Турне 2

Варна. День.

- Гарна-варна! Єдрит-мадрид! – ще раз перечитав меседжі від телефонного оператора. Той тричі повідомляв, що вітає  мене у Молдові, Румунії і Болгарії. Похмільний дурман притуплював мозкову діяльність, лише організм подавав сигнали про голод, неприємний запах і спрагу.

Треба кудись йти, стає спекотно. Мабуть шукати пляж – то найкраща думка, десь же тут поруч море, а там і душ, і шезлонги, і документів ніхто не спитається, бо наскільки він пам’ятав, у Болгарію потрібна була віза, якої в нього не було. Поглядом досвідченого моремана і одесита визначив куди чимчикують  ранкові туристи, ті хто полюбляє купатися до сніданку. Прилаштувався у  вервечку таких припечених сонцем, обмотаних  кольоровими ганчірками, які манірно називають «парео», і поспішаючих туристок середнього віку, невизначеної національності, бо мова їхня знайомою не видавалася, та й мовчали вони більше. За блондиністістю відніс їх до якихось скандинавів, їхні пики не звикли до пекучого чорноморського сонця і обурювались, аж червоніли.

Море не примусило на себе довго чекати, розкинулось, ліниво перебираючи пісок золотавого кольору. Те ж саме Чорне, що і в Одесі, але тут воно було вже не таке звично-рідне. І шезлонги, шезлонги, шезлонги навколо.

Ще одне відкриття: грошей у нього два долара однією купюрою, на удачу подаровані, нерозмінна монета, прийшов час випробувати удачу. Інше - лише кольорові папірці, рідні гривні не спасуть шибеника цього разу. Не накормлять, не зігріють. А курс місцевого лева до долара такий, що в нього аж три лева. Хіба що на шматок піци вистачить. Добре, що хоч курити покинув, а то б взагалі гаплик йому був. Було б смішно, аби так не хотілось їсточки, і в пузі не бурчало , як в пустому холодильнику його сусідів по комунальній квартирі.

Скинув одяг і шубовснув у море, море тільки глузливо окотило його теплою хвилею. Звідки ж ви такі відчайдухи беретесь? Тут до глибини треба йти з половину морської милі. Навприсядки, як справжній козарлюга, що танцює гопак, пішов далі, підстрибуючи на хвильках. Гей-гоп! Картинно позирав то через ліве плече, то через праве на купку свого одягу, що залишився на крайньому шезлонгу. Гей-гей! Водичка гарна, бадьорить! Чиста, як сльоза. Востаннє це порівняння застосовувалося до випитої горілки. Того вечора він запивав своє несправедливе звільнення, ось і дозапивався. А казав же: «От закордоном так людей не звільняють, а ми тут безправні, зобижені. Мама народи мене знову, закордоном!» Отримайте і розпишіться!

Чергового разу повернувшись, щоб зиркнути на свій уже вирішений шматок піци у вигляді двох долярів, відзначив загрозу своєму матеріальному благополуччю. Біля шезлонгу товклися двоє: біндюжник у голубій футболці та краля у білому платтячку. Почалося! У воді залишатися ніякої можливості довго немає, бо крім нього нікого у морі немає. А, ти диви, він уже й махає, мовляв: «ходи сюди, зараз буде тобі закордонна справедливість і суд, ми тебе знайшли, нелегал, руберойд український!» Хоча, стоп, що вони мене по штаням і слідам на піску вираховували?  Треба йти!

- Сем лєвов!
- Ніц нє розумєм! – перше що спало на думку.
- Защо да ползватє шезлонг? Платєна услуга! Дама плаща!
- Дама плаща? Та хоч кінь в пальто! – згріб свої пожитки і гордо, як королівський пінгвін, почимчикував у пошуках роздягалки, куди і страх подівся.

Роздягалок поблизу не було, куди не кинь  зором – шезлонги і парасолі, білі і пусті  у очікуванні натовпу. Аж ось нарешті щось схоже, навіть з душем. Правда душ не працює, а саму роздягалку забули прибрати. Тут поміж чіткими слідами ніг, знічено лежали декілька використаних презервативів. Один рожевий, інший з пухирцями і вусиками, останні без особливих прикмет. «Презерватив – твоя надійна броня, непотрібний лише на безлюдному острові»! А на відпочинку ще й як потрібен! Де б знайти таку броню, щоб захистила мене зараз?

Сиротливо приткнувся поруч тих використаних гумових виробів, декілька разів спробувавши умовити  душ явити чудо і замість повітря випустити воду. Але навіть болгарський душ – це вам  не месія, що перетворює воду на вино. На тім і порішив: перевдягнуся і гайда на шопінг - вибирати який шматок піци більше личить моєму шлункові.

І от тільки я незграбно став натягати штани, як позаду прозвучало:

- Чи пан поляк?

Я крутонувся і мало не впав, там стояла «дама плаща».

- Яка різниця?
- Перепрошую пана, фото! – і вона жалібно показала в сторону моря,- ніц нєма, самотнє…
- А я чим тобі допоможу, якщо ти самотня?
- Фото!
- А! Клац-клац? – і я склав пальці, імітуючи фотоапарат. «Це ж відпочинок і люди тут фотографуються, купаються у морі, п’ють у барі, займаються  сексом у роздягальні». – промурмотів неначе до себе.
- Зараз! – це вже вголос до неї. 
- Дзенькую!
- Ага, подзенькай, бажано грошима,- пробурчав я і поплентався слідом, на ходу обдумуючи перспективи фінансових махінацій. Десь майнула думка про утримання за рахунок ось такої самотньої панянки.

Панянка до речі була  вродлива, доладна така і проста. Може попрохати її про допомогу? Сфотографував, вийшло гарно – чистий горизонт і море лягло лише до її ніг. Віддав фотоапарат, крадькома глянув на пакунок винограду у прозорій пляжній сумці, і зібрався кудись йти.

- Борзо дзенькую! Моє ім’я Лодзя! А ти?
- Андрій!

Курорт тим часом оживав, заметушилися ситі туристи, транспорт забігав жвавіше, агенти заспаними голосами, але досить голосно запрошували в аквапарк – проїзд безкоштовний, а вже там з вас здеруть три шкури. Цигани-двірники старанно прибирали алеї, прополювали клумби з яскравими і соковитими квітами. Хоча, може то й не цигани, але ж з виду схожі дуже на наших замазур-ромів. Он якась дивачка-туристка, викрапана бабуся з журналу, багатенька пенсіонерка просить у садівників розсаду якоїсь квітки. Нащо вона їй тут? Спишемо на дивацтва. Цікаве місто, вітер доносить запах моря, запах порту. Але запах цей не є запахом роботи, а нагадує запах свята, аромат відпочинку. Білі вітрила яхт і смугасті пляжні костюмчики курортників. Цікаво спостерігати. Та  дав би хтось попити, бо так їсти хочеться, аж переночувати ніде!