Активiзована лоза

Щось я чихаю кожного ранку. Можливо, від того, що активізувалася лоза  на моїх дверях? Немає нічого небезпечнішого за активізовану лозу.
А чому пишу? Та хочу розповісти про одну цікаву цивілізацію, яка прийшла мені в голову.
 
                *   *   *   *   *

Бидло щоночі запізнювалася на перше зайняття. Їй не підходив цей час. Тим більше, через нестачу генетичної пам’яті закрили її улюблений курс з історії історії, і їй доводилося займатися приватно. Плата була доволі високою – 2 поцілунки з почуттям кохання за кожен урок. Тому вночі вона іноді спала, набираючись сили. Ось, приміром, сьоночі вона дістала по язику за невивчене завдання.
Вдень її любий побився був з одним жайворонком, який залицявся до Бидло. Тепер любого розшукують, наробили галасу у всіх епохах. Добре, що любий надійно заховався. Зараз вони бачаться нечасто – вночі часу мало, а вдень жайворонок не спить. Тай любий Хлопець ніяк тихо не всидить – випадково започаткував одну релігію в Індії… Та менше з тим. Якось буде. Вони втечуть і зачнуть дитину десь до н.е. – тільки б грошей достатньо назбирати.
Бидло дивилася в дзеркало, думаючи про все це. Приємно було згадати своє походження. Добре, що її предки належали до "українців". Тепер любий ніяк не намилується її грудьми.
Нащо вона привезла сюди любого!!! Мало того, що він має національність… Він не вміє поважати нерви тутешніх – називає себе "я" і постійно сідає їсти в один і той самий час – вранці, в обід і ввечері! Як йому лише вдається… Але як вона його кохає, світе, як кохає!.. Він з першого побачення почав виявляти до неї особливе ставлення–як дитина… І одразу дістав від неї задоволення – як у наївних записках про старовину. Ні, вона не кине любого.
Він вперше поцілував її в руку. Потім в щоку, пізніше – у вуста, і лише тоді розділив себе. Такого не робить ні одна живність, навіть лебеді, які славляться своїми пестощами!..

Їй було всього 13, і творці не радили їй кохатися з Хлопцем – адже він іночасець, нічого доброго від них чекати не варто. Лише хворобу якусь екзотичну можна підчепити. І хоча творці належали до іншого енергетичного типу і жили окремо, вона досить часто бачилася з ними… мусила слухати це…

Бидло виростила дуже гарні брови, такі, що на неї задивлялися навіть живності інших енергетичних типів. А ось любий не каже нічого, може, соромиться… Він взагалі рідко робить компліменти. Зате як кохається!..  Бидло зітхнула.
Вчора на світанку, коли всі вже були змучені, вчитель Джахат розповів неймовірну річ: виявляється, люди раніше дуже залежали одне від одного навіть без злиття! І кожен творець мав свою назву! Ми так сміялися!!! А потім проголосували і одностайно вирішили забути це. Хоча вона нишком не забула – надто смішна штука.
Отакі то справи.

                *    *    *    *    *
Що, незвично???
А уяви, як їм незвично було б наше щось читати! Звикай, бо весь твір буде такий.

                *    *    *    *    *

А ще вчитель Джахат казав Бидло, що її Хлопець на все дивиться зсередини себе, а не збоку, як ми… Її це насторожило – якби не вчитель, ми б і не здогодалися запитати одне одного, як сприймаємо світ. Бидло бачила, що в милого аура кругла, мов голова, але вирішила, що там так носять. А вона на ньому завжди так росла! А потім виявилося, що він не знав навіть, як нею рухати… І не знав, що таке взагалі можливо. Тоді вона вперше заплакала, та ще й при мурахах. І стало соромно, що її перший плач хтось бачив… Тепер її можуть перенести до менш насиченої енергетичної групи, але байдуже…
Вона не кине любого, навіть коли б почали знову створювати світ.
… Милий показував весілля в честь з’єднання його подвійниці з любим. Та була одягнена в таку білу сукню, яку дівчина нез’єднана одягає, як помирати йде (за нашим звичаєм). Бидло так сміялася з цього… А любий став похмурим, таким, як чорти наші. Він дивний іноді. Але вона його любить. Любить так, як всі разом постановили в Ті часи, так, як любить її світ, так, як написано в "Біблії" любого, як казали древні "греки". Любить так, що, прости світе, готова сваритися з ним щоночі + прокидатися заради цього вдень. Це сильніше за неї.

Тепер Бидло часто плаче. Жаль милого. В них зараз війна. Вона не хоче навіть уявляти собі, як це. А любий похмурий ходить, просить відпустити і не хоче проникати до нас своїх творців. А вони страждають так, як ми по книжках вчили! Вони в цьому живуть!
Любий каже, що треба "батьківщину" боронить..! І вона вперше… посварилася від душі… Тепер Бидло переведуть до чортів…
Правду ми вчили про любов…

… А щоранку ми з милим ходимо на природу цілуватися.
Ми виходимо на обривисту скелю, вдихаємо її чудовий запах. Скелі по-особливому пахнуть – адже вони є закам’янілими рослинами, людьми, почуттями… Кожна скеля є особливою, і запах її особливий, і обрив особливий, і цілуватися на різних скелях по-різному. Ось, приміром, дана скеля. Колись з неї скидали молодих людей, щойно народжених, якщо ті мали якісь фізичні вади… На цій скелі демонстративно хочеться кохатися, без міри, ніби просячи вибачення у померлих душ, символічно обіцяючи їм нового втілення.
Що ми і робимо.
Вмикаємо пітьму, і нас ніхто не бачить. Лише люди з перших епох складають легенди про нашу пітьму, ніби вона – скупчення чорного зла і насилля. Як лише їм не соромно… Навіть пітьму нормально не трактують…


*    *    *    *    *

Це був образ природи.
"Нащо я це читаю?" – подумаєш ти, о шановний читачу. А я відповім – а нащо жити?
Ти можеш замислитися і покінчити життя самогубством. Та швидше за все, продовжиш читати. Висновок – цей твір сильніший за смерть!

                *    *    *    *    *

Дуже дивно кохатися з Хлопцем. Може, дійсно його енергетична група колись служила другою половинкою до дів? Таких почуттів Бидло ніколи не відчувала… Їй страшно – вона багато не знає про людину! Правду кажуть – раніше люди були набагато ближчими до природи… А якою була природа?.. Їй страшно. Може, спробувати поглянути на це зсередини себе, як милий дивиться? А якщо сподобається? Їй дуже страшно.
А якщо вона живе неправильно? Якщо всі живуть неправильно??? Як дізнатися?.. О, світе…

           *    *    *    *    *   *   *   *   *   *   *   *    *    *    *    *


Того дня я спав.
Полуденне сонце м’яко просвічувало крізь пальми. Я завжди мріяв отак заснути під сонцем з-поміж пальмового листя… І знав, що колись мені насниться моя муза – нарешті… Пальмові гілляки огортатимуть її широкоброву пику і зникатимуть там, де будуть розташовані її груди, що так добре пасуватимуть до борща з салом.
Гей!
Я прокинувся і згадав, що мене звати Хуан, тому їсти борщ мені не належить. А звідки я знаю, що існує борщ? Я ж Хуан!
Я знову заплющив очі і, силоміць намагаючись пригадати образ тої єдиної і неповторної, знову поринув у сон.
А вона і далі там стояла. Там, у моєму сні, посеред пальмових гілляк, ваблячи мене широтою брів і вказуючи пальчиком на якийсь темний шлях позаду себе.
Я, не вагаючись, пішов по тому шляху – чого лише не зробиш для такої жінки. Вона йшла за мною – зовсім гола, а мені оглядатися не дозволяла пітьма, що тримала мою голову, мов у віжках, мов у навушниках з дуже гучною музикою. Я з силою зірвав з себе навушники і знову прокинувся, бо згадав, що надворі вісімнадцяте століття.
Ех, муза, муза… Я надто молодий, тому знову довелося митися.
За обідом я розповів друзям і батькам про сон і заявив, що одружуюся на тій дівчині. Батьки побажали мені успіху – вони в мене добродушні. І я, окрилений цими подіями, полинув вдалину пасти биків і співати весняних пісень.
Та коли знову прийшов час спати, я побачив її. Вона вже не посміхалась, а просто вдивлялась мені в очі і була трохи сердитою. Сьогодні я грибів не курив, і тому за духа цю дівчину не дозволив собі прийняти. Це була просто якась кобіта з цікавими цицьками, вартими довгого і темного шляху.
Вона смикнула мене за руку і повела за собою. От цого я вже стерпіти не зміг. Вона коли йшла, то стегна її, що були білими, мов місяць, кликали мене погратися. І я прибіг на цей крик, увесь спітнівши. А потім вона пішла далі – мовчки. Кров моя закипіла від цього.
Ну ти бидло! – вигукнув я.
Бидло?.. – дівчина якось радісно-дико  посміхнулася, потім вийняла з волосся якусь штуку з електронним екранчиком. Витерши з нього якийсь напис, вона вписала туди "Бидло" і поцілувала мене смачно в щоку.
Тепер ти попереду всіх – промовила вона – так мене ще ніхто не називав. Вважаю це слово оригінальним, і маю за честь носити його як свою назву.
Я трохи збентежився, а вона, причесавши долонею брови, потягнула мене далі.
А… а мене звати Хуан! – якось по-дитячому і тупувато вигукнув я. Раптово якось я це вигукнув.
Дівчина-муза попросила мене більше ніколи не вживати це слово і потягнула мене далі, до незвіданого.
Далі ви все знаєте…


Рецензии