Роздуми, чи вечiрня меланхолiя

Вечір. Сьогодні я не люблю цей світ. Мене дратують люди довкола, всі речі ніби лежать не на своїх місцях.  В мене паморочиться в голові, і я починаю тихо ненавидіти цей літній вечір, цей день. Зрештою, чи не все одно? Вечір завжди все ускладнює. Вранці думки стають прозорішими. Вранці хочеться жити.  Головне – відірвати голову від подушки та прокинутися від сну. Набрати повні легені кисню. Випити каву. Життя продовжується, життя прекрасне!
* * *
Іноді буває, паморочиться в голові. Нібито все довкола чудово, і погода не псує настрій…але ж ні, земля летить з-під ніг, очі не бачать обрію, люди порчу пливуть примарами. Та що там, все довкола стає примарою, оманою, що перехоплює легені й не дає мені вільно дихати. Ненавиджу цей стан. Скоріше не ненавиджу, а боюся його. Мені боязко, що мені запаморочиться, і я ніколи цього не здужаю. А ще стільки всього треба зробити…
* * *
Я ніколи не сумую. Засмучуюсь – так, але не сумую. Життя наше надто коротке для поганого настрою, ненависті, егоїзму та міцної кави щогодини. Життя взагалі надто коротке. Тому сумувати – справа негідна та програшна, в першу чергу для нас самих.  Хочеться вірити, що в житті є дещо більше, ніж ксерокси, комп’ютери та освіжувачі повітря. Дещо прекрасне та здійсненне. І хоч би як іноді не було прикро, життя все ж таки варте того, щоб жити.
* * *
Йду вулицею Ріволі. Блиск діамантів та коштовностей, безкінечні ряди сумок від Гермесу та плащів від Бьорбері…фешенебельні кафе та розкішні бутік-готелі, професійні посмішки продавців, що визирають на вас з-за вітрин магазинів зі світовим ім‘ям…Нібито життя прекрасне, але бувають вечори, коли мене цей блиск дратує.  Не через те, що я не можу купити собі каблучку від Тіффані чи сукню від Москіно, - зрештою, бренди не так вже й важливі.  Мене дратує і засмучує той факт, що матеріальним речам приділяється стільки уваги. Кольє та каблучки підіймають до рівня Олімпу й безсоромно виставляють на показ. Почуття ж приховують, добро не цінують, й усвідомлюють важливість людських взаємин лише коли втрачають їх.  Романтику, наприклад, не придбати за гроші, не побачити зваженою у рожевих коробочках, виставлених  на продаж у магазині. Звісно, можна придбати собі ту ж саму каблучку від Тіффані чи окуляри Шопар… та чи тепло буде з ними осіннього вечора та самотньої ночі?
Світло магазинів Ріволі не гріє мене. Це штучне світло, і від нього віє холодом…
* * *
Зрештою, все минається. І все можна змінити, адже, як це не банально звучить, усе в наших руках. Тому їх потрібно якомога вище тримати, по третій позиції й не нижче! Інакше можна з'їхати з глузду. А кому це потрібно? Риторичне питання. Чим більше їх ставиш собі, тим огидніше жити. Що менше питань, щобільше життя. Як корисно хоча б іноді вимикати с голови всі питання, припиняти йти на автопілоті. Жити вільно і дихати на повні груди. Хай би лише на годинку. Але по-справжньому!..