Казка про нкв зитора

-От потвора!-зірвалося з губ сіроокого хлопця. Наповнені сльозами очі дівчини розширилися від подиву:
 -Саню, ти чого? Зовсім він не потвора, а цілком навіть симпатичний ...
 -Не сперечайся зі мною, Дінко. Потвора  хоча б тому, що змусив тебе плакати ...
 Дівчина схлипнула, витерла очі, тут же полізла в сумочку по дзеркальце, але хлопець накрив її руку своєю:
 -Розповідай ...
 Дінка  на мить  замислилась. Що вибрати з калейдоскопу  недавніх подій?
 -Розповідати то особливо нічого ... Мішель запросив мене додому, щоб познайомити з батьком. Ну ось, подзвонив він у двері, відчиняє імпозантний такий чоловік - сиве волосся до плечей і темні, палаючі очі. Мороз по шкірі! І перша думка: "Інквізитор!" Побачив мене та й охнув. Мішель такий: "ПапА, дозволь представити тобі Діану Лефлер ..." Він недослухав та як закричить по-французьки: "Мішелю, та ти з глузду з'їхав! Кого ти привів? Ти навіть не уявляєш, хто така ця дівчина!" Я, звичайно, не поліглот, але на такому рівні французьку розумію... Що я йому зробила? За що вони зі мною так?!-і дівчина знову вибухнула плачем.
 -Я ж кажу: виродки,-повторив хлопець, дбайливо підсовуючи серветки і обіймаючи плечі дівчини, що здригалися від плачу. Подумав і додав:-Обоє.
 Дінку він знав з дитинства-таку милу, рідну. Теплу ... Спостерігав, як вона росла, які з кумедного дівчатка перетворювалася на красуню ... Тільки от лихо-вона завжди сприймала його тільки як друга, і ніяк інакше. Ділилася своїми дівочими секретами, іноді скаржилася, іноді сумувала ... але недовго. Коли на їх факультеті з'явився «красунчик Мішель», Сашко зрозумів, що Дінка закохалася. Мішель теж помітив однокурсницю- як же було її не помітити, яскраву та веселу, як сонячний день?
 -Ходімо,-він потягнув Дінку за руку.
 -Куди?
 -Ха! Так я тобі й сказав!
 -Саня, ти безтурботний, безпардонний і без ....-вона замовкла, підбираючи слова. Це була їх стара дитяча гра. Якось у школі Саня довів їх нового хіміка, що називається, до сказу. Петро Юрійович, коли хвилювався, губивв слова і починав заїкатися:
 -Ооооо ... лександре, вввви бббес ...
 -Бездоганний, - скромно підказував Саня.
 Петро Юрійович покривалс я червоними плямами, але не здавався:
 -Бббез ...
 -Безпардонний!-підказували з гальорки. Клас вибухав реготом, і незабаром в гру включалися вже всі, кому не ліньки:
 -Безпринципний!
 -Безцеремонний!
 -Беззмінний!
 -Безсмертний!
 -Безпонтовий!
 -Без поняття!
 -Вввви бббез ффффокусів нннне можете?-вимучує нарешті учитель. Аншлаг і завіса ...
 Зараз, звісно, Сані було трохи соромно-адже не зі зла ж пустували-але з тих пір до нього намертво прилипла кличка Саня Бест.
 Отже, Саня Бест  витягнув Дінку-Льодинку з кав”ярні, став посеред вулиці, піднявши обличчя до неба і широко розкинувши руки, як на розп'ятті. Дінка здивовано витріщилася на нього:
 -Саню, що з тобою?
 Повз них поспішали перехожі-як весняний потік омиває скелі-а хлопець усе стояв, немов до чогось прислухаючись. Нарешті глибоким, проникливим голосом він прочитав, як заклинання:
 Творець змахнув невидимою рукою,
 І небо раптом обрушилося на місто
 Потоком щедрим, на розправу швидким,
 Змиваючи піт, спеку і сморід земний ...
 Немов у відповідь, спалахнула блискавка, небо розкололося від гуркоту грому і хлинула гроза. Дінка стояла заворожена, ніби ця блискавиця пронизала її. Мокре плаття обліпило струнке дівоче  тіло, і дехто з неприхованою цікавістю вже поглядав на неї ... Саня накинув свою джинсову куртку їй на плечі-не від дощу, але від нескромних поглядів-і відчинив перші-ліпші двері. Дінка нерішуче завмерла:
 -Саню, ти зовсім з глузду з'їхав, так? Це ж музей з картинною галереєю!
 -В курсі,-буркнув хлопець, притримуючи двері.-Скажу навіть більше: тут працює твій горезвісний Інквізитор ...
 -Звідки ти знаєш?-очі Дінки округлилися.
 -Розвідка донесла,-криво посміхнувся Саня, пропускаючи дівчину до  напівтемного холлу.-Пора подивитися в очі своєму страху ...
 -Я не піду,-вперто сказала Дінка, вже переступаючи поріг: гроза просто не залишила їм вибору.
 -Молоді люди, будьте люб'язні, зачиніть уже  нарешті ці двері!-владно зажадав чийсь голос. Дінка здригнулася:вона впізнала б цей інквізиційний тон навіть серед гуркоту грому.
 -Марсель Легранж  до ваших послуг,-відрекомендувався сивий хранитель музею. Саня тільки хмикнув: дійсно, очі старого горіли вогнем, який ніби спалював його зсередини.-А як ви називаєте себе зараз?-поцікавився він.
 -Саша Бест  і Дінка-Крижинка до ваших послуг, пане, - церемонно вклонився Саня.
 «Знову дуркує,»-подумала Дінка, але без жодного роздратування. Вона звикла до витівок свого непередбачуваного  товариша, але  цього разу це  навіть виглядало якось зворушливо.
 -Дивуюся, як ви примудряєтеся завжди знаходити один одного ...-пробурмотів Легран.-Я чекав  на вас ... Проходьте, ви самі мусите це побачити ...
 З цими словами старий попрямував крізь анфіладу кімнат. «А не такий уже він і старий»,-з подивом подумала Дінка, ледве встигаючи за Мішелем. Нарешті вони опинилися в кімнаті, викладеній ї каменем та  освітленій  лише танцюючим вогником свічки. «Непогана експозиція,-подумала дівчина,-під старовину ...»
 Старий обернувся. На голові у нього був каптур, що приховував обличчя, але очі знову палахкотіли невідомим вогнем.
 -Ось і все,-стомлено сказав він.
 «Коли він устиг перевдягтися?-подумалося Дінці.-І куди зник Саня?»
 -Він не прийде,-розреготався старий.-Ти ще не зрозуміла, відьмо? Він залишився там, у вашому часі, куди ти втекла одного разу ... Але я не дарма вивчав алхімію і таємні науки протягом  цих століть ... Я шукав тебе ... Я знаходив твої сліди то тут, то там ... Але ти завжди вислизала! І от уяви моє здивування, коли вчора мій син сам привів тебе!
 Луна від його реготу застрибало по келії, полум'я затремтіло, а старий реготав, поки кашель не змусив його зігнутися в три погибелі.
 «Я сплю і ти мені снишся ... або це знову Сашкові жарти?»
 -Він не прийде!-знову гримнув голос стариганя.-Яке нахабство: Сашко Біс! А пам'ятаєш, як він себе називав у  наш час?
 Дінка відчайдушно замотала головою:
 -Та який ваш час? ХХI століття надворі!
 -Ні, люба,-старий уже відверто глумився над нею.-Зараз  глухе середньовіччя! А завтра ... Завтра ти помреш!
 -Саню! Досить! Припини цей безглуздий фарс! Не смішно, чуєш?!-голос Дінки зірвався на крик.
 -Він не прийде, і не клич,-злорадно просичав старік.-Ну ж бо, згадай!
 Дінка сіпнулася від болю, що пронизав усе тіло.

 -Він не прийде, і не клич!
 -Вишкірив зуби Інквізитор,
 - Ми на розп'яття пюпітр
  Розкладемо  гріхи твої,

 А завтра полум'я багаття
 Ознаменує час останній
 Красивої та небезпечної відьми ...
 Недарма обрав Ваалфегор
 Тебе своїм лихим знаряддям-
 Ти виносила розум людям,
 Як з хати виносять сміття!

 Але знай: з такою красою
 Ти будеш знову не небезпечна,
 Коли, болісно прекрасна,
 Моєю станеш ти мрією!

 Але крик раптом вирвався у двір,
 А з ним заклик:
 В
 А
 А
 Л
 Ф
 Е
 Г
 О
 Р
Е
 !
 -За що?-шепотіли  її пересохлі губи.-За що ви так ненавидите мене?
 -Ненавиджу?-палаючі очі були вже зовсім поряд.-Ти так нічого і не зрозуміла ... Я ж кохаю тебе! І намагаюся врятувати твою безсмертну душу!
 Дінка-ні, вже не Дінка, а леді Діана ле Флер-заплющила очі, щоб не бачити божевільного вогню в погляді уже  молодого інквізитора Мішеля ле Гранжа. «Господи, бережи нас від фанатиків, котрі в Ім'я Твоє вбивають невинних ...»-шепотіла вона ...
 -Ді ...-хтось  обережно доторкнувся до її руки. Дівчина не одразу розплющила очі.
 -Ну і налякали ж ви нас,-поруч зі стривоженим Сашковим обличчям з'явилося ще одне в обрамленні сріблястого волосся.-Я хотів вам показати цю картину, оскільки  дівчина, зображена на ній, разюче схожа на вас, але аж ніяк не очікував такої реакції ... Вибачте старого!
 Дінка підняла очі. Картина називалася «Спалена живцем». З полотна на дівчину дивилося її ж обличчя  в обрамленні язиків полум'я, котре ніби пестило молоде пружне тіло ... Внизу, придивившись, можна було розібрати розгонистий  підпис художника: «Мішель ле Гранж»…
 Очі старого сумно дивилися вслід  парі, котра віддалялася ....
 -Саню?
 -М?
 -Ти більше не залишиш мене?
 -От дурненька, Ді! Я ж завжди поруч ...

 У будь-яких світах, просторах і всесвітах
 знайду тебе і за тобою піду,
 Зупиню блаженну мить,
 запалю твою щасливу зірку,

 Знайду тебе у туманній імлі чи мороці
 й іскрою серця підпалю свічу
 У головах ... Нехай не брешуть, собаки:
 Я більше ніколи не відпущу

 Тебе одну на крок ні на мить,
 Не кину, не збрешу і не зраджу ...
 Дороги пройдені, борги без жалю
 Я заплатив. Тебе ж я  не віддам!