Днi

    (з русинської мови переклала автор)



Ти знаєш, мабуть, оті вечори, коли сіро-сині гілки дивляться у твоє у вікно?
То живі вечори. Вони живуть, хочеться тобі того, чи ні. Ти можеш не бачити цього, але вони живі. І вони тебе про щось постійно просять – ти чуєш? Ти слухаєш їх?
Якщо слухаєш, побачиш тут себе, або ж те, що від тебе залишилося. Чому ти почав слухати вечори? Ти думав над цим?
А я думав. Це значить, що ти просто не маєш більше, кого слухати. Ти не хочеш слухати, тобе не цікавить нічого, окрім тієї пустоти, яка в тобі почала жити своїм життям так, як ці вечори. Це вона з ними говорить, а ти мовчиш, бо розумієш, що вони праві.
Вони тобі розповіли, що дух стає каменем, коли помирає, і ти опустив голову, згадуючи ікони у храмах і Євкин подарунок.
Після того, як вона пожбурила в тобе своєю хусткою, тією шовковою, яка пахла її грудьми, ти перестав бачити те, на що всі так люблять дивитися. Навіщо воно? Воно померло. Все померло і стало камінням.
Жити ти більше не хотів. І померти не хотів.
Що ти хотів?
Просто бути…
Просто ходити, дивитись, дивуватись, любити, сміятися… і все, не більше… Не чекати нічого – ніякої любові до смерті, ніякої радості раптом з неба, нічого поганого від тих, які ходять і снують біля тебе…
Просто бути і мати приємне відчуття того, що ти є, і ти щось робиш, причому, робиш те, що іншим і на думку б не спало.
Таке буття стало віднедавна твоїм змістом.
І ти ходиш по камінниих вулицях за божевільною людиною, яка говорить сама до себе, записуючи оте, як конспект. В тебе вже багато таких папірців, і коли ти їх читаєш – відчуваєш не більше і не менше, аніж тоді, коли дивишся на гілки у живі вечори.
А знаєш, чому вона в тебе пожбурила отією чортовою хусткою?
Тобі усе одно.

Темно-сірі гілки заглядають тобі у вікно. Ти знову сидиш біля старого крісла на підлозі і ні про що не думаєш.
Ти будеш лише жити.
Так, як той камінь, який був духом, а тепер став чимось твердим, по чому ходять, із чого висікають пам’ятники і т.п.

Переписуючи оті "конспекти" начисто, ти запам’ятовував їх напам’ять і говорив, як молитви – аби подивитися, що станеться, чи покарає тебе бог. Він не карав, бо він якщо і є, то забив на тебе. Навіщо ти йому такий? :)
Ти взяв із собою оцю купу паперу і пішов її викидувати. Може, хтось знайде і видасть? :) А потім усі будуть його згадувати як великого письменника? Може таке бути, ти це добре знаєш і посміхаєшся сам до --себе, одягаєшся і йдеш на нічний міст.
На ньому нікого, окрім одного наркомана, не було – а він тобі зовсім не заважає – і ти стаєш обличчям до річки, до темної набережної і куполів греко-католицького собору. Того, що вдень зелений :)
Зписані аркуші розліталися по річці Уж, наркоман подивився на тебе таким невинним поглядом, ніби був винним у тому, що ти розкидуєш папір.
Ти йшов. Геть.
Ти ніколи не забудеш той місяць – білий, мов скисле молоко і якийсь такий магічний. Ще трохи – і ти б став відьмаком. Якби не той наркоман.
Ти ніколи не забудеш ті дерева, ті темні верхи їхніх крон, те темне світло навколо них, яке тебе кликало. Твої очі з’їли його, оте світло, і відтоді ти носиш у собі шматки ночі. Ти дивишся так, як дивиться ніч.
Із цього моста ти і скочиш, коли нарешті зважишся. Коли зрозумієш, що пора, коли прийде час.
А поки-що просто ходиш по ньому і дивишся на прекрасну панораму, яка вночі живе своїм життям, а вдень – твоїм.
І доки не прийшов час скакати з мосту, ти ходиш, дивлячись на землю, і шукаєш. Будь що – цікаво, хто що губить. Одного разу ти знайшов чиюсь сім-картку біля набережної. В болоті. Чому в болоті?.. Кладеш її в свій телефон і читаєш чужі смс-ки.
"Я попередив".
Файна смс-ка. І ти колись таку писав, чи так? Сидиш, згадуєш. Потім смієшся.
Читаєш інші смс-ки.
"Не віриш? Ніхто нічого й не доведе, я ж психолог… :)"
Ого. Погрози. Зі смайликом. Таку сім-карточку треба зберегти. :)
А якщо це щось серйозне?
Та, ні… Дурниці це все…
Тобі стало якось не по собі, в тобі накопичилася якась дурна енергія.
Ти узяв мітлу з хати і пішов замітати проспект Свободи. Спочатку тротуар, потім проїжджу частину… Усі тобі сигналять – відчуваєш себе проституткою.
Смієшся…
І вони сміються, оті люди, які тут ходять. Ти постійно смієшся, але у серці твоєму тихо. І пусто.
Темно…
Comment ;a va?  - чути зі сторони лівого вуха.
Циганка Беттія, яку ти вчив французької мови за 5 копійок з її стакану, сміялася з тебе голосніше від усіх.
O, ma belle madame, quest-qe tu fais?
А шо то? – циґанка блиснула білими зубами і вибрала тобі 5 копійок.
Ви пішли по проспекту з нею. Біля моста спустилися до річки і сіли на березі. Очі Беттії одразу стали серйозними, ніби це була інша людина.
Що з тобою?
Ти нічого не говориш. Вона і не питала більше. Ви сидите на березі і мовчите, час іде, а ви не помічаєте, як вечоріє. Скільки ви тут просиділи разом? Вона зірвалася, коли стало зовсім холодно й темно і, не попрощавшись, пішла, побігла геть, шукати чоловіка і дітей. Здалеку почулися крики на Беттіїній рідній мові, і по тиші після них ти зрозумів, що усі знайшлися, і гепі енд.
А може й не дуже гепі, може вона, так само, як і ти, любить сидіти і мовчати?..
Холод зовсім тобі не заважає, холодна земля не здається тобі сердитою, тому ти не боїшся захворіти. Ти сидиш на голому березі, кросівками зустрічаючи хвилі по річці, і відбиваєш їх у протилежний бік. Позаду тобе росте трава – зараз вона холодна і мокра від роси. Водиш по ній рукою і згадуєш про собак. Смішно. Був у тебе такий прикол – ти зібрав усіх безпритульних собак міста і тримав у своєму дворі, годував, поїв. А потім посадив у машину і випустив на волю – бо це ж вільні і незалежні тварини. Але випустив ти їх в самісінькому центрі міста – отак вони й досі ходять разом. А може, їх десь вбили вже відловлювачі… Проте ті собаки ЖИЛИ! Істерика…
Ненадовго… В собі…
А зовні нічого не видно. Принаймні, тобі :)

У вечірній газеті читаєш про дівчину, яка посеред білого дня кинулася з моста. Її хлопець це бачив, але не встиг нічого зробити…
Цікаво…
Чи змила ріка відбитки його пальців?.. :(

Ти сидиш і знаєш.
А ви таке пробували? Ні, чесно, було у вас у житті таке? Сидіти і знати. Виявляється, знати – це теж робота. І досить важка.
"Не ходи туди! Там той траву риє! Я тобі кажу! Його совєцка власть там закопала! Урроди! У вас на кладовищі ноги будуть мерзнути! Не треба мені ваш прапор! С** й**а! Уррию! Моя жінка його з’їсть! А ваші ноги будуть мерзнути!.." – ти перечитуєш свої вечірні молитви з чорновиків і починаєш переписувати начисто. І причому тут Адам і Єва? (смієшся)… І Єва… (не смієшся).
Блін, не можеш заспокоїтись через ту чужу смс-ку з мостом. Чому її мав прочитати саме ти? Невже пригоди так тебе люблять?
А впринципі, навіщо йти до міліції? Той хлопець – файний мужик, діловий. Пацан сказал – пацан здєлал. Дружині його пощастить…
Одягаєшся. Йдеш. Швидко, геть, до мосту.
І кладеш сім-картку назад у болото.
Фу…
Як гарно стояти і знати.
Ходять тут різні, дивляться на тебе…
А ти нічого не зробив! Приємно це :)
Різні курвуваті дівата… чого хотять?.. "закурити" тобі? На, кури, с**а, і мотай геть, бо ноги твої будуть мерзнути на кладовищі :)
Вона явно тебе не зрозуміла, трохи налякалася, але на прощання поглянула, чи великий у тебе ***. Потім оглянулася. Але здалеку. Може, хотіла подивитися, чи видно його здалеку.
Тобі так радісно, так добре стало. Йдеш собі геть, а ніч проводжає тебе додому і охороняє.

Вдома.
Ти знесилено сідаєш на килим. Світло лампи створює таке враження, ніби надворі несонячний динь. Та, впринципі, щось у тому є. Ніч дійсно несонячна.
Ти зітхаєш.
Ні про що не можеш думати.
Сім-картка у болоті не дає тобі спокою, переслідує тебе.
Е…
Треба в такій ситуації лягти спати, якщо ж не буде хотітися спати – почати рахувати Фройдів. Може, допоможе…

…Не допомогло…
Доброго ранку.
Інторнет. Ґуґл.
Усі сидять в інтернеті і грають в ігри, а ти сидиш в ґуґлі. Пишеш у запити всіляку фігню і усе на світі знаєш. Сидиш і знаєш.
Істерика. Істерика сидить у тобі, з’являються глюки у вигляді сім-карток.
Одягаєшся. Куриш. Роздягаєшся. Сідаєш.
Встаєш. Одягаєшся і йдеш на міст. Білий день надворі, а ти йдеш прямо до тієї калюжі, стаєш біля неї і втуплюєш погляд. Сім-картки немає!
Містика!
Ти стоїш і не знаєш, і душа радіє. Як мало треба людині для щастя – щоб лише сім-картки не було в болоті!!!
Отже, перемога!!! Ура!!!
Чого над чим?.. Добра над злом!
Гей! Гуляємо!
За це треба випити!
І не будь-чого, а, наприклад, води!
Ідеш в банк (там ти бачив нову дорогу цистерну), і просиш стакан води. Тут тебе ще не знають.
Виголошуєш вищезгаданий тост, і усі працівниці банку твої. Ось як легко зняти бабу…

* * * * *

День. День, день, білий день…
Ставай, дівко, клади в’гень…
Дівка стала, в’гень наклала,
Нема того, що чекала.
День, день, білий день,
ставай, дівко, клади в’гень.

Ось таке в тебе на душі. Ти мов та дівка. Кожного дня встаєш і розпалюєш вогонь.
Якщо довго дивитися в день, то можна здуріти. Ти це помітив.
І можна усе побачити у такому білому тумані, як наркоман, усе здається білим і беззахисним.
О. Цікаво, як справи у того наркомана?.. Що він зараз робить?
А де зараз Місяць, який вночі так добре видно?
Ти сидиш на підлозі у своїй сірувато-світлуватій кімнаті і думаєш про місяць.
Завтра у тебе день народження.
До тебе прийдуть гості, яких ти ніколи не кличеш.
Вони приходять, бо усі приходять до усіх на день народження. Ви будето багато розмовляти, ржати і пити.
А що робити до завтра?
Може, посидіти?
Точно. Так ще ніхто не чекав дня народження. Так чекають лише справжні воїни.
І ти, не встаючи з місця, починаєш чекати завтру. Хто-хто, а вона точно прийде. Її кликати не треба.

Ну пройшов день народження.
Ну доброго ранку, знайома покоцана пико і розкидані по підлозі пластмасові стаканчики. Треба зателефонувати друзям і запитати, що учора було. Може, хоч пам’ятають, скільки тобі було років…

Сірий день знову приймає тебе у свої обійми, тягне ніжно до себе і співає, немов мати дитині. Бліді промені сонця заходять крізь скло твоїх вікон немов крізь туман. Самого сонця не видно, день має пастельно-затуманені тони, які, здається, зупиняють дихання. Ти граєшся з цим: зупиняєш дихання сам і просто дивишся на скло-туман. Воно починає дихати замість тобе, насичується кольорами – і ти знову дихаєш – інакше, більш кольорово. Це, напевне, якась дуже давня терапія.
А ввечері йдеш до свого старого сарайчика – але щось тебе спиняє. У вікні темнота. Але там не пусто, туди зайшов Місяць. Його видно у вікні, він помітний, він там є… Більш тьмяний, але і більш темний, яскравіший. Тобі трохи страшно, ти не йдеш туди. Місяць там не сам, він там щось робить таке, про що краще не знати. Може, танцює, може, сидить… Він там щось робить, з кимось спілкується, про когось говорить. Може, і про тебе заговорить, якщо тебе побачить. Ти не хочеш цього, тобі страшно. Ти не хочеш, щоби про тебе знав місяць. Тобі соромно перед світом за те, що ти його побачив і завадив його таємниці.
Ти стоїш, не відриваєшся з місця…
А думка твоя біжить, геть, в протилежний від Місяця бік, по якійсь безпечній дорозі, туди, де можна сховатись, втекти від місяця назавжди.
Ох. Трохи заспокоюєшся, прохолода і легкий спокій з’являються у тобі.
Що це було?..
Страх не розвіюється, але ти починаєш звикати до нього, і він стає нормою, просто особливістю цього моменту.
Ти сідаєш. На сиру землю. Біля сарайчику темно. Біля тебе ростуть високі кущі, вони тепер вищі від тебе, вони темні і непроглядні, їхнє листя загрозливо і ствердно виглядає на фоні темного світла нічного неба.
Ти сидиш і змушуєш себе звикнути, полюбити ці почуття. Цей містичний напівстрах, напівінтерес… Місяць для тебе живий, як людина… Треба би з ним поговорити про справи… :) (ти сам від себе відганяєш такі думки, не хочеш сміятися. Це усе дуже серйозно, і гарно, і нехай воно буде!)
Кущі до тебе говорять вітром, тихо, стримано і трохи строго, але ніжно, велично…
Треба цей момент запєчатлєть :)
Виймаєш з кишені мобільний і робиш таку фотку – темний фон, підкреслено темне і агресивне листя (може, воно так позує?:)) і твоя дурна либа на усі 32. Нехай лише ти знаєш, яким цінним і благословенним був цей вечір.
О!
Ідєя… :) (як завжди, трохи дивна)…
Тепер ти щодня ходиш до цього сарайчику, відчуваєш місяць, боїшся його, а потім фотографуєшся на фоні листя. Коли назбирається 365 фотографій, ти подумаєш, чи продовжувати цю справу. :) Потім треба буде усі ці фотки понести до психолога, аби він визначив по них "криву розвитку почуття страху, перманентно збуджуваного одним і тим самим подразником на протязі року, в залежності від різних психоемоційних станів людини та фаз космічних тіл (зокрема, "Місяця":) )".
А ні.
Багато честі психологові.
Треба просто купити дуже дорогий фотоальбом на 360 із зайвим :) фоток, вкласти туди усі супер-кадри, і нехай припадає порохом десь на верхніх полицях.
А всередині тебе і надалі порожнеча. Але така гарна, гей!
Люди, ви вибачте, звичайно, але я усім вам бажаю пережити якийсь шок, для того, аби і ви могли зрозуміти, як це гарно і чисто на душі, і світло! – якщо там порожнеча.
У такій душі, мов на верхніх полицях, усе припадає порохом, і той порох танцює, крутиться, світиться від променю сонця, і виглядає як прикраса повітря… Він набагато гарніший і цікавіший, ніж власне те, що ним припало, хоча припало ним багато дуже цікавих і життєдайних речей…
Ти хочеш намалювати цю порожнечу.
Якби її можна було намалювати, вона була б прозорою, як фон, як простір, а в ній маленька людина у повний ріст – кудись іде, але нічого, окрім фону, не рухається…
Отака філософія :)
Коли вона нападає на людину, треба піти прогулятися кудись поміж люди, щоб не порозумнішати завчасно.

Ти йшов по освітленій сонцем набережній, по порожнечі навколо. Дорога розкривалася перед тобою, мов килим, який розмотується і розмотується, і веде тебе туди, не знати, куди.
Набережна стає дорогою у вічность – це ти називаєш прогулянкою, від якої важко порозумнішати завчасно )) – і ти зупиняєшся, аби закурити.
Або ні.
Закурити треба сісти.
На щось не таке, як усі люди.
Наприклад, тупо на землю. Ні, це жорстко. Наприклад, ось на той камінь. Ти узагалі дуже поважаєш каміння, сідаєш, закурюєшся. Цікаво, чи є на світі ще один такий самий камінь?
Ти дивишся під ноги, в дрібне сміття і раптом помічаєш, що на камені росте дуже гарна пліснява. Треба її зфоткати, а потім віддерти, бо під нею хтось щось колись написав (видно букви) – треба прочитати! Віддираєш – і читаєш:
"Якщо ти сів на цей камінь, ти достойний цього каменю.
Це непростий камінь.
Це камінь воїна.
Якщо ти сів на цей камінь, ти багато пережив. Тримайся, чоловіче!
Ти крутий! P.S. Дякую за відбиток дупи воїна."
Ти дошіптував написані слова автоматично, як вивчений вірш, не помічаючи, як сльози котяться по твоєму обличчю. Це ж ти писав!
Це колись писав ти, для жарту.
Тоді ти ще був зовсім молодим, юним, веселим і простим, чистим і емоційним, мав друзів, яких любив, дівчину, яка приймала тобе усього… Ти був майже таким, як зараз, але більш наповненим усім, чим можна на цій землі…
Що цей камінь робить тут, ти не можеш собі уявити, але тебе це і не дуже цікавить, хоча могло б…
Ти зустрівся із самим собою, і тобі стало не по собі…
Ти не знаєш людину, яка це писала, вона для тебе чужа… Геть чужа.
І почерк не твій. І букви давно затерлися часом і дупами воїнів.
Ти пішов геть з цього місця.
      Ти йшов швидко.
          Йшов осінньою дорогою, усі барви жовтого і темного оточували тебе і несли уперед. Мідне листя обсип;ло тебе, твої плечі, ти цілував його і плакав, бо ніхто тебе таким ніколи не побачить – лише це листя…
 
* * * * *

…І отак ти ще довго і цікаво жив… Було у тобі порожньо, але та порожнеча була свята, весела і зпланована до дрібниць. У ній не було страшно, бо не було темно. Ти жив довго і, може, був щасливішим, аніж усі люди, які не мають всередині тієї пустоти, а лише мріють про неї.
І коли ти помер, у твою хату прийшли ті, що передають хати самотніх людей державї… Вони описали твоє майно… Усе обдивилися… І те, що знайшли, не залишило їх байдужими… Вони зробили висновок, що "NN – прєкрасний челавєк", і продали твою хату разом із усіми речами одному багатому і розумному чоловікові, який, не довго думаючи, зробив з неї "музей життя"…
Погодьтеся, не з кожної хати таке зробиш…
Тепер до твоєї хати ходять люди. Вони бачать дуже незвичні експонати:
вицілуваний масними губами жіночий портрет на брудній хустці
"роман в стіхах" без рифми, з матюками і прогонами, в декількох покоцаних екземплярах.
фотоальбом :) (1 штука)
28 грам собачої шерсті в конверті
чорно-білий фоторобот М. Джексона в дорогій рамці
позолочений пластмасовий стаканчик
5 копійок (8 штук)
засушений горобець (1 шт.)
фрагмент бруківки (1 шт.)
тощо…

… І всі, що ходять і дивляться, гадають – ось ця людина жила!..