Мiф про Ельзу, яка писала заборонений твiр

Заборонені твори бувають різні.
І люди бувають різні.
І думки в них різні.
От жила наша Ельза і думала про бога, хоча грім не бив і, за народною приказкою, вона не зобов’язана була цього робити. Вона сиділа на ліжку і розчісувала своє щойно пофарбоване каштаново-русе волосся, примовляючи (щось вона там примовляла на давньогрецькій, здається, мові і тішилась, що вона така особлива на світі).
Ельза була вродливою дівчиною, і вона знала свою місію на світі. Вона мала бути – а там як вийде. Вона мала жити, а все інше прийде саме. Ніби всесвіт мав сам посилати Ельзі свої повідомлення, а вона повинна лише сидіти і чекати. Могла вона, Ельза, і не виконувати наказів всесвіту, але, як правило, виконувала, бо знала, що має завдячувати своїм існуванням деяким сутностям, які свого часу поклопотали за неї на тому світі. Ось усе це Ельза знала. І думала про це щодня. Але не в такому темпі, в якому ти це прочитав, о любий читачу, а в набагато швидшому – як світло.
Ельза сиділа і чесала своє хвилясте волосся, що хвилями спадало б по плечах, якби вона його напередодні не постригла. Дзеркало, що стояло навпроти її ліжка, лукаво посміхалося до Ельзи. Вона ж в той час думала про заквітчаний квітчастим візерунком блокнот, який вона завтра придбає для того, аби почати новий твір. Який – підкаже, як завжди, космос. Бо вона – жінка, їй думати не личить, а ось записувати космосові думки – оце будь-ласка. Тільки блокнот обов’язково повинен бути квітчастим – вона це відчуває.
Богиня Ельза.
Чоловіки мліють від одного її погляду, від двох – зашпортуються на рівному місці, а від трьох – знову починають мліти, але вже пізно – Ельза вже проходить мимо. Вона завжди кудись поспішає, за нею не вженешся.
Хлопці часто ґуґлили Ельзу, боячись натиснути на кнопку "пошук" – а раптом Ельза дізнається, що її ґуґлили!.. Її присутність відчували усюди, та зрештою, вона усюди і була, отож страхи людства були немарними.
А страхи Ельзи?
Вона відчувала страх, звичайно, але він лише надихав її… Що робити з такою дурістю? Ельзочка кусала нігті і зітхала, мов стара примадонна, яка не дорахувалася одного букету квітів. Що робити? Ось що робити, якщо розумні думки не дають спокою, а надворі весна і чужі мужики? Ельза записувала особливо розумні думки в телефон, якщо натхнення заскочувало її прямо посеред вулиці, але одного разу телефон від тих думок форматнувся, і Ельзочка вирішила, що це знак. Прийшла пора паперу. І олівця. Прям як митець. Ельзу це забавляло і тішило.
Вона – митець.
Ельзочка ніжно проводила ручкою по грудях при цій думці, потім зіскакувала на ноги, танцювала уривок негритянського танцю і сідала назад на диван в позу, близьку до лотоса – по натхнення.
Це буде особливий твір. Там буде та фраза, від якої форматнувся телефон: "Чуєш?.. У твого сусіда захрип півень, воїн світанку, і тому я розповім тобі більше. Ця ніч буде довгою для тебе."
Готика!
Ельзочка ще такого не писала. Еврика! Готика!
І згадала знову про бога. Цікаво, як він ставиться до готики? Чи осудить колись, чи простить? Чи він взагалі не вважає це мистецтво достойним будь-якої критики?..
Ельзочку це цікавило менше всього.
Однієї ночі їй приснився темний і страшний ліс, посеред якого Ельза стояла у білому вбранні, мов ангел. Вона ніби сяяла, тільки не світлом, а просто білим кольором. Пітьма і не розступалася, і не зникала. Ельза в тому сні розуміла усе – і символи пітьми, і свій колір, і свою тінь, і усе, що відбувалося у всесвіті – увесь його тихий, беззвучний і монотонний порядок. І так тривало довго – приблизно вічність. Але, на жаль, Ельза прокинулася, з жалем усвідомивши, що у сні в неї були розкинуті руки (як у статуї Христа), а тут, у ліжку, зовсім не розкинуті.
Отже, цей сон не був знаком… Чому не був? Бо якби був…
Сталося б щось особливе. А особливим був лише сон. Ні, це знак. Такі сни просто так не сняться. А може і сняться, якщо думати про такі речі.
Про які саме "такі речі" – Ельза вже не думала, бо часу немає! Вона ж жінка, а тому повинна засмажити яєшню на сніданок, з’їсти її, почитати журнал, зробити висновки! (з журнальних статей), нафарбуватися і забути ключі, щоби потім за ними повертатися. Тобто, півнатхнення як рукою знімає.
А по дорозі оті півнатхнення повертаються потрохи і  кульмінують у той момент, коли знайома тітка дивиться тобі в лице і хоче сказати "добрий день", але не наважується. В творі буде чотирнадцять розділів (це, очевидно, буде роман, бо блокнот попався досить товстий), деякі з розділів будуть називатися "Мої походеньки", "Всесвіт", "Співи для Господа"… Інші назви прийдуть потім – деякі вже приходили, але Ельза пилососила. Твір буде трохи дивним.
Ельза добивалася уваги одного хлопця, чорного мага з Росії. Він їй навіював таку теплу і затишну ілюзію сімейного щастя, що Ельза вечорами несамовито качала прес, плакала і ґуґлила коханого, боячись, що він про це дізнається.
Коханий…
Ельза усе б віддала за нього, навіть оцей твір (не оцей, любий читачу, оцей мій). Твір про "Всесвіт", у якому буде багато розумних фраз, які Ельза навіть вночі іноді прокидалася записувати.
Вона готова бути жінкою. Вона є. Нарешті є – такою, якою її хотіли бачити ті, хто наділяв її усіми дарами Пандори.
Вона кохає, і на цей раз дуже серйозно. Саме серйозно – цікаво, чому так багато часу знадобилося для того, аби зрозуміти, що це таке (Ельзочка до цього часу була тою ще гетерою. Чоловіків рахувала на пальцях, і з усіма потім дружила. Хай живе Др. Гр!)
Ельзочка сиділа на своєму улюбленому дивані і шепотіла щось під ніс. В неї була така звичка – знати б ще, що вона означає… Яскраве сонечко вибивалося з шибок, мов паросточки дурних і романтичних бур’янчиків, які намагаються привернути до себе увагу юнацькою пружністю. Ельзочка дивилася собі в ноги і плакала. Їй снився віщий сон. Знову. Але на цей раз вона геть не пам’ятає, про що він був. Жах! Що це за знаки? Чому обрали саме її, і взагалі – чому вона не гетера в Давній Греції???
Коли істерика закінчилася, Ельзочка сповзла з ліжка, підповзла до столу і сіла за нього, мов справжній митець. Свідомість була напруженою – а ось це вже реально знак. Ельзочка сиділа і писала в блокнот, мов справжній митець: "Я хороша. Знаєш, на цей раз мені і не хочеться тікати, я побуду такою, якою я є. Щоби тобі було легше, можеш уявляти мене людиною. Я думаю, гарних людей уявляти приємніше. І дай мені якесь ім’я, до прикладу, Іванко. Отак і зпримітивнюються речі. Впринципі, якщо мене не персоніфікувати, то я навіть класна, але це твоє діло."
Авжеж. Вона ж, Ельзочка, богиня. І має свою теорію щодо вього. Всесвіт ходить за нею по п’ятах і про усе розповідає.
Щоправда, як звати той всесвіт, вона не здогадувалася питати. Хто ж взагалі до такого здогадається.
Сонце світило знадвору, розпалюючи день, щоби потім швидко згаснути. Було близько шістнадцятої. Час прогулянки. Ельза знову призабула про натхнення, стала на коліна перед дзеркалом і почала фарбувати личко та робити гарну зачіску. Зараз її функція знову одна-єдина – збивати з пантелику перехожих чоловіків. І милуватися просторами всесвіту у проміжках між цим.
Твір закінчиться так: "Ти дійсно усвідомлюєш, з ким зараз розмовляв?.." Авжеж, адже вона – Ельзочка – богиня. Чесно! І твір благословлений самим Господом (це для тих, хто засумнівався). Саме так і розпочнеться Ельзочкин твір!!! Саме такою провокативною фразою! Ось якщо сьогодні їй на голову не впаде цеглина – їй-богу, так почне!
І цеглина не впала.
Хоча впала гілка.
Нізвідки!
Ось ішла Ельза по вулиці – і біля її ніг плавно приземлився маленький уламок гілки.
Гілка – не цеглина. Але… Якась неприємна відповідальність з’явилася на серці у Ельзи. Якщо вона так почне – треба буде в такому ж дусі витримати і не зламатися. Вона зможе повести за собою маси…
Мов Потьомкін.
Ха-ха-ха!
Все! Натхнення пройшло, як нав’язлива хвороба. Навіщо цей твір? Кому він потрібен? Хіба не троянди, сонце і море-пісок – талан і межі людини?
І кому потрібні маси за собою, врешті-решт? Щоби вести – потрібно мати мету. А вести просто так… Щоби маси погуляли, чи що? Ні, маси зайняті.
Ось скільки розумних і протирічливих думок, а також злетів душі і вигуків серця митця може викликати 1 гілка. Фігня це. І твір Ельзочкин почався ось так:
"Твір благословлений самим Господом (це для тих, хто засумнівався). Для тих, хто не вірить, існує безліч іншої, абсолютно різної літератури – не буду перелічувати, соромно, що подібні твори можуть складати мені конкуренцію.
Чуєш? У твого сусіда захрип півень – воїн світанку, і тому я розповім тобі більше, аніж тобі хочеться. Ця ніч буде довгою для тебе.
Господь наказав мені поговорити з тобою на рівних, а то помру. Що ж… Знаєш, на цей раз мені й не хочеться тікати…" – ну, і далі по тексту (про Іванка і т.д.)
Без троянд, сонця і моря. Ельза кусала ручку, і їй було смачно. Це було натхнення. Твір лився, як сповідь до самої себе. Ніби Ельзочка сама собі розповідала, як у неї справи і що у неї нового – виявляється, це дуже корисно. Зайва інформація – це основа буття (оця фраза теж увійде до твору). Ельза солодко позіхнула, згадуючи гілку. Моторошно якось.
Розділ так і називатиметься – "Я хороша" (або "хороший" – вона часто змінювала свій рід у творах, сподіваючись таким чином на більший успіх).
Гілка снилася їй гадюкою. Вона вилася біля її ніг і ніжно дивилася в очі. Сон був прекрасним. Світло оповивало усе навколо, було надто яскраво. Ельза відчувала свою владу над тою гадюкою. Але влада була не пригнічуючою – панувала любов, безмежна повага і бажання, щоби цей стан пошвидше закінчився – а життя тої гадюки щоб тривало саме так, як у сні. З величезними променями поваги навколо неї. Ельза прокинулася дивно. Ніби прокинулася, але тіло наполовину залишалося в тому сні. Сон був прегарний, але ще раз Ельза б його не замовила переглянути. Знову знак, мабуть. Набридло вже. Чому б всесвіту не піднапрягтися і не послати Ельзі сон у вигляді тексту – "це роби, Ельзо, а це не роби".
Ельза не звернула уваги на той сон, як на знак – але сон сподобався їй як мистецький твір. І дуже художньо вилася гадюка.
Ельза таки поведе за собою маси. Вона це знала завжди. Вона знає, як любити, а любов завжди вела за собою. І неважливо, куди. Куди б вона не приходила – всюди ставала основою, всюди мала дім і оселялася навіки – тобто, доти, доки її бажали (останні слова (від "навіки") теж увійдуть до твору Ельзи). Вона сама за собою записувала цитати – оце, знаєте, як буває – хтось розумний сказав, хтось дурний повторив – ось тобі і хітова цитата. Отже, Ельза була і розумною, і дурною одночасно.
А може, не писати цей твір? Ельзі щось не давало спокою. Навіть місце, де лежав блокнот, ніби било напругою. Ельза з кожним днем дедалі більше боялася торкатися твору. Він ніби говорив – почекай! І згадувалися знаки. Отже, Ельза не писатиме цей твір. Або писатиме, але не зараз. Хоча чим більше з’являлось розумних цитат, тим швидше хотілося їх втілити в життя.
Ельза – жінка.
Істота суперечлива.
То примхлива, то бурхлива, то приголубить.
Отже, твір буде.
І називатиметься він "Сповідь лукавого".
…Адже Ельзочка лукава!
І хай читач до кінця не розуміє, про чию сповідь йдеться!
Ха-ха-ха! Бідний читач!
Так йому і треба (чому – Ельза не думала. Вона горіла натхненням). Їй було страшно. Як Булгакову в свій час. Хоча ні, Булгаков коловся і йому, мабуть, страшно не було. А ось Ельзочка – продукт фемінізму – не кололася і мужньо зносила усі переживання. Хоча й переживання були дуже примарними і простими – нічого містичного. Ніхто Ельзочкиними мізками не керував, і нічого поганого вона не писала. Твір мав бути дійсно сповіддю, а ось чи гарно підписуватися під своєю сповіддю чужим епітетом – Ельза не задумувалася.
Узагалі, ці всі страхи щодо світла-темряви – недоречні. Це просто настільки старі теми, що вони встигли почати пліснявіти, можливо – трохи перегнивати і бродити, перетворюючись на інші субстанції – тому і запах, і смак в них не такі, як у незаїжджених тем.
Ні, таких творів краще боятися. Ельзочка так вирішила. Вона в цьому домі господиня. І здалося на мить, ніби вона – героїня грецького міфу, і до неї говорить бог: "Ельзо, якщо ти не писатимеш цей твір, ти будеш щасливою!" Ні, не так. "Ельзо, коли допишеш цей твір – тоді помреш". О. Так краще і переконливіше. По-божому.
І Ельза повірила.
Собі, чи це був знак – байдуже. Яскрава обкладинка блокноту почала відторгувати її, і Ельза відчула легкий страх, що межував з огидою. Вона відклала блокнот, і це місце стало священним. Там лежав блокнот, і щоразу, коли Ельза підходила до тієї полиці, її зупиняла непробивна стіна енергії.
І хай буде так!
Ельза вже вірила, що бог казав це насправді. Ось коли життя буде вдосталь і вона вирішить померти – тоді візьметься дописувати твір, який вже палає в ній новою філософією старого буття, філософією суму, безвиході і разом з тим – величної краси усього світу нашого.
Ельзочка повірила.
Вона до кінця повірила знакам, заспокоїла серце і почала чекати того моменту, коли їй набридне жити.
А жити все не набридало. Сонце світило, місяць на обрії з’являвся (вночі), зорі сяяли, море радісно било хвилями в берег, пісок був гарячим, а троянди вологими. Розумієте, до чого я веду?
Ельза жила. І лише єдина думка про твір трошечки затьмарювала їй буття, адже Ельза не розуміла – життя прекрасне, бо контрастує з майбутнім твором, чи це знову знак?
Знак не писати взагалі? Чи це, навпаки, підготовка до написання твору? Може, це хабар всесвіту для Ельзи, щоби вона потім зі спокійною душею захотіла померти, попередньо написавши твір?
І Ельза солодко мружилась від цих думок – вона обманюватиме всесвіт і не писатиме твір дуже довго – щоби довго жити. Ісус жив тридцять три роки, може і це знак? І щастя його не було таким простим, як Ельзине – може, і це знак?
Може, варто страждати і приносити себе в жертву, щоби вистраждане стало правдою і було гідним написання?
Може, писати треба вже, і не боятися смерті?
Сміливо приймати усі сигнали всесвіту і віддавати їх паперу?
Може, якщо не зараз – то ніколи?
"Може, може…"
Типово жіноча відповідь на риторичні запитання.
Сонечко і далі мружило оченята Ельзи, щоб вона сама не напрягалася їх мружити…
Ельзочка – богиня.
Її – не чіпати.
Ельза жінка.
Вона вийшла заміж.
Вона щаслива. Вона народила, а потім стала бабусею.
Лише блокнот не давав спокою.
А якщо ця сповідь врятувала б чиїсь життя, направила б на шлях істинний?..
І однієї ночі, коли сну не було, вона побачила в уяві полум’я. Воно з’явилося нізвідки. Чисте, справжнє, істинне. Вічне. Гаряче і гарне. Воно було як бог – впевнене і впевнююче. Що б це не було –
цього разу воно дійсно знак, і Ельза не стала йому протирічити.

…Правда завжди горить швидко і назавжди..?
Ельза голосно ридала, обійнявши кам'яну піч, відчуваючи незворотність попелу.