Переможець Валькiрiй

Переплуталися всі мої літні карти
 І стоiть, зачохлений, мій голуб-літак,
 Відібрали країну, обібрали і пам'ять,
 І тепер це « все» - не беруть і в розрахунок!

 Немає речей у світі твердіше твердого шанкра -
 Про мене онуки згадають через п'ятдесят років,
 Немає речей у світі складніше першого «низького старта» -
 Як злітає з підошва з шкіряних штиблет на пiдлогi.

 Тільки плутаються все, що за особливостей, показаннях,
 На одну версту зла-і добра дiлянка,
 Підмели мене з м'ясом, скрутили об коліно,
 Не хотів би, і не рвався. Дожити до ранку.

 Так і хоч в будинку повішеного не говорять про мотузки -
 Треба все ж говорити, і терпіти, і терпіти, байдуже!
 Подчитают бариш, всі округлі сотки,
 Ну а мені на могилу, де бур'ян - лише дулю...

 Невдячні діти, невдячні онуки,
 Не знав би нікого, нікого б не народжував,
 Не страждав би за всіх в натянувшейся мотузці,
 І а жив би лише тим. Що так мені, Бог послав!

 У моїх жилах тече плоть і кров Спиридона,
 У моєму серці клекоче сонячний удар,
 Але є важлива правда в офіцерських жетонах,
 Перемогла «Третій імперський угар!»

 Це я так не згорблений, не старий.
 Це я оселився у вас за склом..
 Не дам вам спати, на тому і на цьому світі -
 Буду вам. Вашу совість. Обварити окропом.

 Це я, хто прийшов би, як гість, по сусідству.
 Це я, хто викрикував «гірко» і «бл..»,
 Це я, хто залишив дітей, як спадок,
 Це я, не скопивший живожирного рубля.

 Це луг, змiшала бруд між пальців.
 Ця рідина бруду, що повзе по щоках,
 Ці підлі життя, невмілі танці -
 Де всі фразу я отрепетирував як розповідь за ролями... (читання за ролями)

 Це я, невидувший мідь з ваших сурм.
 Це я, не висаджував вас на плече,
 Це я, що заборонив дивитися ваше порно,
 Це я, не утерший вам піт кумачем.

 Це я, ваш великий батько і батько,
 Ви мене зрадили. І забули заповіт,
 Це підла пам'ять, як римський Пракситель -
 Знову ліпить мене - але не в мармур, цемент!

 Це я, зневірений в сьогоденні,
 Це я, так любив, так «втюрений» в мати,
 Це я, як сімейна таємниця, стоящий,
 На ланцюги, під стовпом, під парканом, «лежати!»

 Це я, похований у Княжої Криниці,
 Смерть завжди зневажав, і сміявся в обличчя,
 Це я, від якого ви народилися,
 Загравшись у дворі, ви розсталися...з батьком..

 Це я, так що зібрав, весь бруд, по засіках
 Не що уклався в книжковий формат
 Це я, зачумлений, і стриманий у радах.
 Це я, розвівавшийся одноколірний прапор.

 Це я, і страждання, і помста, і вбитий,
 Це я, не воскреслий, вiдстреляний храм,
 Це мені відчутно, як кровопивцi,
 Ці точки роси, і пульс на скронях.

 Це я, хто боюся, припадаючи уклінно,
 Це я, той, хто харчується, плаче ридма, кортить,
 Це я, вами проклятий, і справжній,
 Це я, як дамокловый меч, що висить.

 Це я, согрiшивший, намолений, і просвітлений,
 Це я, хто за святом просить «палити».
 Я висів у петлі сільський учитель -
 Єдиний з усіх вас минулий горнило війни.
 Мене знову знаходять югославські діти -
 Це я, який забив іржавий цвях у лоб фашистської Сатани!

 Це я, що отримав народження в фальші,
 Проміняв на бувальщину комсомольський значок,
 Це я, хто не знає, що буде далі.
 І тепер стаю, немов до ладу, на облік.

 Це я, хто не вірив богам і неправді,
 Це я, хто прагнув обманювати всіх,
 Мої багато діти не будуть «нічого».
 За мої шкільні парти, і військовий успіх.

 Все що прожито мною, позабудется незабаром,
 Моє ім'я-і сміх, і нагороди, і будинок,
 Моя «червона зірка» висить на паркані
 За парканом лежу, за цвинтарним ровом..

 Вмирати за себе, в перший раз дуже страшно -
 Хоч і раніше, звик, вмирати за інших.
 Я тей, що стирчить в петлі, шкільний математик -
 Але кого і чому тепер можу навчити?

 Будуть невдячні і діти, онуки
 Я встав на вогонь. З лавки запасних -
 І засліпило очі від лежання у воді
 Але не коня цей корм, їм не взапас цей вірш.

 Посилають на смерть-не слова, не тирани,
 А серцевий стук, в розрідженій порожнечі
 Перший штурман-бомбард з нічного загону
 Всім «валькірії» в такт, я їх б'ю, але вже в собі!

 Це я, хто вас пестував, радів буднях,
 Це я, хто крокував крізь гарячий Борей,
 Це я, хто залишився лише гілочкою в супі,
 Пізно скисшей сльозою в напівтемрява ліхтарів.

 Якщо моє слово для вас хоч щось значить,
 Виходьте у двір, виводите дітей,
 Не запитавши, не зітхнувши, відрахувавши, немов здачу,
 Свої жалюгідні міни, як штандарти, до Мавзолею.

 Я несу свою скорботу, через землю, крізь час,
 Моє минуле котиться монетним ребром,
 Розрослося у всіх вас-моє сильне потомство,
 У матусю-ніс і очі, ну а в батька - ви лобом!

 Це я відлежався в лікарняній палаті,
 Це я, так заклично, крокував у нікуди..
 Це я, тихохід, перев'язаний, бинтами,
 Що натура моя - так шукала блуду.

 Це мені аплодують німецькі аси,
 Що не раз я їх всіх викликав на таран,
 А тепер цієї ночі, сільської, безгаласою,
 Я ступаю в собою заведений капкан.

 Купчасто падали залишки палаючої машини,
 У югославську степ, гладкий берег річки,
 Я в родині і загруз, як в мулі, як в трясовині
 Хоч би раз я прийшов - і змінили замки!

 І на спір, на спасибі, бойові нагороди,
 На «чуть-чуть подивитися», мій молодшенький змінював,
 Не «за» воював, в цій лямці солдата,
 Щоб відсидів у тилу ними на сонце «грав».

 Це я, непомножений сам з собою говорить,
 Це я, виснажений синдромом війни,
 Це я, м'ясо - кровний і справжній,
 Це я вам приніс «березові сни».

 Я це я, який підминає пахучі лаври,
 Як списати свою жертву на «нервовий синдром»?
 І я зараз я стою під стелею, як в колодязі -
 Засукавши рукави, з волоссям закиданным лобом...

 Зло, размазане в сервизах з кавовим блюдцям,
 Але відсунувши гармонь, виходжу на розспів.
 І хоч раз я попрошу всіх сторонніх заткнутися,
 І змусив відчути праведний гнів.

 Це я, чудовий, і справжній,
 Докорів тут немає - їх не може бути тут,
 Але я не стримався, і не злякався,
 Моя зла правда - ніби люта кровна помста..

 Пересуди сусідів, такі спори,
 Малювати моє життя, немов розчерк пера,
 І обривки від слів, фарбовані паркани,
 Тут наллють, там наллють - фронтовик! Хутора...

 Не встигнувши погодувати дворового псину,
 Шматок щастя зловити, немов цукровий кряж,
 І себе не любити, і того, як худобу,
 І відомий науці віктимний типаж.

 Я не  розміняв своє життя на логарифми,
 Першим сонячним пульсом в щілину  хлiва,
 А туди одному і дорога, без рими -
 Це я-оголений електричний нерв ..

 Не встигнувши сказати старшим, з якою руки братися за справу,
 Не встигнувши розповісти за що «Червона зірка»,
 Життя і смерть на світу - треба жити, не соромитися,
 У теплій сиськи затишок, коли холод скрiзь .

 Це я, як титан, що позичив у Бога,
 Синів дочок-яблука Гесперід.
 Буде їм з миру по нитці, далека дорога -
 Моє серце - Освенцим - як кований щит!