Future imparfait

Блідий півмісяць освітлював їхнє невелике угіддя і дивний, незнаний досі і дещо незвичний, неприродній спокій оповивав його межі. Зірки мерехтіли над скромними, але в чомусь невловимому вишуканими дерев’яними побудовами – стайнями, будинками та огорожами. Дерев’яний міст через гірську річку слабо висвічував при світлі місяця, вказуючи шлях в нікуди – в чорну глибину лісу, в безодню, яка вдень стає зеленою. І бігають по тій безодні милі, цікаві, але з дивним і дещо незвичним, неприроднім спокоєм в очах люди. Діти, дівчата…
Дами споглядають за цим побутом здаля, попиваючи вранішню каву чи чай, дивляться один одному в очі, посміхаються якимось внутрішнім усміхом і мовчать. Так минають тут, в цьому забутому іншими людьми угідді, цілі дні, тижні… А може, і роки… Ніхто поки-що не відміряв, бо це дещо неможливо. Тобто, можливо, але несуттєво.
Ці люди живуть – але вже не своїм, не щохвилинним життям. Вони живуть там, де навіки залишилися їхні серця, їхні надії і справжнє, непідробне щастя – щастя збутих мрій. Це люди з ХІХ, здається, століття. Невідомі (зараз). Нічим не особливі. Не митці, не видатні політики і не релігійні діячі. Вони просто разом, бо інакше їхня буденна реальність загубила б усілякий сенс.
Вони живуть минулим.
Своїм і нашим.
Вони живуть спогадами.
Спогадами про миті, розтягнені нами у безмежні періоди щастя і повного життя. І сенсом, основним наповненням їхнього життя стали спогади… про подорожі.
     *    *    *    *    *

Перша подорож була здійснена деким Н. Черновим. Він спав на підлозі стайні, в маєтку свого господаря – сильно застудився і майже не помер. Та він не встиг нічого з цього відчути, а на ранок прокинувся зовсім іншою людиною. Він кидався з кутка в куток, намагаючись знайти світло, шукав бодай щось, що вкаже йому на те, яка зараз година, або, принаймні, яке століття… А потім безсило впав на підлогу і слізно почав благати "повернути усе на місце". Зрідка усе поверталося. І кучер Чернов жив цими моментами. Він трохи лякав своїх господарів – майже нічого не їв, виглядав щасливим і чомусь – багатим, в очах горіла таємниця і легке презирство, а рухи кучера були сповнені благородної наказовості. Ще трохи – і хазяї вигнали б кучера Чернова, запідозривши у причетності до магії, але щось з ними сталося, з тими хазяями. Ні, вони не померли – вони просто побоялися виганяти його, кучера Чернова, який мало їв, багато мовчав і дивився зверхньо…

*    *    *    *    *

Двоє молодих дівчаток легкої поведівнки, які намагалися довести собі і людству, що вони саме "гейші", забавлялися у ліжку з нещасним, ледве відмитим від бруду і кінського гною паном. Століття було ХХІ-м, тому "нахабу" після акту кохання було вирішено викинути за двері.
"Не така вже це й правда, про Романтизм ХІХ століття" – розчаровано облизалася перша.
"А мені сподобалося… Якийсь він загадковий" – зачаровано промямлила друга. Її звали Крісті, хоча це неважливо. Вона була фарбованою блондинкою з кучерями.
Романтик Н.Чернов з ХІХ століття тим часом здивовано оглядався- за дверима виявилися справжні випробування. Хоча спершу він досита наївся – усього. що було на столі. Про половину з’їденого матеріалу він майже одразу пошкодував, та все минуло безхмарно. І наступного разу. І ще наступного.
Друга подорож була здійснена поміщицею Мариною де ла Богородською, яка заснула під монотонний стукіт годинника з книжкою в руках. Спочатку їй снилися ілюстрації з книжки у всій їхній кольоровій красі – і пані Марина зітхала уві сні. А потім ті ілюстрації почали оживати – і раптом якийсь перелом відбувся у психіці пані Марини. Її закружляв непрозорий білий вихор, який несподівано виявився її сукнею – і вона опинилася стоячою на ногах біля високої дівчини в коротенькій спідниці. Дівчина посміхалася на усі зуби і тримала Марину за руку, мов дитину.
Марині наказали "поки-що мовчати", і вона налякано і нерішуче оглядалася довкола, стиснуши губи. Ось-ось вона втратить свідомість – але в неї це не виходить, що лякає ще більше. До Марини підходили якісь люди і захоплено дивилися на неї, ніби на музейний експонат. А потім вона звикла – і приймала подібні запрошення майже щоночі. Впродовж трьох місяців.

*    *    *    *    *

Жінки грілися біля вогнища, яке розпалили прямо в стайні. Незрозуміло, чим це місце їх так приваблювало, але воно було дуже затишним і таємничим. Тут вони збиралися вечорами – а іноді й погідними ранками – і неквапливо вели бесіду про те, що пережили у нашому часі. Для їхніх мізків, які звикли до розміреності і єднання з природою, оце нове, що дали їм ми, стало переломом. Кризою життя – для когось в хорошому сенсі, для когось не дуже… Але ця інформація витиснула їхній звичний світ і залишила їх десь поміж часами.
Сторонні люди не помічали це угіддя – але тільки тому, що воно виглядало пересічним, навіть трохи біднуватим.
Колись раніше, одного дня, ці люди мовчки зібралися докупи, довго дивилися один одному у вічі, а потім приречено, але якось просвітлено і майже радісно почали збирати майно і переселятися – усі на одну територію. Вони збиралися не моментально, ні, без зайвого поспіху – хтось зо місяць, хтось і рік, а хтось без зайвих клопотів – одразу… Але перед цим вони довго-довго пили чай і дивилися один одному у вічі. У когось ці очі були світло-блакитними, навіть прозорими, а в когось палкими, маленькими і темними. Хтось із них ховав погляд, хтось дивився зверхньо, а хтось обволікав усіх присутніх піднесено-люблячим і загадковим гіпнозом.
Вони сиділи довго і не розмовляли практично – перекидувалися короткими фразами-натяками-ідеями.
Один із них знайшов місце, де вони житимуть… Це була видолинка між двома невисокими горами, а також схил однієї з гір. Будинки було вирішено зводити близько один до одного, аби можна було часто бачитись – так і завелося життя в новому, усіми забутому за нашим бажанням і покинутому людською увагою угідді.
Марино, ти куштувала суші? Як вони готуються? – світловолоса дебела жінка, що походила з селянської родини, гламурно тримала печивко і, примруживши вічко, сьорбала гарячу каву-амерікано.
В мене був рецепт роздрукований… Я ховала його в панчосі, доки сюди не переїхала… Потім знайду і обов’язково тобі принесу. Або приготую і запрошу вас з Петром – усміхалася Марина Богородська.
Петро – це колишній сільський гуляка і розбійник. За ним нараховували біля сорока згублених голів, ніхто його спіймати не міг – блисне його сокира, а Петра нема, зникає він. Усі навколишні села були насмерть перелякані, його шукали усі жандарми, шукали прості люди… І лише одиниці знали, що Петро був найманим вбивцею. Його найняли ми. Для люстрації кадрів ХІХ століття. Їх багато зараз – найманих нами вбивць – але про це часто не знають навіть вони самі. Вони тікають, мов навіжені, додому, вмиваються від крові і падають без пам’яті. Як зомбі. А ми їх пригориаємо, пробачаємо за нашу ж провину і благословляємо на подальше вільне і чисте життя. Петро повернувся вишукано вдягненим, без вусів і бороди. Його просто-напросто ніхто не впізнав. Окрім, звичайно, купки людей, які напередодні вночі кзаали йому з посмішкою "до скорого побачення".

*    *    *    *    *

Кучер Н. Чернов, граф Іван де Пуатьє і його колишня служниця Ксєня швидким кроком прогулювалися по набережній відносно нового міста. Їхні ноги, що звикли ступати в різному темпі, знаходили якусь невловиму насолоду від такого єднання ритмів. Ксєня блискучими від щастя очима оглядала кам’яний берег Неви і нишком окидувала оком двох чоловіків, які мовчки, з приязним і дружнім виразом обличчя йшли поруч. Потім Ксєня почала розглядати свої грецькі сандалії і замріялася.
А не так вже й змінилося місто – хрипким голосом кинув Іван і прокашлявся.
Га?.. Що?.. А, так, пане. Тобто, Іване. Я ж у місті не була… То й не знаю… – Ксєня намагалася засоромитися, але марно – Ти щоразу це повторюєш, міг би вже й звикнути.
Та як тут звикнеш… Ось хочеться усе перемацати, кожен знайомий камінець, кожну цеглину погладити і сказати їй – "ти зберешлася!"
Що тобі заважає? – байдужно осміхнувся Чернов і кивком показав на групку американців, які саме й займалися вищеописаним.
Іван знову закашлявся, сміючись, вийняв сигару і Ксєню овіяла хмара запашного диму. Вона витягнула із сумочки дамські сигаретки і запропонувала зупинитися, сівши на розписану ґрафіті лавку. Чоловіки стали поруч з лавкою, насолоджуючись краєвидами з коротких спідниць і оголених торсів. В голові трохи паморочилося, клітини були немовби виверненими навиворіт. Здавалося, ніби якась незрозуміла сила стоїть позаду і тягне повільно до себе, як в пилосос. Здавалось, на спині от-от з’являться "мурашки", але вони не з’являлись – натомість кидало в піт. Та хлопці вже звикли до цього відчуття – і воно було мізерною платою за перебування тут.
Оглянувшись, Чернов побачив, що Ксєня вже з кимось цілується. "От хвойда… Мабуть, це не змінюється в людині за будь-яких умов…" За хвилину Ксенії вже не було поруч, ще через якийсь час неподалік гримнули дверцята іномарки, і Ксенія поїхала "на свободу" – вона за рефлексом так називала той час, який проводила не біля Івана. Обідня тиша подвоювала усі навколишні звуки, а потім топила їх у собі. Розчинені у повітрі легкі запахи їжі з кафешок і ресторанів повільно поширювались у повітрі і непомітно завели чоловіків до піцерії. Там вони замовили усе, що написано в меню, сіли двоє за величезний довгий стіл і з кожної "страви" скуштували лише потрошку, залишивши по собі на тарілках навмисне недоїдені шматочки – за старою звичкою…
Ксєня повернулася пізно.
В готелі горіли свічки, які нагадували про Бароко для старших гостей. Ксєня нишком підійшла до величезної тропічної квітки, яка стояла у центрі холу. При світлі свічок ця рослина навіювала їй якісь незрозумілі і водночас – теплі домашні асоціації. Вона простояла майже дві години біля квітки, медитуючи і не усвідомлюючи цього. Її привів до тями легенький імпульс, який змусив розплющити очі і помітити у тьмяному коридорі знайому постать. Ця постать наближувалася, за нею йшли двоє людей, які контролювали і охороняли її. Ксєня впізнала знайоме обличчя поміщиці Пелагеї Романівни Єлагіної, яку вона декілька разів бачила у "тому" житті – поміщиця володіла сусідніми землями. Та зараз вона аж ніяк не скидалася на поміщицю – обличчя її було жовтяво-блідим, губи – міцно стисненими, а очі – наповненими німим переляком, сумом примирення і прохолодним зневажливим острахом перед неочікуваною красою Ксєні на фоні незнайомої ароматної квітки. Ксєня вперше у житті не заховала очі і витримала на поміщиці тепло-заспокоюючий, гордуватий погляд, стоячи у позі "богині". Пізніше вони стануть подругами.

            *       *       *      *       *

В угідді, яке заселили люди "з минулим", панував відносний мир і спокій, а точніше – нейтральна благородність і байдужна пристрасть до життя, яке стало більш-менш цікавим у новій компанії чужих людей. Вони усі потроху зблизилися, хтось навіть заприятелював, але дружба їхня була якоюсь "майбутньою", авансовою. Вони співіснували разом, посміхалися вранці одне одному, зустрічаючись далекими поглядами крізь низькі огорожі, часто збирались за столом у чиємусь саду…
Усе-таки вони залишилися собою – людьми з ХІХ століття, яким до кінця життя вистачить вражень для пережовування у довгих, епічних розмовах і для осмислення пережитих моментів щастя. Щастя збутих мрій…








Зображення:
К.Коровин. "За чайным столом"