Турне

Одеса. Ніч.

Звірячий інстинкт гнав мене подалі від небезпеки, від запахів, від гучних звуків, від спалахів вогнів, від чужих істот, від зграї галасливих самиць. Почуття самозбереження підказувало, що треба залізти в нору, перечекати цей галас, лемент, печію від вогняної води. Ще щось, що бентежило невловимо, але досить відчутно.

Загроза! Де ж моя нора? Де печера, в якій затишно горить полум'я, в кутку навалено запашних трав, а на стінах можна відмічати динаміку мисливства: скільки мамонтів впольовано за поточний період, які плани на наступний квартал, які технології застосувати для підвищення мамонтополювання. А також можна записати тези для семінару. Місця багато, навіть стирати не треба.

Вийшов на доволі рівну місцину, принюхався, потупотів ногами — твердо. Помітив територію, дурненько посміхнувся, подивившись на місяць. Хотілося завити, але стримував все той же страх. Десь вдалині щось зло загарчало, глипнув, обдивився навкруги. Позаду була печера з якої він виліз, звуки і запахи пробивались досить відчутливо. Попереду  рівним світлом горіли вогні, треба роздивитись що там і чи нема поблизу мамонтів або якихось хижаків.

Підкрадався потихеньку, у голові кружляли вогняні кільця, заважали чигати на небезпеку. Сахався від кожного звуку. Та ніч - вона завжди ніч, загострює всі відчуття, посилює їх, збуджує в нас те, що ми пильно ховаємо вдень. Тому ступав  впевнено, як належить воїну, тихо, як личить мисливцю. Вогні наближались. Загроза відступила. Ніч тепла наганяла сон. Ось останні кроки до тієї межі, де вогні відвоювали територію у ночі і розфарбували її у копію сонячного світла.

Несподівано ліворуч донеслось тихе гарчання, він пішов на звіра, гарчання посилилось. Не простий той звір, ослабленому мисливцю голіруч його не приборкати. Гарчання перейшло в ревіння, і він з розгону кинувся у печеру, у маленьку нірку, щоб перечекати, коли звір піде своєю стежкою. Упав на щось біле і слизьке, думав камінь, але не забився, охопив міцно це щось і затаївся. Рев не вщухав, прийшлось заплющити очі і закрити вуха руками. На якийсь час допомогло. Земля задрижала спочатку мілко, потім загойдалася. Розплющив очі, але темрява не відступила. Додався ще сморід якогось болота чи багнюки. Сил боротися з маною не було. Заснув. Дочекатися б ранку!

- Стоян, видя ли че пиян, че използя от кафе през паркинга?
- Не!
- Погледни под колелата! ни притесняват за нищо!
- Никой не там!
- След това продолжи още три митнически идват!

І два болгарських водія, перевіривши чи немає під колесами п'яного парубка, що тільки що смішно петляв по пустій стоянці біля торговельного центру, повели як і обіцяли свій туристичний автобус, повний пасажирів, через три митниці. Вони звичайно знали, що багаж вночі не перевіряють, то і заштовхали до вільного резервного багажного відділення два мішки цукру. Цукор на батьківщині дорогий, здадуть по мішечку знайомому торгашеві, то й будуть непогані добові за відрядження.

А разом з цукром, вірніше на цукрі, поїхав до Болгарії і наш герой, Андрій Шибка, колишній менеджер зовнішньо-економічної діяльності товариства з обмеженою відповідальністю “Міст”, звільнений вчора за згодою сторін, а насправді просто вигнаний директором за провалений проект.

Варна. Ранок.

- Тисяча котів! - у роті було так гидко, ніби там вся та тисяча відмітилося. Бамц! І тут же котячий бог покарав влучним ударом по голові за згадування котячих особин у лайливому контексті.

Де це я? Темно і смердить як у багажнику машини. Ще й гуде. Ну, Петрович звичайно обіцяв вчора закатати в бетон, але, нібито ж, розпрощалися мирно, тобто мені кинули мої документи: трудову книжку та закордонний паспорт. Моє відрядження і подальша робота виявились непотрібними. А що я винний, що там у Молдові якийсь вася звільнився і всі наші перемовини пішли коту під хвіст? Бамц! Котячий бог не дрімав. Якісь мішки піди мною - може і справді цемент. Руки-ноги нібито не зв'язані, треба тікати щодуху, як тільки відчинять багажник.

І, о диво і котячий бог на додачу, машина зупинилася! Загомоніли люди, я згрупувався і тільки-но вуха мої почули скреготіння, а очі побачили світло, я чкурнув з цієї дірки. Впав на коліна, швидко піднявся і погнав до скверу, перетнув його та  дорогу і потрапив у якісь провулки. Ще трохи відбіг, але за мною ніхто не гнався.

- Стоян, какво беше това?
- Това е пиян от Одеса ...
- Лихо!

Водії мудро вирішили, що шукати нелегала і пояснювати щось представникам влади не входить у їхні плани та, відвантаживши цукор друзяці Цвяту Цвяткову, поїхали далі до Бургаса.

Я сів на лавці перед будинком, пити хотілося більше за все. День обіцяв бути спекотним. Дивно, що мене завезли у якесь передмістя. Що це Ізмаіл чи Рені? Постукав у віконце першого поверху. За декілька хвилин висунулась бабуся типово заспаного циганського виду.

- Бабуся, дайте попити, будь-ласка! Я тут заблукав.

Бабуся забурчала щось віддалено зрозуміле, напевне стареньку параліч розбив, мову нормальну відібрало. Воду однак подала. Напився з жадністю. Смачна, як у дитинстві!

- То де це я? Я тут трошки з друзяками загуляв, - винувато зиркнув на бабцю перевіреним на жіночках поглядом, що діяв безвідмовно на осіб жіночої статі будь-якого віку.
- Туристи, пияници... Варна!
- Що, що?

Та бабуся вже зачинила вікно. Я змушений був плентатися далі. Перевірив по кишенях документи: трудова та паспорт на місці, розрахункових грошей відчутно зменшилось, але на таксі повинно вистачити. Або ще краще треба відшукати автовокзал і поїхати на автобусі. Роботи немає і грошей теж не густо. Вийшов на вулицю Суворівську, дійшов до двірнички, щоб запитатись де автовокзал.

- Стоянка? Автогара?

Тьфу, чи білини всі пооб'їдалися? Он же російською мовою написано: ”Щори”

- Що-ри? Похоронбюро “Заг-реб”? Дурдом “Куль-бабка”...

Сів і почухав потилицю.

(Далі буде)