Диявольська поема про меч, кiлок i вогняний спис

І знову вогонь – боляче!
Мене знову піймали люди.
Мене катуватимуть, топитимуть,
Я
закричу,
вирвусь від них.
І знову вогонь – боляче!..

Сила моя вогнем горить.
Мене вхопили за волосся –
той кричить, той кілок підносить вгору –
вниз!
А дух мій
геть тікає –
сила моя вогнем горить...

Зуби мої стискаються,
А крик розриває мій мозок.
Вичікую останній спалах життя –
Смерть...
Мій милий!..
В його погляд
зуби мої впиваються...

Колись я жила у скелях,
там, де не світить людське сонце
і не підноситься догори теплий
дим
запашний над стріхами –
я була дика, мов скелі.

Мов чорні дикі ягоди,
очі мої рясніли гнівом,
їх захищала від людей богиня
зла
і ночі,
володарка
загублених душ і доріг.

Я розплутувала шляхи
і переносила померлих
у потойбічний світ силою слова.
Грім
раптовий
забирав їх
туди, де живуть віщі сни.

Я впізнала його очі.
Вони снилися мені колись –
зелені, світлі, аж прозорі очі.
Він
дивився,
прощаючись
і жалкуючи, що мертвий.

Я відчула дивне світло,
і сльози вперше полилися
замість слів і молитв розчленованих.
Він
всміхнувся
приречено
і узяв мене за руку.

Тіло моє вкрила роса –
хто спіймає серце померле,
хто утримає душу напіввічну?
Я...
Бажання
сильне, дивне
нас об`єднало стрілою.

Ми усюди були разом.
Я блукала, немов блаженна,
посміхаючись йому на той світ ввесь
день.
У хмарах
і в промінні
я бачила його знаки.

Я пітніла, ховалася,
а вечорами, палаючи,
лягала і чекала, коли прийде
Він.
Щоночі
тіло моє
ним вкривалося і мліло.

Він водив мене ночами
над прірвами дикої скелі,
де клявся забрати мене з собою.
Я
чекала
на свою смерть,
немов сліпий на прозріння.

Та смерть моя мала бути
раптовою, неприродньою –
бо саме такою смертю помер
Він.
Я знала
шлях до нього
і чекала провідника.

І день, і ніч я марила,
чекаючи на свого вбивцю.
Десять разів покривалась імлою
тінь.
Минало
десять років,
та я жила поміж людей.

І смерті зуби скалила,
і скаженіла, і скулила,
і ревнувала смерть до усіх мертвих.
Враз,
зненацька,
з`явився він.
Його звали Моє Життя.

Я впізнала його очі –
вони снилися мені колись –
зелені, світлі, аж прозорі очі.
Він
дивиться
презирливо
поглядом чужим і рідним.

І життя покотилося
у невідомому напрямку,
вгору чи вниз – мені байдуже стало.
Зник
для мене
мертвий погляд,
що так довго кликав, пестив...

Мені снилися дивні сни –
ніби я стою на райдузі,
а згори і знизу тягнуться руки,
що
бажають
допомогти,
чи то звабити – не бачу!

Очі зелені блищали
і кликали до себе – куди?..
Я прокидалася, і зникав життя
сенс.
Хто мене
заклинає
і на що чекати мені?

Я шукала відповіді
в очах зелених та холодних,
знаходячи жадане насичення,
і
не знала,
не відала,
що готує для мене він.

Я впивалася поглядом
у рухи його незаймані –
він беріг себе для дівчини-Смерті.
Він
прекрасний,
я торкаюсь
його подумки – і гину.

Гине тіло моє пружне,
горять на льоту усі думки
і мрії помирають під ногами.
Що
зі мною?
Погляд гасне,
і я впізнаю свою смерть.

Замість жала в неї – руки,
що не оповивають мій стан.
Замість отрути в неї – тихий голос.
Я
молила
про одну ніч.
Він лютував. І враз – о ні!..

Спека. Боляче. Пекуче.
Він виявився богом земним.
Мене закопали в пісок гарячий.
Він
заносить
наді мною
меч, кілок і вогняний спис.

Меч – рука його жадана –
нарешті торкнулася мене.
Вогняним списом погляд його горить.
Біль!!!...
Та дух мій
не тікає.
(Далі вам краще не знати...)