Альтер-его Iвана Коваленка

Жив-був Іван Коваленко.
І було в нього альтер-еґо.
Бачу, я стаю передбачуваною…
Але не біда.
Жив цей Іван Коваленко так само, як і усі інші люди – в хрущовці, але альтер-еґо в нього все одно було. А в того альтер-еґа було шість маленьких альтеренят-еженят. Як ви зрозуміли, я натякнула, що він був трохи несповна розуму.
Іван Коваленко був доброю людиною.
Він гладив котів, коли приходив до когось у гості, і ті (коти :)) аж виверталися, так любили ручки, м’якенькі ручки Івана Коваленка…
Альтер-еґо ж відчувало космічні сутності тих котів, і Іван Коваленко повертався додому зовсім іншою людиною. Зміненою. Він йшов, вирячивши очі кудись, у туманну далину, а дорога відкривалася для нього зовсім новим порталом. Він повертався зовсім іншим пейзажем – усі кольори змінювалися і ліниво натякали на свій першопочатковий вигляд енергетикою :)
– Коваленко!!! – ошелешило збоку. Іван Коваленко мимоволі озирнувся і побачив свого старого доброго друга Охріма.
- Гей!!! (Коваленкові здалося, що він це по-гуцульськи гордовито і привітно вигукнув, але насправді прозвучав лише шепіт, хоча Іван Коваленко про це не знав).
- Іване! Агов, друже, ци ’сь ще не поїхав на заробітки? Бо всі вже поїхали…
Іван Коваленко здивовано і розгублено поглянув на Охріма і на його енергетику. Енергетика була болотяно-сизого кольору. Що б це означало?.. (трактувати Іван Коваленко не вмів).
Охрим стояв, засунувши руку до кишені, потім витягнув звідти кольорову мушлю і простягнув Іванові Коваленкові.
- Нащо? – прошепотів Іван Коваленко, аж земля здригнулася. Охрім посміхнувся на усі зуби і похитав головою, мовляв, сукін ти син.
Іванові Коваленкові набридло стояти і розмовляти з Охрімом. Коваленко повільно пішов, не зводячи здивовано-розгубленого погляду з Охріма. Це тривало досить довго, але нарешті Іван Коваленко зрушив з місця у фізичному розумінні.
– Фіговим порталом ідеш, Коваленко – ображено кинув Охрім і спокійно зник.
А Коваленко все йшов і йшов у фізичному розумінні цього слова. Йому було не до Охріма, хоча вони ну ду-уже давно не бачилися… Коваленкові раптом стало до сліз жаль, шо вони не пішли на каву. Він розгублено зупинився, припідняв підборіддя, напружив голосові зв’язки і щосили вигукнув – "Охріме-е-е"!! Луна покотилася і розбилася об навколишнє середовище :), а Іван Коваленко все розглядався довкола, і дорозглядався до того, що на обрії завиднілися гори, під ногами зарясніла свіжа зелена трава, темно стало навколо, загуляли бурі з громами понад самою полониною, на яку перетворилася вулиця Хрещатик. Вітер свистів у вухах, усе заволокли тяжкі бордові хмари, що ось-ось готові були розірвалися дощем. Вітер гнув трави полонинські, а чорно-сизі трави хитали лісом і гуділи, немовби земля-мати кричала-надривалася колисковую пісню.
А Іванові Коваленкові пофіг, він все гукав – "Охріме!!! Охріме"!!!
Охрім так і не з’явився.
Іван Коваленко зажурено затих, і трави полонинські разом із ним принишкли і причаїлися. Далі усе почало потроху розсмоктуватися – і гори. і широкі простори, і буря, і вітер… Усе кудись поділося, зникло геть з очей. І раптом Іван Коваленко нашорошився і замислився – а куди це "геть"?.. Адже всесвіт повний життя та існування – отже, куди це саме – "геть"? Коваленка не на жарт зацікавило дане питання. Що є "геть"? Чи існує "геть" у Всесвіті, а чи воно світова ілюзія? Куди витікають безкінечні потоки світових відходів, куди течуть ріки підсвідомості, чи існує світова безодня, яка безповоротно поглинає усе?.. Куди подіваються невигукнуті вигуки, невисублемовані емоції і стриманий негатив? Чи зникають назавжди усі ті речі, які були послані саме "геть"? Де знаходиться та безодня чи та частина енергії, яка є "геть", де шукати її? Чи вона всюди, чи не варто навіть шукати?..
Замість того, щоби помучитися зопівжиття над цими питаннями, Іван Коваленко заліз у ґуґл. Ігноруючи порнуху, яка вискакувала у вигляді вірусної реклами та майорила по обох боках тексту, Коваленко задумливо вчитувався у зміст філософських праць Ніцше, Шопенгауера, Фрейда, і плакав. Гай-гай, як воно усе гарно та світло, мов ранок з жасміном… При згадці про жасмін Іван Коваленко стрепенувся. Охрім!!! Де Охрім???
Іван Коваленко заварив собі міцного чаю. Він помішував цукор радянською ложечкою і мимоволі згадував про старі добрі часи, коли альтер-еґо було заборонене. Іван Коваленко тоді "шагав в отрядє", співав пісень отих піонерських і нібито був щасливим, та коли "над кострамі" проносилися темні тіні провідників у світ тіней, Іван Коваленко розумів, що живе неповним життям.
Цукор розчинився.
Коваленко сів на стілець і облизнувся. Стілець був круглий, обшитий якоюсь радянською фігньою, яка гріла жопу, пестячи мізки спогадами про минуле. Більше нічого радянського у Коваленка не було. Окрім комсомольського значка. І маленького погруддя Леніна, а також партквитка, що припав порохом і злегка смердів a-la vintage.
Коваленкове альтер-еґо неабияк тішилося від таких запахів і спогадів. Він був радянською людиною. Усе його – і погляд, і подих, і життя – було по суті радянським, і хоч Союз розпався, а Іван Коваленко був одним із тих, хто його розвалював і кричав на барикадах "Україні свободу!" – усе одно Іван Коваленко був пережитком минулого. Ось, наприклад, чи почне сучасна людина пригощати альтер-еґо полуничним варенням з печивом "До чаю"?.. А Коваленко пригощає. Чи почне сучасна людина співати альтер-еґові "душевних" пісень?.. А Коваленко співає. Він, по суті, радянський шаман, хоча шаманів він зневажає, а їхні жертвоприношення вважає вищою мірою людської примітивності. Іван Коваленко і шамани насправді мають багато спільних глибинних рис, але нікому з них не можна про це казати.
Доки ви це читали, Іван Коваленко вскочив у халепу.
Йшов він по Парижу, аж ось глип – Ейфелева вежа стоїть.
Іван Коваленко став під нею і форматнувся. Тобто – енергетика Ейфеля разом з енергетикою заліза вежі з усією силою увійшла у сердешного Коваленка. Він став у самісінькому центрі вежі, на нижньому поверсі, і розпростер руки. Ейфель диктував Коваленкові роки свого життя – причому, дату смерті пояснював дуже довго, бо соромно йому було чомусь. Та це ще байки – а ось енергетика заліза вежі реально не в тему вливалася в загальний потік, заважала, фоніла, дринчала, лякала!, потім переставала лякати, потім починала щось своє розповідати (які ковалі його плавили, їхні роки життя, як померли їхні жінки, як звати ту тьотю, що за Коваленком стоїть тощо), і доки альтеренята-еженята збиралися докупи, щоб усю цю інформацію скласти у логічну послідовність і зробити з усього-усього цього якийсь, не дай боже, єдиний висновок, Коваленко форматнувся. Стояв, стояв – і форматнувся. У хорошому розумінні. Усе зникло (в енергетичному сенсі :)). А Коваленко залишився :) В усіх розуміннях цього слова. Альтер-еґо з шістьма дітьми кудись поділося (мабуть, пішло їсти круасани і фондю), а Коваленко – просвітлений і нормальний, пішов на каву з Марі Дебюссі (вгадайте, хто це???). Вона зовсім не здивувалася, що Іван Коваленко знає, як її звати. А ось Іван Коваленко здивувався, що голова пуста. Принаймні, такою вона йому здавалася за відсутності альтер-еґа. Усе було занадто просто, ніяких зайвих звуків у голові – лише звуки стерео навколишнього середовища примітивно звучать собі і є**ть Коваленківський моск :) Він так не звик!!!
І Іван Коваленко почав стиха гукати – "Седрік!.. Седрік!.." (так він назвав своє альтер-еґо).
Марі різко схопилася з місця і вигукнула високим дзвінким голосом - "Sedrickques est ZDOH, mon chere! Ha-ha-ha-ha-ha!"
Так Іван Коваленко зрозумів, що пані Дебюссі є викрадачкою альтер-еґ.
А Седрік тим часом далеко не здох. Він потім прийшов до Івана Коваленка, коли той їв рибу з пивом на Нєвскам праспєктє. Так Іван Коваленко зрозумів, що пані Дебюссі – брехачка.
Коли Івана Коваленка не було вдома, до нього приходила якась незнайома нікому істота (людська). Вона залишила під дверима записку, а в тій записці були такі слова: "Я прийду ще". Та істота дійсно прийшла ще, і Коваленко мовчки впустив її, одразу біля дверей підсунув їй стільця, хвацько дав істоті підніжку, і істота мимоволі впала на той стілець. Лице її було блідим, очі ледь сяяли у пітьмі вузького коридору Івана Коваленка, погляд палко вдивлявся в альтер-еґо Івана Коваленка і його альтеренят-еженят; одяг був білим і схожим на балахон з капюшоном, що зовсім-зовсім не відповідало сучасній моді. Волося ледь-ледь виглядало з-під капюшона і, здається, було темного кольору. Альтер-еґо Івана Коваленка зачаровано дивилося і не могло звести очей з цієї істоти. Вони дуже-дуже давно шукали цієї зустрічі. Ця істота була ніхто інший, як

      А.  Марі Дебюссі
      В.  Охрім
      С.  Новий персонаж