***

КАЗКА ПРО ДЖИНА


І зібрав цар Соломон, за велінням Божим, усіх джинів, і заточив їх у освячені посудини, опечатав ті посудини освяченою печаттю, і наказав вкинути той посуд далеко в море. І було те добре в очах Господніх.


Класно! І побачила я, що це добре. Море, воздух, і вода – допоможуть нам всєгда. Розвіюсь від суєти та турбот житейських. Хоча, які там турботи у таких, як я. Казала ж бо моя хрещена: "Вчасно потурбувавшись – проживеш усе своє життя без турбот." Розвіюсь від… нудьги. Ось, роздивлюсь, зорієнтуюсь на місцевості, та… ой загуляв, загуляв, загуляв мальчонка – парєнь маладой. Море, зорі, чайки, пальми, і, звичайно ж, самці… Співати хочеться, аж віршики римуються. Креслю їх пальцем на піщаному березі, акі неабищо:

Я маю бажання –
Пізнати кохання.
В мовчанні,
Шукаю когось для трахання.

Гарненьке х…ку виходить. Хуку, хуку – дайте в руку. А далі… хвилею змило. Віршики змило, але бажання залишилось. Ех, мужика би! А це що? Ох ти – антикваріат?! Манюсінька карафочка на ланцюжку, схожа на флешку, котра у мене між цицьками тілімпається – мій надійний амулет-оберіг. У тій малесенькій флешечці – дуже великий компромат. А що у цій посудинці? Колись у таких карафочках зберігали дуже цінні благовонія. Бач, запечатана?! Зараз сколупнемо… фі, сірководнем тхне. А може це Аладінова лампа, у котрій джин сидить? Джин, джин, джин – добрий джин. Загадаю бажання: Зняти якогось мальчонку, хай невеличкого, але з великим… "носиком". А краще отого, котрого я запримітила одразу, як приїхала до пансіонату: вродливого, міцної статури, русявого з ледь прибуваючою сивиною  на скронях, накачаного, з блакитними очима на вольовому обличчі, з посмішкою… Словом, цілком відповідного моєму смаку, як напевно і смаку будь-якої з жінок. Оце так буде в мене відпочинок – помріяла я, декілька разів стрільнувши на нього томливо-звабливим поглядом обіцяючим багато… Така "стрільба" очима мені завжди вдавалась – тому-то я відпочиваю зараз на одному з найфешенебельніших курортів. Такий відпочинок влаштував мені мій "козлик"-чоловік, щоб я не заважала йому насолоджуватись взаєминами з його новою шмарою. Нехай – я не ревнива.  Свого чоловіка я закохала ще в школі. Кажуть, що чоловіки закохуються очима, а жінки – вухами, я ж закохалася носом, тобто, нюхом. Він і тоді був не красень – опецькуватий, слинявий та шепелявий,зате був синком дуже номенклатурних працівників, котрі обслуговувались у недоступних для нас, простих смертних, обкомівських розподільниках і тому так смачненько пукав на увесь клас прянощами дефіцитних баликів та сирокопченої ковбаски. Тож, нехай побавиться. А до серйозного?! Справа не дійде. Бо тримаю я свого "козлика" не тільки віжками своєї вроди, а й дечим більш дієвішим – багато знаю про його справи. Отже, нікуди він від мене не дінеться. А відпочинок?! Я теж жінка, ще!.. Даремно часу не гаятиму, відпочину… на всю котушку. Нехай мене втоплять, зніму я ось цього… на сезон "кохання".


Все сталось так, як я й загадувала. Я його таки зняла… Уникнувши уваги моїх дебілів-охоронців, домовились з ним про побачення… таємниче і романтичне. Вислизнувши з пансіонату, я прийшла на безлюдний нічний берег моря, де в глухому порослому екзотичною південною рослинністю куточку він чекав на мене з човном. Поїхали "кататися". Відпливши далеченько від берега, він, поклавши весла, міцно та ніжно обійняв мене. В отаких, як він, ніби витесаних з каменю самців, чомусь найніжніші пестощі в постелі?! У даному випадку – в човні, під колисання хвиль. О! Які в нього були пестощі?! Своїми поцілунками, прогладжуваннями по моїм найчутливішим еротичним місцям,  покусуваннями… він довів мене до нестями. О-о! Я звірію… плету якісь дурниці:
– Можна потримати тебе за…? – ніби якась дурненька, спитала я в нього.
– Потримай – з ледь помітною посмішкою відповів він.
Я вхопилась обома руками. Який же він великий, твердий, гарячий, жагучий?.. Який же він – наповнений коханням?..  Я погладила його.  Мій коханець цілував мене в груди, в живіт… нижче… нижче… потім повернувся на сто вісімдесят і ми лягли "валетом". Він виціловував мої литки з внутрішньої їх сторони, наближаючись… до знадливого трикутного обрамлення волосся, де на його вуста чекали мої статеві вуста. Він впився в них поцілунком, став лоскотати їх язиком… Гаряча хвиля ударила мені в голову, запаморочливим сп’янінням відтісняючи все, окрім одного – бажання. Його член лоскотав мені шию, вухо, щоку, наближаючись… я поцілувала його… обхопивши голівку члена своїми спраглими вустами, лоскотала її язиком, ковтала, ладна заковтнути увесь член. Але він знову і знову вислизав з мого рота… Мій коханець, знову розвернувшись на сто вісімдесят, ліг на мене і увійшов у мене. Господи!!! Як він увійшов у мене?!! Все було, як у мареві. І було довго, довго… Не так, як у мого "кролика" – тинь-тинь, та й захропів. Ні, це було довго і приємніше надприємного. Колисання наших тіл гармонійно зливалось з гойданням хвиль. І ось він висмикнув… і кінчив... на дно човна. Навіщо…
– Чому ти не кінчив у мене? Боїшся, щоб я не завагітніла, та не подала тебе на аліменти – сміючись не так з власного дотепу, а від насолоди, спитала я?
– Це професійне. Я ніколи не залишають слідів, тому й, поки що, на волі. Адже сперма – то все одно, що відбитки пальців.
– Да-а?! А хто ж ти за професією?
– Кіллер.
– Вважай, що я злякалася. Хоча, мій чоловік дещо страшніший за кіллера. Він "великий праведник". Депута-ат! Займається гуманітарними допомогами, храми Божі відбудовує… Та коли є потреба, то стріляє… гаманцем. Убиває, але грошима, не беручи "гріха на душу" й рук не забруднюючи. Тільки вказівки дає… кіллерів наймає...
– Все правильно! Як казав один мій приятель, упокой його душу: "Кожен має робити те, що він вміє робити". Хочеш розповім тобі одну історію?
– Якщо цікава й жахлива, то розповідай. Люблю жахи. – Чомусь чоловіки дуже люблять сповідатись опісля гарного траху?
– Чи знаєш ти казку про джина, котрий сидів ув`язнений в глечику на дні океану і перших три тисячі років свого ув`язнення обіцяв тому, хто визволить його багатство, могутність, славу… а опісля трьох тисяч років, розгнівавшись на всіх, запропонував своєму рятівнику-визволителю вибрати собі смерть?


Так ось. Жив-був один невдаха. Ні царський син, ні боярський. Тому-то і потрапив він до Афгану. Воював… убивав, друзів хоронив, "інтернаціональний обов’язок" виконував… А коли дембельнувався, то тієї "Батьківщини", "честь" якої відстоював, уже не стало. Повернувся він додому – безробіття…  Спробував і так, і те… бізнесом займався – в борги заліз по вуха й прогорів… Звернувся я тоді по допомогу до свого приятеля – колишнього однокласника, що розжився на всяких інфляціях-махінаціях, поки я в Афгані був. Він же туди, звісно ж, не потрапив. Адже татка мав – хоч і не дуже велику, але "шишку". Тому-то, замість служби в армії, в комсомольські "деятєлі" вибився. А коли вся оця "перестройка" почалася, вчасно перестроївся-пристроївся, бо ж мав для того і стартовий капітал, і зв'язки, і кредити… Словом – "новий українець"! Прийшов я до нього, поскаржився на свою долю, попросив допомоги, позичити… він мені допоміг. Але не грошима. Сказав, що не любить позичати невдахам. Та ще сказав: "Коли я просто позичу тобі гроші, то народжу ще одного каліку на паперті. Тому що так ти грошей ніколи не навчишся заробляти. Отже, не позичу. Але пораду тобі, гарну, дати не відмовлю. Усі твої негаразди від того, що ти берешся за справи на які не здатний. Хочеш вижити – займись тим, що краще за все робити вмієш".
– А що я вмію?! – сказав я йому на те. – Вбивати?! Ось і все, чому мене в Афгані навчили.
– От і убивай! Якщо добре це вмієш? – порадив він – Професія кіллера досить прибуткова. А гроші, не мені тебе вчити, не пахнуть. Так що… Тут я тобі допоможу. Позичу "інструмент", та для початку дам одне замовлення… навіть два… Зробиш, і з боргами розрахуєшся, і ще щось залишиться… Розкрутишся –  подякувати не забудь!
Отак і почалася моя "кар’єра"… Спочатку було і боязко, і… Та що розповідати? Починати завжди важко. А далі пішло… Важче було знайти замовника ніж виконати замовлення. Та все ж замовлення були. Не часто-густо, але були. А платили за те добряче. Став я на ноги, вижив… обзавівся престижними речами, "тачку" придбав… Не тільки на хліб мав, а й погуляти… Одягатись став… Словом, зажив…
А одного разу, замовили мені прибрати… Юрчика, дружка мого. Взяв я пляшку "Джину", та пакет томатного соку – Юраша, як і я, був любителем "Кривавої мері" – і зайшов до нього в "гості". Зустрів він мене радісно. Напевно тому, що від вчорашнього бодуна відходив.
– Привіт, жопа! – вигукнув він, відчиняючи двері – От ти вчасно. І саме з тим, що мені зараз потрібно. Заходь!.. Ну розповідай! Як у тебе справи? Що нового?
– Та, що нового?! Так усе... – відповідаю – А про мої справи, ти ж знаєш, я не базікаю. Тим то й живу…
– Знаю, – він зверхньо поплескав мене по плечі. – Ти завжди був такий… тому-то й довірив тобі справу тоді. Тому, що знав – упіймаєшся, не здаси. Я не про ті справи питаю, а про життя-буття.
– Хату купив, – похвалився я. – Ось ремонт зроблю – і  на новосілля…
– О! Погуляємо! Покликати не забудеш? Якщо тьолок організувати, то організую за першим розрядом. Ти ж мій смак знаєш? Та-ак… а що ми сьогодні пити будемо? "Джин"?! Ну-у, клас! Пам’ятаєш, що мені до душі?! Джин, джин, джин, до-об-рий джин... – став він наспівувати, наливаючи в чарки, та готуючи коктейлі. – Ось бачиш, послухав мої поради – то тепер ось, що п’єш і чим пригощаєш?! Мабуть, що це я, отой – добрий джин...
– Мабуть. Але я знаю казку ще й про злого джина. Того, котрий віддячив своєму рятівникові тим, що запропонував йому вибрати, якою смертю тому померти. До слова, Юрашо, а ти б яку смерть для себе обрав?
– Ха-ха!! Померти в глибокій старості від перепою, або від перетраху. Ха-ха-ха, – засміявся він безтурботно.
– На жаль я не джин. Не зможу організувати тобі такої смерті. – пожалкував я. – Вибач, Юрашо, а що ти не поділив з "Клептоманом"?
– А-а пішов він… гандон. Дуже багато хоче. А ти звідки в курсі?! Він що? Скаржився?!
– Ні. Він заплатив за тебе…
– Хто?! Отой підар?! Отой крисюк, котрий у знайомих ****ить парасольки та жіночі рукавички?! Ну ти мене вбив!
– Поки що ні…
– Та я ж йому… роги обламаю... – продовжував він не слухаючи мене. – Я ж його, як з гівна витяг, так у гівно і посаджу…
– Не посадиш, – заперечив я, – бо він мені заплатив...
– Ти?! – Юрчик сахнувся до постелі, але я випередив його.
– Я, Юрашо, твій злий джин, – сказав я, стріляючи йому в голову… Ось і вся казка…


Він замовк. Човен гойдався на хвилях. В небі, поміж зірок, спалахнув, прокресливши вогняний слід, метеорит. Мабуть чиясь душа.
– Ну то як? Цікава історія? – запитав мій коханий у мене.
– Сам придумав? Чи десь вичитав? – я ледь підвівшись схилилась над ним, шукаючи його поцілунку. – Історія цікава, але я тобі не дуже вірю. Хоча б тому, що рядовому кіллеру не по кишені відпочивати в такому, як ось цей, пансіонаті.
– А я тут не за власним рахунком, а у відрядженні. За все оплачує твій чоловік…
– Хто?! Закопав! – я сіла. – То це виходить, що той лисий хрен найняв тебе шпигувати за мною? Я не дивуюсь. Не вперше… От покидьок…
– Я не приватний детектив, – промовив мій коханець підводячись. – Я кіллер. А кіллерів не наймають шпигувати. Кіллерів наймають…
– Що?! То він найняв тебе вбити мене? Так закохався в оту шмару?! Козел! Сука! Довго ж я закривала очі… мовчала… Досить! Або ж я, за всі його діла, підведу його до стінки. Або ж… "свої" його й "попишуть", коли дізнаються, як і кого він ментам "застукав". Не прощу… завтра ж…
– Ні, люба. На жаль, завтра не буде…
– Ти хочеш сказати?..
– Я маю це зробити, – він вхопив мене своїми дужими руками, легко піднявши, перекинув через борт човна й занурив у воду. Сильно смикнувши, зірвав з моєї шиї мій "оберіг"… боляче… – Це для твого "козлика", на згадку.
Через прозорінь води я бачила схилене наді мною його вольове обличчя, котре мені так подобалось. Бачила його безжалісні очі… Ні, зовсім не безжалісні. В його очах світилось… співчуття… а можливо й кохання… Коли ж з моїх грудей, останніми бульбашками, втекло останнє повітря, я тьмяніючим поглядом вловила порух його вуст. В тому порухові я розібрала три слова…