Все буде по-мо му Response

Е П І Л О Г

 В'язниця. Постійний галас, розмова копів, невпинні дзвінки телефонів - це все, що його оточувало. Ще можна було відчути присутність людей, які проводили тут уже не перший день. Очевидно, компанія була не зовсім вдала.
 В нього в голові роїлося багато думок. Кожна з них була по своєму важлива. Юнакові цікаво було скільки йому прийдеться тут сидіти. Йому, звичайно, не довподоби було проводити свій час за залізними гратами, а особливо - на одному місті. Цей хлопець далеко не був людиною, котра постійно нічого не робить. Рух - основа його життя, тому ця надмірна пауза йому вже встигла набриднути, хоча на годиннику була лише приблизно шоста ранку.
 За всю ніч, яку він пробув тут він не один раз пробував заговорити з людьми у формі по той бік решітки - марно. Звичайно, хіба може ця розмова принести якийсь результат, якщо його вже знає майже кожний черговий коп у віділку. Він тут не вперше, і не в друге, і навіть не в п'яте. Це місце було йому настільки знайоме, що він вже звик. Звик сидіти, думати, бо в житті в нього ніколи не вистачало часу на роздуми перед своїми вчинками. Хлопець був з категорії тих людей, які ніколи не задумувалися ні про що. Вони жили сьогоднішнім днем і байдужістю до думки оточуючих.
 - Номер 314, підійдіть у кабілет номер 6. Повторюю, номер 314, підійдіть у вабінет номер 6 - звучало з динаміка міліцейського телефону. Хлопець уже не звертав на це уваги. Він настільки звик за ніч до цих звуків, що у нього вони вже не викликали жодного інтересу.
 Він сидів. Думав. Мало чого турбувало його на данний момент. Він нічого не боявся. Крім одного. Зараз він дійсно був стривожений. Він не настільки боявся, як соромився перед однією людиною, яку він чекав. Він чекав її, думаючи, що вже скоро вона зайде в цей кабінет і просто знищить його своїм поглядом. Але він чекав. Йому не було чого чекати, не було кого чекати, крім неї.
 -Цікаво, що вона скаже на цей раз - думав хлопець. Ця думка його непокоїла. Він не міг знати, адже вона було такою непередбачуваною. Цікавіть і нетерпіння охоплювало його. Він прекрасно знав, що скоро вона прийде. Прийде по нього.


Р О З Д І Л  1

 - Ви не розумієте! - безперестанку повторяла дівчина, - Він ні в чому не винний.
 Ці слова звучали з її уст вже не вперше, але вона не зупинялася. В її очах блискала лють і ненависть до полісменів. Вона ненавиділа виправдовувати винну людину, але це було вкрай потрібно.
 - Він скоїв ДТП, виїхавши на зустрічну смугу і підрізавши своїм байком іншого водія - продовжував пояснювати урівноваженим голосом полісмен.
 - Та він ненароком, як ви не можете зрозуміти - дівчина продовжувала пояснювати і здавалося, що через кілька секунд вона зірветься і почне кричати.
 Після останьої репліки дівчини продовжувалася пауза. Вона своїми виразними голубими очима пильно дивилася на представника поліції, чекаючи від нього якогось рішення.
 - Я вам можу запропонувати одне - обірвав тишу чоловік - сплата штрафу.
 Почувши це, дівчина з обуренням видихнула. Вона розуміла, що іншого виходу в неї просто не має.
 - Скільки я маю сплатити? - запитала вона.
 - Нуу...300$ я думаю вистачить - відрізав чоловік.
 - Що?! Як так? Він нічого такого не зробив за що я мала б заплатити таку суму! - сказала вона вже підвищеним тоном. Вона була зла і розчарована. Але від безвиході мовила:
 - Добре. Я сплачу штраф, але якщо ви випустите його негайно.
 - Немає проблем, - відповів полісмен.
 Вона дістала гаманця з сумки і неохоче почала віддавати гроші. Дівчина була сумна, не дивлячись на те, що скоро побачить юнака.
 Полісмен взявся заповняти бланк і під час цієї тишини запитав лише одне:
 - Назвіть, будь-ласка, ім'я та прізвище затриманого.
 - Віліам Томас Хендерсон - відповіла дівчина, яка продовжувала чекати і слідкувати за діями слідчого.
 Він в свою чергу ще щось записав у бланк, клацнув по ньому штампом і взявся набирати якийсь номер на телефоні. Через кілька секунд він почав:
 - Звільніть Віліама Хендерсона, за ним прийшли, - промовив він і поклав слухавку.
 Дівчина ж стояла і знервовано чекала. Вона не знала як себе поводити. Вона закусила губу, але не показувала свого хвилювання.


 Він все ще сидів. Він хотів трохи розслабитися після тяжкої ночі, але постійні роздуми не давали йому спокою. Він продовжував передбачати в своїй голові поведінку тої, котра за ним мала прийти, але все це дійство перервав низький голос чоловіка в формі, який весь цей час сидів на диспечері:
 - Віліам Хендерсон, на вихід, за вами прийшли - сказав він, і відразу поглянув на хлопця. Він вже не вперше зустрічав його за цими гратами.
 Юнак продовжував видіти, втупившись в одну точку. Він був знервований.
 - Віліам! - ще раз повторив полісмен.
 Хлопець не відреагував, але через кілька секунд різко встав. Перед ним відкрили грати і показали на вихід. Він вийшов з "клітки" і чекав.
 - Можете бути вільні - повільним тоном промовив полісмен.
 Проводити хлопця ніхто не збирався, адже постові полісмени і так знали, що хлопець прекрасно пам'ятає дорогу з минулих разів.
 Віліам направився до дверей і знав, що за ними його чекає вона. Вона прийшла за ним.
 Але хлопець не став сеье зупиняти і нормальним для нього темпом пішов і відкрив двері.
 І ось тут він зустрів своїми очима її очі. Вони були не такі як завжди, вони були невдоволені. Вона стояла біля стола полісмена і побачивши, що хлопець вийшов, хотіла виходити на вулицю навіть не чекаючи його. Але її зупинив голос чергового полісмена:
 - Вибачте, міс. В мене останє питаня. Мені потрябно знати ваше ім'я та фамілію, щоб записати вас, як сплатника штрафу.
 Почувши слово "штраф" хлопцю сиало ніяково. Він знову її підставив.
 - Вікторія Хендерсон - різко відповіла дівчина.
 - То значить ви брат і сестра? - підсміявся слідчий.
 - Не питайте - відрубала вона, кинувши останній погляд на хлопця, який практично весь цей час дивився на неї, тримаючи свої руки в чорній, шкіряній куртці.
 Дівчина зрозуміла, що в слідчого немає більше ніяких питань, тому вона кунулася до дверей, які вели в коридор. Хлопець швидким кроком рушив слідом за нею, пробуючи її наздогнати. Вони обоє вийшли в короткий, темний коридор.
 - Вікі - почав кликати хлопець. Але відповіді не отримав, - Вікі, стій -, а вона просто йшла до виходу, ігноруючи всі його слова.
 І тут вони вийшли на вулицю. Хлопець трохи призупинився, бо сонце засліпило його очі. Він примружився і побачив, що дівчина невпинно йшла. Він почав наздоганяти її і вхопив за руку.
 - Вікі, зачекай. Дай я все поясню - почав він, але дівчина різко вирвала свою руку з його долоні і перебила його.
 - Не хочу с тобою навіть говорити - почала вона не гучним, але шрізним і злим тоном - ти за кого мене маєш? Скільки я мушу ходити по різним відділкам і вимолювати в тупих полісменів, щоб тебе випустили? Я всі гроші витратила на те, щоб тебе звільнили! Скільки можна?
 - Вибач, але той тип, якого я підрізав цього реально заслужив - він хотів говорити далі, але дівчина його знову перебила.
 - Заслужив? Віл, а я заслужила постійно віддуватися за свого старшого брата? Ти постійно робиш те, що тобі хочеться. Минулого разу ти побив сина заступника мера міста, позаминулого - побив байк Гаррі Доновану - і тут її перебив вже хлопець.
 - Гаррі був зрадником - почав все головніше і голосніше говорити юнак.
 - Та мені все одно! - прокричала дівчина - просто запам'ятай, що твоя сестра, тобто я, більше ніколи не буде відповідати за твої дурні вчинки. Досить!
 Вона хотіла піти, але він знову зупинив її.
 - Зачекай, вибач! Я більше так не буду - сказав він дитячим голосом. він знав, що це завжди спрацьовує.
 Вона стояла і дивилася йому прямо в очі. Але більше вона не могла стримуватися і вони обоє почали сміятися на всю вулицю, наче діти. Їхній сміх розливався повсюди. Дівчина підійшла до брата і обняла його. Вони були щасливі. Моментально забулося все. Вони просто сміялися і не могли зупинитися. Хлопець теж міцно обійняв сестру і здається, вони могли б так пробути ще дуже довго, поки дівчина не побачила свій годинник.
 - Вже сьома годинна! - вигукнула дівчина - Я можу запізнитися в школу! І ти, до речі, теж.
 Хлопець просто привітно усміхнувся і взяв сестру за руку. Вони пройшли кілька метрів і підійшли до стоянки. Юнак повів сестру до чогось накритого чорною тканиною. Він вийняд з під неї великого шолома і подав дівчині.
 - О ні, - мовила вона - ти знаєш, як я "люблю" їздити з тобою на твоєму байку.
 - Тільки так ти встигнеш заїхати додому перед школою - відповід хлопець.
 Дівчина посміхнулася, а юнак вхопив кінчик тканини і різко зтягнув її. Перед ними стояв чорний, блискучий байк. Хлопець задоволено дивився на нього, а дівчина вже вмощувалася на заднє сидіння. Він ще раз посміхнувся, вийняв ключі з кишені і сів на байк, котрого зразу ж почав заводити. Чорний "кінь" заревів, але по особливому. Дічині це поводилося. Вона лише вдавала, що боїться, а насправді їй дуже це подобалося. Коли байк почат рухатися, дівчина обохопила двома рукати брата і просто насолоджувалася швидкістю.


 Вони рухалися, м'яко кажучи, не повільно.
 Був тихий, сонячний ранок, котрий нагадував казку. Був ранок, повітря було ніжно прохолодним і Вікторії здавалося, що вона повністю поринає у оксамитове повітря, яким не може надихатися, через шолом. Вона загалі обожнювала прохолодні ранки - це була її улюблена частина доби. Взагалі, вона багато чого людила. Любила поседіти на підвіконнику, випити гарячого шоколаду, послухати Верді та Дебюсі...любила швидкість, рух, гармонію з природою. Вона не була особливою, не відрізнялася від інших ровесниць. Вікторія була простою дівчиною сімнадцяти років. В неї було густе світле волосся, виразні голубі очі, доволі не погана фігура і чіткі риси обличчя. Життя в неї було не просте: мама Віткорії і Віліама, Міранда Хендерсон, любила своїх дітей, але часто могла собі дозволити випити чогось міцненького. Саме це і стало причиною розриву їх батьків. Брат і сестра жили разом з мамою, але не забували і про свого батька. бачились вони з ним рідко, хоча і жили в одному місті. Їхній тато, Джордж Хендерсон, був бізнесменом та політиком і постійно був в зайнятим. Вікторія інколи забігала до нього в контору, але найчастіше заставала пусте крісло. Вона любила обох батьків, але часто не чула від них тих слів, яких вона хотіла б почути. Часто вони не розуміли свою дочку, особливо після розриву. Вікторії тоді було чотирнадцять, а Вілу вісімнадцять. Лише брат час від часу міг допомогти словами, хоча і сам потребував їх. Джордж часто помагав дітям фінансами, але Вікторія, на відмінну від Віла, не брала у батька грошей уже як три роки, пояснюючи це своєю самостійністю та незалежністю. Так і жила дівчина в такій не простій сім'ї, але ніколи не дорікаючи цим своїм батькам.
 Будинок Хендерсонів нагадував звичайне помешкання звичайної сім'ї. Розташований він на Лайт Стріт - сонячній вулиці недалеко від Меморіал Драйв Біч. Вікторії подобався її будинок, адже з ним їй асоціювалися не лише погані спогади, але і багато чого хорошого, що сталося в її житті.
 Ходила Вікі в місцеву школу. Відвідування школи для дівчини не було примусом, адже саме школа служила їй найефективнішим антидеприсантом. Саме там вона і познайомилася зі своєю найкращою подругою Хеленою. Хелена Остін - така ж сама звичайна дівчина, але з запальним характером, на відмінну від Вікторії. Часто дівчата потряпляли в халепи чи неприємні ситуації через Хелену. Але не дивлячись ні на що, ця дівчина була дійсно хорошим і вірним другом. По життю вони були завжди разом, хоча були і сварки, і конфлікти. А взагалі Хелена була брюнеткою, з не дуже довгим, прямим волоссям. Також вона була власницею великих карих очей, які привертали увагу кожного. Часто вона залишалася на ніч у Вікторії на ніч і вони могли просидіти всю ніч біля вікна, або переглядаючи якийсь фільм. Хелена була тією одною, на яку Вікі завжди могла покластися та довіритися. Вона найкраще розуміла її та підтримувала. Вікторія любила свою подругу за те, що вона постійно говорила правду, ніколи не нав'язувала своєї думки і просто завжди була поряд.
 Вікі спілкувалася і з іншими дівчатами в школі. Часто проводила час з сусідською дівчиною і по сувмісності однокласницею Софі Грін. Вона часто навідувала Вікі так як жила через будинок від неї. Сім'я Грінів товаришувала з сім'єю Хендерсонів ще з того періоду, як вони перебралися в Австралійське містечко Ньюкасл з Америки.
 Ще у Вікі була подруга Брітані Хейл - справжня модниця і гламурна королева. Саме так її називали в школі. Часто її одяг викликав епатаж, але вона слідкувала за свіма новинками моди і її нудило від безсмаків'я. Дівчина була зхиблина на косметиці. Її кімната була повністю заповнена різними кремами, пудрами, олівцями та іншими предметами косметики.