Прощальний погляд Одарки Баскервiль

Ви вибачте, будь-ласка, любі читачі, що постійно однаково починаю свої твори, але ЖИЛА-БУЛА Одарка Баскервіль. І була вона духом.
Не бійтеся.
Звичайним собі духом, одним з тих пнів, які з’являються людям і зникають практично одразу. З’являтися вона любила – ще б пак, адже була красунею в порівнянні з деякими іншими духами (не називатиму імен, бо ще образяться – я ж-бо роблю компліменти їм усім.)
Ото.
Дух вона була не святий, як ви могли б здогадатися по її назві, але й не грішний. Виглядала вона мов справжня Одарка – густі брови, статечний і гордовитий погляд, білі зуби-перлини та ніжна шкіра. Але, на жаль, усього цього не було видно – бо духи прозорі, і Одарка не була винятком.
Вона з’являлася там, де хотіла, відображалася у всьому, у чому хотіла, та й так і жила, тим і перебивалася з дня на день, сердешна. Ото стільки в неї щастя на світі було.
[зміна кадру]
Великий вчений сидів за своїм столом у середній кімнаті і писав свою писанину. Інтелект не дозволяв йому піти поїсти, але вчений не зважав на інтелект – він був надто великим вченим, аби звертати увагу на такі речі.
Попоївши, він знову сів за комп’ютер. У моніторі на хвилю відобразилася Одарка Баскервіль, але вчений її не помітив, бо був занадто заклопотаний схемами, які малював пальцем на пилюці біля клавіатури.
Він марив нею – ідеєю перетворення помираючих клітин на оживаючі, ідеєю "вивернення навиворіт" усіх можливих світових процесів та явищ. Він – творчий ідіот, хворий геній, що жив одним – структурованим всесвітом, який переливатиметься різними напрямками руху (природними і неприродними) – і тому буде сталим, як ніколи досі. Усе буде контрольоване, усе буде прекрасне і досконале, підвладне людині – і на користь людини. На користь життя – яким би воно не було, яку б форму не мало. Огидне і прекрасне зникли б як епітети. Усе було б єдиним, новим і нерозривно цілісним.
"Шо я в цьому розумію…" – зажурено подумала Одарка Баскервіль.
Він встигне чи ні? Він зможе, чи завтра його вб’є падаючий метеорит? Він зупиниться чи творитиме до смерті?
Читайте одразу після зірочок.
                *     *     *     *     *
Він творив до смерті. Ніщо його не спиняло, бо він не звертав ні на що уваги. Твори його, правда, загубилися після його смерті, але хтозна – може їх просто хтось вкрав? Га?
Зрештою, ці ідеї не такі вже й нові були (подумав хлопець з майбутнього, який придумав ці ідеї :))
В нього була дівчина. Кохана.
Усе життя його – в її руках було, і так щоночі. Вони зустрілися давно.
На таємничій горі, де не ступала людська нога, росли польові квіти кольору зеленого моря. Вони колись були створені штучно, але люди говорили, що від цих квітів приємно паморочиться в голові, і може з’явитися кохання.
Але ці двоє знали більше. Вони абсолютно випадково дізналися одне про одного – зустрілися на горі.
Не збираючи квітів.
І не зітхаючи.
Вони не цікавилися коханням, але знайшли його тут – тут і залишилися.
Їхня хата стоїть на самому вершечку гори, і коли вночі з’являються тіні, ці двоє приходять і сідають у їхні човни. Тіні охоплюють їх і приховують закохані тіла, щоби ніхто не завадив коханню. Тіні приховують вічність у їхніх очах і не дають променям людського світла впасти на їхні оголені душі, які закохано туляться до тіл і обіймаються, об’єднуються, лоскочуться…
Сама Земля захищає цих двох, бо вони уособлюють Романтику Всесвіту, який поволі руйнується від старіння…
Вони вічними, довгими вечорами сидять біля вогнища, цілуються і не дивляться нікуди – лише в очі один одного. Вогнище відкидує хвилясті тіні. В тінях на хвилю відобразилася Одарка Баскервіль.
[зміна кадру]
А у зовсім іншому місці – припустімо, в іншій країні – жили хлопець і дівчина. Вони кохали одне одного, уособлюючи Романтику Всесвіту, який поволі руйнується від старіння. Вони жили одне одним. Вони зустрілися випадково, але залишилися разом навіки.
Упізнали? Так, це вони, наші герої з попередніх рядків. Вони переїхали до іншої країни :) Мова йтиме і далі про них. Якщо ж тобі набридло, любий читачу, то натисни 1. Якщо не набридло, і ти хочеш слухати далі – натисни 2.
------------------------
Що, не натискається 1, о любий читачу?
В тебе щось з комп’ютером. Видно, завис.
Вдар по ньому.
Може в тебе, о читачу, надто сильна енергетика – я чула по телевізору, що таке буває, деякі люди впливають на роботу приладів…
Та менше з тим.
Отже, любий читачу, ті двоє були найзакоханішою парою у напівзруйнованому Всесвіті.
"А ось на цьому я розуміюся" – подумала Одарка Баскервіль.
І вони придумали жити сьогоднішнім днем.
"Молодці" – подумала Одарка Баскервіль. Вона любила цю парочку.
Одного разу він послизнувся і впав. Дівчина померла від несподіванки, а хлопець, прокинувшись, побачив її мертвою, випив яду і помер з нею в один день. "Їх звали Ромео і Джульєта" – намагалася вписати сюди Одарка Баскервіль своїм дебільним почерком, та я кажу – ні! Їх звали Саша і Канчіта. Тобі полегшало, о любий читачу? Чи, навпаки, уся романтика зникла і твір виглядає, як сарказм?
Якщо уся романтика зникла і твір виглядає, як сарказм – натисни 1. Якщо полегшало – натисни 2.
-------------------------------

В тебе ж не працює 1, о любий читачу!..
В тебе ж занадто сильна енергетика, і тому завис комп’ютер, так?
Доречі, ти вдарив по ньому?
Отже, 2.
Ну що ж…
Пора змінювати кадр.
Через декілька рядків.
Ось тут:
[зміна кадру]
Нещасний, загнаний у глухий кут ченець сидів у своїй келії. Холод пронизував кістлявими руками вітру його худе і знеможене тіло. Ченець плакав. Чому – сам не знав. Він теж людина, і тому має право побути на самоті і грішно насолодитися простими дитячими спогадами – теплим молоком, запашним повітрям луки, на якій він пас корів і маминими ніжними обіймами. Він усе б віддав зараз за ці обійми, та цього не буде вже більше ніколи – з багатьох причин. Він ченець. Він несе відповідальність за свій вибір. Він має бути сильним, та й матері старої вже давно в живих немає. Отже, плакати йому доведеться на самоті, звикаючи до крижаних рук холоду, пестячись від них, мов дитина від матері і не лякаючись нічого. Він ревно скривився, мов мала дитина, витер сльози в рукав ряси і застиг. У пітьмі вималювалася чиясь тінь. Тінь жінки в хустці, зав’язаній вузликом на маківці. Насправді це була Одарка Баскервіль, але ти не смійся, любий читачу. і не думай, що я сучка (що я знущаюся з серйозних тем). Одарка Баскервіль прийшла нагадати ченцеві його матір, щоб він не плакав – і зникла за хвилю. Ченець розплився у посмішці божественно-дитячій, звів руки, перехрестився і став на коліна, аби Бог упокоїв душу його матері.

Крутий поворот свідомості (твоєї), правда, любий читачу? Виявляється, цей твір не такий вже й саркастичний, в ньому присутні елементи піднесеності. філософськості та глибокої рефлексії…
Якщо ця фраза була зайвою, любий читачу, натисни 2. Якщо ж ні – натисни 3.
--------------------------
Що, в тебе вже й 2 не працює?..
Вдарив?..
Ну, не знаю тоді, що з твоїм комп’ютером.
Мабуть, занадто сильна в тебе енергетика, о любий читачу…
"Та дай ти йому вже спокій" – просвистіла вітром Одарка Баскервіль. Тебе не дратує, любий читачу, що вона постійно вплутується? Якщо дратує – натисни 4. Якщо не дратує – натисни 5…
----------------------
[зміна кадру]
Гори… Поле.. Моря…
Усе це пропливає повз, і лише вони – сильні рибалки-програмісти (за сумісництвом) залишаються на місці, у своїх човнах. Ось тобі і теорія відносності Ейнштейна, Одарко.
Вони гребуть, мов аргонавти без мети, і співають.
Нереїди, русалки, перуни і потерчата, риби-мечі і жабенята – усе поховалося від них. Усе лине вниз, на глибину, в пісок. Б’ється чолом об камінь, матюкається і виринає, щоб знову зануритись.
О водна стихіє!
Одарка Баскервіль дивиться на це збоку (тобто, зверху) і супиться. Вона не вміє плавати. Вона сумує з цього приводу. Не жалійте її, добрі люди, бо вона сама в цьому винна – не хотіла колись купатись у воді, гидувала морськими хвилями – і ось тобі маєш!
На дні моря тусувався черв’ячок. Він свого часу відчепився від вудочки одного чувачка, і відтоді він тут. Як у нього тут справи – не питайте, добрі люди, бо я не знаю.
Справа тут в іншому: колись давно, у чудовому квітучому саду, серед рясного цвіту яблунь, вишень і троянд жила собі прекрасна королівна. "Прекрасна королівно" – говорив до неї король. Що було далі, я не знаю, знаю лише, що люди говорили, ніби вночі ота королівна перекидалася на пса і шастала поміж рядами насадженої капусти, шуміла листям і щось там заповзято шукала. Що саме вона там шукала – я не знаю, але коли поверталася до палацу, знімала свою чорну мантію і безсило опускалася на підлогу – до неї приходила муза світанку.
"Чого тобі?" – злісно питала королівна.
"Нічого конкретного…" – соромливо відказувала муза.
"Хто ти? Ти хороша чи погана?" – питала королівна.
"Нормальна…" – гугнявила муза світанку.
"Тоді йди додому!" – королівна відчиняла вікно і рахувала до десяти, але муза манала виходити. Королівна зачиняла вікно, розсердившись на музу, і наступав світанок. Ось яка вона була – муза світанку.
Та менше з тим.
[зміна кадру]
Одарка була дуже гарною жінкою. Вона проводила на землі дуже багато часу – адже так треба. Так було споконвіку, так робила її прабабуся, і бабуся, і матір – то чого ж вона, Одарка Баскервіль-Ковалюк (привітайте її з нещодавнім одруженням :)) повинна порушувати традиції? Га?
Тепер вони з’являються разом, відображаючись у будь-яких поверхнях – Одарка Баскервіль і Саша Ковалюк (це той самий Саша, який помер в один день з Канчітою. Одарка давно на нього мітила).
Ви, мабуть, запитаєте, любі читачі, а ким же була Одарка, колись, на землі? А я обламаю вас, любі читачі – вона в тілах не бувала, і не планувала бути. Вона була дуже древнім духом, з породистою родослівною. Ніхто з її родини не жив у тілах, у них була зовсім інша специфіка. Вони були духами з великої букви. Без домішок усяких земних істот – Саша був першим винятком.
                *       *       *       *       *

Прийшла осінь – пора весіль.
Жито колосилося, пшениця – теж, овес – теж, просо – теж, ячмінь – теж, гречка – теж :)
А Одарка Баскервіль купила собі нові черевички.
У вишневому саду прощалося двоє голуб’ят – син і мати. Син вирушав на війну. Матір напекла йому смачних пиріжків на дорогу, аби голодним не був. Пиріжки були з вишнею, мм, смачні, аж рота обпікали, тепле варення витікало і текло по губах. Це був фамільний рецепт, який передавався особисто в руки від жінки до жінки, його не мали бачити сторонні люди. Якщо раптом в сім’ї не було дівчат, і народжувалися самі хлопці – усіх тих хлопців відправляли на війну.
Мати, упоравшись з останнім сином, сіла в крісло у вечірній кімнаті і затягнула журливу пісню:
                О-о-ой…
                Та шукала дівка-а-а
                собі талану!..
Коли пісня закінчилася, мати гордовито встала, театрально насупилася, потім розсупилася і спокійно пішла до іншої кімнати, мовби нічого й не сталося – мовби й не співала вона тої журливої. З хати вишмигнув маленький білявий хлопчик – він тримав у зубах вкрадений останній пиріжок з вишнею, який мати зажала від сина. "Стій!" – вигукнула жінка. Та хлопчикові було не до того. Він мчав, що є сили, не бачачи і не чуючи нічого навкруги. Тому що за хлопчиком відчайдушно гналася Одарка Баскервіль.
Жінка на порозі перевела подих, байдужо махнула рукою та й подалася до хати.
А літо все колосилося.
Світанки зеленіли замість того, щоб червоніти, адже літо! Усе зеленіє, то й їм, світанкам, теж краще зеленіти, щоб не виділятися.
Упс. Пора завершувати твір, бо мені потрібно погодувати собаку.
Одарка Баскервіль прощається з тобою.