Главы из поэмы на украинском языке Ск фський скарб

"Скіфський скарб або загублене щастя"
(поэма на украинском языке)

Підкова до нещастя.

1. Відпустка.
2. Побачення.
3. Сватання.
4. Дурні думки.
5. Відьма.
6. Небезпечна порада.
7. Чортомлинівський пагорб.
8. Скарб.
9. Царська любов.
10. Стара знайома.
11. Чортів камінь.
12. Нещастя почались. 
13. Чаклун не хоче віддавати.
14. Цар і цариця.
15. Ще одне сватовство.
16. Хто більше дасть.
17. Весілля.
18. Небезпечна допитливість.
19. Підкова на нещастя.

Коли це сталось, я не знаю.
Давно минули ті літа.
Та повість про любов, сміливість
Живе й до нині, не вмира.

1.Відпустка.

У серпні спека вгомонилась.
За літо духом вийшла вся.
Прийшла жадана прохолода,
Вже зранку й в вечері краса.
З походу козаки вернулись,
И по Січі пішла гульба.
Не гріх то, можна вже і чарку,
На відпочинку не біда.
Іван Шульга був хлопець добрий,
Козак відважний, хошь куди.
Хорунжого отримав нині,
Як врятував курінь з біди.
Волосся світле, як із льону.
А очі, мов ті волошки.
Як мірять росту не хватає
Двох метрів тільки два вершки.
Та й силу мав він не маленьку,
Підкову з легкістю згинав.
Одного разу повну діжку
Взяв, та із легкістю підняв.
Сам кошовий його відмітив,
Відпустку до зими аж дав.
Перед від’їздом міцно обняв,
І по-батьківські наказав:
Гуляй козаче, та недуже.
Люд православний захищай.
Не вір ні чорту, а ні бабам.
Про Бога теж не забувай.
Іван с повагою вклонився.
Спасибі Батьку, відповів.
Ще три рази перехрестився
І на коня гнідого сів.
Минув ворота и помчався.
Дорога курявой взялась.
За мить його уже й не видно.
Пилюка хмарой піднялась.
В степу гуляє вітер вільний.
Трави дурманить гіркота.
Краї у небі потонули.
Душа співає и літа.
В низині річка заблукала,
На сонці грається, блищить.
В Івана думка промайнула:
«От славне місце, тут би жить.
Ловити рибу й полювати.
Поставить хату у саду.
Що треба ще, щоб щастя мати?
Так, закурити тютюну».
От мрії, дуже гарні речі.
Чи то вже є, чи ще нема.
Подумав тільки про що хочеш,
Й одразу тут тобі і на.
Так з тиждень хлопець добирався
До рідного свого села.
Спав крізь, і в полі, як прийдеться.
Як застигала ніч була.
Додому швидко йде дорога.
І кінь не скаче, а літа.
Димком в повітрі потягнуло,
А он і хати у Дніпра.      
Село те звалось Вознесенське.
Бо кажуть там колись Андрій,
Апостол Божий, Світ покинув
Й завершив шлях там свій земний.
Чи правда то вже і не знаю.
Мовчать про те давні літа.
Та острів Хортиця є й досі.
Славетна Хортиці ота.
Дніпро там скали розтинають.
І він розлючений реве.
Водою острів омиває.
Багато див там різних є.
Ото і є, то Запоріжжя,
Бо за порогами Дніпра.
Отам й жила козацька воля,
Давно колись вона була.
Іван спинився на хвилинку,
Окинув оком навкруги.
«Як добре дома,- посміхнувся. -
Давно не приїздив сюди».
На небі зірка перша вийшла.
Одразу сірим стало все.
Пузатий місяць об’явився.
І ніч вже темряву веде.
А, от уже і рідна хата.
Іван з коня і пішки йде.
Та раптом наступив на щось він.
Незрозуміле і бліде.
Підняв, а то кінська підкова.
Взяв та і викинув в траву.
Шульга в прикмети мало вірив.
Хай то на щастя, чи біду.
«Гов, тату, маму, прокидайтесь,-
Гукав Іван біля хвіртка. -
Та відчиніть скоріш вже двері.
І де вона, засувка та?»
Хвилин за кілька мамин голос
Почувся в хаті: «Боже мій,
Та це ж Іван, дитина наша,
Та прокидайсь скоріш старий».
Одразу двері розчинились,
І сивий батько вийшов в двір.
Стоїть і дивиться на сина.
Сльоза йому збиває зір.
«Оце дитина, так дитина»,-
Нарешті батько щось сказав.
І дуже міцно, аж до хрусту,
Івана зразу обійняв.
Шульга побачив, мати сива
Вся стала. Що ж ідуть літа.
І батько теж вже постарішав,
Козацька виправка не та.
«От лишенько, задушиш хлопця,
Та відпусти вже, от біда,-
Схвильовано казала мати.
Приїхав, радість то яка».
Так довго втрьох вони стояли,
Обнявшись, доки через тин
До них сусіди погукали:
«Дивись, приїхав Шульгін син».
«Чого ж ми тут, пішли до хати,-
Отямившись, сказав Іван.
Проголодався, їсти хочу.
Вареників з’їм, хоч казан».
У хаті все, як і раніше.
В куту лампадка, образи.
Скрізь рушники, що вишивала
Ретельно мати до сльози.
І шабля батькова на місті
Висить ще, біля рушника
Іван згадав, як батько каже:
«То є дружина козака».
Накрили стіл, вечерять сіли.
«Ну, що Іван, як на Січі?-
Питає батько,- є ще порох,
Не затупились ще шаблі?»
«Є батьку порох, є і шаблі.
Та тільки мало сенсу в тім.
Нема на Україні правди,
Так щоб прийшла у кожний дім».
Хитає тільки головою
Старий козак и говорить:
«Немає, бо старшина наша
Народ свій дурить і гнобить.
Позажеріли отамани,
Панами стали, як ляхи.
Уже на свій народ кайдани
Наділи, й садять у льохи.
Не віддадуть пани нам волю.
Віднімуть все, що тільки є.
Багато крові ще за правду
Народ український проллє».
Іван зітхнув, перехрестився,
Води напився і спитав:
«А що сусід наш Татаренко,
Дочку ще заміж не віддав?»
«Ти про Марію кажеш синку?
Та, ні, дівує. В нас бува.
А Татаренко став багатий.
І на  селі він Голова.
Так що його вже й не об’їдеш,
Як на возу щоб і за раз.
Не пам’ятає, як зі мною
Він кіз в дитинстві разом пас.
Ну, ти лягай вже спати синку.
Вже ніч, втомився, мабуть, ти.
Відпочивай, нехай насняться
Тобі у дома добрі сни».
Як тільки батько захропіли.
І мати з ним на той же лад.
Іван тихесенько підвівся,
Швиденько вишмигнув у сад.

2.Побачення.

В саду піщуга солов’їна
Терені розливає вже.
На небі місяць сріблом сяє.
Шепоче листя де ні де.
Іван пішов до того міста,
Де він з Марією завжди
Таємно від людей стрічався,
Щоб не судили на лади.
Чомусь він вірив, що дівчина
Обов’язково буде там.
Йому так серце підказало.
А в серці рідко є обман.
Ось і галявина, де вишні
По колу стали навкруги.
Нікого, сум стискає груди.
«Даремно я прийшов сюди».
Враз хтось його обняв за плечі.
І серце клокітом пішло.
Іван одразу повернувся.
Це щастя до нього прийшло.
Русяве лагідне волосся,
Немов ромашки на лугу.
Його п’янить і огортає.
Шепочуть губи щось йому.
Такий у щастя його вигляд,
Такий як є, як Бог послав.
Іван цілує сірі очі,
Давно він зустрічі вже ждав.
Марію міцно пригортає.
Цілує, радість так и рве.
Дівчина вії опустила.
Вся аж тремтить і ледь живе.
Коли напились насолоди,
То посідали на траву.
«Я знала, що до саду прийдеш.
Коли почула звістку ту».
«І я був певен, що застану
Тебе у нашому саду.
Чекав батьки, щоб полягали.
Не бачили, куди я йду.
Як ти живеш, моя кохана.
Сумую дуже по тобі.
Та службу просто так не кинеш.
Тримає міцно при собі».
Марія к хлопцю пригорнулась
І каже:  «Дуже я ждала.
Вже думала, не дочекаюсь.
Біда до нас з тобой прийшла».
«Яка біда?- Захвилювався
Іван, почувши про таке,-
Ти може іншого кохаєш,
Кажи, що трапилось там ще?»
Марія аж уся здригнулась.
«От дурень, треба ж що утнув.
Та чи прийшла б я серед ночі,
Коли б другий у серці був».
«Тоді що сталось? Так кажи вже.
Терпіння краю вже дійшло».
«Тут багатій один із міста
До нас повадився в село.
На мене оком він накинув,
І з батьком щось там розмовляв.
Хвилююсь, щоб мене за нього
Мій батько заміж не віддав».
Іван підскочив аж на місті.
«Це що ж таке? А як же я?»
«Він багатій, кажу тобі я.
Ти бідний, радість ти моя.
А батько мій за гроші нині
Віддасть усе, що тільки є.
Я вже не знаю, що й робити.
Що скажеш, серденько моє?»
Іван всміхнувся, головою
Хитнув і каже: «Не біда.
Вже не такий я бідний, люба.
Хорунжий я, Душа моя.
До батько я твого із ранку
Прийду просити щоб віддав
Тебе за мене. Не відмовить.
Що ж він ніколи не кохав».
«Ну, я пішла,- Марія каже,-
Вже свіжий вітерець дихнув.
Світає, треба повертатись».
Іван дівчину пригорнув.
Поцілував, і розійшлися
Вони до себе по хатах.
На небі зірки потьмяніли.
І стали схожі на комах.


3.Сватання.

Як тільки сонце вперлось в небо
Маківкою із-за землі,
Іван постукав вже у двері
До Татаренко, Голови.
Андрій Татаренко був схожий
Як то і є на голову.
Кругленький, ростом так, не дуже.
Та й голову мав, як і п’яту.
«Оце так гість з рання явився,-
Андрій Татаренко сказав,-
Ну, що ж, проходь, проходь до хати.
Сказати правду, не чекав.
Що, на побивку повернувся
До рідного свого села.
То діло добре, відпочити
Теж треба, підождуть діла».
Пройшли в світлицю і до столу
Присіли. Та Іван мовчить.
То Голова узявсь до діла.
«Так що у тебе?»- говорить.
«То вірно, нічого тягнути
Вола за хвіст, як справа є.
Хоча й не справа це, скоріше,
Таке прохання вже моє.
Благаю Вас уклінно батьку,
Віддати доньку за мене.
Я за дружину хочу взяти
Марію вашу ось і все».
Андрій нервово головою
З усмішкою так похитав.
Поправив вуса, подивився
Якось прискіпливо сказав:
«Я чув, ти вже тепер хорунжий.
Це гарний чин, якщо це так.
Ти, мабуть, вже багатий нині,
А не простий якійсь козак».
«Що я хорунжий, то це вірно,-
Іван одразу відповів,-
Та тільки чин я цей недавно
Так, може, з місяць, получив.
Так що багатства ще не маю.
Не вспів нажити ще грошей.
Але Марію я кохаю,
Вона мене, то ще ж іще?»
Кохання, це звичайно добре.
Я пам’ятаю молодим…
Та тільки швидко це проходить,
Як вранці геть зникає дим.
Марія розцвіла, як квітка,
Як по весні вишневий сад.
Таку красуню взяти схоче
Любий, і дуже буде рад.
Візьме и кине, не дай Боже.
І що тоді, кому вона
Зів’яла буде вже потрібна?
На це дурних уже нема».
«Щось не второпаю я Батьку,
До чого ваші ці слова.
Марію я клянусь, не кину.
Ось Вам в заклад, хоч голова».
Татаренко ледь посміхнувся.
 «Навіщо цей мені заклад.
Його ж на хліба не намажеш,
Та і в хазяйстві він не в лад.
От якби гроші в тебе були.
Ото вже діло, є про що
І говорити, тоді можна
Прийняти твоє сватовство.
Коли ти гроші за Марію
Мені даси, тоді завжди
Гарненько міркувати будеш,
Не кинеш навіть без краси».
Іван напружився на лавці,
І головою похитав.
«Так скільки ж грошей дати треба?-
Крізь зуби Голову спитав.
Потилицю Андрій почухав,
Плечами двинув і сказав:
«Та небагато, мабуть, тищу,
Я золотими б і узяв».
Іван підскочив аж не лавці.
Мовчить, насупився, як ніч.
«Таких грошей нема у мене.
Хоч голову рубайте з пліч».
«Та що таке ти кажеш, хлопче?
Твоя навіщо голова.
За неї не дадуть на ринку
І мідяного п’ятака.
Звиняй Іван, та я не можу
Весь день з тобою говорить.
Я Голова, діла у мене,
За мене нікому робить.
На мене ти не ображайся.
Іди додому, не журись.
Грошей дістанеш, повертайся.
Та тільки довго не барись».

Дурні думки. 4

Хорунжий йшов, людей не бачив.
І білий світ йому, як ніч.
А голова, немов колода,
Важка і валиться зі пліч.
Додому він не повернувся,
А опинився у саду.
Там де зустрів Марію вчора,
Там де почув він про біду.
«От чортів син, чого удумав,-
Із люттю в голос міркував,-
Щоб золотих червонців тищу,
Йому я вийняв і поклав.
Та де ж я стільки взяти зможу?
Стільки не коштує й село.
Це все одне, що гору рушить.
Щоб лихо старого взяло».
«Ну, що Іван ходив до тата?-
Почувся голос позаду.
Шульга здригнувся,
То Марія теж опинилася в саду.
«Ходив, ходив»,- крізь зуби ледве
Іван процідив ці слова.
«І що сказав тобі мій батько?
Я дома з ранку не була».
«Сказав таке, що повторити,
Не зможу зразу, душить лють.
Щоб слів дурних не говорити,
Він хоче грошей, в тому суть».
«Як грошей, він що з глузду з’їхав?
Та ти кажи вже, не барись.
І скільки ж це йому потрібно?
Ніби татарин він якійсь».
«Татарин кажеш, хто ж то знає.
Все може бути серед нас.
Та прізвище у нього схоже,
До цього діла то якраз».
«Ну, ти Іван не дуже, тихше.
Не забувай про те, що я
Татаренко теж називаюсь.
А батько це рідня моя».
«То так, та стільки де візьму я?
Він цілу тищу забажав.
Не сріблом, золотом він хоче.
Щоб чорт його із ними взяв».
Марія завмерла і очі 
Потупила, стоїть, мовчить.
Зітхнула тяжко і сказала:
«Лишилось віку вкоротить».
«Ти що таке Марія кажеш?
Це гріх великий, і чому
Ти в голову таке узяла.
Ніяк цього я не збагну».
Марія к хлопцю пригорнулась.
З щоки відкинула сльозу.
«Бо жити без тебе не зможу,
А проти батька не піду».
«Із голови дурню цю викинь,-
Іван їй лагідно сказав,-
Добуду гроші, я добуду».
І міцно дівчину обняв.

5. Відьма.

До вечора уже клонилось.
Вже довгі тіні поповзли.
Іван йшов по селу навзгадку,
Самі бо ноги і несли.
Та незабаром він побачив,
Що якусь жінку люди б’ють.
Добрячи лають, й що є сили
Їй стусанів поднадають.
Хорунжий в бійку вліз і жінку
За спину собі заховав.
«Отямтесь люди, схаменіться,-
Іван погрозливо сказав,-
За що ви б’єте цю дівчину?
Вона в вас вкрала, щось таке?»
 «Ця дівка відьма,- баба каже.
Вона на Хортиці живе».
Іван до дівки повернувся.
Та ледь жива стоїть, мовчить.
«Ти що, біду зробила людям?
Кажи, бо знову будуть бить».
Дівчина косу поправляє,
Волосся чорне, як смола.
Зелені очі аж іскряться,
Немов та зірка, що зійшла.
«Нічого злого не робила,-
Дівчина плаче и тремтить.
Я оту бабу лікувала,
Вона відмовилась платить.
Позвала інших, набрехала,
Що я хвороби ніби шлю.
Вони ні в чим не розібрались
Й побили геть мене усю».
Хорунжий гнівно подивився
На бабу, що в поклеп ввела.
«Хіба то відьма, що лікує?
Ти б краще гроші віддала».
«І не подумаю. Хвороба,
То не хвороба, так пусте.
У животі щось заболіло,
За що платить, минуло все.
Вона трави там назбирала
На Хортиці, то й я змогу.
Відвар якийсь заколотила,
Трава не гроші на лугу».
«Гаразд, не треба віддавати
Мені грошей за мій відвар.
З хворобою ти й розберешся,
Коли вже маєш такий дар».
Дівчина різко розвернулась
І геть пішла собі к Дніпру.
Іван догнав її і каже:
«Візьми грошей». «Ні, не візьму.
У тебе інше є багатство.
Ти маєш серце золоте.
Чи можу я тобі віддячить,
За те, що врятував мене?»
«Віддячить ти мені не зможеш.
Хвороба в мене не така,
Яку відварами лікують.
Тут лихоманка золота».
«А, розумію, треба гроші.
Все діло в них, то хай їм грець.
Навіщо ж ти тоді збирався,
Мені віддати гаманець?»
«Ті гроші, що я зараз маю,
Мені нічого не дають.
А от тобі вони, хоч трохи,
Пом’якшали б людскую лють».
«Так, ти і дійсно хлопець добрий,
Тобі то гріх не помогти.
Кажи, то скільки тобі треба
Грошей, щоб був щасливий ти?»
«То не мені, то за дівчину
Повинен тисячу віддать
Її я батьку, щоб дружиной
Вона могла для мене стать».
«Аж тисячу, оце так діло.
Ну й жадібні у вас в селі
На гроші люди, як татари.
Або, як кляті корчмарі.
Але тобі допоможу я.
Нікому тільки не кажи.
На Хортицю приходь до мене.
Та тільки треба, щоб вночі.
Скажу тобі де гроші взяти.
Як не злякаєшся, візьмеш.
На острові в яру є хата.
Якщо захочеш, то знайдеш».
Позаду у селі хтось крикнув.
Іван здивований спитав:
«Що там таке, хтось ніби стогне.
Немов то біль когось пройняв?»
«Так, ти вгадав, то стогне баба,
Що мені гроші не дала.
Вона ж хотіла лікувати,
Ото хвороба і прийшла».


Прочитать всю поэму, обращайтесь по pisatel-ua@ukr.net