Карма

І.      Ера повернення
ІІ.     Ера сліз
ІІІ.    Ера самотності
ІV.     Ера спокою
V.      Ера сповнення бажань
VІ.     Ера висновків
VІІ.    Ера добровільної жертви
VІІІ.   Ера подорожі
ІХ.     Ера любові
Х.      Ера вічності
ХІ.     Ера повернення


Як би хотілось повернутися в той дощовий день, коли я ще на нього не звертала уваги, а він стояв біля мене, чекав і палив свою цигарку.
Хоча… Дощовий день – він брудний, холодний, мокрий. А Він заслуговує на краще місце для зустрічей. Правильно. Хай це і надалі будуть мрії. Там чистіше.
Я все робила правильно.



      І. 

Той, хто не розмножується, несе в собі смерть. Отож, друзі, розмножуватись треба. Або хоча б робити вигляд.
Інакше закам’яніє нутро ваше, а розум лише спочинку бажатиме. В спочинку знаходитиме єдину радість, а в радості – єдине горе. І незабаром стане прекрасним. Можливо, таким самим, як Квітка Рожевого полум’я.
Росла вона на плідному полі, посеред моря інших чудових рослин. Вдень вона здавалася досить простою і строгою квіткою, та вночі її було майже не впізнати. Листя квітки вкривалося срібною росою, яка могла зцілити будь-яку душу. Навіть ту, якої нема. Одна лише заборона була для перехожих: не можна було торкатися квітки тоді, коли вона не схожа на полум’я. Та більшість не зважала, торкалася. І робила боляче квітці Рожевого полум’я. З кожним таким доторком квітка втрачала хвильку віри, і вся була заглиблена лише у відновлення себе і своєї здатності бути Рожевим полум’ям.
В пелюстках квітки можна було побачити своє відображення, яке невдовзі починало горіти і змінювати свої риси. Не кожен витримував це видовище, бо часто перехожі бачили не те, чого їм хотілось. Вони бачили себе не такими, якими уявляли, відкривали в собі щось надто нове, і не хотіли в це вірити. І йшли геть – усі. Рано чи пізно – але усі. Ніхто не витримував того чекання. Ніхто не міг довго знаходитися під ворітьми того розкішного палацу, який вона збудувала у своїй уяві. Ніхто не міг наважитись навіть мріяти про злиття зі срібною росою, адже всі розуміли, що не витримають усіх семи випробувань. Лише вибрані чекали, і нагородою за це ставала боротьба. Першим випробуванням була краса.
Після другого випробування залишалася половина гостей – приборкання сили здавалося їм жорстокими тортурами. Більшість захлиналася силою, лякалася, боялася взяти віжки в свої руки – а раптом!.. Скільки відповідальності за світ ляже на аморфні плечі…
Ось вони – переможці, ті божевільні декілька осіб, які розбили товсті кам’яні стіни. Тепер перед ними ще складніше завдання – трояндові кущі, які щільною стіною загороджують шлях далі.
… Повертаючись до стану Рожевого полум’я, квітка знову оглядалася на родюче поле. Якби ж це стебло могло зрушити з місця!!! Рухатись, рухатись, хоча б під землею – вона б перетнула увесь світ і сама найпершою розбила стіни свого замку! Знайшла б щастя – сама!.. На цій думці вогонь згасав і робив боляче квітці Рожевого полум’я. Вона мовчала і дивилася крижаними очима на лицарів, які обережно пробираються крізь трояндові кущі, співаючи їм Тих пісень і читаючи Тих віршів.
Четверте випробування було пов’язане з попереднім – той, хто припиняв рухатись, відмовлявся від Квітки – опинявся в іншому просторі.
В дзеркальній залі. Власне відображення переслідувало гостя скрізь, починаючи горіти і змінювати свої риси – хто витримував це видовище до кінця, мав право розбити усі дзеркала, щоб прокладати шлях далі.
Шлях далі прокладали, як правило, двоє – залишалися, як правило, двоє. Вони ставали ворогами. Вбиваючи один одного силою думки.
А Квітка ставала все прекраснішою.
Рожеве полум’я палало в ній дедалі сильніше, починало охоплювати палац і землю, яка тримала корінь Квітки.
І стіни палацу очищалися. Земля очищалася, стаючи первозданною. Очищалося серце лицаря, який вбив суперника силою думки. І освячувалося це вбивство заради останнього, сьомого випробування.
Тому, хто залишився, давали напитися срібної роси, в якій він міг бачити своє відображення. На цей раз воно не змінювало рис того, хто дивиться. Але він – той, хто дивиться – мав зробити це сам. Повинен був змусити своє відображення змінитися у срібній росі. Це випробування не було нікому під силу – ніхто не хотів змінювати своїх рис, адже такий великий шлях пройдено, стільки досвіду здобуто!.. І не піддавалася гостеві магічна сила зміни, бо без бажання змінити і, таким чином, пізнати себе, увесь пройдений шлях зводився нанівець. І гість ішов геть. Як правило, назавжди. І робив боляче Квітці Рожевого полум’я.
Та одного дня сталася дивна, шокуюча річ, яка змінила усе на світі. Квітка побачила свій палац на обрії! Дійсно, такий самий, свій – з піску і каменю. Свою домівку, ватру Рожевого полум’я, яка так довго народжувалася в її уяві… Хто жив у цьому палаці??? Невже відлуння її полум’я? Земля міцно тримала коріння, коріння міцно тримало стебло Квітки… Невже в палаці така сама квітка??? Вона озирнулася і побачила один-єдиний шлях до палацу – шлях поєднання з чужими Квітами. Частини її житимуть в інших, передаватимуться від тичинки до тичинки і, поєднані з іншими, дістануться до палацу. До її палацу. До мети усього її життя…
І розкрилася Квітка повністю, покликала до себе усіх гостей, які пройшли шість випробувань… І озирнулася знову, дивуючись тиші… Не бачачи навколо себе нічого. Нікого. Окрім шляхів пустоти і запліднених польових квітів, які раділи краплям дощу…
Відтоді весь останок життя квітки був присвячений поверненню в свої мрії, у свій палац – напівзруйнований, брудний, освячений і обкінчаний палац Рожевого полум’я. Вона йшла до нього, бачила його на обрії і росла, росла, втрачаючи силу і полову, яка залишилася від старого насіння. Страшна, розірвана, вона не могла засіяти благаючу землю нічим, окрім попелу, що залишився від її випробувань. Рожеве полум’я досі палало в ній, і набагато сильніше, аніж будь-коли. Вона ставала прекраснішою і прекраснішою, хоч нутро кричало, благало про допомогу, було диким, як звір і божевільним. Жорстоким і прекрасним у своїй жорстокості. Власне полум’я нищило квітку, але нерухоме стебло в думках відроджувало первозданий вигляд палацу…
Квітка залишилася сама. Полум’я – залишилося саме.




     ІІ. 
(Помри на Пасху і виграй бонус)

І коли сіль почне розпирати твоє тіло, ти закричиш і станеш скімлицею. Виходитимеш на ґанок – постійно запнута натуго білою хусткою – і плакатимеш.
Сидітимеш на гілці дерева чорною птахою і квилитимеш.
Кричатимеш від жаху, відбиваючи голос свій через дно посуду, в який тебе набиратимуть. Тебе приручили, і зараз ти – від народження свіжа, текуча – почнеш кипіти, перетворишся на свого ворога і станеш нічим. Та чим більшу частину тебе приручать – тим тихішим буде твій останній крик. Ти змиришся з криком своїм.

Ти прикована до цього ґанку і твої очі засліплює сонце. Світлі промені, відбиваючись у твоїх сльозах, не дають тобі зайти в темне, невідоме і рутинне приміщення, яке ховається за ґанком. Крики і схлипування розпирають твоє тіло, в якому вже немає місця навіть болю. І пітьма кімнати – чи то не кімнати – приваблює тебе тишею, але ти не підеш туди.
Тобі потрібні ці сльози.
Вони очищають усю тебе, змінюють до невпізнання і повертають на місце думки твої. Цей стан володіє тобою. А ти – ти володієш лише власним буттям, хоча не бажаєш його змінювати. Тобі це потрібно, тому ти знову на ґанку, і знову дивишся. Ти пригадуєш. Бачиш усе, що було і що, можливо, буде крізь промені, які тебе засліпили настільки, що ти вже нічого не відчуваєш. Окрім єдиного – ти мусиш… (наступна хвиля сліз збиває з ніг і це відчуття).
Ти бачиш когось, сповненого жаху смерті, бо ця смерть йде поруч з ним, і він з нею бореться. Цю смерть несе в собі схожа істота, і все найчорніше, що є на світі, сповзається сюди. І винна в цьому ти. Не скоро змиють це твої сльози, хоча тобі не боляче, і цей спогад не викликає докорів сумління. Ти мусиш. І не хочеш знати, чи позаду є бодай щось нове – бодай пітьма. Тобі тут – чорт забирай – добре… І ніхто не чіпає тебе, ніхто не бачить цього стану, окрім старої груші, яка ніколи не ображала тебе. Щодня ти бачиш лише її.
Ридай, топися в цьому, захлинайся. Сіль з’їла вже твої очі. Дивись далі, ніж вони могли – на обрій. Там твоє минуле, про яке ти ніяк не можеш згадати. Все покрите чорним кольором і срібною росою, все дзвенить монотонно і вже майже не лякає тебе. Різкі сторонні звуки, які раптом виникають, зклеюються в цільне полотно і здаються тобі дивною тишею.
Ти щоразу підіймаєш очі до небес – що буде ще?.. – і, не знаходячи відповіді, але знаючи її, здобуваєш нові сльози (так ти набираєшся сил). Ти бачиш якусь сіру перемелену масу, покриту сльозами (твоїми?), яка чекає від тебе розуміння і боїться тебе, бо ти палаєш… Може, ти когось спопелила ненароком?.. Чиюсь мрію, чиєсь покоління?..
Силкуєшся полетіти – вперед, ти можеш, зараз усі чорні сили і чорні птахи підвладні тобі! Летиш стрімголов їхніми крилами, шукаючи те, що не дає тобі спокою, від чого ти зможеш втихомиритись – але ти не хочеш втихомирюватись. Летиш просто так і знаходиш багато того, що страждало через тебе – та ти вже тут не потрібна. Лише сльози твої – багато сліз – зможуть це вимити з тебе. Жаль, що не зі світу. Долітаєш до Сонця і вдаряєшся об стіну з його проміння. Тебе щось підхоплює і з диявольською силою виносить на той ґанок, який є твоїм єдиним притулком на землі. Все це відбулося за мить, темні тіні ворушаться й надалі в тобі – і ти не можеш нічого з цим зробити. Вони з’їли твою силу – а може її й не було? Може, це були вони?
І ти бачиш старого сивого чоловіка, який часто полюбляв стояти біля твого грушевого дерева. Він завжди чогось мовчки чекав, і лише ти це бачила. Де він?..
Тут!!! Ти показуєш на порожнє місце, де колись було серце, і ревеш, мов скажений звір.
Усі вони можуть прийти і сказати "досить", але цього вже замало. Допоки сіль не візьме усе, що їй потрібно, ти служитимеш їй…
Ось росточок маленький чекає дощу… А його нема… Ти не йдеш його поливати, бо не розумієш, що цього може бути досить для чийогось життя. А може й не бути.
Плач!
Ти вже не ти, бо тіло твоє, до якого ти звикла, забрали. Звикай і чекай вечора. Він колись настане. Темні тіні стануть Білими.






 
      ІІІ. 
 
І почнеш розуміти. Все знатимеш і бачитимеш. І не буде нічого, рівного тобі. Ти будеш сонцем. Або смертю. Або ніччю. Або вітром. Розумій, як хочеш. Ти володієш усім, але ти – самотній.
Бо ніхто не вірить, що в тебе є душа. Ти – дух, і тому мусиш існувати окремо від усього. Тобі дають багато назв і багато імен, бо бачать лише твої частини. І кожен твій прояв лякає чужинців, а ти, в свою чергу, можеш керувати лише собою. Здається, ніби ти керуєш усім світом, але насправді світ тобі всього лише підкоряється. Не розуміє тебе, та й не вміє розуміти.
Про тебе взагалі не знають.
До тебе пристосувалися – навіщо іще й знати тебе?
І ти відкриваєш німого рота, щоби розказати світові про себе. Від слів твоїх усе починає рухатися – шелестить листя, з’являються хвилі на воді, розходяться хмари. А люди милуються цим і радіють, хоча слів твоїх так ніхто і не почув. Ти безсилий?.. Ти не можеш спілкуватися… Ти був усього лише вітром.
Стань повітрулею! Нехай бояться тебе! І твій острах перетворюється на стовп пилу, якому дали назву, і в який кидають ножем. Повітруля – і ти завжди з’являєшся відтоді людям у вигляді пилового стовпу. З тобою вовтузяться, стоять поруч, чіпають – спілкуються! Кидають ножем і йдуть геть, не оглядаючись. А ти радієш, розгортаєшся усім своїм єством і кричиш від веселощів, пригортаючи до себе світ – дрібні випуклості землі від цього змінюють свою форму, і тебе починають особливо боятися. Крізь тебе пробиваються словами і думками, аби добратися до Бога, ти відступаєшся і даєш прохід – йдіть, люди добрі! Їхні слова вільно пролітають, і ти знову покриваєш собою усе. Ти розрушив чиїсь життя, тікай геть, впади в річку перуном і мовчи – і ти мовчиш.
Мовчки пробираєшся тоненькою смужкою вузькими стежинами, які самі вказують тобі шлях. Зачіпаєш струни, по яких біжить приборкана енергія і видобуваєш на них звуки, які нагадують тобі щось з минулого твого життя. Ти пам’ятаєш усі свої життя.
А ще пам’ятаєш підводну королеву, голова якої була залита сонячним промінням на поверхні води – ноги прикуті до дна власним бажанням. Вона молилася, а ти дивився на це знизу. З дна. Тебе трохи засліплювало проміння, але не сонця, а королеви. Ти ніщо, і в цьому твоя сила. Ти заритий у намул, у пісок дна річкового і на тебе світить сонце – як можна тебе тут не помітити?.. Ти – темрява дна.
В тобі розчиняються дрібні бульбашки повітря, щомиті з’являючись і зникаючи, кожна з них має свій початок і коротку історію, а ти все є і є, бо не можеш нічого, окрім цього – ти залежний від свого буття більше, аніж будь-що на світі. Самотність є твоїм лицем. Сірий колір її стає прозорим, коли ти згадуєш про те, що на цей раз часу в тебе дуже багато.
Ти встигнеш уявити усе, що потрібно для смерті, і житимеш просто знанням. Ти знаєш. Тобі відомо усе, що відбулося і що відбудеться, бо ти бачиш усе, буваєш усюди – ти є усім. Це тебе не тішить і не лякає – ти є усіми. Разом з тобою усе зникає і з’являється там, де повинно з’явитись.
Тіло твоє, без лиця і обрисів, постійно розвивається у будь-чому, що існує чи починає існувати… Ти є усім – і тому ти самотній. Самотність є лицем твоїм. Усе вкрите тілом твоїм – ти ворушишся від будь-якої зміни настрою, але про це знаєш лише ти, тому іноді гніваєшся і кипиш, стаючи ватрою для нового полум’я, допомагаючи збутися усьому, що могло б не збутися, і колір твій стає прозорим, розплавленим від власного полум’я діамантом.
Ти носив у собі помсту птахів. Птахи ті бачили, як хтось когось ненавидів і як хтось просив повернутися, та його не хотіли чути. І птахи не могли літати. Крила їхні руйнувалися від того, що стримувалося в тобі – адже ти був і птахами. Птахи планували помсту – велику, вічну, і ти здригався від неї, нутро твоє розривалося, божеволіло, а потім ставало диким звірем – ти гнався за птахами. Вони намагалися проклясти тебе, але як проклянеш те, чого не усвідомлюєш? Птахи помирали без крил, і лише тоді ти бачив, як вони прощають тобі. Помсту птахів переймали їхні нащадки, помста бриніла в кожній пір’їні – а ти блищав їхніми очима і мовчав.
Ти самотній.
На тебе тисне усе, хоча це тебе абсолютно не лякає – смішно вважати, що тебе можна перемогти або позбутися. Часу в тебе аж надто багато.
Зміни чиїхось настроїв ворушаться в тобі – вони могли б розірвати тебе – але ти не допускаєш навіть думки подібної. Ти увесь наповнений життям, навіть в найфізичнішому розумінні. Ти міг би стати нічним видінням, породженням Темряви… Вона іноді починає відчувати тебе, і про неї ти думаєш найчастіше – адже ти є і темрявою. Ти сутінки, тебе так легко проігнорувати, ти – логіка усього сущого, яку ніхто не наважується прослідкувати, хоча це легше, аніж здається усім. Усім – здається. Усім ліньки. Та, в кінці кінців, тебе просто неможливо осягнути – ти займаєш так багато місця і часу – ти просто завеликий…
І майже безмежна сила твоя, єдина слабкість – ти не хочеш помирати, ти живеш надією на надію. Усе, що ти бачиш, що розумієш і знаєш – безперервно живе, помираючи в собі і швидко воскресаючи в іншому місці. Ти виблискуєш від цього, немов дорогоцінний камінь, хоча обриси граней твоїх відомі лише тобі.
Мовчки розповідаєш собі казки про те, що могло б статися, і дивишся на це збоку – кожна грань твоя має власний початок і коротку історію:
ти вітер –
ти любиш звучати. Звуки є для тебе найкращим зв’язком із життям, з виміром, в якому ти нещодавно перестав жити. Тому ти вільно літаєш, вимальовуючи дивовижні невидимі лабіринти повітря, свистиш, зачіпаєш листя в кронах і електричні проводи. Ти обожнюєш усе чутливе – живеш в порожніх радіохвилях, намагаючись розповісти про себе, дусишся, пищиш, змінюєшся. Ти бачив одну безглузду картину, ховаючись у лісових хащах – тебе відчайдушно лякалася королівна, що заблукала. Шлях додому був поруч, а вона була прикована страхом до хащі. Вона чула твої звуки – навіть розуміла, що ти спілкуєшся з нею – проте боялася, не була впевнена, що твоїми вустами говорить Бог. Змісту твоїх слів вона не почула, а ти –
був місяцем –
злегка засліплював шлях сірого від пітьми лицаря, який розшукував страждаючу королівну. Ти ховався між деревами і будовами, подаючи сигнали, які лицар сприймав за перешкоди. Він подолав тебе.
Ти був землею,
що приймала в себе сльози. Сіль покрила тебе легким інеєм, візерунок якого містив натяк на правильний шлях. І чим більше сліз падало, тим яскравішим ставав напис, доки сіль не з’їла сама себе. Ти втомлювався від цього, але тобі не боляче зовсім. Земля вічна, тому сумувати їй ні до чого.
Ти є усім і нічим одразу.
Ти здригаєшся від своїх імен, вони лунають часто, їх просять допомогти, розрадити вбити, причарувати, оживити. І вони іноді ворушаться – твої імена. Адже ти є кожним окремим іменем. Тебе вигукують, чекають відповіді. Ти даєш відповіді – але що з того, якщо їх не вміють читати… Тебе вклали вже в якісь правила, тебе нібито розгадали…
Ти дивишся на це згори. З вершини. Ти трохи засліплюєш, але не промінням, а висотою. Ти ніщо, і в цьому твоя сила. Завтра в тому місці почнеться війна – ти кидаєш на нього тінь, посилаєш стихійні лиха – йдіть звідси, люди! Звичайно, усі залишаються на місці, помирають, плачуть, їм стає замало самих себе – і вони починають пожирати усе, що навколо. Війна триває, а ти дивишся на ту точку, де початок входить в кінець і усвідомлюєш, що єси єдиним, хто її бачить.
Ти був горем війни, ти був і життям. Тебе прагнуть і славлять, хоча не розуміють.
Ти був помстою. Живого живому.
Ти важкий, переповнений собою, але, швидко звикши до цього стану, ти навчився бути легким і гнучким. Ти сутність усього, форма усього. Світ дає тобі основу, а ти йому продовження. Ти усього лише продовження. Розвиток.
Якби ти мав погляд, він був би зажуреним.
Якби ти мав характер, він був би стійким і витривалим.
Якби ти мав думку, вона була б найшвидшою, блискавичною. Ти багато приніс би світові.
Самотність є лицем твоїм, самотність принесла тобі те, чого б ти ніколи не здобув у спілкуванні.
Ти бачиш усе.
Ти бачиш мовчки. Розумієш мовчки.
Часу в тебе надто багато, і це тішить усе твоє безмежне єство.
Ти був людиною… Чи ще не був? Варто подумати і про це.
Самотність переповнила тебе вже до краю, і колись це нарешті почне тобі боліти. Ти не дав збутися помсті птахів, але вона накопичилася в тобі і стала важкою стрілою. Ось-ось ти вистрілиш сам собою і закинеш своє тіло туди, де самотність має висновок.




       IV.

Сонце тільки-но піднялося вгору, а дівчина вже давно прокинулась. Вода, яку вона приготувала звечора для вмивання, за ніч трохи нагрілася і пестила юне тіло… А тепер волосся… Кожна клітина води зливалася з усім єством дівчини, надаючи її тілу відтінку рожевого полум’я. Сьогодні потрібно бути надзвичайною, бо цей день має бути незвичайним.
Ці думки самі по собі приносили дівчині задоволення. Вона любила усе гарне, і тому не гаяла часу на щось таке, що не пов’язане з красою.
Вона сиділа біля вікна, з якого було видно багато гарних дрібниць: прекрасний візерунок кори старої груші, кінчики сонячних променів, край дзеркала в хаті сусіда, бруд на лавиці, яка стоїть на ґанку, слабке відображення свого обличчя на склі тощо.
Дівчина вдивлялась у ці дрібниці дуже пристально. Вона могла просидіти цілий день, дивлячись. А потім вишивала усе побачене, щоб запам’ятати, а потім прикрасити цим щось, подарувати або викинути.
Потрібно сьогодні добре вибити шовкові подушки, аби були м’якшими. Щоби приємно було доторкнутись, лягти на холодний шовк і забутися. І вдихати приємний аромат лісових квітів, який хвилює уяву – доречі, треба назбирати оцих лісових квітів, зробити настоянку і потримати в ній свіжосплетений шовк. В лісі завжди прохолодно, як і на вологому шовку (в голові приємно паморочиться, тіло напружується, а груди стають подібними до країв шовкової подушки). Щороку дівчина ходитиме по квіти. І щороку вдихатиме їхній запах.
Піддаватися землі. І нехай обличчя пестить вітер, нехай цілує руки, які в той час цілують зілля, шепочучи: вибач, мушу зірвати тебе! Дякую за те, що станеш окрасою мого тижня!
Дочекавшись вечора, дівчина довгою стежкою поверталася додому. Хай живуть довгі стежки додому! І кожного разу оте освітлене зсередини дерево нехай буде тим самим. І освітлений власним промінням блідий місяць теж. Вона зупиняється і вдивляється, як завжди.
В такі милі вечори, як сьогодні, слід купатися у молоці. Є така давня традиція. Гаяти час, купаючись у молоці. Гарно гаяти. Яка різниця, як гаяти час в житті? Все одно скінчиться воно так само, як і з незгаяним часом. Чи не краще його гаяти на красу, на силу? На споглядання свого білого тіла в молоці? І на це, ні з чим не зрівнянне чекання?
Світлотінь, яка панувала в кімнаті, змінювала свої риси і невдовзі починала горіти. Світанком.
Загорнута у дрібновишите покривало, дівчина прокидалася. Довго, з жагою жити. Повільно. Поверталася в день. У світ. У світло. Біла пітьма ховалася по куточках кімнати, чекаючи на свій час. А день набирав своєї, чоловічої сили, горів свіжим повітрям.
Сьогодні має поспіти святковий коровай. Сьогодні свято землі, і все живе мусить скуштувати короваю. Так, так, це той самий день, коли перший шматок хліба закопують у землю, а рештою годують усе голодне.
Святкова сорочка ще не до кінця вишита, але то пусте. Це лише тішить. Хай буде недовишивана! Ну її до дідька, цю сорочку! :)
(В цю мить раптово розпочався дощ і намочив святково вбране дівча, крапля за краплею, нанизуючись на недовишивану сорочку!)
Намисто! Ось чому пішов дощ! Вона забула про намисто! Звісно, дощ пішов саме тому! Нова хвиля сміху ледь не збила дівчину з ніг.
Край дзеркала в хаті сусіда усміхнувся, задивляючись на босу шалену. Коли вона скаче, намистинки дощу розлітаються так далеко, що не видно нічого, окрім їхнього сяйва. Якщо вона знову засне під отим деревом, він зважиться підійти. І, можливо, поцілувати. Може вона і не прокинеться від цього… Може… може і він дочекається своєї пітьми… а зараз нехай розбризкується увесь світ краплями, яких торкалися її босі ноги.
А вона тим часом бачить свої дивні сни. Вільні, сміливі, але на диво спокійні. Навіть ті речі, які б мали бути жахливими, були вражаюче врівноваженими – просто дещо недоступними для розуміння. І якимись казковими – інакше вона їх не вміла поки-що розуміти. В цих снах дівчина часто бачила себе. Майже таку, як у житті, спокійну, незворушну, прекрасну, лише трохи інакшу – чим саме, неможливо було вловити. Після подібних видінь дівчина прокидалася щасливою і, здавалося, знаходила все ближчий і ближчий шлях до усього того, чого чекала.
Нехай почастіше сняться оці казкові сни, якими можна керувати! По яких можна прогулюватись, відкриваючи для себе красу власних таємниць. В яких можна здійснювати усе, що ще не вміє здійснюватися.
Усе побачене в тих снах дівчина вишивала. Проходило багато часу, адже натхнення – це один з проявів світлого Духа, який не любить поспішати і жити за чиїмись правилами. Навіть за правилами такої прекрасної юної леді :). Отже, потрібно було чекати натхнення і жити за його правилами.
Прекрасний, незвичайно світлий і синій вечір приземлився на подвір’ї :), передвіщаючи захист на усю ніч. Саме час приготувати усе необхідне для малювання солодощами. Малювання солодощами – це дуже корисне зайняття. Ще б пак, корисне, адже усе намальоване стає поживою для тих, кого немає поруч. Малюнки розвішуються по куточках хати в Той день, розвішуються на гілках дерев, а іноді закопуються в землю. Щоб земля іноді мала і десерт :)
Дівчина надихала собою усі молекули природи, яка її оточувала, яка супроводжувала її скрізь, де ходили маленькі невтомні ноги. Хай будуть освячені землею усі малюнки світу! Хай зупиняться усі на світі миті і з’єднаються в цьому прекрасному, ні з чим не зрівнянному чеканні!
Пройшла ще одна прекрасна мить, і пройшла ще одна вічність. Вії дівчини згадували вечір, пестячи спогади від натхнення і вчорашні сни. Сьогодні усі бажаючі можуть зібратись на березі і приносити дари повітрю, захопивши з собою пригоршню гірських кришталиків, в яких воно любить відображатися.
Освячені землею кришталики виблискували в ритмі перших зірок, які з’являлися на небосхилі. Святкове, нове повітря створювало невидимі лабіринти, щоб цікавіше було йти. Дівчина, тримаючись за руки з друзями, йшла обережно по тих слідах, які залишив попередній гурт; за їхнім гуртом ступали так само (такими є правила святкового руху, при якому має бути столочено якнайменше рослин).
Очі дівчини горіли особливим натхненням, наливалися теплим відтінком літа і шукали на обрії те місце, де ніхто не порушить розмову з повітрям.
Зупинка. Краса.
Прохолодні дотики вологих рослин. Дно. М’який пісок, блискучі камінці. Дрібний ритм м’яких хвиль води. Безкінечна гармонія. Очі заплющувалися час від часу, не витримуючи заразом стільки свіжої краси.
Повітря тут.
Прийшло, щоби пригорнути усіх гостей і прийняти їхні милі дари. Довге волосся тікало за вітром, ведучи за собою і господиню :) Розслаблене тіло розчинилося у всьому, ніби дійсно стало на мить повітрям. Підкоряючись цьому станові, дівчина сіла на березі і заплющила очі. Не для сну.





       V. 

Все, про що ти страждала, чого тобі не вистачає, збудеться зараз. І кожен рік твого життя буде проживатися як ціле життя. І все в ньому буде спочатку.

Найкращим буде той рік, коли він мовчки підійде і, затинаючись, скаже тобі ті слова на ламаній російській мові. І цілуватиме тебе в твій пірсинг, а ти його – в його пірсинг. І всі вам заздритимуть. Вночі він маякатиме тобі, коли всі заснуть, щоб ви могли тихенько кохатися. І він буде в тебе першим! Тобі буде боляче, а він цілуватиме твій пірсинг. А потім ви прокидатиметеся разом… (щодня). До кінця життя.

А того року ти пообіцяєш собі знайти на вулиці Духновича той будинок зі своїх трьох снів. І спустишся по вуличці так само, як у снах. Раптом опинишся з іншого боку на такій самій вуличці перед сходами, здається, в Києві, але нічого; постукаєш і тобі відкриють. Це буде той старий чоловік. Можливо, він твоя доля. Можливо, це він тебе шукає. А може це твій прапрадід, грек Мартінідес. В будь-якому випадку, двері відчиняться, будинок ти знайдеш і виконаєш власний сон. Після цього, може, знайдеш сили відшукати і те місце, звідки так добре видно чорну, широку гору. І повертатимешся з тієї гори довгою дорогою, яка обов’язково пролягає через кімнату якогось старого будиночка зі сходами…

Третього року ти станеш гетерою. Тебе цьому навчатимуть, а потім ти навчатимеш чоловіків справжньої дружби. І будуть сповненими поваги і спокою години твої, думки – врівноваженими і чистими, а тіло – щедрим і завжди новим. Ти п’янітимеш від вина, а життя твоє скінчиться в обіймах. Тебе оспівуватимуть в довгих піснях, ти зможеш годинами витримувати те, що перед тобою стоять навколішки. Будеш уважною до всього і зробиш усе таким, яким воно заслуговує бути.

Четвертого року життя твоє скінчиться тоді, коли ти, ображена на всіх, замахнешся на себе сокирою. І всі жалкуватимуть. Ридатимуть, скучитимуть. Все зрозуміють. А ти, ще напередодні, навчишся помирати від самогубства без поганих наслідків для карми. Хіба не на це ти витратила багато хвилин? Тобі вдасться вирватися з обіймів дріб’язкового, і ти потягнеш багатьох на своєму крилі. Знайдеш собі хатку тісну, та безпечну. Твоя душа, силою вигнана з тіла, не стане злою.

Ще одного року ти не відмовишся, не злякаєшся і залишишся в тій кімнаті. Тебе посвятять і приймеш буддизм. Цей день буде довшим за рік, а дорога додому не буде такою болісною, якою стала.

Може, народишся в країні, яка викликає в тебе усмішку, в країні людей – дерев? Чому? Китай – країна деревних людей…
Носитимеш дорогі шовкові речі і нарешті дізнаєшся, як це – дивитися на світ вузькими глибоченними очима. Віритимеш, що походиш від дерева-оберега і тренуватимешся бути ним. Тобою керуватиме порядок речей, і доки черв’як не напише в тобі лабіринти свого шляху почерком пустоти, ти віритимеш у силу свого оберегу. А потім підеш за ним далеко-далеко, і знайдеш новий порядок нових речей.

А того року ти не пошкодуєш сил і віри, і таки переможеш хворобу незнайомого чоловіка. Стоятимеш на місці, палаючи, не звертаючи уваги на вечірніх людей і дякуючи за той огидний, спустошений поцілунок. Спускаючись – підіймаючись по Олександрівському узвозу, плакатимеш від усвідомлення того, що тобі – вдалося. А потім напишеш улюблене ім’я рукавичкою на засніженому камені.

Одного разу перенесешся в той день, коли зрозумієш, що твій кіт кохає тебе. І з того самого дня навчишся розуміти його погляди, його рухи і натяки. Він мовчки дивиться і ворушить лапами – хоче відчути тебе під ними, і ти згадуєш, як він воркотав, коли ти мріяла про секс з гітаристом і виділяла (мабуть) позитивну сексуальну енергію. Кіт кохав тебе платонічно, не їв, сидів під твоїми дверима. Ти зараз розумієш усе і відкриваєш ці двері, тримаєш його за руки, і дивляться на тебе очі, сповнені кольорових тіней. Він відкриває тобі зараз абсолютно нове баченння усього, що є навколо. Тільки не йди знову геть, коли тобі заманеться, бо він страждатиме. Так само, як ти за гітаристом – якого вже більше не кохаєш! Кіт заполонив твої думки і ви разом зливаєтесь в одне ціле, в абсолютно неординарне, але абсолютно природнє ціле, оновленими силами живите і дивуєте оточуючих своєю красою і гармонійністю. На цей раз ти відкриєш тваринну душу для себе і зрозумієш, що вона, принаймні, чистіша і правдивіша, аніж людська.

А тоді (пам’ятаєш ту незловлену мить!) ти раптом – гоп! – і зупинишся. Додивитися, чим закінчиться смерть. Твоя. Коли вона прилетіла до тебе білою повітряною кулькою. Пам’ятаєш? І ти будеш дивитися, як вона повільно опускається на твої груди, щось шукає в них, щось забирає і летить. Тримай зараз цю кульку і мрій (так само, власне, як і тоді), що вона тебе зараз кудись понесе, ви полетите і в тебе почнуться цікаві пригоди. Маленьке, нерозвинуте тіло твоє помре швидко, бо пам’ятатиме ще смерть, з якої народилося.

А якщо ти обереш одне довге життя? Як воно розвиватиметься, якщо усі бажання будуть збуватися? Ось так, наприклад?:
Ти народився.
…З самого малечку в тобі ховалися різні бажання і поривання, неприхована пристрасть до нового і до пригод. Ти блукав різними стежками і усюди приймали тебе гостинно. Одного разу ти зайшов-таки до будинку, який тебе завжди приваблював чимось таким дуже таємничим! В будинку жив старий чоловік.
– Я чекав на твій прихід усе життя – цими словами він зустріне тебе, щоби зробити твоє життя таким, про яке мріє кожен.
Заколисуючись його казками на інших мовах, ти зумів перехоплювати сни і бажання оточуючих людей – більше того, ти навчився їх виконувати. Він тебе навчив, цей старий сивий чоловік, як прилітати на допомогу до кожного, хто її чекає. Ви літали разом. Один з вас був вагітним іншим, усі це бачили, але не дивувалися цьому; через це ти став відомим на увесь світ, а також через віртуозну гру на інструменті, який винайшов і виготовив сам.
Щодня на сніданок на тебе чекали вишукані десерти, які готувала дружина. Це була та жінка, яку ти врятував від голоду і яка виявилася названою сестрою того старого чоловіка, що гостинно прийняв тебе у свою домівку. Згадуєш, як ти покохав її? В неї були особливо світлі очі, які ставали прозорими, коли вона казала "привіт". Вона була хіппі, і в її віці це виглядало особливо захоплююче. І щоразу, заколисуючись під її казки і ритм ти розумів, що окрім неї нікого не кохатимеш і не кохав, що вона замінює тобі і матір, і бабусю, і дружину, і доньку, і сестру. І подругу – і все це було чистим і абсолютно природнім. Ця жінка була в тебе першою і останньою, заполонила усе твоє нутро, не залишила жодного міліметру сумнівів в тому, що це життя особливіше, ніж усі минулі, які ти пригадував.
Ти ж пригадував усі свої 4 з половиною життя, вона слухала це з усмішкою, тоді ви кликали разом сивого чоловіка, сідали в карету і їхали за небокрай. Там на вас знову чекали – ви творили диво, запам’ятовували усмішки і їхали собі з богом. Вас вітали прихильники, прихильниці, які давали вам бажаний спокій і не поклонялися, як вищим істотам. А ти серед них був найбільш вдалою істотою. Ти проходив пішки дуже багато миль, відкриваючи для себе нові країни і нові культури. Ноги твої не втомлювалися і не були брудними – ти не відлякував пригоди, тому і вони тебе не відлякували. Ніде не чигала на тебе небезпека, бо за руку тебе вела любов. Любов різна, але єдина і цілісна. Ніхто не намагався поділити її на фрази чи на інь-янь, все розкривалося тобі повністю. Усе підкорялося тому, що веде тебе за руку, тай тобі теж, бо ти був найособливішим. І найспокійнішим у всесвіті.
Переглядаючи усе пережите, ти не розумів, у чому ж справа. Це життя твоє так і не закінчилося.

І знову – нове бажання для сповнення. Те життя, те попереднє! Хіба в ньому чогось не вистачало? 11… Ти винаходиш ще один обряд? Чи ти просто обираєш не жити? Покуштуй же, як це – не жити!:
Ти не народилася:
В дитинстві не хворіла і не плакала, як і личить ненародженим дівчаткам. В юності тебе не мучив перехідний вік, не напружувалося тіло, волосся не пітніло і не боліли груди, а ти раділа з цього, можливо. Твої майбутні злі думки хтось перехоплював і не давав їм стати чимось матеріальним.
Зате ти відчувала, як це – бути закопаною в пісок, адже ти жила в цьому! Ти була власною ж смертю, люба моя, мила. Не боялася нічогісінько, лише трохи-трохи непокоїло тебе, ким ти станеш тоді, коли захочеш бути.
Ну-ж бо, подякуй собі за ту схоплену за ниточку мить, що стала білою повітряною кулькою. Не повітрям та кулька була наповнена, і ти чу-у-д-дово знала це. Завжди мріяла заглянути сюди, в рутину небуття, ну і що? Відкрила щось новеньке? Хоча ти не вмієш порівнювати – це вміння забрали від тебе, поставили на ньому штамп, і тепер це твоя перепустка ТУДИ.
І ти не боїшся – молодець. На це ти витратила багато хвилин. Навіть тут бажання здійснюються, бачиш? Головне – вірити, що тут ти теж щось можеш, і немало.
В тебе не буде земної зрілості, яка є висновком з розчарувань і кривих усмішок. Тебе не кохають ті, кого не кохаєш ти (щоправда, інші тебе теж не кохають, але то пусте). Ти не є славнозвісною гетерою і тебе не душать в обіймах полонені тіла твого, які гадають, що зрозуміли і пізнали тебе.
Ти обіймаєш згорілі постаменти пам’ятників Афродіти і Леніна, цілуєш їх у написи і знаєш, що крім тебе ніхто цього не робив і, швидше за все, не робитиме. Літаєш, мов скажена, в невидимій і незрозумілій своїй формі і бачиш усе на світі. Буваєш усім, чим хочеш і тішишся з цього, пам’ятаєш усі промайнулі світи і не можеш обрати один для себе – бо просто не хочеш. Що чекає на тебе після цього небуття?
Ти не мусиш про це думати. Усі твої миті поки-що вільні від думок: насолоджуйся.

Кільканадцятого року ти відчуєш на собі білий одяг нареченої, котрий ти вибирала разом з коханим гітаристом – твоїм кумиром. Він зробить відомою і тебе – ти будеш грати на його інструменті. Вас знатимуть як найзакоханішу в світі пару, і це буде правда. Ви дасте клятву, яку ніхто не порушить і навіть смерть не розлучить вас – ви помрете переплетені, скуштувавши яду в найщасливіший момент. На ваших обличчях знайдуть усмішки.

А буде в тебе ще ніч, яка стане життям. В ту ніч ти тихцем вийдеш зі сплячого будинку, захопивши балончики з фарбою. Ти підеш розмальовувати ґраффіті усе місто, і особливо міст. А також улюблену вулицю. Тебе не заскочать менти і ти радітимеш, мов підліток, хоча тобі буде біля сорока. Ти малюватимеш усе – свої сни, чужі серця, дівчат, різні кладовища, розмалюєш усі церкви (хі-хі!) і все, що потрапить під руку в тому нещасному місті.
Усе життя ти уявлятимеш ранок і обличчя тих, кому пощастить прокинутись раніше за комунальні служби і за шосту бригаду. За цю ніч ти обмалюєш усі країни, які встигнеш уявити, і не буде місця, вільного від фарби.

В Той день ти станеш Вороною.
Чорне пір’я, яке ти збирала усе життя, зараз згодиться для перевтілення. Ти сидітимеш на гілці старої груші і розмовлятимеш з нею – для цього ти і існуєш. Груша має, що тобі розповісти, і нарешті ти зумієш її вислухати і зрозуміти. А зрозумівши, здивуєшся простоті існування світу. Корені дерева пообіцяють тобі поживу і останній притулок, і ти заспокоїшся. Чорне пір’я згорить на вогні, а ти залишишся птахою і ніщо не сплутає більше думки твої.

Одного разу, йшовши по вулиці і плачучи, ти помітиш збоку когось, хто витре твої сльози. Ти плакала через те, що забруднила улюблену сукню, послизнувшись у болоті. Тебе втішать, і ти не здаватимешся нікому незґрабною. І ти, брудна, побіжиш далі, сіючи погляд щасливих, засліплених сльозами і сонцем очей. Бігтимеш довго – щодалі, тим дужче усвідомлюючи те, що в тобі накопичується свобода. Відчуватимеш себе водою, і сльози виплеснуть тебе разом з собою в сяючий світ.

Наступного року ти навчишся керувати власними снами за рецептом подруг зі школи. Дитячі розваги приведуть тебе до неочікуваного відкриття – ти відьма! Ти пам’ятаєш усе на рівні підсвідомості, сили природи самі притягують тебе і розмовляють з тобою. Ти читаєш їхні знаки краще, аніж написані чорним по білому слова. Ти вдивляєшся в обличчя Селени, вловлюєш її настрій і розумієш, наскільки вона вродлива у жіночому своєму образі. Вона – мати землі. Селена посилає тобі посмішки чи сльози – в залежності від її настрою – а ти читаєш їх і розумієш, що не зможеш в світі змінити нічого, окрім настрою.

А того року будеш не сама – збереш усіх-усіх друзів – хороших і поганих, зрадників і не зрадників – і поведеш їх навмання до того поля, яке тобі постійно нагадує про минуле втілення. Усе життя ваше буде шляхом, а ти будеш міні-Моісеєм, або ж Сусаніним (кожен сприйматиме тебе по-своєму). Усе життя ваше буде шляхом, ніколи не розмикатимуться руки ваші, що б не трапилося, якого б дива не сталося, якої зради б не планували ви один проти одного. Закінчиться ваше спільне життя в ту мить, коли ви зрозумієте, що повернулися в твоє минуле.

А те життя буде надзвичайно простим – ти будеш катом.
Не бачитимеш нічого, окрім страчених тобою тіл – усі вони лежатимуть тут, перед очима. В реальності, а не в підсвідомості. Ти бачитимеш щохвилини і щодня вирази облич і їхню реакцію на витвори твоєї фантазії.
В тебе не буде снів.
На докори сумління в тебе не буде часу, тому що творчість горітиме в тобі сильніше за всі інші інстинкти.
Ти не знатимеш ніяких складних почуттів, а життя твоє скінчиться назавжди. Ще на землі.

Якось, сидячи і знічев’я читаючи казку, через букви потрапиш у казкову реальність і проживеш усе життя, дивлячись. Ти мовчатимеш і дивитимешся просто.
Це буде та сама казка про королівну, яка заблукала в лісі і плакала – сама… Ти бачитимеш паралельно іншу картину – шалену скачку коня під вершником, який (в казці так і незрозуміло, чи) знайшов королівну. Він вивів її з лісу (і т.д.). Ти бачитимеш кінець казки і витреш дві крапки з трьох, які стояли в кінці.
Ця казка матиме щось подібне до завершення, як, власне, і твоя казка. Це життя завершиться як у дивній, наївній казці.
Так завершується усе, що не має справжнього кінця.



      VІ. 

І станеш білою відьмою. Відлюдником. Гетерою. Святим. Жерцем чи жрицею.
Твоє тіло розпиратиме бажання поділитися тим, що відкрилося тобі, тим, чим можеш поділитися лише ти. Звичайно, ти вирішиш мовчати, але краще від цього не буде ані тобі, ані тому, що зріє в тобі.
Тому, загорнувшись в біле полотно, перетнувши поріг, ступиш босою ногою на сиру, втоптану в землю землю. І запалиш свічку, промовляючи слова на інших мовах.

І здалось мені, що маю на це право. Я назвала свого сина Білою Тінню, бо батьком його була біла пітьма. Поки він ріс у мені, я жила в красі щоденних, побутових дрібниць. Не стільки побутових, скільки звичних у своїй непомітній красі. Я обожнювала все, і все терпіло моє обожнювання, відповідаючи тим самим. Син повірив мені, і біла пітьма огорнула його батьківським теплом. Відтоді я перестала бути його матір’ю, бо увесь час Він проводить з білими слідами від ніг моїх, шукаючи по них шлях до істини, і вона стає для нього єдиною. Вона стає єдиною і для всіх, а я мовчу. Бо я Його мати. І не більше. І не смію я йти всупереч природі яка придумала сліди мої. І яка, здається, зачала мені сина в білій пітьмі.
Руки мого юнака пригортають примітивну мене, і дивляться в мене очі, сповнені білих тіней. Бо він мій син, і не більше.
Ось веде його біла тінь до краю прірви, і стоїть він там довго-довго, бачачи знайомі лише йому предмети Його побуту. Ось іде Він шляхом сили, і власна сила нищить Його. Він помирає і йде далі. А я на це дивлюся і маю право мовчати. Бо я Його мати.
Мій сине!
Пробач мені за те, чим я можу бути. Пробачте всі, адже я не знала, перед тим, як бути, що саме зможу принести світові! Тому нічого нам усім не залишається, як прийняти усе як є. І дякую за гостинність!

Дивлячись на Сина, я стаю мовчазною. І тому не маю права мовчати, бо Всевишня мати дала знак. Мій син став її знаком, і почерком Його життя я пишу наступне:
1) Не залишайся довго в пітьмі, бо поглине Тебе біла сила так, що не зможеш без неї дихати.
2) Живи або вночі, або вдень, але не виказуй смерті тоді, коли не живеш.
3) Не змочуй руки водою – не допоможе. Змочи краще зародки рук зародком води.
4) Коли провісник прийде то Тебе – не куштуй солі, доки не піде, бо не повернеться. Винятком є лише четвер – священний день.
5) Кохаючись, не думай про смерть.
6) Не виказуй болю, бо всеприсутня Мати прийме його за лице Твоє.
7) Не лякайся страху, і він подякує Тобі. Пригорни його, і він розтане.

І не боялася жінка це писати, бо знала: на ній єдиній тепер тримаються забуті усіми обряди; вона мусила їх виконувати, щоб земля мала з ким відпочити. І не було миті, вільної від думки. Коли Син втомлювався від сили, вона надягала багате намисто з вологого шовку на голе тіло і йшла на поклін до лісових сил. З собою брала незмінні речі – хліб, ніж, сорочку – набирала до рота води і падала навколішки, благаючи. Усе тіло жінки напружувалося, волосся пітніло і боліли груди. Вона віддавала ножеві свою силу. Сила іноді не подавалася, тоді приходив страх, і проходило більше часу. Страх минав, знову змінюючись на силу, і ніж ставав знаряддям. Після того, як божественна енергія виходила з тіла, жінка одягала сорочку на мокре тіло і зливалася з повітрям лісу. Вода іноді злегка душила її доти, доки жінка не досягала екстазу. Після священної тиші, коли воду приймала земля, жінка роздавала хліб диким птахам, а Біла пітьма щодуху бігла, не оглядаючись, перекидалася на триколірну кішку і сідала на коліна її чадо. І сила Сина відновлювалася. І Він знову мусив іти. Тому що не тут його місце. Не в світі речей.

І знову твоя мовчанка.
Твоя нестерпна мовчанка, яка може врятувати багато життів.
Хтозна! Хтозна скільки!
Скільки вже врятовано і спустошено тобою! Хто ще, окрім тебе, зможе усе це тримати в собі? Що, окрім тебе! Хто погодиться поділити з тобою це страшне і величне розуміння!
Їх було багато. Чи не на них тримався світ? Де вони зараз? Де? Біла сило, світло, біла сило! Без обличчя і форми! Святий порядку! Допоможіть, дайте сили бути далі! Вкрийте все собою! Ви, що написали руками їхніми стільки шляхів добра! Тримайте зараз руку Мою і не відпускайте. Навіки…
А це – для тих, що Погодилися. Хто Погодився, той розуміє. І прийме будь-яку форму без нарікань. І помре в Той день під супровід слова подяки. Житиме – заради подяки. Біле світло, дай йому сліз і чистоти...
1) Подякуй ворогам своїм, бо без них ти ніщо.
2) Прийми закони світу, і вони підкоряться тобі.
3) Вмираючи, не думай про кохання.

 І збігалися усі Ті, що Погодилися, до Мене на вечерю. Я відчувала їхню присутність, розмовляла з ними. І слухала їхні історії. Вони розповідали мені багато історій. Різних. Страшних у своїй величі та величних у своїй жахливості. Вони мовчки повідомляли мені про все – кожна історія тривала мить, та проживалася мною довго. Мовчки. І сиділа я, приголомшена власною слабкістю, шепочучи слова утіхи для тих, хто Погодився.
 Я бачила, як вони не плакали. І білі тіні їхні ставали прозорими, втихомирювалися біля мене. І не плакали – можливо, раділи цій гармонії. Я дійсно розуміла, що таке гармонія з Вами – і вона виявлялася справжньою. Справжнішою, ніж гармонія світла зі світлом. Справжній спокій я знайшла тепер – і тому щовечора я ваша. І готую вечерю на одинадцять осіб, дев’ять з яких – чоловіки.
Знову ми утворимо правильний ромб і доїдатимемо хліб за птахами. Ви смоктатимете мої соки, а я запиватиму це вином і терпітиму вашу присутність. Бо без вас я – ніщо. Ви творите мене, а я – вас. Ми триматимемося вкупі. Світла сила дивиться на це і формує з нас свій порядок. Щоразу інший. Щоразу незрозумілий, але незворотній.
Ми викурюємо листя м’яти і співаємо Тих пісень. Чорні тіні прилітають сюди, мов навіжені, і сідають поруч. Стають безсилими. Світліють. І починають бути залежними від цього місця. Ми співаємо разом – кожен про своє. Нас ніхто не чує, але спів наш лине туди, де все вже дзвенить від його майбутнього відлуння.
Всесвітня сило, світлий порядку, свята Вічносте!
Дайте їм сили і терпіння. Позбавте їх терпіння і дайте спокою!
Хай нічний метелик-вісник з’явиться чимшвидше і дасть знати про те, що їхній новий шлях вже почався. І не буде для них страждання, а будуть обійми міцні. І пригорне їх біла пітьма, простить, подякує і прийме в своє лоно. І зрозуміють усі велич їхню, дякуючи. Нагородить їх світло достойно, відкриваючи новий світ для усіх.
…Швидко згорає м’ята і всі присутні метушаться в її пошуках. Ось і чорна нитка, яку ні в якому разі не можна уявляти срібною, бо це срібло виявиться попелом і розвіється раніше, ніж треба. Треба дивитися і уявляти її вогнем. Тоді почнеться рух нової сили в тілі. Відродиться полум’я.
Закривши дзеркало, я ненадовго йду з цього світу. Щоб знову новим стало тіло моє, знову свіжими, як роса – думки мої. Щоби правильно ступали ноги мої, адже за ними зараз ступає усе живе.
Ноги мого Сина давно проклали свій шлях, про який він ще не здогадується. І веде його світла сила чужим мені шляхом до тих, що Погодилися.
Я бачу, як він на них не дивиться. Бачу, як він їх ігнорує. Щоб не лилися дарма сльози їхні і щоб не було для них хисткого притулку на землі.
Я прощаюся з Ними кожного дня, бо невідомо, чи зможуть вони тут бути, коли я зникну. Чи залишаться живими мої спогади. Чи зможе ще хтось пригорнути їх і мовчанням благати не плакати…


      VІІ. 

Коли світло засліпить твою панораму, ти побачиш темряву навколо, і захочеш стати нічим. Щоб навіки поглинула тебе мати-земля, прийняла в себе і відродила тобою свої клітини. Але цього зараз не може статися, тому що ти – сірий пухнастий клубочок. Схожий на плісняву. Твердий. Здавлений. Безпорадний і безсилий. Інші сили котять тебе, нібито проти твоєї волі. Але насправді це ти котиш їх проти їхньої волі. Кудись, вдалину, де тебе зовсім не шукають і не чекають. Проти тебе змовляються і читають замовляння, щоб ніколи не знати тебе. Але ти завжди поряд – досить покликати. Бо ти потрібен. Не собі – їм. Ти – страх.
Це ти з’являєшся з лівого боку, коли заплющені очі.
Колись жила на світі та сутність, яка пригортала усі темні сили і казала їм – "не будьте! я звільняю вас від буття!" І ті зникали. Тільки одна, наймолодша і найнедосвідченіша, схотіла жити. Тому їй дозволили розчинитися в світі і стати слабкою тінню. Тінь вкрила усе і воно (усе) збуджено зарухалося.
Це ти нападаєш зненацька і носиш чорний колір.
Все оповите твоїми слідами, і жодна квітка не розквітне без твого сліду.
Ти розмножуєшся прокльонами. Народжуєш тисячі пухнастих кульок, які потрібно вбити, щоб пізнати справжній світ. Бо, звільнившись від тебе, речі бачаться первозданими, без сірої тіні, і тоді тебе згадують, як страшний сон. Помираючи, ти знаєш лише одне – відкривши знову очі, ти не побачиш нічого, окрім засліпленої панорами. Ти сліпець.
І знову мусиш оглядатися в темряві. Знову нестися швидше вітру, бо тебе покликали. Не для того, щоб назвати якимось ім’ям. А для того, щоби знову вбити – рано чи пізно. Твоє призначення – помирати. Вже давно не горить бажання жити в твоїх величезних сліпих очах, але ти є, бо без тебе нічого не рухається. Ти мусиш бути, бо ніщо інше не хоче бути тобою. І ти мовчки є, щоб звільнити інших від буття тобою.
Була колись на світі сутність, яка тобі подякувала. За те, що жертвуєш своєю кармою, не роздумуючи. За твою силу. Але не схотіла прийняти цю карму на себе, і стала святою. Чи переживаєш ти колись щастя?
– Так. Моє щастя – це усвідомлення того, що від мене насправді нічого не залежить.
– Чи відчуваєш ти горе?
– А горем моїм є залежність від вас. Ви творите мене, і я не можу бути тим, що має власне обличчя. Я не можу змінити навіть власну смерть, ніколи не переживу радості самогубства. Мене творять, мене вбивають – інші.
– Так, без нас ти ніщо, і це нас не влаштовує.
Ми не любимо ніщо. Так чи не так, о рухливі збуджені речі, покриті
слабкою тінню???
Пустоголові художники розважаються твоїми смертями, не знаючи цього, то ж мусиш приходити вже й без виклику. Вони дихають тобою, кохають тобою, пишуть і малюють тебе. І не рахують, скільки разів змушували тебе жити. Ти мовчки з’являєшся і мовчки дякуєш за небуття – щоразу, як проститутка. Твоя однолика карма збуджує в них багатоликі примхливі творіння, і, можливо, десь тобі таки дадуть ім’я.
А потім тебе викинуть на сміття. Бо ти – сірий клубочок, який втратив вже свою силу. І не котитимеш більше ніяких сил за собою, доки тебе хтось не покличе. Чекай.

 


      VІІІ. 

…Після цього ти вільний мандрівник. Який іде, не зупиняючись і бачить дуже багато. Він бачить і приймає усе за своє. Але не зупиняється, бо мусить іти. Не зупинятися. Його беруть за руку випадкові перехожі, добрі друзі, яких він устиг до смерті полюбити, хворі, брудні люди, закохані дівчатка, заздрісники, рекламні аґенти, маньяки, викрадачі рук та інші добродії.
Щочетверга він оновлюється і оновлює всіх, і оновлює усе навколо себе. Бо він мандрівник. І ти можеш стати ним.

Виходячи з дому, мене хтось обілляв грязюкою. Це була твоя дружина. Вона випадково. Не твоя дружина вона випадково, а обілляла випадково. Здається. А твої очі говорили: допоможи мені чимось! Допоможи не втратити її! Вона мені починає набридати!..
Ну, як тут не допомогти? І я посміхнулася в його бік, де сиділа і дружина: "Нічого страшного".
А потім мене обілляв грязюкою ти. Щоби я роздягнулася. І твоя грязюка мені чомусь сподобалася. В ці дні вона покриває все: ріки, ліси, болота, небо, очі, подих, вершечки дерев і міст через ріку Уж. І вкриває час, з якого я намагалася вирватися. Бо мені треба йти. А тобі треба залишатися. Якщо справи складаються подібним чином, треба загадати бажання. І я загадую: хочу………! білого винограду!
Купую собі на дорогу і йду. Виноград і мене вкриває грязюка! Я їм брудний виноград, який тримали якісь чужі брудні руки. І ношу в собі брудні сліди того, що тримала в собі чужа жінка.
Нічого! Я починаю бігти! Швидше! Хай грязюка швидше висихає і перетворюється на пилюку! Хай вкриє пилюка всі ріки, ліси, болота, небо, очі, подих, вершечки дерев і міст через ріку Уж!
І час. З якого я на мить вирвала тебе. Тільки не треба на мені одружуватися – не люблю цього.
А вона покращала! Бо тобі погіршало. Вона триматиме тебе, так що впасти в тебе не вийде…
В нього залишилася одна-єдина звичка: обливати грязюкою чужих дівчат. Можливо, він знову шукає мене… Тримайся, жонатий чоловіче. Все в тебе буде добре.
Мимо пролітали знайомі місця, особливо ота місцинка зі сміттям під ворітьми. Там я сиділа з незнайомим тупуватим хлопцем, розмовляла про наркотики і про наші знаки зодіаку.

"Котра година?" – запитав симпатичний підстаркуватий хлопець. Йому дуже треба було запитати, котра година, бо його недавно покинула дівчина, за якою він біг, спалюючи мости. Мости горіли, залишаючи за собою крижані сліди. По яких можна було визначити форму моста, його вік та ступінь використання. Можна було вгадати і імена тих людей, що споруджували міст, і тих людей, які жебрали на ньому, і тих, що стояли на ньому, дивлячись вниз і думаючи: "коли спаде крига, я зможу побачити тут воду!"
Але ніхто нічого не визначав. Кому це потрібно? Адже всі люди цього мосту мають в кого запитати "котра година".
Отже, я мушу відповісти.
В його очах горів останній міст. Сірим полум’ям – ось-ось запалають крижані сліди!!! І той, хто стоїть зараз на мості, мабуть думає: "коли спаде міст, я теж зможу побачити воду!!!"
Ось вони вже палають. Це я їх палю. Бо н;чого питати в мене, котра година. Я не люблю крижаних слідів. Сліди тануть. Ось будуються нові мости (я все це контролюю). На них ніхто не стоїть. Це добре, бо скоро на них стоятиме підстаркуватий хлопець з надією побачити хоч зародок води.
Я дивлюся в ці нові, не палаючі ще мости і не можу повірити. І він не може повірити. Його переповнює сила, і він біжить моїм шляхом: "Котра година???" І я відповідаю на його питання. На питання, котра година. Він, мабуть, подумав: "навіщо, для чого я зустрів її? Мені вже не холодно, і не спекотно! Навіщо це було?" І зупиниться на середині мосту: можливо, вода принесе відповідь… Вона завжди щось приносить, бо в ній завжди щось пливе або топиться.
За своє коротке життя я бачила багато води. Різної. З різним запахом та різним обличчям, з різною швидкістю.
Бачила сумну воду, яка біжить вперед і вперед, ніколи не зупиняючись, щоби помилуватися світом. В ній не виживає ніщо, окрім каміння та відмерлих частин природи. Вона сумна, як і ти. Не зупиняйся, біжи, якщо твоє серце – вода. У смуткові твоє справжнє життя.
Зустрічалась мені вода інша, лінива – тепла, каламутна і дурнувата. В калюжах переважно. Та іноді і в річках та озерах (велика калюжа з камінням на дні, здається, називається озером). Що в ній, окрім бруду та стійкості?.. Та хоча б сонячне проміння, яке може тут викупатися. Сонячне проміння, та й нічого більш.

З чого ми почали?
На що я скаржилася?
Точно не на життя. Принаймні, не на моє.
Ми лікували той нещасний шрам на моєму коліні. На лівому. З того боку, де серце. Яке затремтіло. Раптом.
Чого воно затремтіло? Ти ж в мене не перший будеш.
А чого я вирішила, що будеш?
Ми ж лікуємо мій шрам.
Дійсно, мій.
Так, дійсно, в смутку я знаходжу себе. Він теж вода, і теж біжить. Хто винен, що в моєму напрямку?..
Таки будеш.
Гаразд, я трохи нервуюся, але вже через декілька секунд я порину з тобою в огидну насолоду. Потім поплачу трохи, що ти – не він, і знову витру сльози, і знову лікуватиму свій шрам. Але зарано про це.
Отже, огидна насолода.
Чому я вирішила, що вона буде? І чому вона має бути огидною?
А ось і кінець. Гидко було, це правда. Від себе. Ні, не тому, що зрадила Його. Я просто не за цим прийшла. Доречі, шрам досі на місці. Ну що ж, так йому і бути там. Зрештою, він теж має право на існування. А мені краще піти через вікно. Бо пика надто задоволена. Ти, звичайно, зараз роз-пла-ачешся… випишеш мені якусь фігню, щоби я ще-е прийшла… Ну, що ти можеш???
Нічого… Зовсім нічого ти не робиш! Вітаю! Ти не такий, як більшість. І одразу все переосмислюється! Це було чарівно. І невимушено. Класно було з тобою. Прощаймося. Дякую за те, що ти такий.
Я вирішила вийти через двері, і щось на прощання таки обпекло мене. Не роздивилася детально, але, здається, твій погляд…
Сьогодні від тебе залежить життя. Думай про це :)

Нічого! Я знову починаю бігти! Б;гом сили, як воїн світла. Як дурепа. (Даруйте за тавтологію)
Я постійно щось шукаю. Але щоразу, як знаходжу, виявляється, що я цього не шукала.
Б;гом сили – і мигтять з лівого боку різні предмети (будинки, дерева, люди, стіни) та написи. І забруднені вогні. Навіть вогонь може бути брудним, бо він вже не є вільним після того, як його приручили. Відтоді і написи почали з’являтися.
Наприклад, такі: о любов!
Отже, він був поетом. І зараз, мабуть, ним є. Але тоді точно був.

Б;гом сили – і намагаюся забути про нього. Він зможе мене тримати! Невже має пропасти клятва, дана мною в священний четвер! Я мушу бігти – в смуткові життя моє справжнє! І ніхто не здожене, ніхто не спіймає, окрім очей його проклятих, які не дають мені бігти. Я зупиняюсь. Зупинкою слабкості.
Отже, він поет.
Геніальні твори, що швидко написані – це колишні задуми людей, які довго їх виношували, але так і не написали – вірив він. І мріяв перенестися у 893 рік, щоб бути одним з тих, хто починав наш найкращий твір…
Ні, нехай цей напис залишиться недомальованим. Це потрібно нам обом, бо ми – вода. Сумна, чи та, інша – байдуже. Головне, що нам майже вдасться змити цей напис… О любов!..
Що за дурний, примітивний напис…
Та звідки я знаю, що за ним ховалося! Може, він довго визрівав, і тому був написаний за дві секунди! Хто може знати, як той, проплакавши усю ніч, молив про смерть, згадував усе, що було з ним; надіявся, посміхаючись крізь кров і втрачав розум; як проводив вечори на тому березі, закопуючи в пісок або спалюючи листи в нікуди; як збирав усе, що має і вирушав у нову путь до чийогось замкненого серця – не достукавшись, схопив гострого ножа і викарбував наостанок все те, що так довго збирався сказати. Це були дві секунди гніву і повної самовіддачі, і вони втілилися у два слова, з яких усі зараз можуть посміятися, пройшовши повз будинок N на вулиці N.
Прощавай, поете… Більше н;чого мені сказати. Це були мої дві секунди, і не знаю сама, що за ними стоїть. І не хочу шукати – нехай це болить комусь іншому, не мені. Бо я вода. В мені і без того багато чого топиться.
Я налякана вода. Зі зміненим нутром. Все приймає мене як належне, окрім мене самої.
Ось вчора, приміром, на кого ти поглянув??? Ким я була? Може, тою, що на фотографії N 0083? Тоді світило особливо дурне сонце, таке біле, що аж кольорове.
І я призналася тобі.
Тобі!
Людині, яка просто продала мені черевички!
Взяла – і вся як на долоні – вказалася тобі. Саме ти бачив мене!
І саме мене ти наповнював собою – своїм єством, своїми клітинами! Саме мене ти водив за руку по до болю рідному місту, де усе здається новим, коли ти не поруч. Саме я відкрилася тобі відсотків так на 87.
Чому тобі?..
Бо ти – той інший.
Той, хто не зрозуміє, тому покохає мене.
Або ні.
Здається, просто так! Бо що?.. Світить сонце…  і т.д.
Треба приносити людям добро і світло, що я і роблю. Май мене і мовчи. А, зрештою, можеш говорити – в твоїх колах я і так не відома…
Люби мене – показуй, як кохає продавець взуття. Я радію від тебе – ти справжній чоловік – невловимий для мене і стійкий – як чвертьтон. Я розкинулася в тобі, як монастир Василіанців і вражаю погляди перехожих, які раптом глянули вгору. І символом нашим є дурне сонце – сліпуче, дике, те – що зрівнює усіх і усе перед своєю сліпучістю.
Ей, завершуймо цей роман. Щось неприроднє є в ньому з самого початку. Бо він заснований на сльозах – тих, що минули, але на сльозах. Сльози – це нещасна вода. Вона брудна від твого нутра, і залежить від твого нутра, і є лише тоді, коли тобі погано. Її варто боятися, бо вона може виявитися єдиною втіхою тоді, коли ти сам вже не зможеш бути водою.
Чи не так, милий вчителю К.?
Як ти гарно попрощався зі мною… Ніхто так зі мною не прощався з коханих людей. Де ти, цікаво? Чому саме мені розповів усе? Ти кохав? Як?
Я теж вмію кохати, як ти. І роблю це щодня з однією і тією ж особою.
А ти б як поступив?
Та знаю, знаю… "Почекай до дев’яти" – відповіси, як робиш завжди, коли хочеш пожартувати.
І дякую за паузи.
Скажи лише, як поглянути тобі у вічі, якщо перетнуться раптом Шляхи наші?..
Чекаю.
Чекаю до дев’яти, милий вчителю. Але, здається, і я тебе!

Жах!
Я покохала його якимось гіркуватим і пустим коханням. Мабуть, це є повага.
Дякую йому, що був – і йду далі.
Ноги мої брудні. Я йду боса, недивлячись на зміни погоди. Топчу каміння, яке творить з себе дивний порядок. Бруківка називається. (жартую).
Дивний порядок. Іноді здається, що все на світі – каміння. І страшно стає від думки, що все настільки матеріальне.
Матеріальне настільки, що ноги вкриваються подряпинами. Але я йду, бо йти – моє призначення і єдине щастя.
Ноги мої брудні. Як, власне, і твої, цигане. Ти потрібен був мені. І життя твоє, і сутність, і боги твої – все мені було дуже потрібне. І кроки наших чотирьох ніг злилися в два. І руки наші годували разом королеву голубів – ту саму королеву! Зі Швабської вулиці. Яка вміє туркотіти як голуб і дивитися, як голуб. Невідомо, про що говорив той погляд – голуби, може ви поясните мені? Серед вас я іноземка. Ви не розумієте, навіщо я цілую його смагляве тіло, і чому він підкоряється цьому станові. А він вас розуміє. Чому ви живете і вдень і вночі, і ніколи не виказуєте смерті. Він пояснює мені усе, до чого я прагнула, спростовує усе, до чого я звикла і вимушує приймати його богів. Нас об’єднує щось таке, до чого я звикла на самоті і що сприймала за самотність. Відчуваю, що це "щось таке" об’єднало нас на все життя. Це не означає, що ми будемо бачитись – ні…
Просто я збагнула тебе, за що собі дуже вдячна. Тепер я інакше дивитимусь на брудних людей, які сміються в обличчя й іноді туди плюють. Тепер я зумію розрізнити, коли ви байдужі, коли розгнівані, а коли просто налякані. На це я витратила багато хвилин.
Нове повітря огорнуло землю. Запах насиченого фруктового чаю з апельсиновою шкіркою переслідує мене скрізь. Поволі усе, що є навколо, огортається запахом і кольором цього чаю – криваво-ніжним, м’яким кольором. Очі мої забруднені цією кров’ю, серце забруднене. Тіло забруднене власною кров’ю.
І руки мої нечисті.
Бо давно не тримали їх інші руки – руки щирого друга. Який не збридиться від спітнілих долонь, затисне їх у свої, і прийме, як свої.
І очі мої брудні.
Бо давно не відчували простої підтримки того, на кого можна надіятися. Хто не зрадить. Хто не зламається. Хто буде.
І цим кимось є ти.
Ось і твій погляд простий. Чесний, відвертий – бо тобі нічого приховувати. З тобою я відпочину і втечу туди, де мене ніхто не здогадається шукати. Ми будемо божевільними. Будемо розбивати усе навколо нашими зімкнутими руками і зможемо витягнути з цього світу усе, що не пов’язане з коханням (нарешті!!!). Я мушу стати на мить тою лінивою водою, яка не хоче визнати, що це ТИ вбив мене. Я мушу зупинитися, бо загину – це не ти огорнув мене кам’яним палацом!..
Не хочу нічого знати – просто тримай мою руку і дивись просто. Не хочу розуміти, що саме твоя брехня Йому має бути вибачена мною…
– Я захищав тебе.
– Адже ти не знав, що в нього на душі!
– Зате знав, що в тебе і що в мене! Він тобі не пара… Тримайся, тобі потрібен справжній!
– Друг???
– Чоловік, на якого можна опертися, якому можна довіритися…
… О любов…
Ви гадаєте, знаєте, щ; я вклала в ці слова? Ерос здох на моїх очах!
Я вже не зможу стати учнем, прощавай, вчителю К.!
Тепер я собою навчаю усе навколо бути таким, яким воно заслуговує бути. І, здається, чисті думки мої! Бо сьогодні священний четвер. Я вітаю нових учнів новим тілом.
Я свіжа земля. В мені приймається будь-яке насіння, виростає, стає собою і помирає. Живить мене, щоб я могла залишатися незмінною – родючою і терплячою. Моєю найкращою донькою є жива вода, яка пронизала мене всю – я хвилююся за неї, проживаю з нею кожен її шлях. Мене болять її шляхи, та я радію за неї. Бо її не болить те, що вона – мої рани.
Бажаю стати водою. Усім на світі істотам і речам. Щоб і вони всі, і ти теж! – змогли закохатися у випадкового перехожого, який не входив у твої плани. В того самого, з мостами в очах  :)
У будь-кого випадкового. Хай зустрінуться погляди ваші і зімкнуться навіки, як змикаються в моїх надрах шляхи сумної води. Хай вдарить по ваших серцях моя сутність з великою силою, щоб пам’яталися в поколіннях пригоди мого тіла.
Живи! Принось життя з собою і перетворюй його на вічне коло. Залишай на пам’ять частини свого серця, щоб з ними знаходили священний спокій.
Але не чекай спокою від себе, якщо ти мандрівник. Бо одразу втомиться тіло твоє. Думки знову стануть чистими, але вже не прозорими – …
Тоді, можливо, прийдеш нарешті до храму. За спокоєм.
Стоятимеш на колінах і плакатимеш, роблячи щасливою нещасну воду. Щаслива вода заповнить нутро твоє, яке на встигло ще закам’яніти. В спочинку знаходитимеш єдину радість, а  в радості єдине горе, про яке більше не згадуватимеш. Аскетична особа – здається, чоловік – надихатиме тебе Словом. І очиститься, стане білою, як аркуш паперу, свідомість твоя. Ясний погляд стане символом твоїм. Ти прийдеш. Ти вже прийшов. Хоч сьогодні і не четвер.
Тепер твій притулок тут, і про шлях ти згадувати не захочеш. Принаймні доти, доки цей притулок тримається на Слові, що робить щасливими нещасливі речі. Рухи чужих, що здавалися ритуалами, стануть природніми рухами твоїми і не зможеш згадати себе без них. Якщо це кінець шляху, значить це кінець.
Натомлені ноги відпочинуть і не будуть вкриватися більше подряпинами. В стриманні відкриєш новий світ, який не потребує далекої і важкої подорожі. І ніщо не нагадає тобі про пережите – надійся!.. Аскет даватиме тобі нову силу. І очі його, спокійні від сліз, дивитимуться у твої.
Допоки не почуєш від нього раптом – я люблю тебе!.. Дай мені хоч раз торкнутися твоїх вуст…

     IX.

                О любов.
                Ти сила.
                (Люди)

…Кохання – це така сила, якою можна і займатися. Але, займаючись, можна про неї забути. Здається, з іншими силами такий трюк не виходить…

…І станеш такою, як усі, бо шлях до любові вже пройдений...

…Будеш ходити і опромінювати людей…

… Те, чого ми чекаємо – знак.
      Порушити чекання і зупинитися – свідома відмова від любові…

… Головне в житті – життя. Не заважай собі жити…

… Вона виглядає, як діамант. І від того, яким кольором сяє твоя грань, залежить будова того світла, яке ви разом створюєте…

…Це щось неочікувано світле і спокійне. Непомітне і прозоре. Як повітря – у всьому…

… Коли любов у тобі, ти її не помічаєш. Але коли раптом відривається від тебе – ти пізнаєш її. Висновок – вона існує окремо, незалежно від тебе. Вона дух…

… Кохають усі однаково, і лише шлях до кохання покаже твою сутність…

… Навіть болото стає образом пророди, коли все навколо штучне…

… Любов – як мистецтво. Завжди треба шукати щось нове, аби повірили…

… Тобі відкривається немила людина – а ти вмієш прийняти її поклоніння…

… Це коли не хочеш ставити крапку…

… Любов – це єдина непотрібна річ, яку ніхто не хоче викидувати…

… Справжня любов – це почуття, очищене від кохання. Бо кохання – це лише страх і бажання бути використаним…

… Любов – це ніщо, і в цьому її сила…

… Чим ближче до мети, тим гірше її бачиш. Не здавайся!..

… Любов – усього лише обгортка, в яку можна загорнути будь-яку гидоту…
     (напис ґраффіті)

… це одне з приємних почуттів…

… Включає в себе багато почуттів; їх суміші різняться в кожному окремому випадку, та результат виходить приблизно однаковим. Це як бруд (що б не змішували, все одно він виходить приблизно однаковим)…

… Це те, що відрізняє людей від тварин, те, що відсуває усе фізичне на другий план і дає життю мету…

… Вміння віддавати усе, в тому числі і предмет любові…

…Спокій, зупинка, краса. Безкінечне натхнення. Чекання і насолода ним…

… Любов обіймає все; і дух, і тіло розчиняються в ній, стають єдиним цілим і ніколи більше не розділяються…

… Приходить не сама, але коли збирається геть, то забирає ще більше, ніж принесла…

… Любов зливає усі живі створіння в єдине ціле – можна сказати, що вона є кінцевим висновком з існування світу…

… Це зброя проти усього, що не хоче підкорятися по-доброму…

… Поділяється на інь і янь – чоловічу і жіночу. Чоловіча є чистою і незалежною, а жіноча – сильною…

… Прив’язує людину (іноді – будь-яку іншу істоту) до якогось об’єкта або суб’єкта, виділяє його з-поміж інших і змушує за нього боротися, триматися його і бути йому відданим…

… Любов може мати багато облич – пристрасть, блаженство, ненависть, страждання, сила… Жодне з них у повній мірі не розкривається тому, хто не любить любити…

… Сліпе, всеохоплююче почуття, яке зрівнює всіх на світі перед образом своїм…

… Любов – це радість розмноження, радість усвідомлення того, що частинки тебе живуть у всьому, до чого ти торкнувся…

… Ніщо так не псує ціль, як потрапляння в неї…
(новий невідомий автор)

… Любов – мирне співіснування двох статей (переважно, протилежних)…

… Іноді вона не дає дихати і позбаляє від тіла… Живи такими моментами, нехай вони диктують тобі усе, що їм від тебе потрібно…

… Справжня, всеохоплююча любов робить тебе своїм шляхом на Землю. Не смій суперечити їй!..

… Найчистіше почуття кохання виникає саме, існує саме – і нехай пошуки взаємності не отруюють твоїх думок,..

… Всепереможна сила любові ніколи не приведе тебе до думки, що взаємне кохання може бути лише один раз в житті...

… Не бійся любити того, хто не схожий на тебе – це очищає…

… Вона (любов) – як темрява: спочатку лякає, потім вкриває своєю м’якістю, а наприкінці стає особливим видом освітлення…

… Любов?..

… Любов перемагає усе…
(Усе)

… Вона існує навіть після смерті тіла і є дороговказом для душі. Освітлений шлях – це той, по якому веде любов… Найпростіший і найрадісніший шлях… Тільки не дивись по боках і не відступай від нього…

…  Її можна зустріти в тваринних інстинктах – вони найчистіші і найправдивіші. Не слухай чужих – і тіло твоє буде любов’ю…

Повільно переступай по цих тілах і перетворюйся на різні історії. Вони вчитимуть тебе, лякатимуть, та зворотнього шляху просто немає. Йди на світло – будь нічним метеликом.
Вибирай, на яке тіло наступати, бо ти можеш вбити випадково. Тебе не зовсім розуміють, хоча живуть лише тобою – іноді, не відаючи цього.
Будь мудрою і чистою, вмиваючись в сльозах, в болоті чи в молоці – байдуже… Залишайся сильною і не щади нікого; не сумнівайся ні на мить, якщо бачиш потребу вбити когось на своєму світлому шляху. Витримай саму себе, бо цього замість тебе не зробить ніхто.
Покрий собою усе і рухайся. Мовчи. Відчувай себе – кричи! Потони і радій від цього – захлинайся водою і плач від щастя. Огорни усі тіла і рухайся. Стогни, відчувай – живи! Принось життя з собою і перетворюй його на вічне коло! Терпи свою потрібність – не гидуй ніким, приймай усіх на світі у свої обійми. Засліпи, залий світлом усі на світі очі – спалюй усе, що в них не твоє. Борися. Ріж. Божеволій. Цілуй, облизуй, пригортай – не зупиняйся ніколи! Біжи – в цьому твоє покликання! З’являйся раптом – з будь-якого боку – і ніколи не дозволяй собі помирати! Ти потрібна, тебе гукають, тобою марять – без тебе нічого ніколи з початку не почнеться…
Нагадуй про себе. Ти у світу єдина.
Ти – любов…

… О любов!

… Ти забрала в мене душу, забери ж і тіло, о любов!

…Я злився з нею, доки вона спала поруч. Я увійшов через тіло в її серце, блукав там і радів, шукав себе – а знайшов тебе! Не припиняйся в ній, о яснолика, зустрічай мене в ній гостинно!

… Я віддаю Тобі своє тіло, і нехай Твій дух обійме усе, щоб ніхто ніколи не розділяв нас!

… Стань моєю силою і не дай мені дозволити тобі зникнути!

… Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде Воля Твоя – як на небі, так і на землі…
(Кольорова Тінь)

… Я співатиму з Тобою, про Тебе. Нас ніхто не почує, але спів наш полине туди, де все вже дзвенить від його майбутнього відлуння…

… Не відходь ні на мить від мене, живи у мені! Живи – у всьому! Ти найпрекрасніша, о любов!

Любов?.. Я.
Я була сивим чоловіком.
Він стежив за тобою…
Він безмежно чекав тієї миті, коли сльози перестануть бути твоєю формою. Злився з єством старої груші і чекав. Він вирвав тебе з тих тісних соляних обіймів (тобі це на мить зробило боляче, вибач!) і з силою вкинув у світло, яке приховувала в собі пітьма кімнати.
Безмежно чекав, коли завершиться твоя сила і почнуться нві пошуки.
Я тримала тебе за руку постійно і ставала знову образом сивого чоловіка, коли хотіла детальніше пояснити тобі шлях далі (я розмовляю з Вами тими символами, які ви розумієте). Згадай-но усі мої погляди! Тримайся за них… Тримаймося разом, доки можеш, бо колись і Мною ти переситишся…
Усю мене ти не зможеш пізнати одразу, тож просто віддайся мені і керуй тим, що мені вдалося подарувати тобі!
Живи! Принось життя з собою і перетворюй його на Мене. Перетворюй Мене на вічне коло, яке триматиме свою форму доти, доки Мені буде потрібно.
Даруй Мене.
Не тримай Мене в собі, бо помремо разом і ніхто не побачить нас, не зрозуміє, які ми були прекрасні!.. Тому іменем своїм я наказую тобі і пишу наступне:

Прийми мене серцем і тілом, та не поклоняйся мені. Ти поклоняєшся тому, чого не розумієш – то зрозумій мене! Живи мною, як живеш собою!..

Не дай мені захворіти синонімом чийогось імені!
Не помирай в мені, не розчиняйся в мені! Дай мені розчинитися в тобі і, якщо треба – померти. Зроби мене історією, що має початок і кінець, інакше не осягнеш мене на цій землі…

В мені немає брудних речей – є лише забруднені…

Ви давно вже розгадали усі обличчя сутності моєї – та вам подобається жити і не розуміти :) Тож живіть мною, не відволікаючись, пізнавайте в мені стільки, на скільки стане вашого короткого життя! Не просіть більшого, бо нема на це волі Моєї.

Не бійся. Бо не пізнаєш мене ніколи. Перестань боятися. Більшість релігій Твоїх побудовані не на повазі до мене, а на страхові моєї відсутності…

Оживляй мене в найнеочікуваніші моменти – це надасть тобі сили і свіжості думок.

Не думай про мене, бо це заважає мені бути. Просто існуй мною.

Коли стає важко дихати, звільнюй мене від кохання…

Якщо хочеш безболісно повернутися в минуле – зроби його майбутнім!

Біжить той, хто боїться! Зупинись!!!

Хто відсторонив свої почуття від об’єктів почуттів, безсумнівно, володіє стійким розумом…
    (Біла Тінь)

Стань мною, покрий собою усе, і… –
 




     X.

Коли твоя форма втомиться від розуміння, ти попрощаєшся з минулим. Ховатимеш в собі багато усього, покриваючи його світлотінню. В тобі відпочиватимуть. Тебе чекатимуть. Щоби не називати більше ніяким ім’ям.
Станеш тишею.

І я теж – тиша. Я, виявляється, довго йшов до цього.
В мене немає нічого, навіть власного звуку. Немає болю, немає і відчуття часу. Зате є історія, про яку я забув. Яка стала непотрібною. Є багато звуків, абсолютно різних за походженням, які я не чую. Вони творять мене і мою історію, я змінююся і виглядаю як діамант. Гранями мого діаманту є твої емоції, пориви, твої слова, твої рухи, мрії – ти малюєш мене. І від того, яким кольором сяє твоя грань, залежить будова того світла, яке я приховую. Я не маю зовнішньої форми, і тому не можу померти. Я – надійна схованка. Я непереможний, тому що не збираюся ні з ким змагатися. Мене нелегко позбутися, бо я – основа усіх основ, і усіх історій, і усіх на світі звуків..
Всесвітній порядок. Так, я є той самий Святий порядок. Який робить речі собою. Примушує сприймати все в гармонії непоєднаних-непоєднуваних речей і жити лише своїм шляхом.
Лише…
Лише своїм. Пам’ятаєш – "порушити чекання – гріх… те, чого ми прагнемо – знак"…
Пам’ятаєш ці слова…
Вони тут. Я відчуваю їхні крижані сліди, які ніхто не бачить і вже не побачить ніколи. Але вони тут. Бо тут усе.
Ти чув мене після злиття свого тіла з іншим? Я був поруч. Справжній. Природній, такий, як є. Ідеальний і непомітний в своїй щоденній, побутовій красі.
І тоді ти відмовився від себе – ти відчував, про що я тобі не шепочу. Відмова від земних бажань, утримання від них – це теж творчість… Ти творив те найновіше, чого не розуміє жодна істота, яка не дала мені побути володарем.
Своїм володарем.
Я панував у тобі, коли ти намагався уявити щось з вашого можливого майбутнього… ти майже відчув, як я мовчки благаю тебе не плакати.
Ти розумів, що ти робиш? Ти розумів…
Дякую, що не забирав руки своєї від мене… і не керував замороженим світлом, яке я розлив у твоїй душі. Святим, чистим світлом, яке показало вам шлях… Святий шлях…
Твої невиплакані сльози були новою водою – вона вміла мовчати.
Тиха вода.
На її дні – сильні ноги королівни, яка стояла у воді і дивилася вгору – на це дивне, нове світло. Це тривало годинами, віками, чи це була мить… Невже вона рахувала?.. Вона просто дивилася. Вона була мною (вже – нами). Милий, вона знала теж… Ти бачив це?.. Вона бачила і знала, що ти робиш… Вона розуміла – і це був ваш найкращий твір на цій землі. Ви заслуговуєте на мене…
Ви іноді можете розмножувати мене…
Ви навчилися не тікати від смерті.
Дихати замороженим повітрям і відображати безмежно в очах оте заморожене світло, яке зупинилося ніби на мить і застигло в тій миті назавжди. Навколо було дуже холодно. Надто холодно.
Те світло було сонцем, яке світило холодові. Воно не мало тепла. І я торкався їх обох. Сонце і холод знайшли в мені своє спасіння, бо я обіймав їх так, як не вміє більше ніхто. Вони з’єдналися так, як не змогли б ніколи…
Заморожене світло прозорою зернистою стіною заповнило простір і покрило собою усе. Нічого не рухається в ньому. Природа застигає у кожному своєму стані – кожен стан є окремою історією… З власним початком і кінцем… Їх ніхто ніколи не почує і не побачить, бо вони в мені. Я їх не приховую – просто ані словами, ані кольорами їх неможливо відчути. Їх неможливо і пережити. Лише пам’ятати, не думаючи про спогади.
Заморожене світло керувало вустами померлої у воді королівни. Її вустами я ворушив тоді, коли усі виплакані сльози і слова закінчилися. Я став тією молитвою, яку вона так довго намагалася вимовити. Я став тими словами. І їх ніхто не почув – це були найсвятіші слова. Тиха вода поклала на них крапку. І тоді королівна перетворилася на власну думку. На ту, що так довго визрівала в ній – я дав їй нарешті зрозуміти, що їй від мене було потрібно. Ми зустрілися, і тепер усе, що між нами сталося, залишиться навіки тут. Я забрав ту її частину, яка боялася, роз’єднав з тою, яка прагнула… Це дивно тобі?.. Ці частини мусили окремо померти, щоби знову ожити разом. В мені. Щоби стати нічим і заповнювати собою усе. Ти пам’ятаєш ще своє життя? Воно часто доводило тобі, що ти ще потрібен… Ти радів з цього, щоразу дивувався, впевнювався, що потрібен ще життю. І не міг зрозуміти, чого ж від тебе потрібно…
Я привідкрию для тебе деякі таємниці, хоча це може мене трохи порушити… Можливо, я навіть відчую біль, який в мені прихований…
Щоразу життя від вас чогось хоче, щоразу змінює закони світу і лякає вас цим; змінює свої форми і не дає вам розуміння… Ти теж боявся…
А ще ти любив і ненавидів…
А ще – просив пробачення…
Життю потрібні твої емоції, твоя енергія! Потрібен ти, ось і все!.. Можеш шукати в цьому глибокий зміст, а можеш і не шукати… Більше таємниць тобі знати не потрібно… Не потрібно і небезпечно, в мені багато усього, і усе дивним і простим чином можна скласти у чіткі правила… Ти зміг би керувати світом… Чи не замале твоє життя для такої ролі?.. Тобі не вистачить навіть усього вічного буття твого, щоби осягнути усе, що в мені приховане, і тому я спокійний. Ти не вкладеш мене в правила, бо не бачиш мене усього… В мене немає зовнішньої форми, сприймай мене як всесвітній хаос. І знаходь у мені надалі усе те, що дає тобі жити… Адже в мені є і життя… В мені насправді багато життя, я найкращий стимул для руху і пошуків. Я тихий хаос, який не дозволяє тобі оволодіти усім; я не дам тобі відчути себе самотнім через розуміння, через осягнення буття, тому я є святий Порядок речей… Порядок, що зрівнює усіх на світі перед лицем своїм, перед лицем мовчання і бажання спокою… Перед прекрасною, особливою байдужістю, яка бажає стати лицем твоїм…
Ти відкриєшся їй?
Я тобі відкрив багато…
Багато чого прийшло до мене за спокоєм, тут воно зупиняється поміж смертю і життям, застигає і просто існує. Це найрадісніше буття, бо воно не відчуває тої радості… Ніколи не піднесться і не впаде, не розгнівається і не зійде з розуму від щастя… Щастя… Як ти розумів його?
Тебе заполонила друга частина мене – ти вже виріс у мені… Ти почав знову жити, але в тобі змінилось головне – сенс того життя… Ним стало спокійне, освітлене зсередини ніщо. Ти став мовчанням про радість, і життя твоє зупинилося назавжди. Ще на землі. Ти увійшов у незаймане світло, яке приховувала пітьма, щоб викресати там власний вогонь, щоб дужче палала ватра рожевого полум’я, викликана силою твоїх минулих страждань і несамовитої, болючої уяви. Ти розчинився в собі і тепер вже не гнітить тебе голе беззахисне тіло самотньої людини, що стоїть у якомусь дивному просторі і тремтить від пошуків чогось усередині себе. Ти бачиш те тіло в дивних оточеннях, які не здаються тобі різними. Ти бачиш його без минулого і без майбутнього, піддаєшся мені і розфарбовуєш простір своїми минулими емоціями, даєш отому тілу щоразу інші імена, щоби воно згадало свої минулі значення, свої відчуття – адже їх можна знову вкрасти з мене… якщо хтось захоче цього.
Споглядаєш, як те чиєсь тіло оповиває весна, як я наповнююсь звуками і стаю неоднорідним, гнучким. хвилюючим (в глибині душі ти розумієш, що я можу лякати, але тобі зовсім не хочеться думати про це)… Бачиш, як тіло наповнюється тими звуками і чекає когось, задивляючись на обрій, що поступово стає все ширшим і ширшим в його очах. І погляд їхній стає безкінечним, веде мене за собою, показуючи освітлений шлях, бере мене за руку і заспокоюється, потрапивши під світлу смугу ледь теплого проміння. Проміння оточує погляд вершниками на білих конях, які стережуть обрій від усього, що може порушити мене і мої дари. Я готую цей погляд до першої з трьох крапок, що стоять в кінці, до найболючішої – обрій ось-ось вкриється мостами – справжніми, з піску і каменю – це минулі шляхи болю, шляхи, що водять по колу у формі земної кулі, підперезаної шляхами пустоти (я не відпускаю руки, яка не тримає мене, відчуваючи мою ідеальну безформність).
Твій погляд злегка здригнувся, і все зникло. Назва, яку ти дав тому тілу, зникла в мені і знайшла нарешті своє місце поза твоїм обрієм, ти більше ніколи не потребуватимеш її. Твій погляд стає прозорим, ти кажеш чомусь "привіт" і воно теж зникає у полоні моїх лицарів, які стережуть твій обрій. І сон твій став прозорим – адже ти віддав мені усі свої фарби, якими розмальовував світ, які ставали іменами, починали діяти – найгарніші фарби тепер ти знайшов у собі. У тому ледь теплому промінні, що живить тебе ще й досі…
Тримайся за мене. хай не гнітить тебе примарність цього ґанку, не вдивляйся в ці прекрасні деталі, не милуйся оздобою… Не дай собі знову заплющити очі – порушити мене ненароком…  на мить… і усе знову розчинилося в мені, стало на своє місце…
Я не маю нічого з того, що ти мені віддаєш, в мені усе руйнується саме по собі, руйнується повільно і непомітно для себе ж. Ніхто і ніщо не знайде тут жодної речі, жодної думки, жодного бажання – я надійна схованка, бо мені нічого втрачати. Моя часткова смерть може перетворитись на твою вічну, та я ніколи не дам тобі цього відчути. Нехай захистять тебе від тебе самого мої білі вершники, які безмежно чекають, підперезавшись мною.
Кольори в твоїх очах божеволіють, та ти цього не бачиш, не хочеш з ними прощатися – ти вже зрозумів, що прощаються з тим, що відчайдушно надіються зустріти знову… Просто ігноруєш, і вони стають прозорими… ти знову забув.., і тиха вода здобула нову невидиму хвилю, застигши нею… її зловили білі вершники, і обрій твій сповнився останнім безсилим рухом твоїх кольорів, кольором бруду і бідності. Тіло на обрії на хвилю здалося тобі страждаючим і через це ти згадав, що хтось чекав на тебе, оповиваючись таким станом… Дай мені це… – і ти даєш. Ти більше не плачеш. Останні кольорові тіні побіліли і стали прозорими. Білі вершники щезли.
Ти вмієш дивитись так, як я… Ти став моєю будовою. Цього стану ти не забудеш ніколи, та якщо захочеш знову побути самотнім, тобі дадуть ім’я.





     XI.

І станеш тим, чим заслуговуєш бути.

Очі засліпить рожеве полум’я світанку. Трефовий хрест яскраво-чорним кольором палатиме над човном вдалині, лежачи на небі і передвіщаючи захист на сьогодні. Золото небокраю, та й усього оточення – палаючи, закликаючи… Яскравість цього незвичного буття – приваблюючи, заспокоює.
І знову життя присвячується навчанню жити у цьому вимірі. Знову – шлях, знову – краса, криві усмішки… Тільки сірості навколо немає – все, навпаки, засліплює. Кольори до неможливості яскраві, події по максимуму цікаві. І є рух. Звичайно, зовсім не такий, який можна було б уявити…
Ти лицар.
Це легенда. Легенда про безногого лицаря, який посірів від голоду, і від горя в нього виросли маленькі роги.
Твій рух розпочнеться фразою: "Королю! Завжди знайдеться той, хто зможе тобі заперечити. Якщо ти не зустрінеш таку людину, будеш називатся переможцем". (Король той мав довгі золотисті локони, майстерно укладені. Він був красенем).
Твій рух – це сила і швикість думки. Магічна сила, яка гігантським поштовхом викине тебе з палацу, пронесе крізь товсті стіни, перетне тобою огорожу з трояндових кущів і приведе тебе до того самотнього берега, з якого ти народився. Там ти сидітимеш вечорами і шукатимеш. Шукатимеш в серці короля, в своїх снах, в жінках, на кладовищі і т.д. Шукатимеш, задивляючись в непрозору гладінь води, поверхня якої викидує все, що колись пливло або топилося. Шукатимеш в культових спорудах, в інших країнах, у випадкових речах. І не буде миті, вільної від думки. Кожне слово твоє влучатиме точно в ціль, і все підкориться тобі. В тебе не буде часу навчати цьому інших, але ти все зробиш замість них. І відчуватимеш від цього якусь огидну насолоду. Огидну – бо вона чужа. Насолоду – бо вона твоя.
Шукатимеш.
Того, хто зможе заперечити королеві.
Прекрасний король.
Чому він не радіє?
Очі його благають, коли він дивиться на тебе. Щось не дає йому спокою.
І ти рушаєш замість нього, стрімголов летиш туди, куди не дістанеться ніхто, окрім тебе.
Чому він не радіє?
Адже від нього радіє усе, що вміє радіти!
Прекрасний король…
В його серці ти не знайшов.
Піддані короля, зібравшись на кришталевому березі, святкували день повернення і кидали у воду усе, що не топиться. Вода несла дари туди, де вони були потрібні, бо таким був наказ золотоволосого короля. А сам король, одягнувшись у шовкові дрібновишиті шати, сидить на ґанку і чекає того, хто має прийти.
І той не забарився. Перед очима короля повстало незвичне видовище – сірий чоловік без ніг.
– Королю! Завжди знайдеться той, хто зможе тобі заперечити. Якщо ти не зустрінеш таку людину, будеш називатся переможцем! – мовив він.
– То допоможи мені чимось! Допоможи не втратити все! Я починаю собі набридати! (Король просив мовчки, просив поглядом, сповненим поваги).
І ти – лицар, якого знайшли для короля – теж подаєшся на пошуки для короля.
День повернення вдався на славу.
Благородний король.
Він багато мовчить і просто дивиться. Гарнішого, ніж він, ти не знайшов. Навіть у власних снах. Не знайдеш і сильнішого. Нічого не принесе тобі вода, яка б’ється об каміння і повторює твої слова.
Лицар задивлявся в пісок, шукаючи усе, що в ньому приховане. Поглядові його думки відкривалися піщані рівнини, які король створював своїми долонями для того, щоб написати на них гімни своїм улюбленим жінкам.
"… Це як повітря – у всьому
      Сила, позбавлена болю.
      Непомітна і прозора…" –
багато подібних написів короля ховалося у надрах минулого, у пам’яті знову вирівняного піску.
"… Я віддам повітрю твоє тіло,
     а духові дам обійняти усе,
      щоб ніхто ніколи не розділяв
      тебе і мене, землю і воду,
      щоб сяяли дужче грані наші…" –
пласти піску розкривалися і розкривалися тобі, один за одним, швидко, рівномірно, а ти непорушно терпів і чекав висновку. Світ розвіювався сторінками непереплетеної книги та не зупинявся на чомусь одному.
Єдине ти зрозумів – краса любові короля і вміння її виказувати не знають меж, пронизують простір і час і не мають кінцевої зупинки.
Прекрасний король…
В коханні його ти не відкрив нічого нового.
А тим часом усі радіючі люди, сміливці, зібралися на кладовищі біля ватри. Іскри вогню торкаються їхніх тіл, цілують погляди і вселяють в них спокій, бо такий вогонь викресав король для підданих, яких цінував більше, аніж власну смерть.
Темно-криваве небо пахло фруктовим чаєм і кольором своїм нагадувало королеві про те, що він не встиг ще чогось зрозуміти. Теплі хвилі огортали берег, пестили сильні ноги короля, а легкий вітер кожним поривом приносив знову і знову слова того, хто сидить поруч: "Королю! Завжди знайдеться той, хто зможе тобі заперечити. Якщо ти не зустрінеш таку людину, будеш називатся переможцем"…
З кладовища лунали інші фрази, уривки з яких лицар складав, як мозаїку, намагаючись вибудувати якусь відповідь, хоча б абсурдну. (В абсурдних відповідях і в абсурдних, випадкових речах король дуже часто знаходив істину, формулював її у гарні речення і узаконював. Щоби ніхто не знав сірості і суму).
Щороку слуги короля  ходили по світу і шукали нещасних людей, щоби зробити їхнє життя гарним, та ніколи не знаходили таких. Не було в тому світі нещасливих речей, дуже довгий час не було.
Та кільканадцятого року відчув король якусь зміну, її принесла звідкись чужа, сумна вода. І наказав король слугам відшукати те або того, хто страждає. І наказав король привести його у свій палац, утішити, обігріти і зарадити болю. Щоб ніколи більше не було сірості й суму.
В Той день слуги прибігли швидше за вітер, принісши звістку – неочікувану, нову, неприємну для золотоволосого короля. В палати занесли посірілого від голоду чоловіка, в якого від горя виросли маленькі роги. Король наказав посадовити його біля себе і залишити з ним сам на сам (очі того чоловіка мали непрозорий погляд і незрумілий вираз). Король розглядав його і уся розкіш, що була навколо, запитувала чоловіка. Усе питало – звідки? Навіщо ти такий? Адже неможливих речей не існувало для короля, який в ту мить сидів, приголомшений новиною. Тіло короля виказувало душевний спокій і незвичайну силу, та зараз він був схожим на дитину. Хіба чогось не вистачає в цій державі? (Король питав не словами, а красою оточення).
– Королю! Завжди знайдеться той, хто зможе тобі заперечити. Якщо ти не зустрінеш таку людину, будеш називатся переможцем! – промовив сірий чоловік.
Вони зустрілися поглядами. Спочатку різними, та раптом погляди ніби вистрілили один в одного і злилися в білу тінь, яку бачили лише двоє цих людей.
– Будь моїм найкращим лицарем, якщо є на це Твоя добра воля – вуста золотоволосого короля промовляли твердо, з надією в голосі.
 Він довірив усе сірому чоловікові, який став таємним лицарем. З тієї миті лицаря носили за королем повсюди, а він націлював свою думку на всесвіт і мчав швидше від вітру туди, куди кидала його власна сила. Нічого не лякало короля, і все, що бачив лицар, він сприймав як належне. Виправляв усі дрібні помилки – і ніколи не ламалося слово, і ніколи не порушувався закон.
Спокійнішого правителя ти не знайшов у жодній релігії, у жодній культовій споруді.
Чому ж він не зупиняється, цей найдостойніший чоловік? Хіба не він зробив усі речі живими і достойними бути?
Ти, лицар, навчав його швидкості. Тій швидкості, яку обрав і здобув на самоті. Яка накопичилася в тобі і вміла говорити, промовляти мовчки своїми знаками. Вона промовляла: "Королю! Завжди знайдеться той, хто зможе тобі заперечити. Якщо ти не зустрінеш таку людину, будеш називатся переможцем. Та ти її зустрінеш! Вона вже дуже близько".
Напружилося тіло короля від такої звістки, але не злякалося. Прохолодна хвиля усвідомлення нового, усвідомлення близької зміни огорнула сильні м’язи і дух короля. Він дивився просто і мовчав. Дивився прямо і бачив перед собою якісь натяки на майбутнє в димі листя м’яти. Дивовижне натхнення опанувало ним – немовби кожне відчуття почало створюватися заново; все створювалося дуже швидко і незворотньо. Король відчував себе діамантом – світло, що він випромінював, було незмінним, та грані переливалися щомиті в ритмі нових почуттів і перших зірок.
Він залишився на самоті і відчув у собі щось неприборкане, про що раніше не здогадувався (воно не гнітило його, просто дивувало і, виявляється, довго визрівало в ньому). Багато радості принесла сьогодні самота.
Яскраво-жовтий вечір розгорався над полями і всі трави починали готуватися до сну. Кохані дівчата прийшли помалювати солодощами за традицією цього краю. Вони знали усе, що подобається королеві, а король вгадував їхні бажання ще до того, як красуні їх усвідомлювали. Лицар навчив його швидкості думки.
Чому ж він не припиняє сумніватися, цей сильний чоловік?
І ти подаєшся на пошуки в далекі краї, подаєшся назустріч тому, хто невпинно йде в твоєму напрямку. Ти намагаєшся спіймати його за руку і поглянути прямо у вічі, повернутися до нього обличчям і побачити хоча б натяк на відповідь, хоча б якийсь абсурд.
Ти несешся назустріч ночі, назустріч усьому, що вона тримає в собі, і легка тривога за короля оповиває твою вистраждану душу.
Пречистий король!
Чому він не бачить свого місця у світі цих яскравих речей? Чому не знаходить відпочинку на м’якій траві, яка вкрилася срібною росою і готова прийняти в себе усе, що встигло змарніти за день?
Далекі краї відкривалися тобі як на долоні. Ти ковтав їх силою думки і стріляв у напрямку країни короля. Він отримував твої описи серцем і був щасливим. Був щасливим. Він знав – золотоволосий король – що мета його дивного натхнення все ближчає і ближчає. А ти – сірий лицар,що свідомо обрав страждання – літаєш по світу і хапаєш усе, що стає в пригоді.
Тебе мучив голод.
Він був обличчям твоїм, і тому ти звик до нього. Муки голоду не турбували твого серця.
Ти лицар.
Безногий сірий лицар, що свідомо обрав страждання й голод. Обрав тіло, яке хтось колись наважився частково відібрати і подарувати природі. Ти дарував природі усе – ось тут потрібні були і твої руки.
Ти лицар без рук і ніг, але твоя сила перетворює на себе усе, що торкається твого погляду.
Ти сидиш біля короля і дивуєшся незворушності його погляду, сповненого безмежної поваги і легкого здивування. Сьогодні ти теж мовчиш і просто дивишся. Ти найпрекрасніший.
Ніч повернення вдалася на славу.
Благородний король.
Він дарує кожній істоті по звуку, який лікує тіло. Сьогодні усі звучать разом, бо таким є наказ золотоволосого мага (кожен звук лунає по-своєму, і все дзвенить від їхнього відлуння). Це Ті пісні, які вміють літати і зцілюють усе, що не живе.
Ви співаєте разом.
Король подарував усім по слову. Щедро роздарував усі слова, які можуть зцілити будь-яку душу – навіть ту, якої нема.
Ви говорите разом, створюючи дивовижну риму, вибудовуючись у незбагненну логіку. Природа керує вами, щоб Ті вірші ставали щоразу довшими і справжнішими.
Ти дивився на це збоку і не розумів, в чому ж справа?
Той, хто йшов сюди, почав бігти і ніс з собою щось нове, оповите новим кольором і новим життям, та чим ближче він приближувався – тим гірше ти відчував його.
Ти лицар. Найблагородніший.
Думка твоя найшвидша і сила твоя найбільша на землі. Багато принесла тобі самота , яка бігла по твоїх жилах – а ти і досі шукаєш. Шукаєш того, хто зможе заперечити королеві.
Король мовчить і просто дивиться вперед. Дим затуляє його панораму м’яким, ніжним запахом, і поглядові його розкривається усе твоє життя.
Прекрасний король!
Він пишається тобою, дякує тобі. Ти його найкращий гінець, його найвірніший лицар. Кращого, ніж ти, він не знайшов.
Усі піддані раділи яскравості, і не було місця, вільного від щастя. Все опромінювалося ним і, здавалось, зараз вибухне – це подобалося всім.


Король сидів біля дзеркала, дивився в нього і палив. Дим від листя м’яти створював враження білої тіні, і в цій тіні король бачив своє відображення. Він здавався собі сірим, немов туман. Погляд його не мав конкретного відображення в цьому димі і здавався непрозорим. Король дуже зголоднів і відчув від цього якусь огидну насолоду.
Йому сподобалося сьогоднішнє своє відображення.
Може, дійсно, страждання не вистачає в цій державі?