***

Я ніколи на тебе не злилась, швидше навпаки – на себе. Ти ж не винен, що я не тa…
  Просто хотіла когось любити, просто бути поруч: рука в руці, чашка на двох, білі простирадла… Хотіла, щоб хтось подобався, бо дивно, що ніхто, ніколи…
   Такі банальні були наші зустрічі, але були. Знала, що я в нього не одна, але йшла, готуючись до останньої зустрічі. Пригадую ту каву: гірку, чужу, брехливу… І добре, що наші дороги розійшлись.
    З часом навіть смішно. Раніше  свято намагалась з’єднувати  наші стежки, а зараз їх обходжу стороною. Я не хочу з тобою вітатись, не хочу з тобою говорити, бачити, перетинатися випадково в місті. І не тому, що тебе ненавиджу, в мене нема цього почуття, просто мені байдуже, не цікаво уже давно.
   Не хочу, щоб ти мене питав: «Як твої справи?». Не хочу брехати у відповідь: «Усе добре». Бачити в твоїх очах жалість, чи найстрашніше – вину. Не кохаю. Ні, я в цьому себе не переконую, не повторюю, щоб у те повірити. В мене ніяких почуттів до тебе нема : ні позитивних, ні негативних. Висохли, вмерли… А може їх ніколи там і не було?