Наснилося

В очі, такі ще ніжні й незвично чутливі, вдарило сяюче світло. Сьогодні я вже не зморщила свого носа від цього болю – декількох разів схожої ситуації мені було досить, щоб передбачити відчуття наступної хвилини.
Я була іншою. Зовсім.
 Першим плюсом мого стану був новий, і поки що трохи незвичний стан постійного спокою, навіть певної флегматичності, що дозволяв чути кожен порух клітини, рух повітря в легенях, а сердечні удари взагалі здавалися мені ритмічним танцем якогось набату.
Другим – чай. Я ніколи не бачила своїх пальців у цьому вічно засніженому, надзвичайно сяючому просторі своїх пальців, але кожного разу пила чай. З жасмином і медом.
І найголовнішим та останнім – крила. Спину роздирало від жахливого болю, що просто змушував мою свідомість вибухати чи не щохвилини. Але це вартувало того, що з-за лопаток на сонце з’являлося білосніжне, хоч поки що і закривавлене пір’я.
Серед цього простору – безкінечної коловерті піску та моря… такої дивної, що зрозуміти, де починається небо, море, чи бархани видається неможливим.
 Суворий сріблясто-блакитний пейзаж захоплював подих і змушував серце тремтіти. Настільки вражаюче та страхітливо.
 Велич прохолодної дюни.
 Ласкавий шепіт сталевого океану
 Прозора безодня лазурового неба із блакитно-білою плямою не сліпучого, та життєдайного сонця.

Самотність людини, що насолоджується голим єством без прикрас. Єдністю т, водночас окремістю від природи.
 

На березі Великої Води кришталева медуза потроху танула. Їй прийшов час іти.
 
 Обпікаючий язик напій завжди подавали у один і той самий час, судячи з положення сонця. Цікаво, чай гарячущий, а фарфорова поверхня сервізу льодяна.
Дивне поєднання…

Спину судомить. На піску червоні плями. Неохайно, негарно. Я іду до ласкавих прісних хвиль Великого Океану і віддаюсь його ненаполегливим рухам. Крила стають все більшими, я це відчуваю. Одним вольовим зусиллям я змушую м’язи нових органів рухатися, ворушу ними у воді, і мене відносить усе далі й далі…

 Десь у серці живе його портрет. Намальований виключно моєю свідомістю. Приємна посмішка, наполегливий погляд, ідеальна статура. А поряд  - його скептична фотографія, на якій нічого крім зачерствілого скептицизму не має, не було і не буде.
 Хвилі погойдують тіло, заколисуючи і щедро даруючи силу. Ту саму, першостворену, чисту, без домішок насилля та штучної модернізації.
 
І мені прийшов сон. Присів поряд, погладив по голові, зашепотів невідомою мовою казочку. Посмішка така лагідна, наче татова. Волосся йому ворушить вітер і зорі тчуть одежу перед моїми заплющеними очима.
 З тими словами ростуть і крила. Витинаються вперед, пір’я трохи костеніє, втрачає новонароджену м’якість...
Сон цілує мене в лоб і сідає верхи на хвилю.. А то вже не хвиля – сріблястий кінь гарцює на воді. Очі в нього сині-сині, а кінчики гриви й хвоста морською піною тануть у повітрі. За тонкою шкірою киплять м’язи, втілення сили, кінь гарцює на одному місці, готовий знятися з місця і понести до човна рогатого місяця.
Сон наостанок посміхається, несильно вдаряє п’ятами у боки скакуна і той наче по землі, несе його в небо.
 
А хвилі гойдають мене, і відкриваю очі я вже на березі бархатистої дюни. Крила Стають все більшими, і я розумію – мені не довго тут бути. Скільки ще – загадка, проте не чотири вічності, які я пересиділа в цьому дивному світі.
Чай звично пече рота. Кожного разу сервіз інший. Сьогодні він молочно-білий, із витонченим візерунком. Приємно тримати в руках, скажу вам.

 Раптом у звичну тишу врізається крик величезного птаха. Він низько летить над берегом, розрізаючи крилами повітря і проноситься наді мною, скинувши невеликий металевий предмет. Ключ! Здивовано помічаю я.

Крила виросли до величезних розмірів. Два-два с половиною метрові, проте, на здивування, не тяжкі кінцівки завершили своє остаточне формування.
 Це як прокинутися вночі – раптово сісти, відкинувши покривало і зрозуміти – ти не дитина. І світ вибухає тисячею можливостей.
 Так я зрозуміла, що крила… так я відчула, що можу літати.
 
 Тепер – головне дочекатися ночі. Години летіли повільно, наче їх розвели у вишневому киселі. Тягучі й липкі, вони заплутували думки страхом. А що, як вони не запрацюють? А що, як вони відмовлять? А що, як…
 І цикнути на них, як на надокучливого собаку не виходило. Усе одно – проникали, лізли, шепотіли.

А коли наді мною зупинився рогатий човен місяця, прийшов Час. Поманив пальцем і промовив: «Пора».
 Тоді, вперше я випростала їх на всю довжину. Білі, із сріблястою каймою, вони сяяли… На пробу мазнувши повітря, вольовим зусиллям змахнувши крилами я… по-ле-ті-ла.
 
 Що я відчула тоді? Щастя. Свободу. Себе.
 А на борту сяючого човна мене чекав Сон. І відвіз туди, де в темряві ненародженого світу, в порожнечі майбутнього Всесвіту знаходилися кришталеві, та непрозорі двері. Спітніла долоня розкрилася і ключ, звичайний ключ підійшов…

У Сна була татова посмішка. Але очі… Рука в руці, ми зайшли до кімнати щойно народженого світу. Там нас вже чекали. Такі ж крилаті, такі ж несправжні, такі ж сяючі люди, як ми.