Я н коли не забуду, як посм хаються зор

Якось я пішла до своєї подруги Тані та засиділась в неї до пізньої ночі. На дворі було так темно, що хочь око виколи. Але я твердо вирішила йти додому. І ось я уже на дворі, шлях до мого будинку пролягав через одну вулицю на якій крім кажанів, які живуть у покинутих будинках нікого не було. Я попрощавшись зі своєю подругою рушила до свого дому. Вулиця була темною і трохи лякливою. Навкруги, якої були покинуті старі, напіврозвалені будинки, з повибиваним склом і позароставшим буряно подвіря. Мені стало лячно в повітрі весіла якась таємнича атмосфера, принаймні так здавалося, тому що небо було захмарено, погода була на дощ, і весь час дув сильний вітер. Згинаючи дерева до долу. Я боялась, що потраплю під сильний дощ і як на зло, щей собаки завивали. Мене в той час переповняли емоції. Мені навіть спало на думку повернутися до подруги, але ж будинок будинок був зовсім поруч. Я переборовши себе твердо вирішила піти в перед будь-що-буде! І ось я пройшовши декілька кроків відчула, що вітер стихав і підвела очі до неба, побачила там маленьку ледь помітну зіроньку. Вона здавалося посміхнулась мені і весело почала грати своїм промінням через деякий час зявився місяць зі своєю загадковою посмішкою, а далі і інші зіроньки повідсовували хмаринки і повибігали до місяця, як діти до батька. Враз атмосфера наповнилась ніжністю і спокоєм. І в цей момент я зрозуміла, що зіроньки теж можуть посміхатись. так я непомітно для себе дішла до свого будинку. Подивившись на зорі я весело посміхнулась і в мене промайнула така думка : " Чому я злякалася, адже все було не таким вже і страшним?!"
                2010р.