Екзистенцiя любовi

           (казочка для діток)


З глибини, зі споконвічного світового сну, в якому ховається і ховалося завжди усе на світі, виринув темний подив.
Він виріс там.
Його не помічали. Він був сам.
Зовсім сам.
І він почав чекати.
І чекання було справджене.
Він зник одного разу і більше ніколи не з’являвся у такому вигляді, в якому народився.
Він переодягнувся.
Він змінив своє буття.
Він став Нею.
Йому подобалася ця роль. Вона вилупилася з нього, мов з яйця, і він влився в неї.
Він став Тою, що живе сама по собі.
Любов живе сама.
Вона живе у печерах, на камені та під камінням, злітає у повітря і розбивається об землю дрібними порошинками зла чи добра, мертвих пересохлих тіл чи пекучого сухого піску, принесеного вітром, снігом чи сонцем палючо-лагідним, громом чи просто тишею – в залежності від того, хто її кличе. Вона може співати нечутним голосом, видобуваючи звуки з дрібних уламків скель, що віками лежать поміж хвилями струмків і струмочків, морів і океанів, вона може мовчати, підіймаючись туманом з боліт, озер і мертвих річок.
І вона ховається. Від злих очей, від сорому людського, від світу тісного і від тих, що кличуть її не на її ім’я. Ховається у ревнивих вчинках, у страшних протилежностях і у дитячих снах, з’являється під чиєюсь маскою – так вона ховається.
Іноді вона виходить на прогулянку, щоби подихати часами і пейзажами – і її не зупинити в моменти прогулянки. Вона любить бути сама, усі мовчать і озираються, коли вона проходить повз. Жодна душа не сумнівається, хто саме пройшов повз, але в такі моменти про неї не говорять. Бо вона може бути небезпечною. Вона одягнена в сіро-коричневий, злегка поношений плащ, вона тримає в руках парасольку від уявного дощу, бреде по сірих калюжах у пітьмі червонястого вечора – і все одно її упізнають. І бояться, немовби вона може вбити. Вночі вона іноді блукає по кладовищах, перекинувшись на чорне зло і йде по-справжньому лякати тих, хто від зла лише зла чекає – боїться його.
Вона – незмінна і болюче точна, повторювана, циклічна і невблаганна. Завжди однакова, але люди не вловлоюють її у вирі речей, тому і не впізнають у страху, біді, зраді і вбивстві. Вона – контури, а не зміст, але її сприймають лише в трояндах і сонці, в крайньому випадку – у сіро-коричневому простенькому плащі, тому вона ходить і дзвенить, мов бовдур, до якого прив’язали бряцкаючі кайдани.
Але приходять хвилини, коли набридають їй маски – і тоді вона скидує свій поношений плащ, щоби походити голою, щоби провітрити тіло і побути первозданним темним подивом.
Тоді вона обережно торкає ногою брудну калюжу (нога її не тоне), стає навшпиньки і опиняється у вимірі будь-чого, що вона хоче побачити і зробити своїм. Одна з прогулянок привела її до закоханої парочки – жахливої і не по-людському сильної. Два різні всесвіти зійшлися у поєдинку способів мислення і поведінок; два ворожі табори зачаровано зупинилися і застигли посеред битви, вдивляючись у незнайомі поки-що погляди одне одног. Дві тисячі пронизливих променів захопило в полон усе, що стояло на шляху – його розум і її серце. І почалася священна війна. Не на життя, а на смерть. Хто переміг?.. Переможця визначить переможений, або ж нащадки.
Але любов не була ціллю цього змагання – вона була її суттю і єдиним сенсом, і тому завершення бою не хотів ніхто, адже це означало б кінець. Кінець процесу – болісного і смертельно прекрасного.
Він – діяв нечесно. Обмежений людський розум створював витончені комбінації і віртуальні сітки, в які Вона мала потрапити. Він ладен був напасти на неї з темного провулку, він ненавидів її думки про себе і підкидував під ворота заговорені на смерть дрібнички – аби ж вона померла! Тоді він стане Її переможцем – в ім’я любові.
Любов… Він зовсім не думав про любов, і тому вона спокійно вела його, штовхаючи в спину.
Вона ж керувала – і керувала жахливо! Жахливо вміло! Ні, не Ним – а самою любов’ю – любов приречено позіхнула і відтяла серце нахабі. А Той, хто діяв нечесно, виявився апріорі переможцем. Зло випадково виявилося любов’ю. Людяною і простою. Таких вона благословляє – і любов торкнулася змученого чола, усміхнувшись і зникши у пітьмі його сили.
Любов вийшла з лісу на галявину, тьмяно освічену якимось світилом. Це вона світилася, щоб зігнати нічні тіні з листочків і пелюсточків, стежинок і доріг, слідів від коліс та кроків тих, що шукали тут. Той, хто заблукав – той не знайшов.
Вона засліплює свої ж очі тьмяно-білим сяйвом, трохи втомлено і байдужо вдивляється вдаль, мружачись, і знову розчиняється в усіх світових межах так, щоб її було не впізнати. На світанку вона народжується з каменю, дихає і пітніє, щоби зусиллями досягнути ідеалу. Вона переливаєтсья на сонці ледве помітними, крихітними зблисками мінералу, прагнучи теплої води, щоби зігрітися і розпалитися на сонці. Вона чекає. Спокійно лежить віками, світанком дихаючи і світанком будучи. Вона народжується з темряви, зі споконвічного світового сну, який приховує у собі так багато майбутнього… Вона твердне у цьому стані і стає основою для своїх власних мрій, стає домівкою своїх власних почуттів. Вона формує сама себе – неквапливо і безперервно, щоб потім вчити цьому – саму себе… Вона завиває кокони, які ховаються у невідомих порожнечах і чекають свого часу.
А вранці вона стікає водою з каменю. Впаде краплею гучно на пісок і розчиняється – захоплює, полонить. Вона з’являється знов і знов, просочується і виділяється, хвилею налітає і розпливається у тобі, і у воді опиняється, щоби бігти, текти, битися об пороги скелясті, перемішуватись і відображати усе на своєму шляху, омиваючи корені рослин і думок – щоб швидше дійти до берега і перевтілитись. Вона п’є соки і стає сильнішою, проростає і впивається в землю, вибиває нові паростки і пнеться димом догори – аби встигнути до вечора  втекти на власних ногах чи крилах подалі, в гущавину, туди, де ніхто не знайде і не опорочить. Так вона ховається.
На її галявині пусто. Колір у неба червоний, і дух червоний… Лише сніг лежить білий. Любов сіла у холодну калюжу і розпачливо заплакала. Вона втомилася від тіла. Вода прийняла її, розчинила і ввела в оману. В омані виявилося багато людей...
Наприклад, ці двоє. Вони далеко одне від одного. Двоє божевільних поетів – він і вона. Він – зтер з лиця землі усі свої вірші, аби лише вона звернула увагу на його нове ім’я. Вона – позбирала його муки в жменьку, неквапливо висипала на люстерко і вдихнула, як кокаїн. В неї творів, навпаки, побільшало. Він – (а він усе чекав…) – розгублено плакав і шукав себе в цих творах, не помічаючи своїх рис у комічних і негативних персонажах. Так Вона любить – адже любов, різнолика і жорстока. Вона сестра Фортуни, хоча втратити її легше, а ось позбутися – неможливо.
Любов піднялася навшпиньки і побачила себе немов через брудне скло старенького вікна, знервовану, зв’язану і нацьковану на швидкоплинні вогники, що мерехтять то тут, то там і намагаються ввести в оману, граються з тобою, збиваючи зі шляху і заманюють кудись у нетрі – просто так, для розваги. Вона зверхньо окинула оком ті вогники, зажурено подивилася на брудну поверхню калюжі, в якій вони відбивалися, і позіхнула. Вона благословила п’яну поетессу на життя, зтерши в одну мить усі спогади про Того, хто пожертвував суттю заради назви. Він - здригатиметься  щоразу від кожного нового твору, а потім рахуватиме до п’яти – і проклинатиме. І вони житимуть цим, адже любов благословила їх на життя. Разом – хоча і не поруч… Вони не зустрілися ніколи – любов цього не бажала – але їхня історія не залишилася без відлуння у цьому скупому до справжніх звуків Всесвіті.
Любов подалася вглиб темного нічного лісу, який розкрив до неї свої віти-обійми.
Сьогодні вона розчиниться у власних обіймах і тихо сумуватиме – чи то через непоясненність краси усього світового буття, чи то через сльози, що накопичуються в глибині її єства, чи то просто від самотності.
Любов – найсамотніша.
Вона, мов одинока богиня у людській подобі, блукає по витоптаних і запилючених дорогах, аби посміхатися сірості і перетворювати її на рушійну силу. На різні, різні сили – на жадобу, на злість, на жалюгідність і нестримність, на порив і свідому глупість, на прагнення тиші і на творчість – якою б вона не здавалася... Любов – це увесь світ, який є більшим, ніж хотілося б. Любов оправдовує усе, хоча в той самий час є і найжорстокішим суддею.

*   *   *   *   *

Вечірній ліс горів особливим, диким полум`ям, яке бачать лише боги. Це споконвічне тваринне полум`я, яке дивним спокоєм і неминучою жагою тисне донизу усі енергії і змушує їх залишатися на землі. Саме тут, о такій порі, люблять блукати потаємні бажання людські. Тут – материнське лоно і материнське прокляття, тут збираються мрії докупи і вибухають хаотичними вогнями – їх можна побачити в ці миті і запам`ятати навіки. Тут розквітає цвіт папороті в людській затуманеній уяві, сюди затягують перелесники і пері, тут відбуваються найстрашніші оргії і найсвященніші обряди.
Тут тихо, вічно і зелено.
В лоні любові. Тихо, вічно і зелено.
Любов втомлює.
Вона ховається поміж тінями повалених постаментів і розпещено потягується, не бажаючи здійнятися на ноги.
Вона здатна вбити чи перетворити на вбивцю кожного.
Вона – діва.
Незайманими рухами, що просякнуті росою, вона тихо змінює усе на світі – щоб на ранок світ прокинувся новим, і все почалося спочатку.
Вона – символ.
Вона ховається у гарних словах, у розбещених рухах, у сльозах гніву чи вибачення, у вологості жіночої пітьми та чоловічої безрозсудності.
Любов змінює...
Така її природа...
Вона губиться у глибинах кожного жителя Землі, щоби її неможливо було викорінити. Любов росте, руйнується і руйнує, відновлюється і відновлює – але смерті їй немає, бо вона сама – смерть.
А смерть – це любов, якщо придивитися ближче.
                Афродіта.