Вiн винен менi 1 кохання

17 червня 2006 року вночі, коли вже сон розбирав очі, якась настирлива внутрішня сила наказувала: "Встань і подивися у вікно сусідньої кімнати"!!!
… Вона, звичайно, не йшла, бо, як вже було сказано, сон розбирав очі. Він коли розбирає, то здається, наче нічого важливішого і святішого за нього немає, і всі думки та імпульси видаються фальшивими, незначними. Саме таким був і цей імпульс. Фальшивим. Можливо, саме тому красуня встала і почала підкрадатися до вікна. Підкрадалася довго, відкриваючи в собі божественний дар підкрадатися. Бо якби ніхто не спав, цей дар не був би настільки божественним. Швидко відхиливши занавіску, дівчина глянула у вікно, щоби впевнитися у фальшивості цього імпульсу. І, впевнюючись, подумала – "якщо я вже тут, переборола сон, підкралася і дивлюся, значить, повертатися ні з чим буде соромно. Треба знайти в цій ситуації щось особливе".
Думала, шукала красуня, і помітила, що природа особливо збуджена. Чи то від вітру, чи перед бурею, чи дійсно хотіла про щось повідомити фальшиво налаштованій дівчині… Вишневе дерево з блискучим від місяця листям було особливо збудженим, не по-деревному збудженим. Воно підклик;ло до себе зовсім людськими рухами – рухами знайомої людини. Рухами хлопця, який завинив красуні 1 кохання.
І вона підкралася назад спати.
Ну, як спати… Лежати і думати про свого боржника. Коли він думає повернути борг? Як буде повертати – друзями чи натурою?
Завтра вона зробить все, щоби в пошукових системах інтернету на слово "боржник" був бодай один сайт з прізвищем того хлопця. Хлопця, рухи якого копіює сама вишня. Цікаво, звідки вона (вишня) знає його (хлопця)…
; Усі ці дурниці дівчина думала ще головою, тобто, ще не спала… Вже, мабуть, ясно, що це за дівчина… Я!
Любі мої, благаю вас, коли вам в голову прийде встати вночі і підкрастися до вікна сусідньої кімнати – не переймайтеся! Особливо, якщо за вікном у вас вишня. Будете вже знати, що вона робить вночі.

Доброго ранку.
Ось так і хочеться глянути в ті нахабно сині очі і сказати: "ти завинив мені 1 велике кохання". Але просити назад власні ж речі – це принизливо.
Ось бути чи не бути? Досить давно вже про це думають, і ніяк не надумають…
А я думаю – записувати чи не записувати свої розумні думки?.. І чи розумні вони? І чи мої, врешті-решт?
Краще послухайте казочку.
Жило-було одне старе вчення. І було воно таке старе, що з нього вирішили зробити релігію. Та не будь-яку, а дуже переконливу. Робили-робили, і нарешті зробили. В них вийшло.
І заплакало вчення. Думає, "бути чи не бути", сердешне. І довго-довго воно плакало (не довго казка кажеться, та довго справа робиться). Аж ось підходить до нього інше вчення – теж старе, але не дуже переконливе. І каже отому першому: "встань і вмийся! А я доти посиджу, попереконую". А тому двічі казати не треба – як чкурнуло, тільки курява за ним здійнялася!
Друге вчення позбирало куряву, посипалося нею і раптом почало переконувати. Та настільки влучно, що навіть перше вчення заздрість розібрала. Та не проста, а чорна! От, думає, піду я та й заберу назад свою куряву! Вона, виявляється, щастя приносить!
Іде-іде, та так довго йшло, що по дорозі забуло, де сиділо. Тільки куряву якусь знайшло. Нібито свою, але більш покоцану і велику. Як зраділо вчення, годі й казати!.. Кинулося цілувати та пестити куряву, мовляв, люба ти моя, втрачена і знайдена! Нарешті, нарешті! І довго ще воно раділо (…), аж поки не побачило друге вчення – худе, знеможене, зі стильною зачіскою і філософсько-заманливим поглядом. "Йди-йди! – сказало воно першому вченню – там всіх стрижуть. І тебе пострижуть, ще й нагодують"!
Зраділо перше вчення, бо було дуже нечесане. І помчало чимдуж у вказаному напрямку. Аж бачить – стрижуть!
Добридень – чемно привіталося перше вчення.
Добридень і вам – відповів перукар, не підіймаючи очей
Пострижіть-но й мене, будь-ласка! Я дуже класне. Може, ви мене й не знаєте… Ось, проше пана, моя курява…
Не пострижемо – відповів перукар, не підіймаючи очей – ви дуже покоцане.
А хоч попоїсти дасте?
Дамо – відповів перукар, не підіймаючи очей.
Ото пішло вчення їсти, їло-їло-їло, ще й досі їсть, як не вмерло.
Мораль: не в куряві щастя.

Отак, друзі, і в житті. Як не крути. А він тим часом досі мені винен 1 кохання. Та не просте, а золоте. Бачу, я таки почала записувати свої розумні думки. Це перша стадія геніальності. Друга стадія – коли їх витирають. Вона ж і остання.
Думаєте! Чого я пишу олівцем! (див. чорновик). Геніїв І стадії прошу обвести все ручкою.
І все-таки…
Замість того, щоб примітивно визнати, що жадаю Реваншу, я беруся за перо, за олівець, за голову, за цигарку з кавою і виспівую – "він винен мені одне кохання"… Що ви думаєте про це, люди?
            ____Чат_____

А, нічого?! Ні одна душа не зуміла відгукнутися?! Ну, постривайте!..
А я ось що думаю: після довгих борсань, пристрастей, видінь, душевних злетів і сліз одинокого генія я з жалем і болем констатую, що це банально лікується…..     І думайте про мене, що хочете…
Але і далі беруся за перо, за олівець, за голову, за сигарку з кавою! Бо звикла і не хочу відвикати, подобається. Ось гляньте, ви любите каву? А сигарку? Кинете? Не кинете, звичайно, бо любите. Ну, а я люблю перо!
Коротше, жах. Що б там не було, я таки пишу. З ясною головою і стильною зачіскою. І в мене перша стадія геніальності (друга вже минула).
Минула! Тільки-но! (00:12, 22.07.2006).
Отже, він винен мені 1 кохання. Задовбала я вас? Не турбуйтеся! Витріть все написане олівцем і відкладіть папір. Завтра знову візьміться читати, і перед вами повстане новий твір з першим словом "Минула!"
І плюньте від мене в пику статечному дядькові, який попросить вас переказати зміст цього твору.

А він таки винен мені 1 кох.