив у Краснодарському краї. Тяжко небога малася. Вдовиця. Діточок троічко, а й матір лежача. То кілько там быв, тілько поміг ім. Домів, правда, нич не приніс. Мусів жоні казати, що ушитко моє заробленоє пішло на вино та й карті. Айбо вино направду я вже тоди не пив. Тота краснодарська жона, ой тота была мойов винницьов. Жона, Ірінко, має быти таков, оби лем од неї чоловік быв п’яний. Я відтоды і не пив. Та й теперь волію собі мало молока запити. Айбо іннысь оно мені штось не штимує. Хотів ім теляти у пащеку улляти, здоровоє было бы. Айбо вже му доста, най собі траву щипле. А ви сесю фляшу возьміть. Се доброє молоко, ранішньоє. Ануш, як ся дома смачно нап’єте».
П’ю. Запашне молоко. Пахне дикою морквою. 

БУКЕТИК ЗА НАТХНЕННЯ
Коли мені випадає працювати над піар-статтями для санаторію, у мене трапляються напади тихого сказу. В голові курортні слогани здіймають ґвалт, влаштовують переворот свідомості, вимагають викласти їх дебелі тілеса цілим газетним розворотом, немов на пляжі – аби жирували під сонцем і щоб виключно на них лилося живодайне натхненне проміння. Моя думка втомлюється забезпечувати їх зручними лежаками і сама ховається в затінок.
Тематична одноманітність вбиває бажання писати. Та доводиться звично сідати за клавіатуру і шукати натхнення в переривчастому неуважному постукуванні по літерках. І повірте, варто лишень розпочати, як одноманітність випаровується - літери ж різні. Однак ще швидше вона перетворюється на щезаючу хмарку, коли температура повітря не сорок з плюсом і оце саме повітря бодай якось ворушиться. А тут вже кілька днів поспіль вітру нема, і дихати доводиться на половину того, чого багнеться, тому що друга половина реалізованого бажання змусила б ковтати міазми з сусіднього смітника, який самозайнявся від перенатхненного сонця. Про який курорт мова?!

А матеріал тим часом «горить». А я розважаюся. Увечері під лампою над чистим аркушем паперу (комп’ютер у спальні, там заснув чоловік) влаштувала собі театр тіней. Правильно, правильно ви мене зрозуміли: добиваю нудьгу, піднімаю з лежака думку. А щоб їй грець! Чим же її спокусити? Та будь-якою забавкою, потайки вихопленою з дитинства. Еге ж, я завбачлива з найніжнішого віку. І коли мені вражень не вистачає, вигадую їх собі.
Обертаю ручкою і так, і сяк. Вкладаю її паралельно до листа, встановлюю перпендикулярно до його поверхні, по-різному змінюю кут нахилу. А коли змінюю ще й положення пальців, мій театр рухається, оживає, починає вимагати сюжетів і музичного супроводу. Думка розплющує одне око.
Спочатку йде заставка – сердечко зі світлим нерівним трикутником усередині, який плавно перетворюється на витягнутий п’ятикутник. Не вповні чорний і не білий, по краях дві вузенькі фігурні смуги світлого, розділені темнішою – справжнє тобі призабуте перо, яким у першому класі вчилася письму, штрикаючи роздвоєним гострячком до наповненої фіолетовим чорнилом білої з бузковою крайкою фарфорової чорнильниці. Як же мені тоді не подобалися уроки каліграфії! Буква «Ж» у мене виходила кривою, розчепіреною, точнісінько як той монстр, що зараз розчалапився на всю сторінку малопривабливим жучиськом. Дзьоба на нього порядного немає! А чого ж, є. Прилетіла пташина, присіла боком, махнула крильцем, блимнула круглим оком, крутнулася – нема жука. А оце на авансцену вихопився якийсь носатий бовдур з висолопленим язиком – захекався, забув слова монологу, верзе казна-що та ще й облизується. Потім підтягнулися як по шнурочку інші типажі. Вийшла гейша в зачісці, простромленій довгими шпицями. Її перекрив густою тінню пихатий чоловічий профіль – з тієї категорії, що їм і чарівна стать не догодить.
Відкинула ручку, здалася вона мені зайвою у натхненному театрі світлотіней. Прощавай, залежаний курортний романе! Надихнув ти мене. Повертаюся в обжитий мною світ, у свої тіньові сфери. Залишила в закутку розквітати пуп’янок троянди з ледь відхиленою і вигорілою пелюсткою, попурхала над ним нічним метеликом. Стріпнулася зайчиськом з настовбурченими вухами, аби чкурнути світ за очі. І не знайшлася на щось інше, як скрутити фігуру з трьох пальців попередньому бовдурові з язиком – вийшов ще один бовдур, з носом-галушкою. Потім бичка круторогого втихомирювала, втяла йому трохи ріжки. Над ним мовчазною білою вороною політала та й присіла обабіч. Раптом, звідки й узявся, Річі капловухий, застиг у позі відданого мисливського собаки, тільки вуха ворушаться. Ось, правильно, так і сиди. А тим часом блакитно-попеляста Миця хвостом повіває. Застигла сфінксом. Сусідують. Мирно. Навіть лащитися одне до одного почали. Для стороннього ока це непомітно. Але ж мені відомо.
...Вистава довгенько тривала. Ручка тієї ночі видихала своє пишуче нутро в моїх натхненних польотах не уві сні й не наяву. А на світанку крізь відчинене вікно знову повіяло кіптявою. Відклала папір і сплеснула руками над вухом сплячого чоловіка.
-Чого тобі? - буркнув звично. - Рано ж іще.
-А вже смердить. Уявляєш, що тут опівдні коїтиметься?!
-Ну, й що ти пропонуєш?
-Поїхали на Вовчий. На увесь день. Я замовлений санаторієм матеріал доконаю, а ти домучиш бестселер, який через тебе півроку тому з першої сходинки рейтингу до класичного нечиталова потрапив.   
Отож, подалися ми з чоловіком натхнення до писання й читання шукати.
 Лісове урочище Вовчий - це на 1666 кілометрі залізниці "Москва - Чоп", якщо хтось не знає. За часів Союзу там був лісовий заказник. А нині місцеві ділки, які набудували серед лісу над потоком Ждимир триповерхових дачних котеджів, роблять з Вовчого лігвисько, до якого впускатимуть тільки з єдино правильною відповіддю на запитання: «Вов, чий?». Ймовірний пароль-відгук: «Ушитко моє!».
На Вовчому є невеличка залізнична станція і кілька будиночків, що належать людям, які працюють у заказнику та на міському водозаборі. Минули ці споруди і вздовж колії дісталися з чоловіком майже до кордону з Воловецьким районом, де в старенькому дерев'яному будиночку влітку господарює наша знайома, колись працівниця лісового розплідника.
Дихати легше – повітря розворушено повільною їздою на недобитому «Москвичеві». Пейзажі Вовчого дещо одноманітні. Урочище знаходиться у вузькій ущелині між горами. Тут пізно встає сонце і на дві години раніше, ніж у місті, сідає за гору. Але мені давно відомо, що натхнення саме в таких місцинах і слід шукати.
Я давно не була тут, років зо два, напевно. Помітила не надто приємні зміни. Прикро, що сміттєва окупація дійшла вже й сюди. В усякому разі, раніше коріння дерев біля берегів Латориці та Вичі не було оповите поліетиленовою плівкою і не бовталися на воді пластикові пляшки. Поки що не надихає все це.
Доки чоловік читав книжку, засмагаючи в тіні яблунь і модрини на подвір’ї нашої привітної господині, я гарненько обстежила територію в радіусі півкілометра. І зовсім недалеко від місця, де ми розташувалися, трохи вище по ходу залізничної колії, знайшла чисту ділянку річки. Мою експедицію застукали хвацькі цигани на конях і возах. Я саме купалася голяка. Погиготіли. Гаразд, що одежину жартома собі на воза не закинули. Поскакали в своїх справах.
Вода у верхів’ях Латориці - холодна, не більше десяти градусів. Її навіть ковтнути страшнувато, можна горло застудити, а вже купатися в ній - те саме, що в ополонці на Івана Хрестителя. І різкий, майже тридцятиградусний контраст з температурою повітря.
Вилізла з колобані і пішла по лісові дари. Знайшла пречудову грибницю – в молодому смеречнику, на мохових подушках. Зараз там порожньо, однак парочка сироїжок мене чекала. Якщо піде дощ, їх там буде чимало, і не тільки сироїжок.  Варто буде повернутися.
Першого маслюка виявила цілковито несподівано - в метрі від покривала, на якому чоловік увесь час, поки я працювала слідопитом, моцувався зі своєю дешевою читанкою. Три інші ніжилися в траві між яблуками, грибниця повторювала маршрут вузлястого кореня модрини й простяглася аж ген понад річку, під кущ ліщини. На ліщині округле листя поїдене горіхолюбною тлею і – о, диво! - дрібні дірочки міняться золотошвейним мереживом проти сонця. Бабка з ультрамариновими крилами прогорнула його пишним тілом і полетіла до води. Довго-довго у маєві сонячного променя тріпотить яскравий метелик, у якого дві пари крилець і одна з них рухається майже перпендикулярно до іншої. Незбагненний пропелер крутиться, поширюючи довкола себе ритмічну калейдоскопічну ауру. Компонується ледь видима і ніжно чутна світломузика прозорих відтінків і чистих мажорних нот.   
Приготували обід на вогнищі. М'ясо було смачним і соковитим. Рожеві помідори – солодкими. Картоплю вирішили не пекти, бо ж ліньки. А наїдатися в спеку – втратити ще не знайдене натхнення, вважай, назавжди. Чоловік продовжив боротьбу з бестселером, розкошуючи маслюком між яблук під старою модриною. Я розпочала марафонський забіг з фотокамерою за метеликами тих різновидів, яких немає на моїх Чонках. Зазняти вдалося й цих, хоч і дикі вони - жах, не в приклад моїм дресированим. Приборкувала, підкрадаючись і намагаючись устояти на древньому лежачому паркані, а він провалювався піді мною і сухостійно тріщав. Коли в перервах мого клишоногого полювання із фотооб’єктивом вщухало заразом і часте монотонне гуркотіння поїздів по колії, Вовчий перетворювався на оселю лагідної тиші, яка щось собі шепітькала-шепотіла.
На нову виставу театру тіней покликав берег річки. Цього разу вона була кольоровою. Золотаві грайлики відскакували від води на густе листя схилених над самою гладінню гілок і пливли-пливли... смарагдовими хвилями огортали розпашіле до білого каміння, а те, пригомшене, завмирало... Зарослі брунатними водорослями, однак дбайливо причесані водою плескаті брили на дні річки також пробуджують уяву - прослизаючою між ними самотньою рибиною або броунівським рухом прозорих світлячків-мальків.
Набігані ноги щасливо холонуть у воді. Жменя обпікаючої вологи – на одне плече, на друге. Цівочка прослизає за вухо, водоспад котиться улоговиною між груди. Маєш Ніагару. Долоні м’яко опираються плину набігаючих хвиль. Пальці торкаються дрібних відшліфованих камінців, очі серед сіряво-сріблястої матовості намацують білу слюдяну перлину і чималеньке гранатного відтінку зерня з рожевими жилками. Вони збагатять мою колекцію грігомідів – гірського кришталю.
Чалапаю чаплею з піднятими штанинами на берег до чоловіка. Лягаю горілиць на ряднину, затуляючи обличчя солом’яним капелюхом. Через дірочки в його плетиві дивлюсь на небо, поділене на блакитні клаптики. Ноги відігріваються. Голові нудно під капелюхом. Сягаю по фотокамеру, щоб познімкувати лоскітливе модринове гілля та вмліваючі яблучні сфери. Вона десь там, за чоловіковим плечем. Аж раптом!
Плече. А на ньому – букетик. Мені. За натхнення.

Післямова
Ясна річ, що статтю для санаторію було написано й здано вчасно. Чоловік бестселера домучив. Але справжнє натхнення прийшло до нього вдома, після споглядання власного ж плеча на моєму знімкові. Увечері він засів перечитувати усю жінчину класику, аби точно знати, як слід шукати натхнення. І поділився відкриттям: «Знаєш, як це треба робити? Навпомацки».


БЕЗНАДІЯ
Відходить ще один день у безнадії. Світить нічник і синьо мерехтить монітор. І цей білий шум, який, здається, увіходить в мене киплячим знавіснілим цунамі, змітаючи з мізків сіру речовину, оглуплюючи й вихолощуючи їх до стану дражливого розрідженого желе, не здатного до сконцентрованості. Потрібне охолодження, аби бодай якоїсь форми, виразного спрямування надати цій бовтанці, цьому розгарячілому хаотичному табунцеві думок, які шпортаються, б’ються боками, буцаються лобами, падуть навкарачки і, зрештою, залишаються стікати кров’ю, вичахлі, бліді, конаючі.
Вимкнувши комп’ютер, вдається зосередитися, аби слухати гомінку промовисту тишу.
Тиша. Вона розкладає наголоси і зупиняє електромагнітне шумовиння, народжуючи нову хвилю – ту, яка бере початок в надрах душі, а не іззовні. Це природна хвиля, і в цім її принада, магнетичність для людини, яка слухає світ в собі і себе в світі.
А що за безнадія? Є така. Ім’я її можна вимовити по-інакшому – безодня. Це не гра словами. Це справді так і є. Без дня, без дна, від якого можна б відштовхнутися, аби випливти на поверхню, де легше дихати. Без одного тебе щодня. І так повинно бути й надалі. Тому й безнадія. Бо надіятися вже немає на кого – ніхто не підштовхне з того самого дна, ніхто не потягне за руку вгору, ніхто не покепкує з мого невміння плавати, ніхто, врешті-решт, не зробить мені штучного дихання, коли я вже наковтаюся води. Так кортить залягти на дно! Але ж його немає. Є лишень безодня, в якій уві снах ще в дитинстві не те, щоб падала, й не те, щоб ширяла, а якось невправно висіла й шарпалася, і ніколи при цьому не могла намацати поглядом бодай якісь стіни чи опори, чи хоча б залишки якогось каркасу, що натякав би на форму та об’єм того простору, де мені було достобіса незручно, некомфортно, можливо, навіть лячно.
Хоча ні, в дитинстві навіть страшні сни мене не лякали. Прокидалася і дивувалася, пригадуючи химерні подробиці сновидінь.  Ну, от справді, чому простір снився нічим не обмежений? Як же таке може бути, коли поза снами в реальному житті геть усе має певні межі й обриси. А в моїх нічних видіннях нема, та й годі. Коли ж я бачила кольорові сни і розповідала про них кому-небудь, мої старші співбесідники посміхалися й обіцяли, що це минеться, що стану дорослою і сни мої обернуться на чорно-білі. Та вони залишилися барвистими й у п’ятдесят моїх років.
Що я знаю про себе? Вкотре переконалася, що надміру чутлива. Пишучи днями вірш, у якому мені заримувалася туя, так виразно відчула в роті смак дрібнолисту цієї кущової рослини, що це змусило мене замислитися над питаннями, про які раніше ніколи не думала. А чи спроможна людина силою власної уяви змінити себе докорінно? Ну, скажімо, така кумедна забаганка – стати довгоногою і тоненькою, якою була в шостому чи сьомому класі? Ні, мабуть, так круто повернути себе в дитинство не вдасться. О, як же легко і легковажно ми тоді прокидалися вранці! Що не день, кожен починався радісно, з пурхання променів і щебету птахів за вікном. Нині, поки розплющиш очі, здаєшся собі оглухлим Вієм із непідйомними повіками.
Я сумую за тобою, тобою одним. Сумую, бо з тобою я прокидалася бодай з думкою, що треба швиденько докладати зусиль до повноцінного просинання. А нині мені цього вже не хочеться. Бо – безнадія. А вона присипляє на ходу, присипляє навіть тоді, коли я сварюся з сусідкою за споганене нею подвір’я нашого будинку чи пишу черговий репортаж про міську раду, яка ударно споруджує «потьомкінські» паркани довкола Вічного вогню.
Усе це глупство, - кажу собі. Треба просто жити. Без одного. Зрештою, не без двох, не без десяти, не без сотень, а всього лишень без одного.
І все одно кепсько. Бо я так влаштована, що не вмію жити навіть без одного дерева, однієї травинки, одного мурахи, якого нині мало не замордував наш непогамовний Котя Вінчі. Мені довелося відібрати в кошеняти заблукалу комаху і відпустити її, мабуть, у Всесвіт.  Я не можу жити навіть без однієї мильної бульбашки, яку давно, в дрімучому дитинстві, мені вдалося видути з соломинки до розмірів добрячого гарбуза, а вона луснула через те, що сусідське хлоп’я захотіло її помацати гостреньким нігтиком. Втрати мене вибивають з життя, наче я - пилюка, а життя – килим. Килим-таки краще виглядає, якщо в ньому пилу ще не накопичилося надміру.
Ясна річ, хочеться думати, що у якості пилинки я ще не зіпсувала життєвого килиму. Може, якщо б нас отаких, з барвистими сновидіннями, було на світі надто багато, килим набрав би невизначеного бруднуватого кольору. Поки що ж він, хоч і строкатий, рябий, майже як бабина зозуляста курка, та все ж на ньому можна розрізнити і чисті кольори, і теплі відтінки, і виразні контури всіляких візерунків, і, як це не прикро, брудні плями. Але чи багато довкола мене людей, які б розуміли, що слово «візерунок» - складне, утворене словами «видіти, бачити» і «руни»? Я ж у ньому прочитую ще й місцеву, регіональну семантику: «видіти грунок». А грунок для мене особисто є символом мого дитинства з грою на ліщиновій сопілці, що лащилася до мене цілоденно, аж до самісінької ночі; з грою сонячних променів по вершку й по схилах, що, перетікаючи, бавлячись у квача, всякчас змінювали обриси грунка, поки я сиділа дітвакуватим спостерігачем у затінку стріхи під бабиною хижею.
І знаю, що цих обов’язкових для мене речей, символів - власне рун, витворених моїм світоглядом,, не втратила і не втрачу, поки буду жити, навіть без тебе одного.
Та все ж – безнадія. Знову й знову препарую слівце, зміст якого загубився за звуками й літерами. Ну, зрозуміло, слово – складне. Залишу поки що прикладку «без», обійдуся без неї. А що ж таке «надія»? «На-дія» - спонука до дії? «Над-і-я»? Зараз ця розбивка на складові мені видається більш вірогідною, - є щось «над» і є також «я».  «І» - то, мабуть, те, що сполучає «я» з «над» і заразом залишає їх незалежними в їх діях. Але якщо до них приєднується «без», то не зостається ні дії, ні жодних взаємостосунків між «над» та «я». Вакуум? Порожнеча? Так, у конкретному мікрокосмічному вимірі. Одначе простір цей мусить бути заповненим, і це станеться незалежно від того, хочу цього я чи не хочу. Адже в будь-якій порожнечі завжди є бодай одна порошинка, яка притягує світло і відбиває його, спрямовуючи промінець під кутом поза вакуум, і купається в ньому, аж поки не вбере в себе увесь спектр барв, не переповниться ними. І тоді відбувається різноколірний  вибух.

ПАМ’ЯТЬ УЯВИ

Треба ж якось з усім цим миритися. З життям без тебе. Он і Котя Вінчі змушений миритися з тим, що його не пускають у ліжко, залишаючи йому для ночівлі кухню та ще килимок у ванній кімнаті.
Вранці він, як тільки-но піднімаюся та йду варити собі каву, облизує мої ноги, потім залізає на спину і кладе мені зворушливо щасливий писочок на плече. Я йому кажу: що, не виспався? Мерз уночі? А він від цих слів розм’якає і висить долі спиною цілковито безпечно, утримуючись біля моєї шиї лишень голівкою. Це, мабуть, кумедно виглядає. Він би й увесь день теліпався на мені, якби я не знімала його після кавування.
Ми всі трохи схожі на ображених звірят. Різниця лишень у тім, що тваринки швидше забувають кривду, а люди іноді можуть пам’ятати про неї все життя. Люди здатні навіть ту кривду згадати, яку їм заподіяли в попередньому житті. А пам'ять про добро чомусь швидко стирається, не залишаючи у їхніх головах рельєфного відображення події, яка була позначена чужим альтруїзмом.
У травні, коли я лишень починала призвичаюватися до життя без тебе, випадок познайомив мене з юнаком. Назву його умовно – Земелею. Побавлюся, як моя дочка на червневому пікніку біля Другого озера. Отруйній зміючці, котра її тоді мало не посягнула з гілляки, вона дала ім’я – Дюдя, і навіть наважилася після власної відчайдушної втечі та пронизливого вереску повернутися до рептилії та сфотографувати її собі на згадку. Чому Дюдя? Мабуть, тому, що все у ній похололо від страху, і треба було відігрітися, бодай дитячою, а тому теплою витівкою. Бо ж «дюдя», по-дитячому, – студінь. Чому Земеля? А тому, що хлопчина виявився земляком мого дитинства на сонячних грунках бабусиного села. А ще трохи подібний на Ємелю Пощучомувелінню. Ні, на печі не сидить. Пасе два десятки кіз, яких тримає його освічена, але дуже дивакувата бабуся – лікар-психіатр. З останнього приводу спитала б у тебе: хіба не дежавю? Але  запитання задаватиму собі, бо тепер знаю, що твої відповіді є і всередині мене, тільки треба їх пошукати. А за цією не треба й у мандри йти, сама вигулькнула й дала щигля по носу.
А є ще й інші приводи для впізнавання того, що вже було. Земеля малює і навіть, за його словами, пише олійними фарбами. Тобто – як і ти. Фотографує геть усе, що потрапляє в об’єктив його камери, - геть чисто, як я. Знімків у мій комп’ютер понаносив, як ганчір’я, що шпортається по верболозу на нашій ріці. А малюнок показав лише один – портрет діда, виконаний олівцем з фотографії. І ще я завважила олійні пейзажі на його ж знімках бабусиної оселі та напівзатулений портьєрою мольберт, прихилений до стіни. Та навіть за багатократного збільшення в комп’ютерній програмі перегляду неможливо детально розгледіти краєвидів у дерев’яних рамках і підпис художника не прочитується. Хоча й видно, мені принаймні, – та сама рука, той самий почерк, та сама техніка. Твоя тобто.
З Земелею ми зазвичай розмовляємо дивно. Як правило, він починає і продовжує. Питає мене, наприклад: що ото плететься решіткою на терасі кав’ярні? Ми там пиво п’ємо, поки що незалежно одне від одного. Відповідаю: хміль. На що він каже мені, що бачив хміль у Чехії, де працював п’ять років, але куди не може повернутися, бо увесь той час наймитував там нелегально, а коли повертався додому, то чеські прикордонники настійливо порадили йому стільки ж часу не забувати про вітчизну й не потикатися до празьких та моравських пивничок навіть туристом. Тож хміль у тих краях, мовляв, не такий, у нього листя інакше. Це, повідомляю, дикий хміль, а в Чехії, мабуть, культурний.
А він продовжує, дивлячись кудись у далечінь: так, у Чехії навіть дикобрази культурні, їх там на ланцюжку вигулюють по алеях центральних парків. І наче ненароком запитує: а хочете, я вам покажу знімки справжніх античних скульптур довкола одного з празьких фонтанів? Воно мені ніби й не треба, але погоджуюся. І вдома, переглядаючи швидко-швидко з його флешки світлини празьких парків упереміж з картинками місця його роботи на будівництві якоїсь іригаційної споруди, здається, каналізаційного колектору,  вдивляючись у вигадливі інтер’єри затишних чеських пивничок, упізнаючи козячу армаду лікарки-психіатра та станційного лелеку, якого він зазняв уже в нашому місті, вилізши на верхівку шістдесятилітнього каштана біля залізничного вокзалу, слухаю водночас його інтелектуальну й одухотворену лекцію про техніку рисунка людської руки, вслухаюся в незнайомі навіть мені імена художників Ренесансу, які він називає так упевнено й переконливо, ніби його по них навчали говорити, сміюся з його пустотливих, але надзвичайно дотепних реплік щодо світлин, - і дивуюся, і не вірю. Не вірю в те, що Земеля має лишень одну «бурсацьку» освіту і один-єдиний фах – слюсаря. Та хлопчина цікавий, розумний, інтелігентний, і я прощаю йому своє недовір’я і подумки даю нове прізвисько – Слюсар Мистецьких Справ.  Скорочено – СМС.
А оце вчора йде легкою ходою, помахуючи палицею, якою кіз ганяє.
-Привіт, тьоть Іро! Був на річці. Хочете подивитися, що нафотографував?
-А чого ж, - кажу, - принось, тільки не дуже багато, бо власні не встигаю передивлятися.
Приходить за годину, і поки п’ємо пиво, яким він вирішив мене пригостити, дочці доручено скачати з його флешки до ноутбуку обіцяну ним гру сонячних променів поміж хвиль на кам’яних порогах Латориці.
-Тьоть Ір, я ще прихопив для вас дуже класні світлинки з фасадом Собору Паризької Богоматері, і кіно, і мультики для малої.
Мультики для малої? Знову перестарався. Дочці минуло п'ятнадцять. Та про це мовчу, - навіщо повторювати не нову для нього інформацію? Натомість кажу скептично:
-Кіном ти мене не звабиш. Мені вже ті сюжети вибулькуються. Я їх надивилася за своє життя…
-Ну, це хороше кіно. Пообіцяйте, що подивитеся увечері. Про те, як дівчина потрапила в аварію і втратила пам'ять. Мабуть, мелодрама. Ви їх не любите? Я теж не прихильник. Але… Ну, відпочинете трохи.
Так і кортить спитати – не його, тебе: ти б отаке захотів дивитися для відпочинку? Але відповідаю, бо відповіді на мої ж запитання всякчас перебувають у мені:
-Гаразд, домовилися, влаштую собі сеанс мелодрами.
Увечері не вийшло. Вечір пішов на те, аби познайомитися з новими фотошедеврами Земелі. Чого лишень там не було. Спочатку тривав урок на повторення пройденого: бузьок на фоні нашої гори, циганські вози на пристанційній вулиці, зазняті з того ж таки каштана, усміхнена бабуся-психіатр у домашньому закутку, на ліжку під картатою ковдрою – чисто як наш Котя Вінчі після смачної вечері. А ще – празькі краєвиди з дикобразами та метеликами на чавунному литві, скульптурні наяди та геракли… І знову - олівцевий дідусь, до якого додався в охристих відтінках Христос у терновому вінку – це не олія, це якась невідома мені техніка настінного розпису . Вивчивши усе це назубок до найдрібніших рисочок, приступила до перегляду гостроверхої готики Собору Паризької Богоматері, попливла долі рікою з перекатами хвиль на валунах та підвісним містком над нею. Якісь діти – хлопчик і дівчинка - виринають на нім на самій середині, перевтілюючись у засвітах сонця на ледь помітних невагомих рухливих істот, які наче метеликами влітають у палючу стихію білого-білого. Навіщось Земеля підсунув мені ще й совеня під стріхою бабиної хати, і незнайомого мені чоловіка середніх літ, який на безлічі кадрів забирає дитину з дитячого садочка, а потім щось рахує на калькуляторі у магазині шпалер.
Фільм про дівчину, що втратила пам'ять, дивилася вже зранку. І яка ж це прикрість – споглядати чуже життя, приміряючи до власного! Та ні, не подумай чогось отакого, я ще пам’яті не втратила. Це ж ти давав мені поради, що робити з героїнею мого недописаного роману. А й справді, чому б їй не забути про те, що з нею сталося і не почати робити ті самі помилки з чистого аркуша паперу?!

Четвертий день живемо з дощем та грозами. Дощ мене не лякає, саме в дощ найбільше мені подобається блукати лісом. І зараз просто-таки нестерпно хочеться до височенних білостовбурових буків. Однак наші наелектризовані гори притягують блискавки. Тому доводиться нидіти в квартирі, вибігаючи хіба за хлібом та цигарками у найближчу крамницю. А чергова гроза розпочинається так раптово й швидко після закінчення попередньої, що іноді не минає і десяти хвилин. Хмари небом повзуть нескінченно, гори затягло пасмами туманів – парує розігріта двотижневою спекою земля. Десь там, де дихає земля, є й гриби. Ними власне пахне навіть удома, коли відчиняю вікна.
Котя Вінчі, всупереч котячим звичкам ігнорувати погану погоду, скрутившись калачем у духовці кинутого на кріслі пледу, не спить і навіть не дрімає. Веде нещадну боротьбу з пачкою цигарок, які я залишаю на кухонному столі. Хоч один уболіває про моє здоров’я. А може, і цей - про футбольне «Євро»?
Я ж знову в думках про тебе. Ти таки не повернувся. Та я знала, що так буде, бо сама не повертаюся туди, де мене не чекають. А я ж і не чекаю тебе. Просто думаю про тебе. Хоча насправді, не все так просто. Якби було просто, то не думала б.
Крадеться тихим шелестінням дощу за вікном думка про те, що я десь бачила чоловіка, який на світлинах Земелі забирає дитину з дитсадка. Гадаю, це родич мого юного приятеля, надто подібні зовні. Я могла його бачити в місті, оскільки він тут живе. Але, здається, була зустріч нас удвох, може, й сам-на-сам, про яку я забула. Та про що ж я могла забути? Мабуть, як і решта невдячних людей, про добро, що не зачепилося за звивини у моїх мізках. Якось воно так трапляється, що радісний емоційний фон, ейфорія від отримання дарунку у вигляді людської доброти, миттєвість, скороплинність цієї події надійно хоронять пам'ять про неї у товщі підсвідомості. Вона всякчас перебуває на сонячному містку у невидимому для нашої свідомості спектрі білого.
Зате я упізнала дім, в якому живе брат Земелі. Ходжу повз цей будинок уже десятки років. Та  ніколи не знала, хто в нім живе. Думалося, якийсь новітній жевжик, що нахапався грошей на переправлянні нелегалів. На знімках чоловік у легкій одежі – шортах та тенісці. А мені чомусь уявляється у дублянці і поряд з новеньким позашляховиком. Звідки ж це видиво? Стривай-но! Точно, це – він. Це той добродій, що зателефонував мені позаминулого січня на Івана Хрестителя. Він попросив назвати точну адресу, аби привезти додому мого рідного чоловіка, що повертався з «Бункера» після незаконного звільнення з роботи та й приліг перепочити під гаражем власника шикарної автівки. Усе, на що був спроможний тоді мій любий, це промимрити номер домашнього телефону.  Я намагалася тицьнути його рятівникові десятигривневу купюру, яка ще дивом затрималася на ґаздівстві: «Візьміть, однаково довелось би за таксі заплатити…». Не взяв, натомість допоміг мені дотягнути сплячого чоловіка до дверей квартири. «Знаєте, - сказав, - він би замерз там до ранку, якби я швидше загнав машину в гараж. Затримався нині на митниці, пізно повернувся додому». Митник? Теперішні не бідують. Але погляд, вираз обличчя та й сам вчинок – без огиди, з внутрішнім співчуттям доправити додому незнайомого йому п'яничку - видавали в ньому людину якогось іншого племені.
Напруж-но пам'ять, Ірочко, не списуй усе на дощ. Згадуй, згадуй. Та ж так і є! СМС якось обмовився, що його двоюрідний брат  – професійний художник, працює реставратором у Франції та Італії. Я тоді ще впиралася, мовляв, не знаю в нашому місті живописця з названим ним прізвищем. А Земеля хитрувато всміхався: «Та знаєте, точно знаєте, тьоть Ір».
Навіщо ж я шукала тебе по усіх світах, відчуваючи тим часом, що ти живеш тут, поряд! Знаю, навіщо. Аби зустріти і подякувати. Подякувати за добро.

ПОВЕРНЕННЯ
Що то є страх утрати? Надзвичайна ситуація, коли ти знаєш, що тобі не здатні допомогти ані МНС, ані СМС. Немає кому Котю Вінчі зняти з вершка черешні і немає кому повернути заблуканого по розвинутих цивілізаціях мого сина. Котю Вінчі якось визволила від страху висоти моя юна сусідка, однак він того ж дня став надто довірливим і пішов за якимись легковажними дівчатками, що покликали його «киць-киць». Пішов і не повертається.
Вже тиждень минув, як востаннє розмовляла по скайпу з сином. З того часу вже й ти поїхав на Мартініку, і слюсар мистецьких справ покинув пасти кози та подався до російської Тюмені лагодити краники на бурових вишках, а я не знаходжу собі місця.
Місця мені нині не знайшлося навіть на моїх Чонках. Якась сила потягла перемахнути через верх у сусіднє село і повертатися в місто не своїми улюбленими стежками, а асфальтом – дорогою, яка принаймні у п'ять разів довша за лісову навпростець, та ще й гучна – аж вуха закладає на узбіччі від пролітаючих у час «пік» автівок. Їх власники поспішають вранці на роботу в свої офіси. І не один, мабуть, пальцем біля скроні покрутив, побачивши тітку, яка вдосвіта пішки чимчикує незрозуміло звідки й невідомо куди, замість того, аби в цей час мити вдома сковороду після сніданкової яєчні та оббирати картоплю до обіднього борщу.
Силувалася відволіктися від думок про сина, який змушений гоїти в Празі зламану ключицю без накладання гіпсу. Є, щоправда, у нього варіант номер два – накласти гіпс. Однак для цього слід дочекатися грошей від посередника, що наймав його і мав би розрахуватися з ним за двомісячну роботу. Та в посередника звихнуті мізки – у казино. Там він програє заробітчанські гроші.
На хвильку зупинилася біля старезної шовковиці, яка росте поряд з такою ж древньою хатою із вікнами, що забиті дошками. Все подвір’я всипане чорними соковитими ягодами. І немає жодної пташини, яка бодай знехотя подзьобала б собі смачного харчу. Навіщо ж росте це дерево? Аби нагадати подорожньому про те, що навіть достиглі плоди можуть виявитися нікому не потрібними? А довкола – масивні бетонні стовпи під майбутню огорожу, зарослі травою, і хаос у дворі – на підтвердження тези, що не все у цьому світі регулюється нашими бажаннями і намірами. Здається, ґаздівство покинуте хазяїном ще в минулому столітті, і ніхто сюди не повертається, і невідомо, чи скоро знайдеться той, хто був би спроможний дати лад цьому задумливому і вже добряче підтоптаному обійстю.
Вчора розбирала власні рукописи, роздруковувала їх з допомогою принтера. Аркуші добрячі дві години безперервно шурхотіли в лоток-приймач, ще стільки ж часу я їх сортувала, зшивала. І це – лишень та частка моєї творчості, яка датована останніми двома роками, не рахуючи віршів, на які поки що шкода витрачати папір та фарбу. І тут я замислилася: але ж не шкода було державі паперу та фарби на мої журналістські опуси в газетах, які друкувалися там упродовж майже тридцяти років. За рік – півтисячі аркушів формату А4, за шість п'ятирічок – п'ятнадцять-двадцять тисяч. Це треба перемножити на 500 слів – стільки їх вміщається на одному аркуші. Десять мільйонів слів! Скільки ж з них були необхідними, не зайвими, не «водою», а такими, що принесли практичну користь людям чи мені самій, що спонукали до праці, а не до говоріння-писання?! Цього ніхто не годен вирахувати. І лишень тішиш себе думкою, що як і знайдені в траві ягоди шовковиці, яких назбирала  кілька жмень, аби втамувати спрагу по дорозі, дрібочка слів моїх комусь знадобиться і допоможе потребуючому загасити душевний голод, допомогти дійти до мети – повернутися додому, до себе, до потрібних речей і завдань, які саме йому належить виконати в цьому житті, до того й тих, що на нього чекають.

ЗУСТРІЧ
Навіщо сидіти в чотирьох стінах, коли можна пошукати п’ятий кут чи якесь роздоріжжя?! Оці ще мені забаганки – куди б поїхати, помандрувати, аби лишень не чекати нової напасниці – нудьги від нестачі вражень чи страху нових утрат. Потрібні нові набутки. Мої заробітчани хутко повернуться. Я ж мушу думати, чим годуватиму їх. І як же не хочеться думати про це. І як легко без цих думок. Але й порожньо. І як обридло шукати легковажного Котю Вінчі, і прислухатися щоночі, що, може, він ось-ось шкрябнеться в двері. Коли я не шукаю втрачене, обов’язково знаходиться щось нове.
Вінчі повернувся того ж дня, коли з празького тракту прибув син. З сина взяла обіцянку, що наступного ранку відвідає травматолога. Ознайомила його з вмістом холодильника та морозилки. З Вінчі домовилася, що він гулятиме сам по собі, але недалеко від дому і тільки з сусідськими дівчатками, а не з усілякими прийшлими. А сама подалася в Новоселицю, бо знайшлося таке бажання.
Тільки переодягнулася в братовій хаті - і одразу майнула обстежувати ліс. Сипав дрібний дощик, цвіли дивні бузкові квіти з родини лілейних. І я пригадала, що називаються вони у Новоселиці гадячками. Їхні гінкі стебла й справді подібні на допитливих гадючок, що визирають з трави блідо-ліловими тільцями. Мабуть, і місцева назва їх пов’язана з періодом найбільшої активності змій. Слід виявити обережність і не наступити ненароком на гадюку отруйну звичайну, а чи й на клубок – настала пора їхнього парування.
Колись у Новоселиці мені розповіли історію про дитину, яка ненароком впала прямісінько в зміїне кубло у глибокій ямі. І трапилося диво – її не вкусила жодна з рептилій. І поки рідня дитини гарячковито шукала спосіб, як визволити дитя з тієї пастки, серед шиплячих гадів один неначе дав команду решті розступитися. Змії розповзлися врізнобіч, залишивши навкруг дитини вільний простір, магічне коло недоторканності. Я не вірила, та цілковито серйозно мене тоді переконували, що й серед гадів трапляються янголи-охоронці.
Піднімаюся все вище й вище. Ні, грибів таки немає. Зараз місяць не вповні, то навіть дощик не витягне пружних шапочок із приспаних спекою грибниць. Але мені хочеться на відкритий квітучий простір Пасік та Солищ. Пасіки пригощають яфинами, солодкими, хоч і з трохи аптечним присмаком. А на Солищах раптом люто починають брехати собаки. Їх там щонайменше трійко. І гавкають однозначно в мій бік. Здається, вони проти моєї появи на Солищах. Краще повернутися, не дратувати їх.
Спускаюся до Смерічки і беру напрям на Припір. І тут знаходжу одного червоноголовця й одного зрілого білого, де-не-де надибую розсипи молоденьких дрібних лисичок. Та місцевість доволі незатишна. Лісоруби тут залишили повно хмизу й зрізаних стовбурів. Дивовижно, як не зачепили старезну гігантську двостовбурову ялицю, що росте просто на лісовій дорозі. Над її верхів’ям ширяє пара яструбів. Вони ніби перемовляються, тонко й пронизливо квилять. І в мене відчуття, наче просять вони порятунку. Та захистити їх я не можу. Здається, моя мандрівка знову навіває в мені тугу за ймовірними втратами. Дістаюся вже цілковито мокра до братової загороди – час вечеряти.
А назавтра – світанок без дощу і довгі пасма туманів, і прозирає поміж ліщинового віття кругловиде задерикувате в ластовинні сонце. І я знову збираю лисички і радію лазуровим розсипам роси на ялівцю, і снідаю жменею яфин. Ні, таки варто залишити гриби доростати, натомість ягоди самі просяться - беріть нас, саме час.
Яфиновий промисел починається з правильного екіпірування. Чоботи на ногах, вітрівка на випадок раптового дощу зав’язана рукавами на талії. До неї ж, або до хустки прикріплена вушком півлітрова кружка. В неї кидаєш ягоди, які зриваєш, а наповнену висипаєш у відерце або ж бідончик. Поки ягода не перестигла, тверда, її можна висипати і в звичайний поліетиленовий пакет. Отак і рахуєш ужинок – півлітрами.
Племінниця веде перемовини по мобільному з подругою, та запевняє, що найсмачніші і найкрупніші яфини треба збирати в Чопівському. Зголошується бути нашим проводирем, позаяк ні я, ні Юлька з тією місциною, яка знаходиться на протилежному боці від нашої вітцівзнини, ще не знайомі.
Порита зливами, яркувата дорога веде на Довжані. Шлях тривалий, втомливий. Виходимо на плай, обабіч проходимо повз вишки мобільного зв’язку. З Довжанів відкриваються всеохоплюючі блакитно-зеленавою глибиною краєвиди на Боржавські полонини та зовсім близькі – Водорозділу з Львівщиною. Як на долоні Чорна Рипа з одинокою продовгуватою галявиною. На тій галявині теж повно яфин, пам’ятаю це з подорожі з Рексом. Звідси вона видається затишним острівцем у хащі. Насправді ж то крутосхил, яким довелося видиратися на гору, чіпляючись за яфинові кущі, а спускатися дуже обережно, ступаючи боком і по діагоналі, а не навпростець.
Минаємо Довжані і прямуємо лісовою дорогою в нетрі. Ліс старий, стовбури ялин скриплять, верховіття шумить. Залишки повалених буревієм дерев стоять обабіч дороги велетенськими кощаво-коравими масками хащових чудовиськ. Деякі з них прикрашені пірамідками іван-чаю чи ромашковими букетиками. Тонка ялинка зі зламаною верхівкою над прірвою випустила нові пагони, які розвинулися в мініатюрні ялиночки. Наче долоньки розкинуті для обіймів. Зруб у Чопівському надзвичайно крутий. Ми б скотилися звідти в звір між горами, якби не цупкі зарості яфинника та п’яти-семилітні ялиночки між ним. Сині ягоди вистигли, їх тут розсипи – тільки не лінуйся зривати ягідки і наповнювати ними ємності. Щипаєш їх обома руками, посудина наповнюється швидко. Ця робота нагадує вишивання хрестиком, вона врівноважує і заспокоює. За дві години наші відерця наповнені, але йти з Чопівського не хочеться. Старші дівчатка наповнюють ягодами ще й пакети, а ми з молодшою племінницею – четвертокласницею Маринкою обстежуємо старий ліс, радіємо молоденькій яличці, яка аж світиться зеленою, зовсім не шпичастою, а навдивовижу лагідною хвоєю. Грибів немає і тут.
На Довжанях нас зустріли брат із Рексом, щоб допомогти донести яфини. Рекс раптом завертає в гущавину лісу. Там заклопотано скрекоче сорока.
-Що його там привабило? Звірка? – запитую і себе, і брата.
Відповідь цілковито несподівана – на ялинову гілку випурхують одразу трійко пернатих, пташата яструба. Оце так пригода. Здається, поки старші шуліки шукають поживу для нащадків, малих стереже сорока. Почувши наше наближення, вона зробила малюкам застереження. Рекс вигулькнув з-під стовбурів і побіг собі далі, двоє пташат повернулися до своїх дитячих справ, третій вивчаючим поглядом втупився в мій фотооб’єктив. Вже нагорблений гостренький дзьобик потішно стримів з ялинового гілля.

ЕКСТРИМ
Липень завжди буває екстремальним. І не тільки тому, що мені щолипня доводиться народжуватися, і це – неабиякий екстрим, якщо хочете знати. А й з суто погодної причини – спека. Вона така, що боротися з нею немає смислу. Треба просто чекати серпневих росяних і туманних світанків, тих світанків, у яких визріває заспокійлива прохолода вересня.
Коли до липневого апогею доводиться діставатися з безліччю побутових клопотів, починаєш здаватися собі найнещаснішою людиною в світі, яку невідь-чому виштурхують назовні, як ото корок з пляшки шампанського. І тут мені завше чомусь пригадується одна історія.
Сталося це у липні, здається, саме на мій день народження. За фуршетним столом у редакції районки, що був накритий з цієї нагоди, колега-радіожурналіст відкорковував пляшку рожевого шампанського. Корок не піддавався. Чоловік моцувався з тією пляшкою довгенько, тримаючи її між колінами. Аж раптом… вона вибухнула. В руках у нього залишилася верхня частина пляшки, між ногами – нижня. Увесь напій миттєво опинився на білосніжних літніх штанях колеги. Корок стримів на своєму заводському місці.
Я вже не пам’ятаю, як ми рятували збезчещеного шампанським приятеля. Найімовірніше, викликали по телефону його дружину, аби принесла сухий одяг. Зате як зараз бачу картинку: сидить за святковим столом мій колега-безштанько і травить-травить анекдоти про ситуації, з яких чоловіки виплутуються без гатей. Гаті – це штани, по-русинськи. Отож, липень у мене асоціюється ще й з сороміцькими анекдотами.
Анекдотичними можна б вважати дні, коли я затіяла купувати дім. Еге ж, захотілося придбати будинок з присадибною діляночкою, садом і двором, і, зрештою, поповнити собою дворянство. Спочатку так і здавалося: впущу нові враження в загусле й підкисле життя, випробую себе в ролі діяльної і завбачливої матері великого сімейства. А тим часом сама ж себе й заспокоюю: усе це бавки, дорогенька, нічого ти не купиш, бо просто не маєш на це грошей. В останній момент відмовишся від такої масштабної затії. І пляшка цілою залишиться, і корок – на місці. До наступного, принаймні, липня.
Але цьогорічний апофеоз літа був зіграний узагалі крещендо. Поїздки, зустрічі й проводи, оглядини й перемовини, генеральні прибирання й зачистки  кутів у квартирі, очікування телефонних дзвінків, яких так і не прозвучало, і відповіді на дзвінки, яких не чекалося. А ще – слогани для кандидатів у депутати, піар-статті для дружнього санаторію, оголошення в газеті про продаж власної квартири, закручування банок з компотами та маринованими огірками, прання, прання, прання… І спека над усім цим – як невщухне гудіння й потріскування високовольтних електроліній на моїх Чонках.
І раптом – вибух.
Просинаюся на світанку. Наче повіває свіжістю з відчиненого навстіж вікна. Торкаюся грудей. Такий собі рефлекторний і трішечки еротичний рух – провести руками довкола напівсфер власної плоті, аби знати, що все гаразд – сама жива і від цицьки нікого не відриваю.  На правій півкулі зненацька відчуваю невеличку стужавілість. А щоб його, комар вночі присмоктався! Встаю. Йду на кухню, займаюся закручуваннями, зачистками, телефонними перемовинами, одночасно римую слогани й веду профілактичні виховні бесіди з Котею Вінчі. Усе, запарка. Треба під душ.
У ванній кімнаті – дзеркало. Від нього там нікуди не подінешся. На персах - кулястий випуклий багрянець.  Що ж це таке в біса?! Поки струмінь прохолодної води ллється на голову, гарячковито розмірковую, що його робити. Після сеансу консультування в Інтернеті зі словами пошуку «пухлини грудей» й, особливо, перегляду картинок на цю тему, виникає невчасне запитання: хто винен? Якого комара тягнути до відповідальності за шкоду, завдану моєму здоров’ю? Чоловік, щоправда, рекомендує уточнити діагноз у спеціаліста. Та поліклініка у вихідні не працює.
Два дні страху перед невідомістю, нестерпного жалю за лелеками в небі і свідомого бажання бодай дворянський титул та яблуневий садок залишити по собі дітям.
Я знаю, що чимало жінок схильні по-страусячому ховати в таких випадках голову в пісок. Не йдуть до медиків, сподіваючись, що ґулька розсмокчеться сама собою. І знаю, що ґулька може не розсмоктатися. Останнє для мене переважило. В понеділок рано-вранці я була у фахівця з отаких оказій. «Це фурункул, - сказав лікар. – ще не дозрів».
Не все у липні достигає. Дещо лишень зав’язується, як вузлик на пам'ять. А ще буде й серпень, і буде осінь. І зима – за новою адресою.

ПРИБОРКАТИ РЕВНІСТЬ
Ревність б’є нещадно. Ляпас розлунюється розбитою шибкою, дзеркалом, потрощеним на друзки кришталем. Магічна куля любові розсипається скельцями, в яких відображується єство – непогамоване, збурене, сороміцьке, диявольське. Ні, я не буду примирливою до себе. Гарцюватиму по власній натурі табуном тарпанів, аби вичавити з нутра непотріб.
Не бачив сутності стежки, будь-якого шляху? Ні? То я розповім про них. Пам’ятаєш, якось я впала гомілкою на металевий прут, що перечепив мене на стежці від дому до найближчої крамниці? Дивуюся і нині: чого б це? Чому вчора горизонтальна перешкода мене не зупинила? Чому сьогодні вона виглядає мені одночасно зануреною вглиб і вирослою на дециметр – той, який мені не вдалося подолати? Зрослою вона була відносно того рівня, який я подолала вчора. Заглибленою, вчавленою в земну кору побачила її за кілька місяців поспіль. Так, руху життя майже не помічаємо, як не помічаємо руху електронів довкола ядра. Як не помічаємо рекордів Бубки - вгору й униз.
Стежка занурювалася вглиб без жодних демонстрацій ретро-еволюційного процесу. Особиста еволюція полягала в тому, що я помітила точку занурення – вона відбилася на моїй забитій гомілці у вигляді ранки, що зарубцювалася. Загальне «ретро» – це дивовижа втоптування, дивовижа створення відрізку майбутнього дна, який, хай це неймовірно, сприяє життю, орієнтації в просторі та створенню комфорту в ньому. Але й витоптуванню, знищенню. Стежку ліпше не помічати взагалі, хай би вона органічно собі існувала, а ми її органічно топтали. Але ж – «еволюція»! Ми вільні в думках, діях по життю. Чи так воно є? Іноді мені здається, що мої думки плачуть твоїми, що твої думки сміються моїми, що думки наші тормосять одне одного під спільним суцільним струменем стриманості, яку нашіптують нам уявні бісики. І невпинно, без жодних вагань пронизують одна одну. Одначе того струменя, що асоціюється з водою, яка повинна б змити зайвину бруду з нас, замало. І що робити? Здається, потрібні воли, аби рухали механізм, який подає «воду» назовні й нагору.  Воли. Це наше воля. А воля - ярмо й рух. Рух у ярмі. І – ніяк інакше.
Де шукати волів? Хіба що на Чумацькому Шляху. Там вони ще іноді тягнуть вози. Та помічають їх лишень ревнивці на зразок мене, які не сплять ночами, вдивляючись, як у безодню, у власну ревність - у той туман, який стелить шляхи до інших світів. І воли ті круторогі – як віхи. Помічаю, і дивуюся: а чому ніхто більше не бачить, що не воли то, а буй-воли. Здатні не тільки тягнути воза, але й бути засобом переселення – в зоряні, осяянні, буяючі світи.  Тягнуся до того відрізку, на якому буй. Бо там «Був Я»? А іншому – зась? «Зась», бо той, інший, у засідці? Чи з якоюсь там Асею не годен розминутися?
Певний час обирала шляхи на рівнині, видимі усім, хто годен знайти собі точку огляду на одноманітній площині тотожності. Нині - інакша. Контрастна. Ревную. Видряпуюся на горба, вирівнюю горизонти, перекреслюю вертикалі,  ламаю роги, шукаю просвітки у печерах. Печера – не таке й страшне слово, як тобі здається, хоч і пече - як доторк до пащеки вогню, розкладеного первісною людиною.  Так само, як і ревність, яка реве крокодилячими слізьми. І нехай собі реве. А я йду. Крок за кроком. Ревище. Слизько. Кров. І пся крев. І суцільна кревність, ігнорувати яку не слід, бо це вже починає скидатися на інцест.
І все ж, по-твоєму, «кров» – це крівля. У нашому випадку, стужавіла, скріплена потом і скривавлена парою волів у спільному ярмі на Чумацькому Шляху. Тужимо одне за одним. І ревнуємо. Аж до пся креви.
Ревнуємо. Так. Себе до себе. Бо кожен кращий за себе. І тужимо, пся крев, за крівлею. Чи кровиною.  Та хоч би й коравою коровиною. І нехай заростуть болячки ревності на втоптаній аж до молочного ядра стежки, немов кора на стовбурі горіхового деревця, яке постало буєм у вирі кревно-гріховних пристрастей. І нехай не бракне коров’ячого молока на Чумацькому Шляху любові.  Ревнуємо. Бо не помічаємо втоптаного  аж до молочного ядра шляху. А над тим ядерцем – ліщина. А під нею – відерце, наповнене самими вершками. Звідки воно? Хто й зна… Мо, звідти, де сливки родять.


ВЕСНЯНИЙ СОН ПОЧАТКУ ОСЕНІ

Був один з тих днів, коли нікого й ніщо не хочеться бачити, ніяка робота не дається, а будь-яке зринаюче поміж безпричинної нудьги бажання успішно в ній і потопає. Скількись в такому стані існувати можна, однак не надто довго, бо то шлях навпрошки до затяжної депресії.
Нудьгувала я майже до підвечір’я. Щоправда, прибрала в такому настрої квітник і двір, натушкувала капусти і насмажила грибів як начинку для пиріжків. Їх повинна була пекти наступного дня, перед від’їздом сина на навчання в інше місто. Коли нудьга, нічого кращого не придумаєш, аніж втекти від неї в сон. Поспала. Але сну не було. Прокинулася, коли до заходу сонця залишалося якихось півтори години. Мої сусіди саме збиралися зустрічати його під горіхом у дворі, подбавши перед цим про кілька чверток у складчину й по колу.
Рушила на Чонки, ледь ноги тягнучи. Усе немило. І сонце пече, і листя жовкне. І якого біса стільки насипалося його на зелені лапи сосни у дворі сусідньої п’ятиповерхівки ?! Могло б бути прикрасою, якби не цей іпохондричний колір в’янучої тополі.
Кусає комар на завжди вогкій стежці, якою прямую на Чонки повз ґаздівство фермера. От ущипливий, дідько! На ж тобі ляпаса! Але зап’ястя вже свербітиме і нудьга щезне. Нудьга завжди зникає, коли щось свербить.
Ні, не можеться щось угору. Спускаюся попри сімейство городників, які беруть картоплю, у яругу. Не відвідувала її з весни. І одразу ж натрапляю на знайому компанію обліпихових деревцят. Крупні соковиті ягоди на м’яколистому і достобіса колючому гіллі, здається, ось-ось вибухнуть бурштиновим феєрверком.
Прямую у затишок під ліщину. Там лавиця і стіл, залишені колишніми господарями ділянки. Ні, туди не можна. Там зараз хазяйнує парочка тетеруків. Вони лякливі, і світ їх обмежений чагарниками. Не можна утискати їх ще й в цьому заплутаному гіллям просторі.
Треба б усе-таки вибратися вище. Пробираюся густою височенною травою до нависаючого над яром березово-осикового острівця, щоб послухати заспокійливе дрібнолисте лопотіння під переривчасте постукування дятла-трудоголіка.
Трійка білих метеликів безупинно розкреслює простір на трикутники. Цвіркотять коники. Сонце мружиться крізь товсті порепані гілки старої берези.
Ще одна сіра лісова курка випурхує у мене з-під ніг і навприсядки тікає в кущі.
Полем навпростець йду до дороги, якою напам’ять можна буде повернутися додому, навіть якщо споночіє. Сонце вже низько, і поки воно зістрибне за гору, встигну ще трохи посидіти на лавці Тренера. Просто посидіти, просто подихати терпкою солодкавістю підв’ялих і висхлих трав.
Під старезним самотнім глодом прихилене до його стовбура розкішне стебло аспарагуса з червоними ягідками-насінниками. Живий пам’ятник городницькій фантазії. Бо городу там давно вже немає, все заросло дикою морквою та ще платками тих жовтих чорнооких «ромашок», яких повно зараз і по квітниках городян. Який же контраст ці жовті зірки створюють зі смарагдовою кроною волоського горіха, що росте нижче так само одиноко, як і дерево глоду, під яким стою. Чому-чому він такий неймовірно зелений? Дивовижно насичений, але й прозорий сяючий колір! Так міниться зелене скло на сонці. Починаю здогадуватися, що саме так забарвило знудьгованого під вересневим небом горіха. Ось же він, винуватець – промінь! Той самий, який нині вже кілька разів потрапляв в об’єктив мого фотоапарату. Розсіяний, імлистий, трохи тривожний, наче зітканий зі світлої тіні і заразом окреслений, виразний до найдрібнішої в ньому порошинки.
Кидаюся знову в яр, аби з протилежного боку піднятися на поле, якомога ближче до Тренерової лавки – пункту спостереження, хай і не найкращого, та все ж стаціонарного. В обхід – надто довго. Хочу встигнути вихопити в неба той момент, коли промінь розтечеться розплавленим вистигаючим зеленим склом на усю видиму площину галявини. Хочу бути в епіцентрі смарагду.
Рівчаки, кущі, струмки, каміння, чужі городи з гарбузами, квасолею,кукурудзою та купками гною... І ось вона, ця мить застиглості, мить перетворення знудьгованої вічності в життєдайний чуйний промінець, яким розпочинається весняний сон початку осені.
На заході парують туманні пасма. Горизонт довкіл витканий пір’їнами кольору легкого дівочого рум’янцю. Небо ковтає останній півкусник смачного сонячного абрикоса. Рожево-блакитна імлистість оповиває розморене погруддя полонини на сході. Світло збігло мені під ноги. Тінь вигулькнула з-під них і подалася шукати собі пару між зір та на зворотному боці місяця.