Театр i музи

Театр – це театр.
І люди в ньому актори, і свині, і корови, і навіть режисери – усі в ньому АКТОРИ.
Отже так.
Цей твір буде особливим. Будуватиметься він на протиставленні філософії і фарсу, в результаті вийде філософія фарсу. Кого вона не цікавить – може встати і вийти. Кого вона дратує – нехай скривиться. А хто шукає – нехай знайде.
А тепер – "добрий день вам, дорогі читачі".
                Каті.
В одному з містечок середньої задрипаності жив собі-поживав великий митець. Про нього ніхто не знав. І не знав про нього ніхто не тому. що він був лох, а тому, що той митець шифрувався. "Класний чувак" – казали на нього люди.
В цього чувака насправді була важка доля, але ніхто про це не знав, бо в нього у вусі був пірсинг.
Він безвилазно жив у місті N, виловлюючи провінційних муз із різних закутків всесвіту, і зрештою створив геніальний твір. Настільки геніальний, що, коли дописав його, то аж заснув (а писав він його довго, не спав, не їв практично – ледве сторінки встигав перегортати, так довго і натхненно писав). І ось.
Сталося нечуване.
Він виграв Нобелівську премію. До нього навіть підійшла Анджеліна Джолі, щоб взяти автограф. "Оф корс" – спітніло осміхнувся митець, і задоволена Джолі почимчикувала геть. Але – давайте по черзі.
Отже, твір.
Чорнова назва – "Революція".
Ні.
Це має бути щось більше, аніж революція. "Переворот". Ні, навпаки – це має бути не переворот, а звичайне виказування первозданної істини… "Реінкарнації"… Ні, це тут причому??? Митець кусав ручку, і потім аж гидко було її до рота брати. "Армагеддон". Ні. Класно, але ні, бо в його місті був такий нічний клуб :) Блін. Митець у знемозі.
Назва прийде пізніше.
І митець пішов спати.
Йому наснилася назва – "Революція".
Митець на протязі дня згадав, що це була першопочаткова назва, але було вже пізно – він вже нею твір назвав.
До речі, звали цього митця Роман Петрович Гасик, він носив товсту норкову шубу взимку і палив дешеві сигарети без фільтру – щоби хоч чимось виділятися серед сірих митців і сірих буднів. Волосся – русяве, вік – середній, зріст – середній, навіть вага середня. Але це все недоречі. Він був особливим. Розумієте??? Точно розумієте? І тому він був самотнім у якомусь сенсі цього слова.
Роман Петрович Гасик міцно спав, коли до нього приходила муза. Він спілкувався з нею через сни, бо начитався був Кастанеди, та й не міг ніяк заспокоїтись, доки не навчився знаходити уві сні власну руку… Далі руки справа так і не пішла, але менше з тим. Він знайшов уві сні власну музу, і потім ця дурепа переслідувала його повсюди.
Отож, Р.П.Гасик не став їй заперечувати і почав створювати свою міні-війну світів, як він лагідно називав "Революцію".
Революція ця мала бути незвичайною – війною раціонального та ірраціонального, а зверху на них дивиться скептине і мовчить, чекаючи свого часу. Ідейка, звичайно, не нова, але Роман Петрович Гасик ну дуже вже хотів і собі втілити її в життя.
І ось – він. Митець, якого ніхто не знає. З пензликом у руках (фіг його знає, чому з пензликом, адже він письменник…) У Романа Петровича Гасика була дуже гарна борода. Не знаю, чому я саме тут про це кажу, але вирішила, що краще вам про це знати, дорогі читачі.
А тепер серйозно.
В Романа Петровича Гасика колись було усе – друзі, дні, сповнені веселих турбот, щастя простої людини, та ще й на додачу пірсинг у обох вухах. Він був байкером колись, цей Роман Петрович Гасик, і йому це набридло. Набридло – в один день усе на світі. Незрозуміло, що саме відбулося – чи то попсував хтось Гасикові, чи він сам вичерпав свій власний ліміт… Але життя у Гасика залишилося. Таке. Пусте. Ну, тобто – зовсім не пусте!!! :) (так намагався переконати себе Роман Петрович Гасик, лауреат Нобелівської премії з літератури). Пусте!.. Гасик жив минулим – так, у тому минулому багато чого було… І коли він згадував про минуле, автоматично з’являлася муза.
А твір "Революція" постав випадково: Гасик саме думав про те, що він ніколи не сублімує власні емоції у твори, і твори виходять занадто філософські і глибокі – а це Гасика трошки лякало і бісило, бо він був узагалі-то холериком. Гасик жував свою ручку і раптом щось в ньому наче вигукнуло – та ну її нафіг, ту сублімацію! Ні – то ні!!!
І забив Роман Петрович Гасик на сублімацію. Відтоді він не сублімує – і не планує.
А ось філософські теми почали виринати там, де їх бути не мало б. Спочатку Гасик мармизився, а потім піймав кайф і почав малювати усе, що спаде на думку і виводити з цього символи. Так він став художником. Чудовим, прекрасним, усі вітали його і кричали – "Давай, продовжуй майбутнє до безкінечності!.." (це філософи-езотерики так кричали :) ). А коли молодому ще Гасикові вручили диплом ху*дожника, він перестав малювати. Бо навіщо? Адже всі вже й так кричали.
Відтоді він пише пензликом.
А віднедавна він ще й не сублімує.
Що ж він робить тоді?..
А ось що:

"Революція"
(війна світів)

                Дійові особи:
Закоханий
Закохана
Кошик із фруктами
Автор (ляльковий персонаж)
Зоряний дощ (спецефект :))

                Функції персонажів:
Закоханий (кричить)
Закохана (не вірить)
Кошик із фруктами (– кошик із фруктами…)
Автор (мовчить)
Зоряний дощ (засліплює в найважливіші моменти.
                Коли він паде, усі милуються.)

Дія №1 (у світі)

Сцена уся в диму.
Закохана стоїть під зоряним дощем (близько 1хв.) посередині сцени спиною до публіки. Біля її ніг кошик з фруктами, але його поки-що не видно від диму.
Закоханий стоїть збоку сцени за спиною Закоханої, потім тихо підходить до неї, хоче обійняти, але опускає руки. Вони стоять під зоряним дощем бл. 2хв.
Закохана неквапливо обертається лицем до Закоханого.
Закохана: Я завжди втрачаю голову через цей дощ. Я можу думати про нього вічність, стояти під ним вічність, і навіть боятися, що він закінчиться.
(Зоряний дощ тим часом продовжує падати
Актори мовчки стоять близько 1 хв. під зоряним дощем).
Опісля Закоханий повільно стає за спиною закоханої і обережно обіймає її.
Закохана: Я ніколи нікому не буду настільки вірною, як цьому дощу. Він живить мене, він мене годує і голубить своїми краплями-діамантами… Як мені бути без нього? Я вже й не знаю. Він – моє єдине справжнє і чисте щастя (мовчить близько 15сек.)
Закоханий змінює вираз обличчя на романтично-ображений і раптом вигукує: Як!!! То ти закохана не в мене??? (пауза) Ти просто закохана??? Закохана впринципі???
Зоряний дощ паде сильніше.
Закохана: (голосно, але не криком) Колись і для тебе він стане найважливішим.
Закоханий: (перебиваючи) Ні!!!
Зоряний дощ раптом припиняється.
Закохана шоковано дивиться на Закоханого, німіє, дивиться по сторонах.
Закоханий: (притримує її) Зачекай!!! Не вмирай!..
Закохана:(злісно, проклинаючи) Це через тебе.
Закоханий: Нехай через мене, я… (тихо) я заміню тобі усе.
На задньому плані з’являється слабий промінь світла, що світить у глибину сцени. Там на стільчику сидить ляльковий автор із мертво-застиглим і суворим виразом обличчя. Повне мовчання на сцені близько 20 секунд. Дим розсмоктується.
Закохана: Я все одно вже не твоя. Ти мені не пара, хоча… (вдивляється в його обличчя, потім дурнякувато посміхається, як наркоманка) ти можеш бути мені другою половинкою!
Закоханий: (радісно) Так! Так, люба! Усе твоє буде! (паде на коліна і обіймає її за ноги. Виймає з кошика папайю і простягає дівчині).
Закоханий: Нехай оця папайя благословить нас!
Закохана рже (сміється :) )
Закоханий тримає папайю. Обидва актори застигають на 15 сек. – він, стоячи навколішки, з простягнутою рукою з папайєю, вона – з відкритою усмішкою.
Світло знову паде на автора.
Закоханий: (стає з колін. Закохана знову серйозна. Закоханий бере її за руку і розповідає легенду.) Колись давно у море була кинута підошва старого черевика. У того черевика була важка доля, але про це ніхто не знав, бо на ньому було написано Adidas. Смієшся. кохана? (пауза)
Закохана (зовсім не сміється)
Автор засвічується
Закоханий: (продовжує) Один рибалка виловив ту підошву і збудував на її основі міцний замок з піску. Усього одна маленька деталь – і замок з піску став міцним.
Закохана: Авжеж, Adidas – класна фірма! (сміється)
Закоханий: Ні, ну як ти можеш?..(ображено) Я тобі серйозну історію розповідаю… У того рибалки померла була дружина, бо вона не хотіла дитини. Не хотіла – і все! Казала, що нехай замість неї родить стара папайя біля хатини.
Закохана: І ти приніс мені саме цю ексклюзивну папайю? (іронічно)
Закоханий: Ні, ну як ти можеш… Це усього лише символ. І прийми його!
Закохана: Ну, дякую (посміхнулася і почала їсти папайю. Надкусила і кинула)
Закоханий: А хочеш знати, що сталося з рибалкою?
Раптом починає падати зоряний дощ.
Закохана (різко змінює вираз обличчя на серйозний. В погляді з’являється глибина і порив. Дівчина знову стає посередині сцени спиною до публіки і розпростирає руки. Тиша близько 30сек.)
Закохана: (тихо, повільно і виважено) Коли він паде, тоя змінюю повністю нутро своє. (Пауза) Коли він входить в мою свідомість, я втрачаю себе і готова йти за ним. (Пауза) Коли він паде – я справжня. І ти – не ти.
Автор (Роман Петрович Гасик) стурбовано оглядається. В залі темно, облич не видно. Публіка мовчить.
Закохана: І він – не він.
Закоханий запитально дивиться на неї. Актори застигають під дощем на 20 сек.
Зоряний дощ заповільнюється і вщухає.
Закохана спокійно обертається лицем до публіки і, ніби граючись, сідає на коліна перед кошиком.
Закохана: А цей плід? (грайливо посміхається і витягує дві вишеньки, що зрослися черешками)
Закоханий: (трохи божевільно, торкаючи вишні) Еники – беники. Еники-беники, еники-беники… (посміхається)
Закохана: (палюче і злісно глянула) Ти божевільний зараз?
Автор засвічується (тиша близько 5 сек.)
Закоханий (пошепки) Він каже, що так.
Закохана: (теж пошепки) Ти його знаєш (починає голосно і довго сміятися)
Закоханий: (пошепки) Ц-ц… помовч!
Роман Петрович Гасик нервово завовтузився у кріслі. У когось нишком задзвонив дебільний телефон, потім людина його близько 2сек. винувато шукала, потім знайшла, пронизлллливий звук став гучнішим, людина з гідністю вимкнула телефон і з цілеспрямовано-творчим виразом обличчя втупилася у сцену. Він цю людину запам’ятав (принаймні. на цей день).
Закохана: (пошепки) Чому? (розглядається по сторонах)
Закоханий: (ніжно) Та ні, просто помовч. Коли ти не розмовляєш, ти така справжня… (далі – трохи налякано і закомплексовано) як під тим дощем (мимоволі прикриває рота, ніби не хотів цього говорити).
Закохана: (зверхньо перебиває) Яке тобі діло до мого внутрішнього світу? (Пауза) Хто ти взагалі такий?.. (ніби по-нлвлму його розглядає, хоча погляд злегка сердитий. Раптом починає кричати) Яке тобі діло, яка я під дощем??? Це нікого на білому світі не стосується, ясно??? Тобі… вам цього не зрозуміти, ви мов тупі тварини, живете і живете, і не думаєте про вічність! А про неї треба думати!!! (остання фраза озвучується з ефектом ехо)
Автор засвічується (тиша близько 10 сек.)
Закоханий: (з острахом дивиться на автора, потім на дівчину) Він наказав витягнути наступний плід.
Закохана: (приглушено, але зі зневагою) Хто, він? Та він же мертвий. (і рушає до автора, щоб доторкнутися, але тут починає падати зоряний дощ).
Закохана мимовільно опускається на землю, сідає в позу лотоса і вдивляється порожнім поглядом у публіку. Мовчить близько 5сек.)
Закохана: (перекрикуючи дощ, але не криком. Просто голосно) Гей, а я тепер можу розмовляти. Раніше не могла, а тепер можу. Дощ мені більше не заважає, і це сумно.
Закоханий швидко витягає із кошика яблуко і подає їй. Усе застигає на 10сек.
Коротше кажучи, отак воно усе застигало, спецефекти звукові звучали, усе було тихо, символічно, лаконічно – чисто по-Гасиківськи. Гепі енду, звичайно ж, не було, і тривало оце усе добро з годину. Гасик аж спітнів, так завзято відтворював у мізках усі діалоги разом зі спецефектами. І коли завершуючі декілька секунд актори повзали по сцені, шукаючи дороги до пекла (бо дорога до раю, як виявилося, була під стільчиком "автора", якого ніхто не наважувався зрушити з місця), у Гасика проступили сльози катарсису – недарма йому дали Нобелівську премію! І це ще лише початок!!! Він відчував гордість за своє напівзадрипане, але до болю миле містечко N, в якому зараз проходила ця прем’єра.
Завіса впала. Актори ні до кого не вийшли. Світло в залі увімкнулося. Обличчя були застиглі в усіх можливих гримасах, що зображують відтінки непорозуміння, але публіка внутрішньо поділилася на табори.
Найрозумніші і найспритніші встали і почали гучно аплодувати, поблажливо усміхаючись і думаючи – за що ж постійно усяка херня Нобелівську премію виграє? Добре. що хоч наш… (земляк).
Найдемонстративніші, консервативно налаштовані люди теж встали, але не для того, щоб аплодувати. Вони почали гордовито і повільно виходити, жуючи жуйки і усім видом показуючи, що "принаймні у нашому місті таке мистецтво не потрібне".
Ті, що ще залишилися сидіти, очікувально і розгублено дивилися на сцену, ніби там досі йшла дія.
А дія дійсно йшла, хоча автор її не запланував. Просто автора наважилися відсунути, і він сам знайшов дорогу до раю – Гасик натхненно і палко вдивлявся у "сцену", на яку по суті перетворилася глядацька зала. Його "Революція" отримала тут реальне втілення. Різні людські світи боролися внутрішньо, хоча відкритого протистояння не було…
Найбільша іронія полягала у тому, що твір (дійсно "твір") ще не закінчився – просто Гасик не схотів, аби публіка знала, скільки дій і хто актори. Щоби люди просто прийшли і отримали свою частку мистецтва, але ж де там – Гасик забув, де живе… Тут свої закони, вовчі.
Публіка, що залишилася, почала поволі заворожено сунути до Гасика. "Тітонька з мобілкою" винувато, але щасливо привітала його і сказала, що такі люди достойні усіх премій. І поки вона щебетала йому на ліве вухо стислий, але на диво глибокий переказ змісту твору з трактуванням, до правого вуха підійшов помічник режисера і сказав, що пора починати другу дію – "публіка распаясалась".
Гасик слухняно розпростерся, дав публіці типово митцівський знак "сідєть", світло в залі знову вимкнулося, і о**ївша публіка приречено сіла, встигши глибоко вдихнути. Цікаво, яка війна світів у них відбувається зараз? Чи пошкодували б ті, що вже пішли?.. Хоча навіщо вони, вони ж вийшли з гри… Актори померли…
І дійсно (знову за іронією долі!) – актори першої дії "померли", бо на сцену почала сунути зовсім нова компанія, з’явилися зовсім інші декорації і одразу стало видно – друга дія є чимось кардинально іншим.

Дія №2

                Дійові особи:
Революціонери (люди у символічному вбранні і озброєнні революцій
                усіх часів і усіх народів )
Охорона (люди в чорному і люди в білому)
Приречені на страту (оголені люди у коштовних прикрасах)
Володар (лялька на ниточках, які прив’язані
       до його величезної корони)
Дощ, грім і блискавка (спецефекти)

                Функції персонажів:
Революціонери (кричать)
Охорона (не вірить)
Приречені на страту (= кошик із фруктами)
Володар (мовчить)
Дощ, грім і блискавка (засліплюють в найважливіші моменти).

Сцена у крові.
Революціонери кричать, кожен своє, кожен на іншій мові, темпераментно. Розмахують прапорами, тримають плакати. Усі дивляться в публіку і ніхто – один на одного.
Охорона мовчки стоїть під сценою (близько до глядачів).
Приречені на страту тусуються посередині сцени. Хтось плаче, хтось сидить, хтось спить, хтось пудрить носика. Люди живуть :) А революціонери кричать. А охорона ні. В найнепомітнішому закутку сцени сидить Володар.
Крик триває близько 1хв.Потім усі раптово затихають і застигають у революційних позах :)
Повна тиша близько 10сек.
Охорона у білому: (хором, дуже злагоджено) Засуджується до страти Ернесто Че Ґевара!
Із товариства засуджених виходить оголений Че Ґевара з довгим, товстим золотим ланцюгом на шиї.
 Че Ґевара: А що я символізую?
Охорона у білому: Впертість, силу, віру, достоїнство! (повторюють цю фразу тричі, останній раз озвучується з ефектом ехо).
Че Ґевара: А, ну тоді дійсно, стратити мене! (істерично сміється)
Лунає звук пострілу. Че Ґевара не паде, лише довго корчиться, ніби в агонії (стоячи), а потім змучено розвертається і сідає на місце.
Охорона в чорному (хором): Чому він не помер? (пауза близько 10сек.)
Охорона у білому (хором): А нащо йому смерть? Він все одно лише символ.
Охорона в чорному (хором): О’кей.
Жорж Санд (гола жінка з чоловічою стрижкою): Ну як було?
Че Ґевара: Хреново.
Раптом б’є грім, з’являється блискавка. Засуджені до страти залишаються на місці. Революціонери, користуючись моментом, нападають на охорону. Йде бій без правил (близько 3хв.). Коли бій завершується перемогою революціонерів, усі застигають на 15 сек.
Володар засвічується.
Революціонери зіскакують зі сцени і стають на місце охорони (далі - охорона).
Екс-охорона (люди в чорному і люди в білому) стає на місце революціонерів (далі - революціонери). Пуза близько 15сек.
Володар засвічується.
Революціонер в чорному: Стратити!
Революціонер в білому (практично одразу): Стратити!
Таким самим чином ще декілька разів почергово вигукують, потім усі разом революціонери навперебій кричать "стратити!"
Жінка з охорони: (у одязі червоної революціонерки. Радянським тоном :) ) До страти засуджуються Чезаре і Лукреція Борджіа! Ура!
Люди в залі почали ворушитися – видно, доходити почало, що автор задумав. Поки Чезаре і Лукреція Борджіа сперечалися, хто з них крутіший і що вони символізують, один пан історик-істерик-холерик закумарився і вийшов тихо із зали. "Зрадник" – з іронічною посмішкою подумав Роман Петрович Гасик, і як тільки він це подумав –
пролунало два постріли.
Зразу почався дощ, блискавка засліпила усю сцену. Видно лише лялькового володаря. Буря на сцені близько 30сек.
Доки тривала буря, Роман Петрович Гасик задумався і надовго забув, де знаходиться. У думках виринали обличчя реальних людей з антракту, згадувались-випливали, мов інтернетові посилання, їхні доречно-недоречні трактування символів спектаклю. Вимальовувалася кардинально інша і повніша, реальніша війна світів. І не міні, а максі.
Гасик так замріявся, що не помітив. як пливе час і як
(охорона): До страти засуджується Марґаріта Ґертруда Целле, шпіонський псевдонім – Мата Харі.
Мата Харі: Ой, добрий день! (грайливо і зовсім без страху)
Лунає звук пострілу.
"Добрий день" – рефлекторно встиг відповісти подумки Р.П.Гасик і сам собі посміхнувся. Він був розслабленим і спокійним – адже його "Революція" вже кульмінувала в антракті. Цей факт не йшов з його голови і ставав нав’язливою супер-ідеєю: подальші постановки передбачатимуть незаплановано довгі антракти…
Коли нарешті уся сцена потонула в крові і в живих залишився лише ляльковий володар :) , і Гасика закидали квітами, і публіка скажено репетувала "браво!", і плескала стоячи, і софіти освітлювали усі знайомі вже обличчя – Гасика відвідала думка: а чи вплинув факт Нобелівської премії на сприйняття цих людей?..
Він трохи зажурено, але спокійно сидів удома на дивані і дивився "Доктора Хауса". Цікаво, чи писатиме він колись нові твори?.. Адже вже й так усі кричали… :)