Somesopli

  Чомусь говорячи про тунелі відразу уявляється світло в його кінці. В моєму випадку були лише скупі миготливі ліхтарики з відстанню в п’ять метрів. Не тунель, лише його подвійна ілюзія. Як виявилось потім - коридор спорткомплексу якогось з університетів. В обох кінцях від мене була лише густа темрява де-не-де порізана тими скупими лампочками. Світло відбивало, потріскані часом, колись рожеві стіни. Бетонна підлога з крихтами якогось каміння гладенька на дотик. І ніяких вам променів світла, ні фонового співу ангелів чи грому колісниці диявола.
  Ехо вогню від запальнички прорізало на мить тишу, як розпалений ніж заморожене масло. Прямо над моєю головою розташувався затертий  знак «Курити заборонено». До біса все, якщо немає хеппі енду. Десь далеко в голові ходили люди і шуміли автівки. Все було так далеко. В моїх очах  відбивались обірвані спогади сьогоднішньої ночі і намагання скласти все в пазл. Не розуміння де я і чому змушувало закривати очі і підкурювати чергову цигарку.
Хотілось їхати в пустому вагоні нічного метро. З навушниками в вухах або й без них. Просто дивитись в дзеркальну поверхню вікон і міцно тримати кулаки. Кров півмісяцями наповнить долоні та засохне під нігтями. Я надто боюсь метро.
Якісь далекі кроки зверху відлунювались від стін і хвилею проходили крізь мене. Спочатку спокійна хода, потім біг в моэму напрямку . Невже вони мене помітили? Я намагалась злитись зі стіною, ховатись від залізних рук і міцно закрити очі.
-  Як тебе сюди занесло?
- Будеш курити? – я не наважувалась відкрити очі, хоч це і рідний голос, але я не вірила ні своїм очам, ні рукам, ні голосу.
  Міцні руки взяли моє поламане тіло і кудись пішли з ним. Я хотіла кричати, пручатись і бігти назад. Знову курити і мовчати. Але залізні кайдани заморозили моє тіло і мої роздуми. Я відчувала лише тепле дихання десь біля лівого вуха.
- Забери мене звідси, забери, тут пусто. – і я почала плакати. Не хотілось... просто від  невимовної безвиході сльози самі почали падати на білу футболку з різнокольоровими написами. – Ти світлий, отже ти знаєш куди йти. Скоріше, тільки скоріше, а то я зів’яну. Вода буде не в силі.
- Йдемо, йдемо додому, не плач. Зараз, зараз.
  В голові крутились картинки з океаном, горизонтом та одним-єдиним рятівним кругом. Я вірила, і чомусь боялась. Так як в метро. Долоні ніяк не могли загоїтись. Моя кров з лівої долоні забруднила білу футболку.
Таке враження, що світло було за мільйони років, ніби я була в нетрях земного черева.
- Відкрий очі.
Тьмяне світло сходу сонця щипало очі після невідомої кількості годин проведених в темряві. Зважаючи на тонку, як для вересня, сукню, було прохолодно. Я дивилась на примарні обриси сонного міста між дерев. Далекі промінчики пробивались крізь місцями пожовкле листя.
 - Відпусти мене. Я зможу стояти.
   Ноги нили і пекли від підборів. Стояла я трохи невпевнено. Чи то від холоду, чи то від втоми. Чи від того та іншого. Але то було якось на другому плані. Зробивши два кроки вперед, все таки зняла туфлі і тримала їх в руці. Холодна бруківка заморожувала втому і температуру тіла. Низькі промінчики сонця робили ілюзію тепла і минувшого літа. Десь їздили машини, десь співали птахи. Коли слухаєш тишу,все ніби у вакуумі.
- Це новий схід мого життя. – ледь чутно прошепотіла, взявши його за руку.
Він зрозумів.