Армандо Лопес

     Ану закрий цей твір!
     Почитай краще "Євґенія Онєґіна" Пушкіна – неймовірно прикольна штука про любов, ненависть і розчарування, про трагедії людських самотніх душ, там Тетяна і Онєґін в кінці не одружаться. Щасти тобі!



























































































































































































































































































Ах, які ми настирливі!..













































































































































































    














Ну добре. Впертість винагороджується. Ось послухай:
Колись давно, у чудовому і старовинному місті, вкритому цвітом різнобарвних екзотичних дерев, жила-милувалася п р е к р а с н а  к о р о л і в н а.

(А я попереджала!)

І був у неї знайомий, якого звали Армандо Лопес. Цей Армандо був дуже дивною людиною – в нього завжди була краватка перекручена, та ще й до того погляд був якийсь злий, лиховісний, від нього аж дерева шелестіли (а може, це співпадіння, та все-одно лячно!)
Армандо Лопес народився у маленькому містечку, яке обросло було з невідомих причин екзотичними деревами – саме вони й шелестіли, як вже й було згадано вище. Від цього шелестіння розповсюджувалися п’янкі аромати, що линули від різнокольорового цвіту і створювали смердючо-витончений флер.
Та Армандо не відчував цих запахів. Він узагалі не відчував ніяких запахів. Щось з ним було не так, з тим Армандо.
Він стояв, стовбичачи, мов стовб, посеред вулиць, кудись вдалечінь вдивлявся, і його зелені очі здавалися штучними. Він одягався як бомж, цей Армандо, хоча гроші в нього були. Приміром, сьогодні він був одягнений у якісь кавового кольору поношені джинси, коричневу напівпристойну сорочку із засуканими рукавами і ще в щось – але в що, ніхто так і не зрозумів. Його не любили люди, цього Армандо Лопеса. Щось в ньому не так, в цьому Армандо Лопесі.
За ним по п’ятах непомітно, мов чорна кішка, ходила Фраскіта де Мі Корасон, яка намагалася до нього доторкнутись, хоча ніколи не зважувалася. Вона прошмигувала за його спиною, мов вампір у фільмах, і тому залишалася незайманою.
До речі, Армандо знав про її любов. Просто вигляду не подавав. Не подобалася йому ця Фраскіта, хоча була гарна, здорова і незаймана. Щось в ній було не те, в тій Фраскіті.
Що ж це за місто таке, де цвітуть прекрасні дерева – а люди один одного не торкаються, запитаєте мене ви?..
А х** його знає, любі читачі. Швидше за все, я його придумала.
І Армандо я придумала, і Фраскіту. Чому ж вас таки цікавить їхня подальша доля???…
Це одна з найбільших загадок природи.
Якщо ви від цього твору чекаєте розвитку сюжету або взагалі, якоїсь кров’яки, то не буду вас затримувати, любі читачі. Просто тут місця (і часу!) для всього цього немає. Бо я бідний митець, в якого зараз закінчиться блокнот, а мені ще треба встигнути імпресіоністично навіяти вам переконливий і дивний образ Армандо Лопеса.
Отже, зелені очі Армандо Лопеса. Зелені очі Армандо Лопеса… ЗЕЛЕНІ ОЧІ АРМАНДО ЛОПЕСА! Волосся в Армандо Лопеса довге, до плечей, хоча майже завжди зібране в хвостик. І коли стільки про нього знаєш, як знають городяни, то навіть цей хвостик здається зловіщим. Тінь Армандо Лопеса, яка вже приросла до кам’яних стін ужгородського замку (упс… прокололася), залишала по собі чорні сліди, і тому вночі на тих вулицях, де проходив Армандо Лопес, завжди моторошно. По закутках ввижається Армандо Лопес. Усім, окрім Фраскіти де Мі Корасон. Щось з нею не так, з тією Фраскітою.
Щогодини Армандо Лопес мугикав гімн Австрії – і це надавало його образу примхливої незадовільненості. Усі боялися через нього мугикати гімн Австрії – здавалося, що станеться дещо дуже погане через такий скажено-відважний плагіат. А він – Армандо – слуху як такого не мав. Він взагалі нічого не чув, цей Армандо Лопес, і тому факт його чистого інтонування лякав ще сильніше. Може, ця музика жила в ньому, як безумовні рефлекси в тваринках, а може, цей рефлекс був умовним… Вабило інше – тембр голосу Армандо Лопеса. Він був не схожий ні на що (зрозумійте мене, будь-ласка, зовсім дослівно, любі читачі). Цього тембру він навчився від вітру лісового. Чому саме від нього – ніхто не знає. Таки щось з ним не те, з цим Армандо.
Він поглядом своїх жахливих зелених очей розчищує собі дорогу від дрібного пилу та ядовитих комах – за Армандо часто можна помітити шлейф з помираючих на льоту комарів і летючих мурах.
Ось Фраскіта – ридає і здригається від плачу за його спиною. Ось він оглядається – а Фраскіти вже нема. Він з легким жалем повертає голову у вихідну позицію (в анфас до автора:) ) і, понуривши її, задумливо бреде далі.
Навколо аури Армандо сонечко засвітило. Армандо усміхнувся. Сонечко зайшло. Армандо засмутився. Вони люблять сонце – ці Лопеси, хоча я б на їхньому місці сонця боялася (ще б пак, як тільки воно заходить – їм недобре стає!).
Вчора я бачила Армандо під дощем без парасольки. Я йшла за дуже багато кроків від нього і здаля могла помітити (хоча було вже майже темно), як Армандо матюкає дощ, з’являючись у слабкому світлі ліхтарів. Постать його зникала у міжліхтаррі, і в ці миті – признаюсь – мені було дуже страшно. Так страшно мені було лише в дитинстві, коли одного разу вночі я побачила відображення "нічної куми" (що це таке – я не знаю, але було ДУЖЕ страшно).
Мене лякало те, що Я НЕ ЗНАЮ, ЩО РОБИТЬ АРМАНДО поміж ліхтарями.
Армандо Лопеса боялися усі. Він міг палити цигарку в дуже дивній манері – насторожено і пильно вдивлявся в очі співбесідника, беручи цигарку до рота, розгублено затягувався, потім деякий час медитативно розглядав небо (чи стелю – що над очі попадеться) і зарозуміло видихав дим, повертаючи голову до правого плеча і здаючись на мить Клеопатрою.
Під ногами Армандо переливалися дрібними акордами маленькі сухі камінці – хрусь-хрусь, хрусь-хрусь. Він йшов босоніж по бруднуватому берегу міської річки і надривно ридав, кидаючи у воду пересічне сміття, таким чином створюючи дуалістично складну ситуацію – очищуючи навколишнє середовище, він водночас забруднював його. Очі Армандо блищали особливо зеленим кольором – я це відчула, знаходячись далеко і високо від нього – я стояла на мості.
Мені стало жаль Армандо. Але чому він плакав – я так і не дізналася; він відчайдушно оглядався наліво, дивлячись в річку, і усім своїм виглядом, рухами і ходою давав зрозуміти (кому?), що хоче спілкування. Ось таким макаром він віддалявся, а я повільно йшла, проводжаючи його поглядом, і жалкувала, що не доторкнулася до нього.
Мене звати Фраскіта де Мі Корасон.