ІВАН ОНИЩЕНКО
ОКСАНА ГАЛУШКО (ОНИЩЕНКО)
І БУДЕ СИН...
П’єса на дві дії.
Київ, 2012р
ДІЙОВІ ОСОБИ
ІВАН РОМАНОВИЧ СТЕПОВИЙ – акушер-гінеколог, завідувач відділенням.
НІНА ГРИГОРІВНА – його дружина.
ГАЛИНКА – їхня дочка.
КОСТЬ – їхній син, студент.
ГАННА ПРОКОПІВНА – тітка Івана Романовича.
ТАНЯ – медична сестра, наречена Костя
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ КОРБУТ – професор медицини, холостяк.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА – сусідка пенсіонерка.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ – старий професор, учитель Степового.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА БОНДАРЕВА – лікар, колега Степового.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ – головний лікар.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА – старша акушерка.
ІГОР – студент, товариш Кості.
Пацієнтки, юнаки, дівчата.
ДІЯ ПЕРША
СЦЕНА ПЕРША
Акушерсько-гінекологічне відділення обласної лікарні. Сестринська кімната. Ліворуч двері до коридору, праворуч – до кімнати відпочинку лікарів. Над столом – ікона Божої Матері.
У вікно пробивається літній ранок. Дзвонить телефон, блимають вогники сигналізації. Входить Таня, знехотя бере слухавку.
ТАНЯ. Так, пологове відділення... Кравчук Надія? Хвилинку. /Переглядає списки породіль./ Уже народила... Вітаю, у вас чудова дівчинка... Ні, не помиляюсь. Вас запевняли, що буде хлопчик? Ні, хлопчик буде наступного разу. Таке інколи буває. Чого ви на мене кричите? Я вам нічого не обіцяла! /Кладе слухавку/. Дивні люди. Ох, і втомилась я за ніч, хоча би вже швидше дев’ята година.
/Телефонний дзвінок. Таня бере слухавку/.
ТАНЯ. Пологове відділення... А-а-а. Зараз гляну. Вага і зріст нормальні. Заберете, коли випишемо... Все гаразд.
/Кладе слухавку, підходить до аптечної шафи, дістає ліки й виходить. Заходить Катерина Іванівна порається з інструментами. Телефонний дзвінок. Катерина Іванівна підходить до апарату/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вас слухаю... Уже в пологовій залі... Не хвилюйтеся. Ви її мама?... Нічого загрозливого... Ми про це знаємо. Біля неї наш завідувач – Іван Романович... Він, він... Степовий. Всього найкращого .
/ Входить Таня/
КАІЕРИНА ІВАНІВНА. А інструмент наша дівчина не простерилізувала, тампонів не приготувала.
ТАНЯ. Ой вибачте, Катерино Іванівно, я забула. За ніч так натомилася, що ноги тремтять, а в голові джмелі гудуть.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Бачу, важко тобі, Тетянко. В училищі мабуть не про таке мріяла? Нічого, втягнешся. Попрацюєш з десяток років – звикнеш і до криків, і до безсонних ночей. Аби лишень душею не очерствіла.
ТАНЯ. І як це у вас на всіх співчуття вистачає? Ці породіллі такі безтолкові, мене вони просто дратують своєю поведінкою: як почнуться перейми, то одна кричить і чоловіка лає усякими словами, а назавтра не може його дочекатися; інша верещить і коридором ганяє як навіжена, а та себе картає, що так швидко забула, що таке пологи і на другу дитину погодилась. Вони що, не можуть тримати себе в руках? Он чуєте? Голова тріщить від них.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Е, дівчино, зачекай, сама такою будеш – подивимось, якої заспіваєш! Породілі можуть собі таке дозволити, а вчора Іван Романович нову санітарку вигнав, бо матірно лаялась у палаті породіль. Тепер знову прибирати нікому. /Виходить з крапельницею/.
ТАНЯ /стомлено/ Треба ще ж ліки рознести.
/Підходить до аптечної шафи, дістає ліки і, поглядаючи у списки пацієнток готує препарати. Дістає термометри. На сигнальному табло засвітилася лам¬почка. Таня помітила, але не реагує. За хвилину бере ліки й виходить. Заходить Іван Романович. Він помітно сомлений, але в хорошому настрої. Миє руки, умивається. Підходить до вікна, розчиняє, його. Видно дерева в саду. Ранок/.
ІВАН РОМАНОВИЧ /розминаючи стомлену шию та потягуючись/ Чудова нічка була! Я й не помітив, що вже ранок. А п'ятеро людей побачать його вперше. /Заходить Катерина Іванівна/. Ну що, Катерино Іванівно, як вам нічка? Упіймали п’ятьох у капусті, може й досить для нашої зміни?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Трьох у капусті, а двох у картоплі.
ІВАН РОМАНОВИЧ. У картоплі? Кого ж ми ловимо в картоплі?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Хлопців.
ІВАН РОМАНОВИЧ. То цієї ночі ми добре її витоптали. Один козарлюга довго не давався.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вже було приготувалася до гіршого. І хто б подумав – сама худесенька, як щепка, а синок майже п’ять кілограмів! Якби не ви, так просто б не обійшлося!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не перебільшуйте, Катерино Іванівно, з таким випадком ви б і самі впоралися.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Воно може й так, та коли ви на чергуванні, то я спокійна.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ми з вами тут уже не один десяток років. Наче будні, звичка. Та кожного разу мене вражає ця велика таємниця життя – приходить людина з небуття у Божий світ! А ми з вами перші, хто її тут зустрічає! До речі, я все прислухаюсь: ви як берете дитину в руки, то щось там ніби шепочете?
КАТЕРИНА ІВАН. То я їх так вітаю з народженням.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я так і думав. /наспівує /
КАТЕРИНА ІВАН. /здивовано дивиться на нього / Ви сьогодні на себе не схожі.
/Заходить Таня з термометрами /.
ТАНЯ. Там з району важку породілю привезли. А з Поліщук знову погано. І температура піднялася.
/Іван Романович помітно стурбований, виходить. Дзвонить телефон. Таня бере слухавку/.
ТАНЯ. Слухаю... Як?.. У нас такої немає… Ні, не привозили... А я звідки знаю?! Дзвоніть до довідкової. /Хоче покласти слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Чекай, кого запитують?
ТАНЯ. Якусь Шинкар.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Дай сюди /бере слухавку/ Шинкар Ніна?.. У нас голубонька, у нас. Уже народила... Я?.. Акушерка. Ми її з машини і прямо до пологової зали. Дід?.. Вітаю вас із онуком…Вага – три чотириста, зріст – п’ятдесят два... мати і дитятко почува¬ють себе добре. До побачення.
/До Тані/. Ти, мабуть, і справді втомилася, про що ти думаєш? Ти не захворіла?
ТАНЯ. Ні, ні, я просто забула, що це її привезла «швидка » вночі. (Ставить термометри до шафи).
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Непокоїть мене ця Поліщук. Скільки уже в лікарні, а все те саме.
ТАНЯ. Я б на її місці ніколи б не стала так ризикувати. Бачила я її матір – як виходить від неї то нишком плаче.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ти ще молода, не все розумієш. Загляну до неї. /Виходить/.
ТАНЯ. / Витягає з сумки мобільний телефон, дзвонить/. Надійко, доброго ранку!.. Ще сидиш?.. Поспала хоч трохи?.. Я скоро вже впаду, така важка ніч була. Сашко дзвонив?.. Ви вже примирилися? Ти молодець, умієш прощати. Він у тебе хороший… Краще не питай. Кость не знає. Страшно, аж коліна дрижать. Не знаю, не певна… Бувай.
/Зітхає, ховає телефон до сумки. Заходить Іван Романович. Сідає до столу, робить записи/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Новеньку у третю палату, під нагляд чергового. Ось призначення. А це нові призначення для Поліщук. І не забудьте передати акушерці, яка буде вас змінювати. Треба зробити нові аналізи. Ось список. На завтра запросимо консультанта з кардіології.
ТАНЯ. Добре, Іване Романовичу. Я передам. /Виходить/
/Стук у двері. Заходить молода жінка. Вона помітно кульгає/.
ЖІНКА. Дозвольте? Боялася, що вас не застану. Прийшла вам подякувати за себе і за синочка та попрощатися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Немає за що дякувати. Я зробив те, що належить.
ЖІНКА. О ні, ви зробили значно більше, ніж просто лікар.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Років через два завітайте до нас знову. Неодмінно. Так, так, не відкладайте. Наступного разу буде легше... У вас щось трапилось?
ЖІНКА. І так, і ні. Синок – це велика радість, але він до краю ускладнив моє життя.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Діти це завжди складно. Але ж у вас народилася здорова дитина і це найголовніше!
ЖІНКА. А виросте без батька.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Покинув?
ЖІНКА. Кому я потрібна така... Ось народила а тепер не знаю, куди подітися. Помешкання з дитиною винаймати дорого, а до батьків їхати страшно. Від людей соромно – мати-одиначка. Вони ж думали – я в місті щастя знайду…
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви його знайшли. Їдьте до батьків, не сумнівайтеся. Вони згодом так полюблять свого онука, що потім вам і віддавати не захочуть. А що дитину залишили – це добре. Життя тепер набуде для вас нового змісту: ви мати, у вас є син, а все останнє владнається.
ЖІНКА. А коли підросте і запитає про батька?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Сподіваюся, він виросте добрим і розумним, стане вам втіхою на старість. Звичайно буде важко, але відтепер ви не самотня. Я сам виріс без батька, правда, з інших причин. І – як бачите …/Бере квіти з вази і подає їй /. Бажаю щастя молодій мамі!
ЖІНКА /рвучко обнімає Івана Романовича, цілує/. Ще раз дякую!
/У дверях ординаторської зіштовхується з Людмилою Сергіївною. Пропускає її, дякує і їй/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Доброго ранку!
/Йде до сусідньої кімнати, перевдягаєть. Дзвонить телефон. Іван Романович бере слухавку/
ІВАН РОМАНОВИЧ. Степовий слухає... Михайло Петрович. Так, так... Ну що ж, чекаю. /Заходить Людмила Сергіївна/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Зараз до нас прибуде консультант, відомий вам професор Корбут, його запросив наш шановний головлікар, Михайло Петрович. Він хоче показати йому Ірину Поліщук. Чи можу я цього разу розраховувати на вашу підтримку?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Як завжди, Іване Романовичу
ІВАН РОМАНОВИЧ. Сподіваюсь, сподіваюсь.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Гаразд, обіцяю, вірніше – дуже постараюсь з поваги до вас, хоча ви мою думку знаєте. А що, новоспечений професор нас тепер уже консультує? Я ще пам’ятаю, як ви вчили його скальпель тримати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Насправді він непоганий лікар, швидко вивчився, дві дисертації захистив. Теоретик, правда, але з начальством завжди умів ладити.
/Пауза. До кабінету заходять головний лікар Михайло Петрович і професор Корбут. Вітаються. Михайло Петрович проходить і по-хазяйськи сідає за стіл/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА /іронічно/ Панове, до нашої губернії прибув ревізор.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Людмило Сергіївно, облишимо жарти на потім. Справа досить серйозна.
КОРБУТ. Людмила Сергіївна не пропускає нагоди підколоти мене. /До Людмили Сергіївни/ Моє шанування найчарівнішій з колег!
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Прошу до справи. Я запросив вас, Василю Гордійовичу, щоб оглянути одну нашу пацієнтку. Вона тривалий час знаходиться на збереженні в нашому відділенні. І з самого початку щодо неї у нас були великі сумніви і навіть протилежні точки зору з шановними колегами.
/Дістає медичну картку вагітної, читає/. Поліщук Ірина, тридцяти п’яти років, перша вагітність, 28 тижнів, УЗД, аналізи, висновки терапевта, ендокринолога. Все говорить про постійну загрозу для життя матері. Прошу, ознайомтесь. /Передає папери/.
КОРБУТ. /Узяв картку, читає/. М-мм… Втішного мало… . Це останні? Так, так…
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Боюся, підведе вона нас. До Людмили Сергіївни/. Погляньте!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. /Непевно знизує плечима/. Ризик великий, хоча можли¬во, Іван Романович і має рацію, ми тут порадились…
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. /Не дає закінчити, роздратовано перебиває/: Не поділяю вашого оптимізму, колеги, він без¬підставний! «Вони порадились!» Радитись треба зі мною і з фахівцями від науки!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Пацієнтка знає про ступінь ризику, вона хоче доносити, вони з чоловіком зважилися на цей крок і чекають допомого від нас.
КОРБУТ. Хоче, ще не означає що може. А хто буде відповідати в разі чого? До речі, ви не пропонували їй звернутися до спеціалізованого центру?
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Пропонували – відмовилась. Тепер Степовий у нас нове «світило», всі жінки хочуть лише до нього і довіряють тільки йому! А у вас нещодавно вже була така породілля. А чим скінчилося? Га, Іване Романовичу?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви добре знаєте, як це сталося. Перед пологами жінка захворіла на грип, потім пневмонія, ускладнення, відмовили нирки...
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. А яка гарантія, що цього разу не трапиться те саме?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Звичайно, ніяких гарантій. Але ми зробимо все, що від нас залежить. Відповідальність я бе¬ру на себе.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Відповідальність?! Спитають перш за все з мене. Ви можете собі дозволити говорити про «моральну відповідальність», «високе призначення», «громадянський обов’язок», а з прокуратурою і з журналістами справу хто тоді залагоджував? А комісія з самого міністерства? Скільки мені це коштувало і нервів, і …всього!
ІВАН РОМАНОВИЧ. У цієї жінки це можливо єдиний шанс стати матір’ю і ми зобов’язані…
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ / перебиває/ Спустіться на землю! Які зобов’язання?! Я передусім не хотів би, щоб постраждала репутація моєї лікарні!
КОРБУТ. Думаю, ви повинні роз’яснити пацієнтці та її рідним усю складність ситуації. Зрештою, мова йде про її життя.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Вони з чоловіком свідомо йдуть на це. А крім того, вони, як і ми, добре знають, що у разі операції за такого терміну, шанси дитини на життя невеликі. Якщо зараз зробити кесарів розтин – це значний ризик для дитини.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. А ви, звичайно, їх підтримуєте! Батьківські почуття – це їхня особиста справа, а ми лікарі і нам надмірна сентиментальність шкодить приймати професійні рішення!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я їх підтримую, бо спираюсь на свій досвід і професійну інтуїцію!
КОРБУТ (примирливо) Даруйте, Іване Романовичу, ви хоч і досвідчений лікар і бачили немало за свою практику, але я не радив би так легковажно ризикувати своїм автори¬тетом і життям пацієнтки.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Щодо вагітної, то тут діє природний інстинкт материнства. Мати рятує дитину ціною власного життя. А якою має бути наша позиція, позиція лікарів з точки зору професійної етики і медичної необхідності?
КОРБУГ. В природі діє голий інстинкт. А у людей жертовність не завжди доцільна. Вона має бути виправданою і обгрунтованою. Хоча зрозуміти цю жінку можна, проте, наш обов’язок допомогти їй правильно зорієнтуватися в ситуації, щоб уберегти її, і… застрахувати себе.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це її свідомий вибір. Я вірю, що вона справиться. Сильне бажання та воля до мети стимулюють в організмі резервні сили і можуть творити чудеса. Зрештою, це її право, адже кожна жінка , зважуючись на материнство, певною мірою ризикує своїм життям.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Облиште цю демагогію! Ми не в церкві, щоб у когось вірити та уповати на чудеса! І дискусія ця недоречна! «Вони хочуть ризикувати!» А ми – ні! Коротше кажучи, ви повинні її умовити на операцію. І чим раніше, тим краще. Уже й так затягнули. Навіщо вам цей клопіт? На одну дитину більше виживе, на одну менше – що зміниться? У найближчий час підготуйте її до операції. Або в крайньому випадку – умовте їхати в столицю до Центру гінекології та акушерства. Нехай вони цим займаються, у них є необхідне обладнання саме для таких складних випадків. І подалі, подалі від нашої лікарні!
КОРБУТ /піднімається з крісла/ Гаразд, колеги, пропоную оглянути пацієнтку, а потім будемо остаточно вирішувати.
/Виходять. Заходить Таня. Сідає на канапу, поглядає на годинник, стомлено зітхає, намагається подзвонити/.
ТАНЯ. Ну де ж він, чому не бере слухавку? Чи може нічого не казати? / /підходить до шафи, розглядає ліки /.
ТАНЯ. Що тут у нас є заспокійливе? Усе так складно, Господи, що ж мені робити? Сподіваюсь, Марія Іванівна мене не видасть. Хоча б не дізнався Іван Романович. Ото буде! Влипла, ти, дурепо, влипла, наче й не медпрацівник! /Пауза. Заходять Іван Романович і Людмила Сергіївна. Таня виходить до сусідньої кімнати./
ІВАН РОМАНОВИЧ (іронічно) Ну спасибі, колего – «підтримали».
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Я була щирою, Іване Романовичу, у мене справді багато сумнівів.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви так і не визначили чітко свою позицію. Що, спасували перед авторитетами? І все ж Ірина буде народжувати у нас.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. А висновки консиліуму? Ви підете наперекір волі Михайла Петровича? Головного лікаря? Він свою думку висловив досить категорично.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А я завідувач відділенням і можу приймати рішення стосовно своїх пацієнтів.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Не уникнути вам неприємностей, Іване Романовичу.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не звикати. На сьогодні – все. Йду відпочивати.
/ Телефонний дзвінок. Іван Романович бере слухавку/.
Слухаю. А що з нею? Надовго? Нехай не турбується, видужує.
/До Людмили Сергіївни/.
Захворіла Ма¬рія Іванівна, а у неї сьогодні операційний день. Людмило Сергіївно, ви не підміните її ? Городецький на курсах, Олена Віталіївна з минулого тижня в декреті, тепер ще й Марія Іванівна захворіла!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА: Ви ж знаєте – мені через годину на обласному семінарі виступати, я вже в дорозі! / одягається/
ІВАН РОМАНОВИЧ. Зовсім немає кому працювати! Так що ж – самому лишатися?! Після нічної? От тобі й маєш!
ЛЮДМИЛА СЕРГ. Я давно помітила, що ви уникаєте абортів. Ви часом не до секти якоїсь вступили? Так активно відмовляєте пацієнток від абортів, вам що, за це доплачують?
ІВАН РОМАНОВ. По-правді, я з самого початку ненавидів їх робити, хотів навіть професію міняти. А з роками – так просто душу стало вивертати! До цих жінок, що буває й по десятому разу приходять на аборт, відчуваю просто зненависть! Одна роками лікується, готова життям накласти заради материнства, а ця – вбила дитину і пішла щаслива, наче мозоль видалила!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. На жаль, наша найгуманніша професія передбачає і таку «людожерську» роботу.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А от ви, Людмило Сергіївно, тільки по-щирості, що, отримуєте від цього задоволення?
ЛЮДМИЛА СЕРГ. Я що? Я спочатку мала чисто професійний інтерес, набивала руку, так би мовити, доводила до автоматизму. А коли перевалило за тисячу, то мене це перестало цікавити. Я зараз люблю більш складні, патологічні випадки… А всі ці сентименти щодо убитих дітей… Нас учили, що це лише плід, зародок, сирий матеріал… Хоча, можливо, на старість я й зміню свою думку. Одна стара акушерка (вона робила ще підпільні аборти після війни), колись зізналася мені, що її переслідують нічні кошмари – буцімто у неї руки усі в крові і плаває вона в кривавому озері. Б-р-р! Та мені до старості ще далеко! Все, я побігла!
/ сміється і виходить /.
ІВАН РОМАНОВИЧ (стомлено): Катерино Іванівно, принесіть мені, будь-ласка, картки пацієнток, що призначені на сьогодні, вони лежать у Марії Іванівни на столі.
/ Катерина Іванівна відбирає і кладе на стіл картки пацієнток. Іван Романович сідає до столу, починає переглядати картки /.
ІВАН РОМАНОВИЧ /до Катерини Іванівни/ Сьогодні що, тільки аборти? Запросіть до мене ось цих пацієнток /вказує на від¬кладені картки. Катерина Іванівна схиляється, читає/.
КАТЕР. ІВАНІВНА. Іване Романовичу, випийте хоч склянку чаю з бутербродом. Вам сьогодні ще довго працювати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Та, певно, доведеться. Дякую. /Виходить до сусідньої кімнати. До кабінету заходить пацієнтка/.
НАТАЛКА. Мене викликали?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Зачекайте. Іван Романович зараз вийде до вас. Сідайте. / Ната¬лка сідає. Входить Іван Романович,, сідає до столу/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ваше прізвище?
НАТАЛКА. Коляденко.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Розглядає картку/. Наталя, Наталочка. Двадцять років. Ви не передумали?
НАТАЛКА. Ні, це вже вирішено остаточно.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Шкода. Вам говорили про можливі наслідки?
НАТАЛКА. /іронічно/. Тільки не треба мене лякати, я й так боюся.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Небезпечна не стільки сама операція, як її наслідки. Ви молода здорова жінка і відмовляєтеся від своєї першої дитини. Які у вас причини?
НАТАЛКА. Чому це вас обходить? Ну не хочу, не можу. Ми з чоловіком недавно одружилися, я студентка, мешкаємо з батьками. Дитина зав’яже нам руки, а ми хочемо ще пожити для себе, поїздити, побачити світ, чогось досягнути в професії. Діти почекають.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Почекають? Потім може бути запізно. Ви знаєте скільки жінок після аборту стають безплідними, та й сама операція може підірвати ваше здоров’я.
НАТАЛКА. Ні, ні. Це не мій сценарій – он моя мама зробила сім абортів, а бабуся – ще більше, і нічого їм не сталося! І вагітніли, і здорові були. У нашому роду жінки народжують, як кішки. /Сміється/. А з чоловіком ми домовилися, що спочатку заробимо на власну квартиру, а потім можна і про дітей подумати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. «Подумати потім»… Зайдіть до нас на перший поверх, пого¬воріть з жінками. Скільки їх там, таких що зробили аборти, а тепер – «думають». А зараз вони готові на все, щоб народити. Тільки не все допомагає. Якщо мені не вірите – подивіться в Інтернеті, там про це багато пишуть. А ваша мама що каже?
НАТАЛКА. Вона сказала, щоб я вирішувала сама. Моїй мамі трохи більше за сорок, а я її зроблю бабусею? Ха! Я бачу, що їй самій цього не дуже хочеться, вона ще молода, щоб онуків глядіти.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Знаєте, деякі чоловіки залишають своїх дружин, якщо вони безплідні.
НАТАЛКА . Мій чоловік зараз сам не хоче дітей, а далі буде видно, якщо й покине – хлопців ви¬стачає. Знайду іншого.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Так, так, з чоловіком ясно, а як з дитиною? Може статися, що не стане цієї – не буде й іншої. Тоді що?
НАТАЛКА. Облиште, лікарю, це не ваш клопіт, все одно мене цим не проймете.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Пауза/. Ну що ж, я все сказав, ідіть і ще раз подумайте. /Наталка виходить. Заходить інша пацієнтка, Світлана Григорівна. Зупиняється біля дверей, ві¬тається./
ІВАН РОМАНОВИЧ. Проходьте, сідайте. Я уважно проглянув вашу картку і не бачу ніякої необхідності робити те, на що ви так легко зважились.
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Помиляєтесь. Більшість жінок легко на це не зважуються. Для нас це завжди важкий вибір. Але іншого виходу у мене немає.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Аргументи, Світлано Григорівно?..
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Мені вже за сорок. Дочці – вісімнадцять, незабаром будуть онуки, а я з малим? Якось незручно, та й від людей соромно.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А вбити дитину – не соромно?
СВІТЛАНА ІРИГОРІВНА. Навіщо ви так? Мені й без того важко. До мене часто вночі приходять два мої ненароджені сини. Стануть – і мовчки, з докором див¬ляться на мене. Прокидаюсь на мокрій подушці.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тепер їх буде три. Зараз багато жінок народжують після сорока , тим більше, що пологи у вас не перші. /У задумі дивиться у вікно/ . Знаєте, один мій приятель свого часу не хотів другої дитини. Теж були причини. Непорозуміння в сім’ї, невелика квартира, недописана дисертація, а тут нові клопоти. Але жінка не послухала його й на¬родила дочку, зараз вона майже ровесниця вашій. І тепер батько божеволіє за однієї думки, що її могло б не бути. У вас є сестра чи брат?
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Є сестра, на два роки старша.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А тепер уявіть, що її немає.
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Ну що ви? Це неможливо! Вона ще з дитинства перша моя захисниця і порадниця.
ІВАН РОМАНОВИЧ. То навіщо ж вам позбавляти свою доньку цього щастя? Одинаки часто виростають егоїстами. Батьки думають, що ощасливлять свою єдину дитину, а насправді позбавляють її найголовнішого: братської любові. А потім у житті все трапляється: батьки хворіють на старість і все звалюється на одну цю дитину. А самі батьки, які мали одну дити¬ну, можуть на старість залишитися самотніми. А так у вас буде ще одна втіха.
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. А хто ж її доглядатиме, ту втіху? Ми з чоловіком працюємо, батьки далеко. Кидати роботу? А жити за що?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Головне – захотіти цю дитину! Все останнє владнається. Як кажуть – дав Бог дитину, дасть і на дитину. На щастя, жінки народжували у всі часи: і в голод, і в роки війни, і на засланні. І слава їм за це!
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Все це вірно, та все одно буде важко.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Діти усім важко даються. Але хіба є в житті радість більша ніж виростити дитину?! Виписуйтеся сьогодні ж!
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. /Вагаючись/. Я пораджусь із чоловіком. /Виходить. Іван Романович підводиться з-за столу, складає картки. До кабінету заходить ще одна пацієнтка/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви до мене? Я вас слухаю.
ПАЦІЄНТКА. Моє прізвище Мірошниченко.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я вас не викликав /шукає і знаходить картку/.
ПАЦІЄНТКА. Сама прийшла, хотіла почути ще від вас. Невже це назавжди?.. Ніякої надії? / Іван Романович уважно читає картку/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Сідайте, прошу. Бачите, у вашому випадку медицина поки що безсила.
ПАЦІЄНТКА. Я маю в житті все, про що мріяла. У нас із чоловіком великий будинок, машина, власний бізнес. Але щастя у нас немає. Спочатку було не до дітей – бізнес забирав усі сили, та згодом ми почали думати і про дітей, та якось не було часу займатися власним здоров’ям. Але проходять роки, дитини немає, стосунки з чоловіком дедалі погіршуються. Наш шлюб на грані кризи. Нам порадили сурогатне материнство, та чоловік проти, мені теж це не до вподоби. Але я ще не втрачаю надії самій народити. Ми ладні заплатити будь-які гроші, перенести будь-яку операцію! Тільки порадьте, що треба робити? Мені сказали, що ви тут найкращий фахівець, і якщо ви не допоможете, то я вже не знаю, що й робити!
ІВАН РОМАНОВИЧ /вивчаючи мед. картку/. Бачите, справа не в цьому. У вас досить рідкісний випадок. Можна зробити штучне запліднення. Це досить поширена практика. Але у вас інше. Впливати на генетику ми ще не начилися. Зрештою, ви можете завагітніти, і, за певних умов, доносити дитину. Але у вашому випадку діти рідко виживають, а ті хто виживають мають великі порушення і вади здоров’я. Бути поруч хворої дитини і не мати мож¬ливості допомогти їй – чи не найтяжче горе ?... Може краще усиновити?
ПАЦІЄНТКА. Хіба я сама не можу вирішити: народжувати мені чи ні? Можливо все обійдеться? А раптом ви всі помиляєтесь, і у мене буде здорова дитина?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ми вам тільки радимо і застерігаємо. Суспільству теж не байдуже. А раптом ви передумаєте і залишите хвору дитину в пологовому будинку, прирікаючи ще одного інваліда на сирітство?
ПАЦІЄНТКА. Це жорстоко! Мені казали, що ви добра людина і хороший фахівець! Я сподівалася, що ви мені допоможете! Чому це повинно було трапитись саме зі мною?! Я не згодна, не вірю вам! /Вибігає з кабінету в розпачі. До кабінету заходить Катерина Іванівна за нею пацієнтка. Вона розпатлана, розхристана. Налаштована агресивно/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Що, це знову ви?! Людино добра, ви при своєму розумі? Ще й півроку не пройшло, як ми з вами зустрічалися?! Якщо вам дітей не шкода, то хоч про власне здоров’я подумайте!
ПАЦІЄНТКА /сердито/ Яке ви маєте право з мене душу тягнути? Навіщо ці пусті балачки? Ну знову «залетіла»! Випили трохи, ви ж знаєте, як це буває. А мій приятель про дітей і чути не хоче!
ІВАН РОМАНОВ. Знаєте, це вже переходить усілякі межі, у вас не утроба, а дитяче кладовище! Ви ж скільки дітей отак, не роздумуючи, угробили! Мені й порахувати важко! Таких жінок як ви я б притягав до кримінальної відповідальності!
ПАЦІЄНТКА. Ага, відповідальності, якраз! Мені й тих що є годувати нічим! Татусі їхні повтікали і ні за що не відповідають, а я тут сама думай про них! Не буду я з вами ні про що балакати, робіть аборт і все! Ви тут на те поставлені! Мої діти – що хочу те й роблю!
/Лікар скрушно махає рукою. Пацієнтка виходить/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Тут ще одна.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Розглядаючи карточку/ Що це?.. Не розумію... /Запитально дивиться на Катерину Іванівну/. Наша Таня хоче зробити аборт? Це не помилка?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Яка Таня? /Підходить до Івана Романовича,читає/. Ой, лишечко, Тетянка! Як же так? Бідна дитина!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Хто бідний? Ніколи б не подумав. А ну, покличте її до мене.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Вона, мабуть, уже пішла додому. Чогось довго чекала на Марію Іванівну.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тоді поспішіть, будь ласка.
/Катерина Іванівна виходить. Через якусь хвилину заходить Таня. Вона насторожена. Зупиняється біля дверей/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я хотів би почути від вас, що все це означає? /показує на картку/.
ТАНЯ /сердито, ледь стримуючи сльози/ Це була наша з Марією Іванівною таємниця. Я і вас прошу...
ІВАН РОМАНОВИЧ / пильно дивиться на Таню/. Ага, з Марією Іванівною…таємниця… Я так і зробив би, та є одна обставина... Наскільки мені відомо, ви вже якийсь час зустрічаєтеся з Костем?
ТАНЯ. Це не має значення, з ким я зустрічаюся!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ні, не кажіть. Мені зовсім не байдуже, що з вами сталося, а тим більше, якщо це дитина мого сина! Якщо це так, то ви не можете, не маєте права вирішувати це сама. Ми повинні всі зібратися разом і це обговорити. І з Костем, і з вашими батьками.
ТАНЯ. Ні, ні! Тільки не з батьками! Прошу вас!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви ще занадто молода, щоб вирішувати все на власний розсуд. Ви що, насправді не розумієте наслідків? До якої біди це може призвести?
ТАНЯ. Це моя біда, а іншим... Досить того, що ви про неї діз¬налися. Хочете, щоб і батьки...
ІВАН РОМАНОВИЧ. А то ж як? Чи вони чужі вам?
ТАНЯ. Ви лікар, ви не маєте права розголошувати таємницю хворого. Я цього не хочу! Не втручайтеся в моє життя, Іване Романовичу!
ІВАН РОМАН. Ви не хвора! Ви сопливе й нерозсудливе дівча!!!
/Таня вибігає з кімнати, схлипуючи. Іван Романович ходить по кімнаті схвильований, руку тримає на серці. Зупиняється біля шафи, дістає і випиває ліки. /
ІВАН РОМАНОВИЧ. Оце так, так ! Нічого собі! І що це за день такий?! Кость і дитина! Повірити не можу, щоб Кость отаке утнув! Йому лише двадцять, і він завжди був такий розсудливий. В голові не вкладається!
/Завіса/
СЦЕНА ДРУГА
Квартира лікаря Степового Івана Романовича. Сучасна вітальня. Крім усього іншого, стоїть шафа з книгами, піаніно. Ліворуч двері до кімнати Івана Романовича. Посередині кімнати стіл, стільці. У кімнаті Галинка і Ганна Прокопівна. Галинка по нотах повторює фортепіанні п’єси. Ганна Прокопівна сидить на канапі, зі спицями та плетивом.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Там легато, доню, легато. Барабаниш, мов град по заліз¬ному дахові.
ГАЛИНКА /перестає грати/. І чого це ви до мене чіпляєтесь? Ніби знаєте, як треба грати?!
ГАННА ПРОКОПІВНА. От такої! Хіба ж ми не разом чотири роки ходили на му¬зику? Аж поки ти підросла. А оці п’єси я вже цілий рік слухаю. Неза¬баром випускний концерт, а ти ще жодної на пам’ять не вивчила. /Галинка продовжує грати/. А під кінець – піаніссімо.
ГАЛИНКА / підскакує і кричить/: Як це мені набридло – «легато», «стакато», «фортіссімо», «піаніссімо»! До випускного концерту – готуйся, до тестуавння – готуйся, до бальних танців – готуйся. Та що я вам – розірвуся?! Татко хоче, щоб я грала на фортепіано, бо сам він, бачте, про це колись мріяв. Мама – щоб танцювала, брат тягне до спортивної секції. І всі краще за мене знають, чого мені треба, до якого вузу вступати, яку професію вибирати, одна я не знаю! Дістали вже!!! / б’є по клавішах і з розгону падає на канапу, хлипає носом /. Хіба я винна, що народилася не генієм, не вундеркіндом, а звичайною дівчиною? І нікому на думку не спадає спитати: чого хочу я?
ГАННА ПРОКОПІВНА. Бідна дитина, засмикали її. Заспокойся, доцю. Закінчиш свої школи – полегшає! А справді, чого тобі хочеться? Давай я тобі щось смачненьке приготую? А ти поки ще пограй, бо прийде мати, то буде нам. /Галинка сміється і сідає за інструмент, починає грати п’єси, а потім грає якусь веселу сучасну мелодію, підспівує і пританцьовує/.
ГАННА ПРОКОПІВНА. /підспівує разом з нею./ Ой, що ти граєш? Схаменися, дівчино! /Галинка переходить на швидкий танок. Потім підбігає до Ганни Прокопівни, стягає її з канапи і, наспівуючи мотив, кружляє з бабусею по кімнаті/.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Відчепись, заради Бога! Ой, упаду! Чуєш? Зірвалася, мов теля з мотузки!
/Чути дзвінок у квартиру. Ганна Прокопівна іде, відчиняє двері. Входить сусідка Юлія Онисимівна. Вона в халаті, капцях, голова пов’язана кольоровою хустиною. На грудях під полою халата тримає кота/.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Усім доброго дня!
ГАЛИНКА. Бонжур, Юліє Онисимівно! Ой, яка гарна у вас кішечка!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Це кіт Аметист, новий член нашої великої сім’ї. Тепер у нас шість хлопчиків і шість дівчаток.
ГАЛИНКА. Де ж ви його взяли? /Бавиться з котом/. Який же ти симпатичний, кицюню!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Підібрала вчора на вулиці, сидів, плакав. Він ще маленький, я вже й камізельку для нього покроїла. Борти вишию, спереду причеплю бантик. Такий франтик буде!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Господарство у вас розростається – справжня «котоферма».
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. І не кажіть, стільки клопоту з ними.
ГАЛИНКА. What a cute kitten! This is his mаmmy! /показує на Юлію Онисимівну/. Це значить: який гарненький котик ! А це його мамуся! Юліє Онисимівно, ви англійську знаєте? А німецьку? А франсе?..
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. О-о-о, франсе! Колись я франсила. Романи французькою мовою читала.
ГАЛИНКА. Де ж ви навчились?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Де? Моя бабуся вчилася в гімназії і французьку мову добре знала. Вони з мамою вдома між собою французькою розмовляли, коли хотіли щоб тато їх не зрозумів, бо він із пролетаріїв був. Ось і я дечому від них навчилася.
ГАЛИНКА. Я так і думала що ви із шляхетних. Усі мої друзі наче показилися – малюють генеалогічне дерево, шукають в роду аристократів, дворян, чи родичів за кордоном! А мої предки із простих селян, і я зовсім не комплексую! А ви справжня аристократка, у вас і манери якісь особливі!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Про аристократів у роду не знаю. Можливо, хтось і був по материнській лінії. Та раніше про це краще було не згадувати.
/Чути дзвінок у квартиру. Ганна Прокопівна іде відчиняти. Входить Василь Гордійович Корбут. Вітається. Підходить до Юлії Онисимівни, жартома пристукує підборами і цілує ручку/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Моє вам шануваннячко, незрівнянна Юліє Онисимівно! У вас, я бачу, нове поповнення?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА /жеманно/ Ах, перепрошую, я по-домашньому, не чекала зустріти мужчину! /Поправляє халат на грудях/. Вгадали. Аметист – дванадцятий.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Він із королівської династії? /До Галини/. Моїй вірній хазяєчці – щире вітаннячко!
ГАЛИНКА. Нарешті ви повернулися, Василю Гордійовичу! Квартиру вашу ніхто не обікрав, квіти не всохли – щодня поливала, папуга нагодований, надутий і ображений на хазяїна, що так надовго його покинув.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я перед тобою, Галинко, в боргу. Сьогодні ж розрахуюся, щоб не потрапити в боргову яму.
ГАЛИНКА. Василю Гордійовичу, а ви знаєте, що Юлія 0нисимівна шляхетного роду, майже аристократка? Справді!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я давно запримітив шляхетність у цій незвичайній жінці. /До Юлії Онисимівни/. Уявляю, якою ви були гарненькою панянкою!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. /кокетливо грозить пальчиком/ Ах, ви неможливий компліментник і ловелас!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Кавалери за вами, мабуть, роями літали.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Які вже там кавалери – одні голодранці1 Тоді такі часи були. А от бабуся моя – та справжньою красунею була! Розповідала що в молодості офіцери за нею упадали, проходу не давали. Один офіцер – вуса, шпори, щовечора співав серенади під її балконом / стає в позу, наспівує/. Десятьох бабусиних залицяльників викликав на дуель. Сам хотів застрелитися, та передумав. / До кота/. Ну, мій голубчику, сиди, сиди.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Певно ви на неї схожі. Дивлячись на вас, і зараз можна застрелитися, чи то пак, стрілятися!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Бабуся була романтичною особою. Мріяла щоб коханий викрав її з дому. Уявляєте? Вершники, погоня, стрілянина. Я теж хотіла, щоб мене викрали, щоб знайшовся лицар, про якого мріяла. А всі мої женихи… мамі не подобалися. Було каже: ти подивися яка на ньому шапка! Ну яка ж? Звичайна. Точно що звичайна. Не пижикова! Отже, він не номенклатурний працівник. А раніше все керівництво ходило в пижикових. Мій чоловік теж мав спершу лише ондатрову, а потім і він одягнув пижикову. Отак у ондатровій ми й до загсу пішли, а на весілля він мені норкову шапку подарував. Ото і вся романтика! А колись же уміли люди кохати! А зараз так взагалі жах: подивишся в кіно – сором один, яке там кохання! «Пробні шлюби», «пробні шлюби»… А що це таке? Хіба це пиріжок? Як можна шлюб попробувати? /До Ганни Прокопівни/. Я, власне, до вас прийшла. Можна вас конфіденційно на хвилинку? /До присутніх/. Перепрошую, ми вас залишаємо. Moє сімейство зголодніло. /Юлія Онисимівна і Ганна Прокопівна виходять/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВЙЧ. / До Галинки/. Як успіхи, молоді таланти?
ГАЛИНКА. Поки що невідомо. Англійська в печінках сидить, а на днях ще й випускний концерт у музикалці! І все на мою бідну голову! /Входить Іван Романович/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. О, у нас Василь Гордійович? Добре зробили, що зайшли. В лікарні ми не встигли й словом перемовитися... Де це ви пропадали стільки днів?
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Виїжджав до району, консультував. Там декілька складних випадків було, колеги попросили проконсультувати. Вчора тільки повернувся.
ГАЛИНКА. /Підбігає до батька, цілує його/. Ти сьогодні так довго не приходив. Ми вже двічі обід підігрівали, чому не подзвонив? Знову мобілку забув зарядити?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Дякую, доню. Мобілка в порядку, закрутився на роботі. Колега захворіла, довелося підміняти. А де мама, Кость?
ГАЛИНКА. У мами сьогодні великий шопінг, а Кость не сказав куди і ще з ранку побіг. Ну все, обід на вас чекає, а я пішла далі гризти граніт науки . /Виходить/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВЙЧ. То як щодо вашої підопічної, яку ми сьогодні оглядали, не передумали?
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Роздягається/. Ні. Не передумав. І вона – теж... Розкажіть краще про себе. Що цікавого на периферії?
ВАСИЛЬ ГОРДІЛОВИЧ. Вражень багато. Лікар на периферії – це позаминуле століття – суміш кустарщини, примітиву та інтелектуальної ліні. Порядні лікарі, якщо і трапляються, то зрідка.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ваш постійний скепсис...На периферії багато талановитих лікарів та фельдшерів. Це давня традиція, ще від земських лікарів, самовідданих сільських фельдшерів. А щодо порядності: що саме ви маєте на увазі? Хабарі? То вони зараз легалізовані. Більшість ліків та апаратури у відділенні я купую на «добровільні пожертвування» пацієнтів і допомогу спонсорів. І це вже не крає нашу совість як колись. А от те, що я сьогодні у трьох людей відібрав життя, яке не я їм дарував, це нашу совість не обходить і до порядності не має відношення. Серед них, певно, були і талановиті, і порядні, і унікальні. Ще й свого онука ледве не зачепив.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я щось не до кінця втямлю.
ІВАН РОМАНОВЙЧ. А!.. Потім. Давайте, краще, пообідаємо.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Із задоволенням. Тільки піду, прихоплю «сувенірчик». Нещодавно мені його вдячні пацієнти презентували і скажу вам – відмінної якості коньячок!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Іншим разом. У мене знайдеться все, що треба.
/Входить Ніна Григорівна, в руках багато пакетів. Вітається/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Добрий день, Ніно Григорівно! /цілує руку/. Цілу вічність не бачив вас.
НІНА ГРИГОРІВНА. Де ж це ви блукали? Чи не по слідах якоїсь куниці бігали?
ВАСИЛЬ. ГОРДІЙОВИЧ. Ні, сліду я вже не візьму, мабуть, нюх притупився.
НІНА ГРИГОРІВНА. Щось не віриться. А коли й притупився, то це від перевтоми, пройде. Слідів навколо занадто багато. Доки ви будете шукати ідеальної пари, коли маєте під боком хорошу жіночку? І, мені здається, вона до вас не байдужа.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Це ви про кого? А, розумію. Може й так. Треба подумати. А я був у відрядженні. Галинка вам не говорила? Вчора тільки повернувся і сьогодні, як бачите, вже до вас. А ви, ніби, не раді мені?
НІНА ГРИГОРІВНА. Чому ж? А що я трохи,… то не зважайте, постійні клопоти, усе треба самій.
/Помічає намір Василя Гордійовича піти/. Не втікайте. Зараз обідати будемо.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Дякую, Іван Романович уже запросив мене. З вашого дозволу навідаюсь на хвилинку до своєї оселі. Я ненадовго.
НІНА ГРИГОРІВНА. Будемо чекати. /Василь Гордійович виходить/.
/До Івана Романовича/ А ти, я бачу, скоро взагалі не будеш додому з'являтися. І сьогодні, звичайно, затримався на роботі?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Затримався на роботі, як завжди.
НІНА ГРИГОРІВНА. Так, так. А про те, що ми домовлялися сьогодні поїхати на базар і по крамницях, забув? І телефон відключив. Ти сам на машині, а я з пакунками та на маршрутках, це, по-твоєму, нормально? /Хоче вийти/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Почекай ! Вибач, я справді забув! Довелося підмінити Марію Іванівну, вона несподівано захворіла. Крім того, є новина, яка все з голови вибила. Так що є розмова, мати, і досить серйозна. Присядь.
НІНА ГРИГОРІВНА, Не лякай мене! Що трапилось?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Незабаром у нас з тобою буде онук.
НІНА ГРИГОРІВНА. Який онук?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну, може, онучка.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Вражена, сідає/. Ти що? Звідки вона візьметься?
ІВАН РОМАНОВИЧ. А звідки діти беруться? Лелека принесе.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Схоплюючись/. Не мороч голови, кажи швидше, що трапилось!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Таню, мою медсестру, сподіваюся, знаєш? І те, що Кость зустрічається з нею – теж не новина для тебе. Так ось, Таня вагітна.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Приголомшена/. Бути не може!
ІВАН РОМАНОВИЧ. На жаль, це так. Сьогодні Таня приходила до мене, хотіла позбутися дитини. Ледве умовив зачекати.
ШІНА ГРИГОРІВНА. Не повірю! Хоча Кость і сам ще дитина, але ж він у нас не зовсім дурний, щоб мати серйозні стосунки з якоюсь медсестрою! Він талановитий, у нього велике майбутнє. Певно, вона його з кимось переплутала. Нагуляла, а тепер хоче обкрутити хлопця. Хоче зіпсувати йому життя! Хіба не так? Я не знаю, що зроблю їй!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Чекай, вона хотіла позбавитися цієї дитини, а не спекулювати нею. Ну а коли це, дійсно, Костикова дитина?
НІНА ГРИГОРІВНА. То навіщо ж ти відмовив її? Ти тільки подумай, що тепер буде? Умовив на свою голову.
ІВАН РОМАНОВИЧ. По твоєму я мав убити онука? Я, що стільки сил і старань докладаю, аби рятувати інших?
НІНА ГРИГОРІВНА. А ти певний, що то наш онук? Ти там був?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не певний, звичайно. Але все могло трапитися.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Істерично/. Не знаю, не знаю, і знати нічого не хочу!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не гарячкуй. Треба все обміркувати тверезо і спокійно. І найперше – поговорити з Костем. Може, вони кохають одне одного? Збираються одружуватися, може, це в них перше почуття?
НІНА ГРИГОРІВНА. Схаменися! Які почуття у сучасної молоді? Вони ж міняють партнерів для розваг, для них це баловство одне! Це тільки наш Кость такий лопух! Одурила хлопця. Десь набігала, а тепер на нього звертає.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Але ж він зустрічався з нею! Тобі, як матері, більше треба було дивитися за дітьми, менше дозволяти їм їздити на дачі та лишатися на вечірках до ранку.
НІНА ГРИГОРІВНА. То це я, виходить, винна в усьому?! А ти, батько, де був? Ти навчив його запобігати можливим наслідкам? Ти ж лікар! І хто повинен був із хлопцем поговорити по-чоловічому?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Вини з себе не знімаю. Про контрацепцію їм ще в школі розповідають. Але ж справа не в цьому! Хто навчить їх порядності та відповідальності? Ти ж мати і насамперед мала б дбати про те, щоб діти росли чесними і порядними. Порядними – чуєш?
НІНА ГРИГОРІВНА. Ти хоч сину не кажи цих дурниць про якусь порядність! Досить нам твоєї порядності та чесності! Лікарі он на абортах та пологах такі гроші заробляють! А ти у нас, куди ж пак, чесний! А тут ще треба розібратися, чия це дитина! Існує ж якийсь там тест на ДНК? Про дітей я дбала, як могла. А ти б менше висиджував біля своїх дамочок, та частіше вдома бував з дітьми і виховував їх, як того хочеш. Бо я одна за усе відповідаю, а у тебе «високе покликання» – усіх рятувати! Ти сина свого врятуй!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну досить, заспокойся. Кажу ж , насамперед треба поговорити з Костем. /Схвильовано ходить по кімнаті/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ніяк не збагну, що вони думають далі робити?
НІНА ГРИГОРІВНА. Якби ж то думали, то до такого справа не дійшла б.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Ходить по кімнаті, нервує/. Коли він буде дома?
/3’являється Василь Гордійович з пляшкою і пакунком/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Дорогі сусіди, як собі хочете, а без цієї пляшечки-чепурушечки нам сьогодні не обійтися. З нагоди мого повернення, звичайно. А це для Галинки – моєї хазяєчки. /Вказує на пакунок/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Ховаючи сльози/. Ну то й ходімо обідати.
/Усі виходять. Заходить Кость. Кладе рюкзак на стіл, розбирає його вміст. Весело наспівує. Вбігає Галинка/.
ГАЛИНКА. Костику, я щось підслухала. Тобі зараз будуть давати прочухана! Готуйся. Мама дуже гнівається на тебе, і татко сердитий.
КОСТЬ. /Наспівує, розмахуючи якимось залізним інструментом./
Можеш привітати: нам із хлопцями нарешті відкрили американську візу! Їдемо на заробітки до Аляски. Зрозуміла?
ГАЛИНКА. Ой-ой! Не дуже задавайся. Яка ж це Америка! Це Аляска! Це холодне море і смердюча риба! Місяць – два і ти повернешся схожий на замороженого кальмара. А поки що тебе чекає домашня кор-рида!
КОСТЬ. Не бачу причини – іспити я достроково здав усі крім одного. Завтра здам останнього, і через кілька днів ми виїжджаємо! Треба зібрати речі, дещо докупити з екіпірування. Спеціальні чоботи та ще щось.
ГАЛИНКА. А Таня знає?
КОСТЬ. Ні, я їй ще не дзвонив. Вона після нічного, мабуть спить. Не хотів турбувати. До речі, це ти лазила до мого комп’ютера?
ГАЛИНКА. Навіщо? У мене свій ноутбук є. /Відходить, про вся випадок, подалі і жалібно:/
Ну, хіба що один раз… Треба було дещо переписати на флешку…
КОСТЬ. А у мене спитала? Ти що, мій пароль підгледіла? Хто тебе вчив лазити по чужих компах?! Зараз я тебе навчу! /ганяється навколо столу за сестрою, вона верещить і захищається подушкою з дивану, обидва падають на диван борюкаються, брат жартома лупить сестру подушкою, потім обоє сміються/.
ГАЛИНКА /відсапавшись/: Може все ж подзвониш Тані? Слухай, а ти справді її любиш, чи так просто?
КОСТЬ. «Так ніхто не любив, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання»…
ГАЛИНКА. Ага, нашого Костика потягло на поезію. Ти, може, й вірші вже пишеш?
КОСТЬ. Може, й пишу.
ГАЛИНКА. Про кров та любов? Про це давно вже все написано.
КОСТЬ. Е, ти ще малявка, нічого не розумієш. Коли кохаєш, це таке відчуття… хочеться зробити щось надзвичайне, щоб усі здивувалися. Або написати безсмертну поему.
ГАЛИНКА. Можеш іще написати сонети а-ля Шекспір, оце буде прикольно! Або ось так: «Я кохаю тебе, як Ромео Джульєтту. Я, Тетяно, жадаю тебе, як підсмажену добре котлету!»
КОСТЬ. От бачиш, у тебе з коханням пов’язані якісь гастрономічні асоціації. Мабуть реклама на тебе так діє – «Кохання має свій смак!» – і виделка з ковбасою! А кохання – це прорив душі у найвищі сфери буття, де вже не розрізняєш: де ти, а де вона, коли готовий полюбити і обняти цілий світ!
ГОЛИНКА. Ні, це вже клінічний випадок, така собі деформація особистості на грунті гіперфункції нейро-гуморальної системи в стані закоханості.
КОСТЬ. Овва! Де ти такої дурниці набралася?
ГАЛИНКА. В Інтернеті. І не дурниці! Я прочитала все що стосується кохання, які фізіологічні та хімічні зміни відбуваються в організмі.
КОСТЬ. Ага, дуже це тобі допоможе, коли сама закохаєшся. Може якісь пігулки будеш приймати від закоханості, щоб хімічні процеси в організмі врегулювати? Ну все, сороко-скрекотухо, фюі-і-ть з кімнати! Мені треба готуватися.
ГАЛИНКА. Можеш не виганяти, я й сама піду. /Зупиняється біля дверей /. А від батьків тобі буде сьогодні капець!
КОСТЬ. Слухай, що це ти весь час тут мені торочиш?
ГАЛИНКА. /Наспівуючи/. Побачиш, поба-а-чиш, почуєш, почу-у-єш...
/Вибігає з кімнати. Входять Ніна Григорівна, Василь Гордійович, Іван Романович. У двері час від часу заглядає Галинка./
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Привіт студентству! /Подає Костеві руку/. Як життя?
КОСТЬ. Суперово!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Чудово. Іншої відповіді я й не чекав. Незабаром на заробітки?
КОСТЬ. Завтра останній іспит – і в дорогу!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Щасливо добратися, нажити трудових мозолів і головне – благополучно повернутися. Там, у них, гроші задарма не платять, так що готуйся, прохолоджуватись буде ніколи, хіба що в морі!
КОСТЬ. Спасибі, я не з лякливих, та й хлопці готові до трудового семестру.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ну що ж, бажаю добрих заробітків, розкажеш потім про свої пригоди.
/До Ніни Григорівни та Івана Романовича/. Дякую за гостину. Обід, Ніно Григорівно, вийшов на славу. Коли б завтра не робочий день – посидів би ще у вас.
НІНА ГРИГОРІВНА. Заходьте, ми завжди вам раді.
/Василь Гордійович прощається і виходить/.
КОСТЬ. Мамусю, я так зголоднів! /цмокає маму в щоку/ А що у нас на обід?.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Почекай. Нам з тобою поговорити треба. /Ніна Григорівна робить знак Галинці, яка заглядає у двері, і сама виходить./
КОСТЬ. А може, іншим разом? Завтра у мене екзамен, не встигаю. Доведеться посидіти ніч.
ІВАН РОМАНОВИЧ. До екзаменів готуються не за одну ніч.
КОСТЬ. Студентові завжди не вистачає лише однієї ночі.
ІВАН РОМАНОВИЧ. На байдики у тебе вистачає часу... Ти не здогадуєшся, про що буде розмова?
КОСТЬ. Не маю уяви.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Намагається говорити спокійно/. Які в тебе стосунки з Тетяною?.. Ви любите одне одного?
КОСТЬ. /Насторожено/. Чому це тебе цікавить?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Хоча б тому, що знаю, як далеко ви зайшли, і хочу почути від тебе: що збираєшся робити?
КОСТЬ. /Ніби не розуміючи/. Ти про що?
ІВАН РОМАНОВИЧ. А може, не будемо в піжмурки грати? Вона казала тобі, що чекає дитину, що буде звертатися до лікаря бо хоче її позбавитися?
КОСТЬ. А-а…Розмова така була, але так, між іншим. /Розгублено/. Таня казала що строк ще малий і якийсь там вакуум,.. ну що, зрештою, це зараз так просто. /Опановуючи себе/. Вона розумна дівчина і сама може це вирішити, тим більше, що там працює. Вона знає, що нам ще зарано одружуватися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Приголомшений довго дивиться на сина/. Так, так... Дійсно, рано... Але де був ваш розум раніше? Ти справді вважаєш, що це чесна чоловіча позиція – робити вигляд, що нічого особливого не трапилось? Ти ж чоловік і несеш відповідальність за свою дівчину і свою дитину. Я ніколи не думав, що ти можеш так легковажно поводитись у дорослих стосунках.
КООТЬ. Тату, ну навіщо так пафосно? Раз вона так вирішила, так то її справа. Нам, справді, ще зарано мати дітей, а про одруження ми подумаємо пізніше, як станемо на ноги.
ІВАН РОМАНОВИЧ /вражений/. І це говорить мій син?! Тебе, я бачу, нічого не обходить: і те, що ти вчинив, і те, як ми, батьки, сприймаємо твій вчинок, і доля власної дитини, і здоров’я Тані? …У вас давно, гм… близькі стосунки?
КОСТЬ. Тату, не влаштовуй, будь-ласка, трагедії. Вибач, але твої погляди трохи застаріли. Всі наші хлопці мають близькі стосунки зі своїми подругами, це вже давно є нормою у молодих людей.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Нормою?! А убивати дитину тільки через те, що вона не вписується у твої плани – теж норма? Ні, синку, це розбещеність, безвідповідальність, і якщо хочеш – інфантилізм, що ненормально затягнувся! Для інтимних стосунків ви вже дозріли, а як відповідати за них – так вам іще рано! Все це, у першу чергу, руйнівно для вашої душі! … Норма! Подумати тільки! Ні! Це вже казна-що! Скільки дітей гине через таких йолопів, що не можуть дати собі ради і думають лише про своє задоволення і комфорт!
КОСТЬ. Годі тобі, тату. Вибач, ми ніколи з тобою про це не говорили, але ти сам же цих дітей і того… (робить виразний жест рукою). Це ж твоя професія. Так що відповідальність навпіл!
ІВАН РОМАНОВ. Я, я… / задихаючись/ Та що ти знаєш про це, шмаркачу! Я може все життя…. /сідає, скрушно махнувши рукою/. Хоча, зрештою, можливо так воно і є…
КОСТЬ /примирливо/ Якщо це тебе так турбує, ми можемо й одружитися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А вас не турбує?... «Можемо одружитися, можемо розійтися»… Легко це у вас виходить. Чи може це якась випадковість і ви не маєте серйозних намірів?
КОСТЬ /непевно знизує плечима/. Ну що я тобі скажу, батьку? Нам добре разом. Вона мені подобається. Напевне це кохання…має бути… Але одруження – це зовсім інше.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тобто зарз ваші стосунки не серйозні? А за вашу легковажність розплачуватись своїм життям мусить дитина? Чи не завелика ціна?
КОСТЬ. Можливо ми і одружимось трохи згодом, треба поговорити з Танею. Ми про це ще не думали, не говорили.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Коли згодом?
КОСТЬ. Після літніх канікул, коли я повернуся із заробітків.
/Вбігає Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. А ось цього вже не буде! /Зривається з голосу/. Не допущу! Не треба менi такої невістки! На що ти його намовляєш? Не одружуватися йому треба, а вивести на чисту воду цю аферистку із задрипаного села! Вона навмисне окрутила сина свого завідувача, щоб влізти в нашу сім’ю на все готове! А тобі треба вчитися далі, а не чужих дітей годувати!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тихіше, без істерики.
НІНА ГРИГОРІВНА /до Костя/. Ти певен, що то твоя дитина? Ти добре знаєш Тетяну?... Дивись, синку, щоб не підсунули тобі свинку!...
ІВАН РОМАНОВИЧ /підходить до Ніни Григорівни/. Ми ж домовилися... Спокійно.
КОСТЬ. Я довіряю Тані, вона нормальна дівчина, знайомі вже півроку, познайомились на дні народження мого товариша. А батько знає її більше – вже рік разом працюють. Нехай скаже.
НІНА ГРИГОРІВНА. Що він мені може про неї сказати?! Як вона уколи робить?!
КОСТЬ /зривається з місця/ Ну чого ви хочете від мене? Не одружуюсь – погано! Одружуюсь – ще гірше! Ви спочатку між собою домовтеся! А що Таня? Закінчила медучилище, збирається вчитися далі, любить мене. Цього вам досить? А зараз дайте мені вже спокій, мені треба готуватися!
НІНА ГРИГОРІВНА. А хто ж її батьки? Може, якісь алкоголіки?
КОСТЬ. Яке це має значення? Батьки, діди, баби? Люди, як і всі інші, як і ми з вами. Може, й алкоголіки, а може й ні. Так, вона приїхала із села, а ви з татом звідки приїхали?
ЙІВАН РОМАНОВИЧ /до Костя/. Охолонь, не кричи, пожалій маму, для неї це просто удар.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ні, ти чуєш, як він з батьками розмовляє? /Спокійніше/ А де ж будуть жити наші діти з онуком? І на які кошти? В гуртожитку, на стипендію? Чи може, дитину в село до її матері відправите?
КОСТЬ. Я думав,.. у мене є батьки і квартира у нас простора…
НІНА ГРИГОРІВНА. От так! Чуєш, батьку, він певний, що ми подбаємо і про них, і про їхніх діток!
КОСТЬ. Ось ви і «дбаєте», і все хочете вирішити за нас! Якщо так, то і без вашої допомоги якось обійдемось. Я їду заробляти, потім переведусь на заочний і буду працювати. Хоча ми це ще не обговорювали.
.НІНА ГРИГОРІВНА. Я так і знала, що цим закінчиться! Скільки ми з батьком у тебе вкладали, учили, водили на секції! А тепер ти покинеш інститут і залишишся неуком! Спасибі, сину, за новину! Порадував мене! На сьогодні з мене вистачить. Одружуватися не дозволю. /До обох/ Чули ? Таких невісточок мені не треба. Набігала, то нехай сама й викручується… А втім, я навіть готова їй в дечому допомогти. /Виходить, грюкнувши дверима/.
КОСТЬ. Знаєш тату, тепер я напевне вже хочу залишити цю дитину! /вибігає грюкнувши дверима/.
/Іван Романович сидить схиливши голову на руки/.
ЗАВІСА
Д І Я ДРУГА
Квартира Степового.
ГАЛИНКА. /Вбрана, стоїть перед дзеркалом, оглядає себе і наспівує/ Шістнадцять, шістнадцять, шістнадцять! Прокопівна каже, що в мої роки вже дівувала, і її хтось там сватав. А от у мене хлопця ще немає. Чому, хіба я гірша за інших ?! Правда трохи ніс підкачав, і ноги, як палки…Може намалюватися «під гота», щоб полякати своїх? Нехай знають, що я теж не стою осторонь від підліткової субкультури! В Інтернеті пишуть, що ті, хто не пройшли через це, надалі мають труднощі із соціалізацією.
/Встигає намалювати чорною фарбою очі, губи та наліпити «тату» на руку. Входить Іван Романович із букетом квітів/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Добрий день, дорога моя донечко! Вітаю з днем народження! Бажаю тобі, рідненька, міцного здоров’я і довгих-довгих років щасливого життя! /Подає квіти та лякається її вигляду/.
Що з тобою? Я тебе ще такою не бачив!
ГАЛИНКА. Спасибі, татусю. Які чудові квіти!... Нічого, це я так соціалізуюсь.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А, ну так, так, це важливо. Тільки хіба у тебе з цим проблеми, я думав, підліткова криза нас уже минула?
ГАЛИНКА. Ні, це я так, для профілактики. Послухай, тату, а правда, що ти не хотів щоб я народилася?
ІВАН РОМАНОВ /вражений/. Ну що ти, донечко?! /Обнімає її за плечі/. Я завжди хотів щоб ти у мене була, я страшенно радий, що ти є! Хто тобі сказав таку дурницю?!
ГАЛИНКА. Я випадково дізналася.
ІВАН РОМАНОВ. Це якась помилка, донечко.
/Відходить до вікна. Стоїть хвилину і виходить з кімнати. Галинка ставить квіти у вазу/.
ГАЛИНКА. Шістнадцять років тому не було мене. Жили тато, мама, Кость, а мене не було. Могла б і не народитися. Ха, яка дурниця: світ без мене! /Заходить Ганна Прокопівна/.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Ну й гарна ж у нас дівка виросла! І куди поділося оте плаксиве дівча? Попоносилася я з ним по лікарнях. А тепер, бач, яка вибралася! Хоч до вінця! Дай Бог тобі здоров’я! Ой, лишенько, що це з тобою?
ГАЛИНКА. Це я так, готуюсь до… до… карнавалу. Спасибі вам, бабусю! /підбігає, цілує /. Як будете вже зовсім старенькою, я заберу вас до себе. Буду шанувати, доглядати, співати на ніч пісеньки і годувати манною кашею!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Спасибі, доню, на добрім слові. А турбуватися ти матимеш про кого... / знову жахається її вигляду і хреститься/. Кого ж ти там гратимеш на тому карнавалі? Хіба що нечисту силу, одведи, Господи?! Та змий цю личину, дитино! Бо гріх свою красу отак нівечити! Слухай, а навіщо ти знову животом світиш, пупа виставила! Індійських фільмів надивилась?
ГАЛИНКА. Це зараз мода така, усі так «світять», і не тільки животами!
ГАННА ПРОКОП. Так у них же там жарко, спека цілий рік, а у нас одразу якусь болячку схопиш! До всякої моди ще й голови треба. Жінки у нас завжди поперек та живіт берегли, закривали, бо трохи застудила – і все: каліка. А тобі ж іще дітей мати!
ГАЛИНКА. Добре, я подумаю над цим, це цікава точка зору. Треба обговорити її з дівчатами на соціальному блозі.
ГАННА ПРОКОП. Атож, атож, обговоріть. А я ось доживу до осені – і гайда додому. Скучила за селом, за сусідами. Та незабаром уже й не потрібна буду вам. Вигляділа, викохала двох пташенят... /витирає хусткою очі/.
ГАЛИНКА. Ой, що ви, бабуню! Нікуди ми вас не відпустимо. Ви ж наша, рідненька! І ваша допомога скоро ой, як потрібна буде!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Ох, кому рідненька, а кому й чуженька… Була б уже й у мене така онука як ти. Не діждалася. Загинув мій єдиний синок в Афганістані. Офіцером уже був. Весілля відклав до повернення. Та не судилося. І батько його не зміг цього пережити. Я ж як на пенсію пішла, то до вас перебралася, саме Кость народився, нікому глядіти, ото й умовили мене… /Телефонний дзвінок. Галинка бере слухавку/
ГАЛИНКА. Таню, це ти ? Дякую! Ой, приходь обов’язково! Та не забудь захопити нові диски, я хочу потанцювати.. У мене таких немає, треба переписати. Приходь, приходь! Здала, здала. Потім розкажу. Мама вдома, та ти не бійся, вона в хорошому настрої. Чекаю!
ГАННА ПРОКРПІВНА. А чого це вона мами твоєї боїться?
ГАЛИНКА. Та хіба ж ви не знаєте? У них з Костем дитинка буде, вони одружаться, і ви залишитесь з нами, бо вам знову прийдеться когось глядіти! Та мама дуже не хоче бути бабусею, вони із татом сваряться через це.
ГАННА ПРОКОП /сама собі/ Он воно що! А я все думаю, що ж воно коїться!.../до Галинки/. А ти звідки знаєш?
ГАЛИНКА. А я все завжди зна-а-ю, бо вуха великі ма-а-ю! Ой, до речі, треба вуха проколоти, бо мені хрещена обіцяла сережки подарувати!
/Заходить Василь Гордійович з квітами і пакунками/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Поздоровляю, Галинко, з днем народження! Бажаю тобі, моя люба хазяєчко, вірних друзів, улюбленої професії і хорошого чоловіка! /Дає квіти і пакунок/.
ГАЛИНКА. Та що ви, якого чоловіка! Що це ви вигадали! Подумаєш, чоловіка?! Навіщо вони здалися, ті чоловіки? А що ви тут принесли? /Розгортає пакунок/. О, цифровий фотоапарат та ще й японський! Круто, це ж моя мрія!
/Входить Ніна Григорівна/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ніно Григорівно, вітаю вас з іменинницею. Прийміть мої найкращі побажання!
ГАЛИНКА. Мамо, глянь, що мені Василь Григорович подарував!
НІНА ГРИГОРІВНА. Дякую. Навіщо ви її так балуєте? Сідайте, поговоримо, поки гості підійдуть. /Сідають на канапі/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Що у вас новенького?
НІНА ГРИГОРІВНА. Живемо… Наша іменинниця музичну школу закінчила. Скільки грошей витратили за вісім років і що тепер? Музикою вона не збирається далі займатися. Залишився останній рік у школі, треба думати про вибір професії, готуватися до тестування.
ВАСИЛЬ Г0РДІЙ03ИЧ. І яку ж вона вибрала професію?
НІНА ГРИГОРІВНА. Та яку ж – лікарем хоче стати, як і батько. Наче одного лікаря для родини замало! А я не раджу. Безсонні ночі на чергуванні, відповідальність. А заробітки – звісно які. Промучиться усе життя. Йшла б уже на юридичний чи економічний.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Будь-яка робота має свої плюси і мінуси. А як чоловік, синок?
НІНА ГРИГОРІВНА. Чоловіка у мене, вважайте, що немає. Ви ж знаєте Івана Романовича, працювали з ним. Ні гонору, ні честолюбства. Усі його друзі вже або займають хороші посади, або гроші вміють робити. А його нічого не цікавить – одна робота і день, і ніч. Все інше його не обходить. Он ви, на скільки його молодший, а вже професор! А жінка та діти для нього, взагалі, на другому плані.
ВАСИЛЬ ГОРДІ/ІОВЙЧ. Хай не забуває мудре прислів’я: «Про людей дбай, та й себе не забувай».
НІНА ГРИГОРІВНА. Я йому не раз про це говорила. Все дарма. А про Костя знаєте ?
ВАСИЛЬ ГОРДЇЙОВИЧ. Збирається одружуватися? Жаль хлопця, ранувато ще йому хомут одягати.
НІНА ГРИГОРІВНА. Не запряжуть. Воно хоча ще й дурне, так мати у нього навіщо? Поїхав із студентами на заробітки аж на Аляску, наче йому чогось бракує.
ВАСИЛЬ ГОРДЇЙОВИЧ. Колись і ми студентами їздили на «шабашки». Тепер молодь рветься за кордон. Так що там Кость? Дзвонив? Заробляє?
НІНА ГРИГОРІВНА. Та щось там заробляє. А як ваші справи, пане джигуне? Надибали суджену? Чи довіку будете козакувати? Он уже волосся сиве.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. А я не шукаю, сподіваюсь, що доля сама її до мене приведе.
НІНАГРИГОРІВНА. Ага, сподівайтесь. Син моєї подруги на долю не покладався: привів першу-ліпшу дівчину додому і сказав, що вона буде з ними жити. А хто вона йому? Ні дружина, ні наречена. А батьки хай годують. Набридне ця – іншу приведе. А холостяки зі стажем – ті занадто обачні. Кожну рентгеном просвічують, з усіх боків розглядають та все зважують – не помилитися б. Так можна й до пенсії перебирати.
/Входить Юлія Онисимівна. Вона в старомодному вбранні з претензією на вишуканість/.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Добрий день, дорогі сусіди.
НІНА ГРИГОРІВНА. Добрий день, заходьте.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. О, пані Юліє, ви сама елегантність!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Де ж ваша іменинниця ? /Вбігає Галинка/.
ГАЛИНКА. А я тут!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Поздоровляю тебе, дитино, з днем народження! Бажаю тобі, дитинко, доброго здоров’я і щастя!
ГАЛИНКА. Спасибі, Юліє Онисимівно.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Вгадай, що я тобі принесла у подарунок ?
ГАЛИНКА. Звичайно, котика!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Як ти здогадалася? /Витягає з валізки і дає іграшкового котика/.
ГАЛИНКА. Дякую, але краще б живого!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Матимеш і живого. Недавно з’явилося шестеро маленьких.
/У коридорі чути голоси, сміх/.
ГАЛИНКА. Перепрошую, до мене прийшли. /Вибігає/.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Ви знаєте мого Сапфіра? Такий розкішний сіро-голубий кіт? То це його діти.
НІНА ГРИГОРІВНА. Мали б дітей та онуків, з кошенятами не возилися б.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Дітей у мене, слава Богу, не було. Ми з чоловіком не хотіли. Поки виростиш, то й життя пройде, а вони тільки й знають, що «дай»! І на те «дай», і на інше. Дай освіту, квартиру, машину. А подяка, звісно, яка.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ох, хоч і гірко це чути, та щось у цьому є.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Ми з чоловіком прожили без них, як у казці. Ніколи ні в чому собі не відмовляли. Я мала свого шевця, кравця, перукаря. Уявляєте? Прийду було до шевця, а він говорить: «Мадам, я з вашої ніжки зроблю еталон і по ньому буду шити модельні черевики для шикарних жінок». А зараз хто може оцінити ніжку тридцять п’ятого розміру? Зараз і ніжок таких немає.
НІНА ГРИГОРІВНА. І добре цей цінитель із вас лупив?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Лупив нівроку. Проте коли я йшла вулицею, усі чоловіки задивлялися на мої ніжки, а жінки помирали від заздрощів.
/Входять Людмила Сергіївна, Ілля Гнатович. Вітаються. За ними Іван Романович/
НІНА ГРИГОРІВНА. Заходьте, заходьте, дорогі гості. /Підводиться назустріч/
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Добрий день, Ніно Григорівно, вітаю вас з іменинницею. /Цілуються/. У неї ми вже були, тепер до вас.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Дорога Ніно Григорівно, я радий вітати вас із днем народження вашої донечки, такої ж прекрасної, як і її матуся! /Дає квіти, цілує руку/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Дякую, Ілля Гнатовичу, за привітання і за те, що не забуваєте нас.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. А як же, а як же. Ми давні друзі /Дістає декілька квіток з букету і підходить до Юлії Онисимівни/. Добрий день, вельмишановна Юліє Онисимівно. Ви все така ж чарівна! З вашого дозволу сьогодні я буду вашим кавалером.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Ох, ви все такий же донжуан!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Як бачите, не змінився. /До Івана Романовича/. Як почуває себе господар дому? Довгенько не бачилися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Як завжди. На здоров’я не скаржуся. А роботи вистачає.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. А як у вас з дисертацією? Щось довго ви тягнете. Час би вже й захищатися.
НІНА ГРИГОРІВНА. Пізно вже, Ілля Гнатовичу. Дисертація тепер мало що дасть йому. А там, дивись, і на пенсію випроводять. Раніше треба було думати.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Можливо, що й так. П’ятдесят – не двадцять п’ять. Та ваша тема ще актуальна. Не кидайте її!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Дисертація готова, дещо вже й надруковано.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Читав, читав. За кордоном в цій галузі є багато нових напрацювань, а у нас не густо. Ваша була б вчасною, тільки не затягуйте, скільки можна її вивіряти?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Уже закінчив, збираюся подавати на захист.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ну й з Богом! Зізнаюсь, я радий, що ви один із небагатьох моїх учнів , якого хвилюють не гроші й посади, а справжня медицина.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я вам вдячний, Ілля Гнатовичу, за науку, ви багато чому мене навчили, але я так і не можу звикнути до ролі законного ката від медицини.
ІЛЛЯ ГНАТОВЙЧ. Вибачте, не зрозумів.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОИЧ. Іван Романович не може змиритися з деякими неприємними аспектами своєї роботи.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Звикнути до цього не можна. Це вбивство, як би ми його не виправдовували.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ах, ви ось про що. Розумію. Це цікаве питання. Свого часу над цією проблемою довго ламали голови юристи. Де та межа, за якою плід в утробі матері можна вважати людиною? По-різному ставилася до цього і медицина. Коли аборти вважалися кримінальними, то серед лікарів точилися суперечки, що є більш гуманним: медичне переривання вагітності, чи велика смертність жінок від підпільних абортів. Релігія, культурні традиції та суспільна мораль тут визначальні фактори. Сучасна наука не має сумнівів, що дитина відчуває біль і страждає вже на першому місяці утробного життя. Церква ж вважає, що дитина є особистістю з моменту зачаття.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я теж так вважаю.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Все залежить від того, як на це подивитися. Тут треба бути філософом – що таке людина, її душа, людська природа, особистість – це все абстрактні категорії, про зміст яких точаться суперечки.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ні, це не абстракція. Для мене вони реальні люди. Я знаю їх прізвища, по-батькові, мені відомо, хлопчик це чи дівчинка. Можу сказати рік і місяць народження. Це реальність. Сьогодні, скажімо, не стало п’ятьох... І їх уже не буде. Ніколи. Замість них – закривавлене шмаття в мисці, яке потім стане цінною косметичною сировиною! Підстаркуваті модниці будуть омолоджувати свою старечу шкіру кремами виготовленими із …! І ми ще вважаємо себе цивілізованим суспільством!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ну, ну, не треба так грубо-натуралістично. Тут дами. А це наші професійні таємниці, зворотна сторона, так би мовити, медалі. Та й потім народяться інші, не гірші за них. І ми їм допоможемо.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не хочу бути банальним, але у всесвіті немає нічого рівноцінного вартості людського життя.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Природа не може пустити на світ усіх, хто існує в зародку. Земля не витримає, харчу не вистачить. Риби відкладають щороку десятки і сотні мільйонів ікринок, а виживають одиниці; з дуба спадає сотні жолудів, а скільки з них проростає?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Людина не рівнозначна усій іншій природі. Механічне перенесення біологічних законів на людину неправомірне. В людському суспільстві діють інші принципи – принципи моральності, гуманізму, духовності, якщо хочете! Здається Кант сказав, що існування етичного закону виносить людину за рамки матеріального детермінізму. І це накладає на нас особливу відповідальність. Щодня я приймаю по декілька новонароджених – і почуваю себе щасливим. А інколи, в той же день, для інших беззахисних істот стаю катом і моя совість примиритися з цим не може! По-перше, мене переслідує думка, що мені за це ще доведеться відповідати. А по-друге, я змушений ставати убивцею здебільшого лише тому, що, бачте, цій дівці захотілося пожити лише для себе, а ця пані не хоче собі ускладнювати життя, а ця «залетіла» по п’яному ділу, а ця взагалі «не знала», що від цього бувають діти!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Якщо ви такий філософ, колего, то розумієте, що життя і смерть завжди були поруч.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ми не так філософи, як егоїсти, Василю Гордійовичу. Погодьтеся з цим. Самі живемо, а за інших вирішуємо – жити їм, чи ні. Бачите, ми хочемо спокою, комфорту, достатку. А «ті» стануть нам на заваді. Назад! Не пустимо! Під кюретку!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Мене давно турбує питання: хто надав мені це право – вирішувати: жити комусь, чи ні? І хоча відповіді не знайшов, та намагаюся втішити себе: багатьох вдалося врятувати. Переконував, умовляв, інколи навіть неправду казав матерям – і врятовував дитину. І що цікаво: жодна з матерів потім не скаржилась, не пожалкувала і не принесла назад.
НІНА ГРИГОРІВНА. У Івана Романовича одне уболівання: побільше б народжувалося дітей. Більше нічого його не цікавить, навіть доля своїх дітей.
/Ніна Григорівна поглядає на годинник, виходить. Заходять Ганна Прокопівна і Тетяна, підходять до буфету, Ганна Прокопівна виймає фужери, дає Тетяні рушника і вони починають їх перетирати та ставити на тацю. Інколи про щось стиха між собою перемовляються та прислухаються до розмови. /
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Нас уже й так сім мільярдів набралося. Уявляєте? Такій орді потрібно їсти, одягатися, десь жити, а питна вода? А утилізація відходів? А чисте повітря? А енергопостачання? Ні, не кажіть, ці проблеми поставили людство на межу глобальної кризи. У деяких країнах влада вже давно обмежує народжуваність. Ви чули про стратегію та програми «планування сім’ї»? Тісно нам на землі. А ми тут переймаємось кожною ненародженою дитиною.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Поки що нас це не стосується, я маю на увазі перенаселення.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Все одно колись доведеться на голодну пайку сідати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Недоїдають уже й зараз сотні мільйонів людей, а мільйони помирають з голоду. І не тому, що не вистачає харчу. Все залежить від того, в чиїх він руках, як розподіляється.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Не помремо з голоду, так задихнемося від власного смороду.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Непередбачені наслідки цивілізації, шановний Василю Гордійовичу. Наша короткозорість, невігластво, жадоба. Біосферу ми справді запаскудили, але я впевнений, що гомо сапієнс, цей вінець природи, не дійде до самознищення.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ваша гомо сапієнс, Ілля Гнатовичу, засвоїла гарно лише одну заповідь – «Плодіться та розмножуйтесь».
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. «І добувайте хліб насущний в поті чола свого».
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. От вона і множилася й добувала, а подивитися вперед і не здогадувалася. Землю, як і фруктове дерево, не слід переобтяжувати плодами. Засохне. Вихід із становища дехто вбачав навіть у термоядерній війні. Проте СНІД та інші епідемії зроблять свою роботу і без цього.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Я читав, що за останні 20 років у нас було зроблено 30 мільйонів абортів. Зникла ціла країна. На сто новонароджених – сто п’ятдесят абортів. Суспільство старіє. Незабаром нікому буде заробляти нам на пенсію. А ще еміграція. Більше семи мільйонів наших людей виїхало за кордон. Територія, звичайно, пустою не залишиться. Прийдуть чорняві, кучеряві, з далекого і близького сходу, принесуть свою релігію, свої храми, культуру, мову, а ми у себе дома станемо національною меншиною і будемо у них питати, чи не заважають їм наші церковні дзвони відпочивати, чи не ображають наші храми їхні релігійні почуття?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Он у деяких країнах різними заходами намагалися обмежити народжуваність. Вдавалися навіть до примусової стерилізації чоловіків. Та це не про нас. У нас помирає більше людей ніж народжується. Аборти теж цьому сприяють.
ГАННА ПРОКОПІВНА. /Помітно хвилюючись та поглядаючи на сумну Таню наважується втрутитися до розмови/ Пробач Ваню, та я вже скажу те, що давно хотіла: усі люди здавна знали і знають, що аборти – це страшний гріх, якого не спокутуєш! Їх би треба зовсім заборонити! Коли беруть шлюб, то чого найщиріше бажають молодим: продовження роду, багато здорових діточок! Господь освячує шлюб, а дітей дає як благословення – як же можна їх позбавляти життя? Страшно й подумати!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Бачите, шановна, тут така справа, що кожна жінка має право вирішувати сама: народжувати їй, чи ні. Заборона призведе до кримінальних абортів. А сумні наслідки цього ми знаємо з попередніх років.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Право? А хто ж їй дав це право? Я чула, що у нас законом заборонена смертна кара навіть для убивць, гвалтівників та душогубів, а тут невинне дитятко гине, і ніхто навіть не заступиться за нього! І хто убиває? Рідна мати! Хіба ж воно жити не хоче, чи не гідне сонця побачити? Його душенька до Бога кричить про кару таким матерям! Ви можете з мене сміятися, та я вам от що скажу: якщо жінки убивають в утробі своїх дітей, то їхні дочки й онуки згодом не зможуть навіть завагітніти! Рід убивць переривається – це Божий закон!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Тут смішного мало. Як не дивно, така тенденція вже існує і набирає загрозливого характеру. Хоча причину вбачають в іншому. Називають і Чорнобиль, і екологію, і комплекс соціальних факторів.
/Заходить Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. І не набридло вам усе про одне й те саме? На роботі не наговоритесь? Так наче ваші дискусії можуть щось змінити. Хай політики про це думають. А я запрошую усіх до столу.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я згоден. З нетерпінням чекаю цієї хвилини.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Як старший серед присутніх, дозволяю обід починати.
НІНА ГРИГОРІВНА. Прошу, дорогі гості, проходьте.
/Усі виходять. Тетяна в задумі прихиляється до стіни за буфетом. З коридору розчиняються двері. Група юнаків та дівчат заходить до кімнати . Вмикають музику. Починаються танці. Галинка тягне Таню до танцю, вона спочатку опирається, потім знехотя йде. Сміх, гамір. З кімнати Івана Романовича починають виходити гості.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. /Голосно до Ніни Григорівни/. Що вони танцюють?... Буги-вуги?..
НІНА ГРИГОРІВНА. Та що ви ! Буги-вуги вже й для нас були застарілими, це якийсь хіп-хоп, або брейк-данс.
ГАННА ПРОКОПІВНА /визирає з дверей, що ведуть до коридору/. Бідні діти! Як же їх корчить!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Віддалено схоже на рок-н-ролл нашої молодості.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Зараз у танцях, як і в моді – ніяких стандартів. Кому що в голову збреде.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. /До Людмили Сергіївни/. Може і ми спробуємо?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Ні, дякую, я прихильниця класики.
/Василь Гордійович приєднується до молоді. Намагається підладнатися. Повертається назад захеканий/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Не втну. Відстав. /До Ніни Григорівни, напівголосно/. А мені подобається ваша майбутня невісточка. Не дівчина – персик. А танцює!..
НІНА ГРИГОРІВНА. Ой, прошу вас, не чіпайте болячки. Я була б рада, якби вона танцювала собі десь інде.
/Галинка ставить інший диск. Звучить танго. Молодь без передиху продовжує танцювати в тій же манері. В коло входить Іван Романович з Людмилою Сергіївною і Василь Гордійович з Ніною Григорівною. Іван Романович збивається з такту, зупиняється. Пауза. Галя перебирає диски. Зазвучав вальс. Ніхто не наважується розпочати. Ілля Гнатович підходить до Юлії Онисимівни і, галантно розкланявшись, запрошує на вальс. В коло входять інші пари/.
ГАИНКА. Солодкий стіл! Морозиво!
/Молодь вибігає до іншої кімнати/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ну й дівчатка!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Ах ви ж, старий ведмідь, все ще на молоденьких поглядаєте!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ви що, юначе, до цього часу не одружилися?
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Та якось не довелося.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Даремно. Сімейне життя упорядковує побут і, в цілому, як ви знаєте, позитивно впливає на фізичний і на психічний стан людини.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я й так не скаржусь.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. А як щодо «будинку, дерева та сина?»…
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я цю заповідь виконав майже з усіх пунктів. Дачу збудував, дерев там насадив і щодо останнього, то, сподіваюсь, ще все попереду.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Е-е, чекайте. Дитину треба ще виростити. Я вважаю, що здоровий чоловік, який досяг 25-літнього віку і не одружується – не виконує свого прямого обов'язку перед суспільством. У стародавній Спарті під час весняних свят дівчата шмагали хворостинами таких злісних холостяків. А в Римі їх позбавляли деяких громадянських прав, як неповноцінних людей, і мудро чинили. Ну, скажіть на милість, як ви живете?
/Ніна Григорівна заносить каву на таці і подає гостям/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Живу нормально, головне – спокійно.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ну що таке холостяк? Це зведені дівчата, образи, розчарування, непорозуміння в родинах, куди вчащають холостяки.
НІНА ГРИГОР. Холостяки корисні для деяких сімей, де чоловіки забувають про своїх дружин, не приділяють їм уваги.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Одружитися, втратити свободу, позбавити себе можливості творчо і духовно зростати – це жертва, на яку не всякий чоловік може зважитися.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ну що ви напали на чоловіка? Ангели невинні! Знаю я, Ілля Гнатовичу, яким і ви були колись, як за студенточками упадали. Як же! Доцент, молодий і такий гречний!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Бо був молодим і гарячим. Та свою провину я ось уже скільки років спокутую. Моя дорогоцінна половина – Зоя Михайлівна, хай їй там добре відпочивається у санаторії, мій норов приборкала, і я смиренно несу свій хрест.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. А думаєте, Іван Романович святий? Та він обманув не одну сотню жінок. І уявіть собі – всі вони народили. Щоправда, аліментів не вимагають. Вдячні мами лише присилають йому на згадку фотографії своїх безцінних нащадків.
НІНА ГРИГОРІВНА. Там зібралося вже десятки пачок тих фотокарток.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це правда. /Дістає з шухляди конверти з фотографіями дітей і роздає гостям. Гості розглядають їх/. Діти, яких мені вдалося врятувати всупереч бажанню батьків.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. А чи не здається вам, шановне товариство, що деякі діти схожі на Івана Романовича?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Коли б мова йшла про вас, я могла б повірити.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Переоцінюєте мої здібності, Людмило Сергіївно.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Хіба? Невже ж вам ніколи не хотілося побачити своє продовження в нащадках?
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВ / тихенько на вухо/ Зізнаюсь лише вам по секрету: хотів щоби вони були схожі на вас.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Іван Романович для них батько, тільки не рідний, а ніби хрещений.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це єдине виправдання моєї професії.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ /до Ніни Григорівни/. А де ж ваш син, я щось не бачу його серед молоді?
НІНА ГРИГОРІВНА. Подався на заробітки. За кордон.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ну що ж, це добре. Для молодих людей це корисно. Після розумової праці – фізична, це чудово!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Світ побачить і свої сили перевірить.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Звичайно. Хоча подивитися і у нас є на що. А, стосовно заробітку, то молодь, певно, права. Нехай попрацюють і на чужині.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. За кордоном багато чого можна побачити, повчитися , а для розумної людини – то й багато висновків зробити.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А я ось доживу до пенсії – ціпок у руки, рюкзак за плечі – і помандрую. Обійду хоча б деякі місця України. А потім подамся в Карпати. Ми на студентських канікулах облазили з друзями весь Крим і Кавказ. В такому поході і з дружиною познайомилися. Вона завзятою туристкою була і непогано співала під гітару.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВ. Ніно Григорівно, вперше чую, то ви ще й співаєте? Може щось виконаєте нам зараз?
НІНА ГРИГОР. Облиште, прошу вас, це було так давно, наче й не зі мною. Які тепер уже співи!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ /до Юлії Онисимівни/. Може, й ми помандруємо?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Куди? В похід з рюкзаком?! Даруйте, але я лише в Париж.
/ До кімнати швидко заходить Ганна Прокопівна. Підходить до Івана Романовича і стиха щось говорить. Іван Романович стурбовано піднімається з крісла. Він намагається непоміченим вийти з кімнати. Але його зупиняє Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Що там? Знову до лікарні? Обійдуться без тебе. Для цього є черговий лікар.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Терміновий виклик. Я мушу їхати. Шановне товариство, прошу вибачення, я не надовго. Не зважайте, будь ласка, продовжуйте.
НІНА ГРИГОРІВНА. Отак завжди. Ні свята, ні вихідного!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Дорогенька моя, ви знали, за кого йшли заміж. Така доля лікаря – лягаєш спати, йдеш у гості – завжди будь готовий все покинути й бігти до хворого.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Чи не до Поліщук поспішаєте? Я ж вам казав, буде з нею клопоту.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Так, до неї.
НІНА ГРИГОРІВ. /біля дверей переймає чоловіка, говорить тихо, але роздратовано/. Зараз саме час поговорити з Тетяною, Галя доречно її запросила. Треба її умовити, щось пообіцяти. Якщо ти не хочеш, то я сама з нею розберуся!
ІВАН РОМАНОВ. Нічого без мене не роби! Зачекай, я скоро повернуся. /Швидко виходить/.
НІНА ГРИГОРІВ /сама собі/. Еге ж, знаю я твої «скоро». Від тебе допомоги дочекаєшся! Ніхто крім мене цього не зробить. Поможи мені, Господи, впоратися з цією дівкою і її байстрюком!
/Завіса/
СЦЕНА ДРУГА
/Квартира Степового. Ранок. Ніна Григорівна збирається виходити з дому. Галинка зазирає в кімнату і одразу причиняє двері. Ніна Григорівна виходить. Вбігає Галинка збуджено говорить по мобільному/.
ГАЛИНКА. Таня? Доброго ранку! Прилетів, вночі… Він, мабуть, не хотів будити тебе зранку. Побіг до інституту, незабаром буде вдома. А ти приходь зараз... Мама десь пішла. Ой, Кость став рудий і сухий, як стручок. /Чути голос Ганни Прокопівни: «Галюсю, йди снідати»/. Ну, я побігла. Приходь неодмінно. /Заходить Іван Романович/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це ти з Тетяною розмовляла ?
ГАЛИНКА. Угу. Вона до нас зараз прийде. Доброго ранку, татусю. /Цілує батька/ Ходімо, снідати будемо.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Біжи, біжи. Я зараз /хоче набрати номер, та телефон дзвонить сам/. Слухаю. Павло Максимович? Розумію. Можна і гроші, але на банківський рахунок лікарні, хоча тоді немає гарантії, що вони попадуть до нашого відділення. Обладнання? Я пораджусь і передам вам список.
/Входить Кость у камуфляжному костюмі. Вітається з батьком./
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну як, відпочив з дороги?
КОСТЬ. Та я не стомився.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну, я пішов /зупиняється/. Зараз має прийти Таня...Ти мою позицію знаєш. Мама може наламати дров, але я покладаюсь на тебе, сподіваюсь, ти приймеш вірне рішення. /Виходить. У коридорі чути дзвінок. Вбігає Таня. Кидається до Костя. Цілуються. Кость бере її на руки й кружляє по кімнаті/.
ТАНЯ. Який же ти сильний став. А приїхав – не подзвонив. Гніваюся на тебе.
КОСТЬ. Завинив, прошу вибачення. Візьми штраф /цілує/.
ТАНЯ. Не приймаю, забери його назад /цілує/. /Сідають, милуються одне одним/
КОСТЬ. Ти справді скучила за мною?
ТАНЯ. Трішечки, ось на стільки, на пів мізинчика.
КОСТЬ. А я... /хоче поцілувати/.
ТАНЯ. Перестань, сюди можуть увійти.
КОСТЬ. Ну й що! Ми ж незабаром поберемось.
ТАНЯ. От тоді й будеш цілувати скільки захочеш.
КОСТЬ. Останній /цілує/... Розказуй, як ти жила без мене.
ТАНЯ. Чесно? Важко було.
КОСТЬ. Здогадуюся. Але ж ти вистояла?! А тепер я з тобою, і все буде о’кей!
ТАНЯ. Сподіваюсь /пригортається/. А як ви там працювали із своїми хлопцями?
КОСТЬ. Там були й дівчата.
ТАНЯ. Я не ревнива, бо тобі довіряю.
КОСТЬ. Логічно. Ну що тобі сказати. По-правді, ніхто не сподівався, що буде так важко. А потім призвичаїлись, загартувалися. Працювали по дванадцять годин. Аляска – це така дивовижна природа, та ми майже нічого не бачили, бо працювали по дванадцять годин. Хлопці ще там лишилися, а я, як бачиш, поспішив до тебе. Як ти тут?
ТАНЯ. Кость, твоя мама…
КОСТЬ. Та знаю, знаю. А ось тато на нашому боці. Він зі мною тоді так круто поговорив…Проте я подумав і вирішив, що він правий. Головне, що я тебе кохаю, на відстані я це ясніше усвідомив.
ТАНЯ /пригортається і розглядає долоні Костя/. А мозолі, наче шкарлупа з горіха.
КОСТЬ. Трудові, робочі.
ТАНЯ. І багато ви наскребли риби?
КОСТЬ. Центнери, тонни, не встигали обробляти. Під кінець дня з ніг падали, у мене за тиждень пальці попухли, ложку не міг взяти.
ТАНЯ. Ти у мене молодець, а я думала – матусин синок! А що ти мені привіз у подарунок?
КОСТЬ. Ось тримай /дістає засушену морську зірку/.
ТАНЯ. Оце сувенір!..
КОСТЬ. Ось ще один /дістає з кишені папір, дає Тані/. Прошу.
ТАНЯ. Ощадна книжка. /Розгортає, читає/. О-о-о! Тут щось є!
КОСТЬ. Небагато, правда, я ж трохи не добув до кінця.
ТАНЯ. Після нашої останньої розмови я зрозуміла, що без тебе нічого з дитиною вирішувати не буду. Як ти скажеш, так і буде. Ти ж батько! Твоя мама викликала тебе, бо я їй це так прямо і заявила: вирішувати будемо разом з Костиком!
КОСТЬ. А, так це ще й ти причетна до того що мене раніше викликали? Я ж тобі тоді усе сказав! Не могли вже почекати якийсь місяць! Трапились такі круті заробітки, а ви…
ТАНЯ. Не могли. Ти знаєш як вона на мене напосілася!? Я одна не витримаю такого пресингу. А ти бач який! Тобі якісь заробітки важливіші ніж я! / /Ображено відходить/.
ГАЛИНКА. /Вона заходить і чує останні репліки/ Костю, ти не правий! Знаєш як їй нелегко було без тебе? Тут таке робилося! Тато з мамою посварилися через вас на моєму дні народження, тато мамі щось таке сказав, що вона плакала цілу ніч і пила валер’янку!
КОСТЬ. Пардон, прошу пробачення, моя прекрасна пані!
ГАЛИНКА. А Ігор залишився?
КОСТЬ. Не хвилюйся, приїхав зі мною, ми ж друзі.
/Галинка вибігає/
ТАНЯ /примирливо/ То що? Будемо збирати на квартиру?
КОСТЬ. На квартиру? А про це хай батьки подумають. Відкладатимемо на машину.
ТАНЯ. А де ж ми будемо жити? Моя тітка не захоче нас брати, вона дуже незадоволена, що ми у неї інколи зустрічаємось.
КОСТЬ. Поживемо у нас, поки набриднемо батькам, а тоді, можливо, вони нам знімуть, або куплять квартиру.
ТАНЯ /іронічно/. Ага, трикімнатну, на другому поверсі, в центрі. Так?
КОСТЬ. Може, не зовсім , але в цілому так.
ТАНЯ. А якщо батьки не погодяться? Скажуть: заробляйте самі собі і купуйте.
КОСТЬ. Нічого, скоро у мне буде хороша професія, я можу й за кордон поїхати, попрацювати кілька років. Ти, до речі, теж зі мною поїдеш, там роботу знайдеш, заробимо купу грошей і повернемося.
ТАНЯ. Ой, фантазер ти! А дитина?
КОСТЬ. А, ну так, звісно, дитина. Нічого, підросте, заберемо з собою, а поки що її Ганна Прокопівна поглядить. А якщо батьки будуть вередувати, то ми їм влаштуємо "веселе життя". Щовечора будемо гостей до себе запрошувати. Музика, танці, потім сварки. Інколи я тебе відлупцюю трішки, щоб слухалася.
ТАНЯ. Ти що? Я не дозволю себе бити!
КОСТЬ. Так я ж легенько, з педагогічною метою.
ТАНЯ. Ти не боїшся, що я здачі можу дати, я ж цілий рік займалася у-шу?
КОСТЬ. Логічно. А ти їсти готувати вмієш? Я такий ласун.
ТАНЯ. Дещо вмію, дечому навчуся. Знаєш, що я вмію готувати? Яєчню і макарони.
КОСТЬ. Ах ти ж моя господинька! /пригортає/ Хочеш – сьогодні ж відзначимо наші заручини?
ТАНЯ. А мати ?
КОСТЬ. Куди вона подінеться? Змириться.
ТАНЯ. Ти ж ще не знаєш мене. Я «досвідчена авантюристка», «одурила наївного хлопчика», «намагаюся пролізти у сім’ю». Вищої освіти не маю, не пара тобі. Твоя мама приходила до моєї тітки, коли я була на роботі, скандал влаштувала. Мене намовляла позбутися маленького до твого приїзду, і з лікарем уже домовилася. Знаєш, що я пережила за цей час ?!
КОСТЬ. Вона в нас така... Не журися. Я з тобою, і батько з нами. Все буде о’кей. Ну не треба сумувати! /Вмикає музику, обнімає Таню і починає з нею поволі танцювати. Вбігає Галинка, хоче й собі приєднатися. Але тут входить Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Я так і знала! Уже з самого ранку у них музики та розваги! Одні дурощі в голові. /Кость і Таня зупиняються. Галинка непомітно вислизає з кімнати/.
КОСТЬ. Мамо, послухай, я хочу тобі щось важливе сказати... Ми вирішили сьогодні подати заяву.
НІНА ГРИГОРІВНА. Он як ? «Ми вирішили!» Хм. Ну що ж, коли вирішили, то й робіть! Але подумайте, як ви будете жити! Тобі ще два роки вчитися, їй теж про інститут слід би подумати. А хто з малим буде? На нас не розраховуйте, я роботи не кину, а її мати далеко.
КОСТЬ. Рік з ним побуде Таня, та й Ганна Прокопівна у нас є, допоможе.
НІНА ГРИГОРІВНА. Це вже як захочете. Тільки Ганна Прокопівна збирається їхати у село. А вам доведеться десь квартиру шукати. Мені потрібний спокій. Тому добре подумайте.
КОСТЬ. Мамо, це жорстоко!
НІНА ГРИГОРІВНА. Зате мудро, сину мій. /Виходить/.
ТАНЯ. Зрозумів?
КОСТЬ. Умови жорстокі..., хоча, звичайно, вона має певну рацію.
ТАНЯ. Рацію!? Та ти що!? Що ж мені тепер робити? У мене вже такий строк!
КОСТЬ. Не панікуй, почекаємо батька, з ним поговоримо. Він нам допоможе. Добре?
ТАНЯ /в розпачі./ Стомилася я вже від цих розмов! Чекала що ти приїдеш і усе вирішиться! І що тепер буде? /Кость хоче щось сказати та входить Галинка/.
ГАЛИНКА. Ну що, домовились? Коли будете одружуватись? А заручини будуть? А вечірка коли?
ТАНЯ / відвертаючись, сердито зі сльозам./ Не знаю, нічого я вже не знаю.
КОСТЬ. Таню, почекай. Усе владнається.
ГАЛИНКА. Ага, тут уже почалися сімейні проблеми! Слухайте, я можу вам свою кімнату віддати, вона зручна, з балконом, а сама перейду в суміжну! /пауза, молоді мовчать/.
Ой, слухайте, а до Василя Гордійовича прийшла одна жінка. Наварила борщу, а тепер вареники готує.
КОСТЬ. Жінка? Під яким номером ?
ГАЛЙНКА. Без усякого номера.
КОСТЬ. Не може бути. У Василя Гордійовича всі жінки під номерами. Інакше він їх переплутає.
ГАЛИНКА. Ти злюка. А ця жінка, знаєш хто? Людмила Сергіївна.
ТАНЯ. Людмила Сергіївна?! Не може бути – вона ж така правильна, високоморальна! І вона влипла.
КОСТЬ /до Тані/. Чуєш, жіночко, з чого починається сімейне. життя? З борщу і вареників.
ГАЛИНКА. Там такий прикол був! Папуга почав називати її різними жіночими іменами! Весь список видав! Василь Гордійович спересердя напнув його клітку покривалом, щоб він замовк, а то до вечора перераховував би!
/Входить Ігор. Він у спортивному костюмі, за плечима великий рюкзак, на голові мотоциклетний шлем/.
ІГОР. Гуд морнін, гутен таг, здоровенькі були! Молодому подружжю віват! Гірко! Галинці від морського вовка персональний привіт!
ГАЛИНКА /виглядає у вікно/ Ой, у тебе новий мотоцикл! Який клас! А ти мене прокатаєш?
ІГОР. Іншим разом. Сьогодні не захопив другого шлему.
/До Костя/. Збирайся, пронесемося з вітерцем. Хлопці вже чекають.
КОСТЬ. Таню, ти не ображайся, але ми з хлопцями домовились…
ТАНЯ. Кость, чекай, ти ж казав: розмова, заручини…
КОСТЬ Я все тобі поясню. Це швидше ділова зустріч.
/Бере шампури, щось розшукує в столі. Заходить Ганна Прокопівна. Вітається/.
КОСТЬ. Ми, Ганно Прокопівно, на шашлики їдемо до лісу. Обмиємо трудовий семестр.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Тільки ж дивіться, щоб не простудилися, воно хоча й літо на дворі, та земля в лісі вогка.
ІГОР. Вшистко бендзе добже, шановна Прокопівно. Там, де є пальне, буде гаряче, тобто, де багаття – там не мерзнуть.
ГАННА ПРОКОПІВНА. А їсти ж узяли ?
ІГОР. Все готово! Шашлики замариновані, до шашликів все підготовлено!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Ну то й добре. /До Галинки/. Ти будеш вдома? Бо я піду в лікарню, Юлію Онисимівну провідаю..
ГАЛИНКА. А що з нею?
ГАННА ПРОКОПІВНА. Третій день лежить паралізована, і мову одібрало. Так я оце нагодувала котів, а тепер їй понесу, приготувала тут дещо. /Виходить/.
ГАЛИНКА. Бідна Юлія Онисимівна... А котики?
/Входить Ніна Григорівна. Вітається. Спостерігає за Костем/.
НІНА ГРИГОРІВНА /до Костя/. Куди це ви збираєтесь? Чи дома вже наскучило? Учора ж тільки повернувся.
КОСТЬ. Мамо, ми домовилися з хлопцями зустрітися, поговорити та трохи відпочити.
НІНА ГРИГОРІВНА. Чекай, сину, у нас же були інші плани щодо сьогоднішнього вечора? Може нам все-таки слід сісти і серйозно побалакати, спокійно, без емоцій?
КОСТЬ. Ми можемо поговорити будь-коли, а з хлопцями я вже домовився. Не турбуйся. Ми з Танею вже про все поговорили, з батьком побалакаємо завтра.
НІНА ГРИГОРІВНА. А, ну так, так, ви поговорили і все вирішили. Зрозуміло. Зі мною ніхто говорити не збирається. /Підходить до Ігоря, обмацує рюкзак/. Тобі не важко? Наче камінців накидав.
ІГОР. Нормально. Завантажив кілька банок консервованих огірочків і ще деяку дрібничку.
НІНА ГРИГОРІВНА /розстібає рюкзак і витягає пляшки. Читає етикетки і ставить на стіл горілку та коньяк/.
ІГОР. Нас попалили!
НІНА ГРИГОРЇВНА /виймає ще одну/. Так, мінеральна /опускає в рюкзак/, цю можна. А оцей асортимент нехай постоїть у мене в шафі.
ІГОР. Матка Бозка, пан Єзус, конфіскація!
НІНА ГРИГОРІВНА. Встигнете ще. Вам буде весело і без них. Розважатися є з ким. /До Костя/. І ти прихопив?
КОСТЬ. На мені ділова частина.
НІНА ГРИГОРІВНА. Хлопці, категорично не раджу поповнювати запаси! /Вказує на пляшки. Потім підходить до столу, забирає пляшки і виходить з кімнати/.
ІГОР. Катастрофа! Загинули кращі експонати! А втім вище голову, капітане! Надолужимо.
КОСТЬ. Я готовий.
ТАНЯ. Костику, ти мене кидаєш ? Не встиг приїхати і знову з хлопцями?
КОСТЬ. /До Ігоря/. А може, й Таню з собою ?
ІГОР. На жаль, я без фаетона. Третього пасажира нема куди помістити.
ТАНЯ. Скільки часу не бачилися?!
ІГОР. Мій друг уже відчуває шлюбні ланцюги? 3 чим і вітаю.
КОСТЬ /до Тані/. Завтра ми повернемось. /До Галинки/. Залишаю свою красуню під твоєю опікою. Ідіть до Людмили Сергіївни і просіться в стажери. Вникайте в секрети кулінарії – згодиться. А ми поїхали, деякі справи ще треба вирішити.
ІГОР. І мустанга обмивати. Шнель-бекіцер, поїхали! /До дівчат/. Ауфідерзеейн! Гуд бай, до відзеня!
/Кость збирається виходити з кімнати/.
ТАНЯ. Костику, постій! Не їдь! Нам же треба вирішити…
КОСТЬ. Встигнемо. Ти ж у мене розумна дівчина. /Цілує Таню. Виходять з Ігорем/.
ТАНЯ. /ображено/ А казав, що поспішав до мене!
/Входить Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Лагідно/. Ну то як, Тетянко, я бачу ви вже поговорили з Костем? І про що домовилися?
ТАНЯ. Говорили, та не договорили.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ти ж сама бачиш – він ще незріла людина, щоб бути чоловіком і батьком. Йому товариші та гулянки на думці. Зрозумій, дитино, поки не пізно.
ТАНЯ. Може, й так.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ось бачиш, сама переконуєшся. Послухай, дочко, ви ще молоді, у вас все попереду. Чого вам поспішати з козами на торг? Таке щастя, як заміжжя, повір досвіду старших, ще тобі набридне. Хай закінчить Кость інститут, влаштується на роботу, тоді я з материнською радістю благословлю вас. Чи може вже завеликий строк? Так у мене є знайома лікарка, вона для мене усе зробить. Можна зробити довідку про необхідність штучних пологів. Довірся мені. Це все лишиться між нами. Позбудешся цього клопоту – зітхнеш із полегкістю, і я спатиму спокійно. Ходімо, все обговоримо удвох, жінки краще можуть порозумітися.
/Обнімає Таню за плечі і виводить з кімнати. Таня закриває обличчя руками, схлипує/.
/ЗАВІСА/
СЦЕНА ТРЕТЯ
Лікарня. Обстановка та ж сама, що і в першій дії. Вікна відчинені. Телефонний дзвінок. Входить Катерина Іванівна, бере слухавку.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Чергового лікаря?.. А... Івана Романовича.. У пологовій залі.. Не можу. Ні, ні, подзвоніть трохи згодом. /Входить Людмила Сергіївна/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Про кого там запитують?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Все про Поліщук Ірину. Я вже й сама стомилася чекати. Ходжу, мов наелектризована. Хоч би вже швидше. Шоста година пішла, як вона...
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Я знала, що будуть у нас із нею неприємності. Та наш завідувач людина уперта – якщо вирішив – не зіб’єш. Зачекайте, ще головний прибіжить – усім на горіхи дістанеться! Скільки разів я Івану Романовичу говорила – навіщо вам така халепа? Така важка породілля!
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Атож! У такому віці, перший раз та ще й стільки протипоказань! Поставила жінка на карту своє життя заради дитини.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Воно звісно, не кожна піде на це. Я, мабуть, не наважилася б. Думаєте я така егоїстка? А може, в мені ще спить інстинкт материнства?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Незабаром він прокинеться, Людмило Сергіївно.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Натякаєте?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Атож, натякаю. Василь Гордійович – людина пристойна. І вам ще не пізно. Через якийсь час станете нашою пацієнткою. А чого ж?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Не будемо про це. /Пауза/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Як ви думаєте, обійдеться у Ірини без кесарського?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Треба, щоб обійшлося. Для неї це не бажано. Навіть небезпечно. Будемо чекати, може, й сама впорається. Іван Романович сподівається.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ні, ви бачили таке? Вона вірить тільки йому, що б їй не казали.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Не все залежить і від нього. Хоча, правду сказати, руки у Івана Романовича золоті. Сьогодні моє чергування, а Іван Романович лишився через Поліщук.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. А як дитина?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Останнє УЗД ніяких патологій не виявила. Та у нас і педіатри хороші. Сподіваюсь – виходять. Головне, щоб пологи пройшли без несподіваних ускладнень. Там біля неї ще Марія Іванівна і педіатр. А де це наша Тетяна ? Я щось не бачу її.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Відпросилася, якась у неї невідкладна справа. Я й сама упораюсь, а завтра прийдуть стажери з медучилища. Віднесу ось ліки й піду до пологової. /Телефонний дзвінок. Катерина Іванівна бере слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вас слухаю... Хто це? Нетерплячий батько...Пізнала, голубе, пізнала... Як Ірина?.. Почалося вже. Іван Романович тут. Сподіваємось, що все буде добре. А ви звідки дзвоните? Вам дозволили? То перевдягайтеся та мерщій до дружини, підтримаєте її.
/Кладе слухавку. Іван Романович прочиняє двері/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /До Катерини Іванівни/. Негайно приготуйте все необхідне для операції!
/Зачиняє двері. Катерина Іванівна збирає все необхідне/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Не подобається мені тон Івана Романовича. Це в нього рідко буває. Видно, погані справи.
/До кабінету забігає Михайло Петрович/.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Ну що? Переконалися?! Переконалися?!
/швидко ходить по кімнаті/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Іван Романович в пологовій залі.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Знаю, знаю! Я звідти. Ось вам наслідки самоуправства! Знехтувати висновками консиліуму! Небачене зухвальство! «Нове світило»! «Він все вирішує сам»! А що тепер?! Що робити?! Цього разу я все так не залишу. Ні-ні. Чуєте? Корбуту дзвонили?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Я зараз подзвоню.
/Головлікар швидко виходить з кабінету/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Скільки неприємностей зібралося у Івана Романовича: Там Кость щось накоїв, а батько переживає, тут з Іриною ось уже котрий місяць тривоги і невідомо, чим воно скінчиться. А Михайло Петрович, бачили? «Не порахувалися з його думкою!»
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Начальство любить улесливих та покірних, а Іван Романович не з таких. У нього завжди своя позиція. Учора повернувся з медінституту знервований. Ніяк не може одержати зовнішньої рецензії на дисертацію. Теж не погоджується з кимось із світил.
/Телефонний дзвінок. Катерина Іванівна бере слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Слухаю. Іван Романович тут, але зайнятий... Ні, не можу. /Кладе слухавку. Знову дзвінок/. Слухаю...Я ж вам сказала... У нас теж справи серйозні і невідкладні. Що? З Костем? Людмило Сергіївно, візьміть телефон, там щось із Костем.
/Людмила Сергіївна підходить до телефону/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Лікар Бондарева слухає... А хто дзвонить?
Що там? Кость потрапив у аварію? На мотоциклі? Де він зараз? Одну хвилинку. /До Катерини Іванівни/. Покличте Івана Романовича. Про Костю не говоріть нічого, я скажу сама.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. От горечко!
/Прямує до дверей, у дверях зустрічається з Іваном Романовичем/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА /продовжує розмову по телефону/.
В якому він стані? Непритомний... Зараз прийде Іван Романович. /Кладе слухавку на стіл/. Кость, як же це могло статися? Який жахливий удар для сім"ї!
/Іван Романович заходить до кабінету. Він чує кінець розмови.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Що трапилося? Щось із Костем? Хто це дзвонить?
/Пауза/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Кость у лікарні. Потрапив у аварію.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Алло! З ким я розмовляю? Так, черепно-мозкова… Готують до операції. Додому не повідомляйте. Вже знають? Я зараз їду. /Кладе трубку, швидко йде до сусідньої кімнати і повертається вже переодягненим/. В якій же він лікарні? Куди їхати?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Сьогодні чергує друга міська. Він там.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А ви йдіть до пологової, прошу вас.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Їдьте, їдьте. Я йду. /Іван Романович підходить до дверей, назустріч йому Катерина Іванівна/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. У дитини зникло серцебиття. Просять вас на хвилину.
/Іван Романович зупиняється, стоїть якусь мить у напруженому роздумі. Потім повертається, знову одягає халат і йде до породіллі. За ним виходить Людмила Сергіївна. Пауза. Дзвонить телефон. Катерина Іванівна бере слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вас слухаю... Це акушерка... Іван Романович тільки-но вийшов... Не можу розібрати, що ви говорите... Ніна Григорівна? Ой, голубонько, ми вже знаємо про ваше горе... Уже зібрався був їхати...
/Сама до себе/. Не знаєш, звідки його й чекати, оте горе. /Пауза. /Заходить Іван Романович/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Як мені подзвонити в нейро-хірургічне відділення другої міської лікарні?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я зараз з’єднаю вас. /Дивиться списки телефонів на столі, набирає номер, дає телефон Івану Романовичу/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Нейрохірургічне відділення? Прошу чергового лікаря... Приймає хворого?.. Там привезли до вас мого сина, потрапив у аварію. Я хотів би поговорити з лікарем. Хто сьогодні чергує?... Волошин? Ага. Передайте йому, що його просить Степовий, дуже прошу... Сергію Дмитровичу, це ти?.. Слухай, друже, що з моїм Костем?.. Ти сам приймав його?.. Великі ушкодження?.. Справа погана... Поки що рано говорити... Який пульс? А тиск ?.. Покладаюсь на тебе. Я скоро під’їду.
/Кладе слухавку і повільно виходить з кабінету. Вбігає Ніна Григорівна, вона збуджена, заплакана/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Де він? Поїхав у лікарню до Костя? А я сюди ... Розминулися...
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ніно Григорівно, дорогенька, присядьте, заспокойтеся, я зараз покличу Івана Романовича.
/Виходить/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ой, Костику, синочку!..
/Швидко ходить уздовж кабінету. Заходить Іван Романович/.
Збирайся, їдемо до лікарні! Збирайся швидше! Чого ж ти стоїш? Зателефонуй Іллі Гнатовичу. Син помирає, а ти... Якщо Кость, якщо він... Де ключі від машини? Костику, синочку!
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ніно Григорівно, заспокойтеся. Він уже в лікарні. Під наглядом лікарів.
/Подає Ніні Григорівні ліки, та відштовхує її руку, Іван Романович намагається додзвонитися до лікарні/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Чекай, треба зорієнтуватися. Зараз з’ясую. Алло? Запросіть до телефону Сергія Дмитровича… Це знову я. Що на знімку? Скільки часу минуло? Як ти оцінюєш його стан?.. Коли почнете?
/Кладе слухавку. Обличчя міняється. Пауза. Всі в напруженому чеканні. Говорить поволі, опановуючи себе/.
Готують до операції, до нього не пустять, операція надто складна, викликали професора. Шансів ало, але будемо сподіватися на краще. /Тихо до себе/ Або на чудо.
/Підходить до Ніни Григорівни, обнімає за плечі/.
Побудь тут. Випий ліки. Я зараз буду. /Виходить/.
НІНА ГРИГОРІВНА /чує його попередні слова, завмирає і стоїть так якийсь час. Збагнувши весь трагізм ситуації не може оговтатися. І раптом задихаючись пошепки кричить/:
Господи, що ж я накоїла!
/Заламує руки, у відчаї озирається довкола, бачить ікону Богородиці, підбігає до неї і падає на коліна/
Матінко Божа, Цариця милосердна, змилуйся! Прости мене за мій гріх! Врятуй від смерті мого синочка! Я не хочу нічиєї смерті! Хай залишиться живий мій синок! Врятуй його дитинку, якщо ще не пізно! Господи, що ж я наробила! Прости мене, Господи, прости!
/Катерина Іванівна хреститься і плаче/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Боже, як же страшно втрачати дітей!
/Відчиняються двері. На порозі Таня. Здивовано дивиться на Ніну Григорівну/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Не зразу бачить її, потім кидається до неї/
Донечко, Костик розбився! Він у лікарні! Він може померти!
ТАНЯ. Ой! Костик!!!
НІНА ГРИІ'ОРІВНА. Як ми могли його відпустити? Чому ми його не вберегли?!
/Дзвонить телефон. Катерина Іванівна підходить до нього/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Слухаю вас... Івана Романовича? Я зараз покличу... З другої міської дзвонять.
/Ніна Григорівна вириває слухавку з рук Катерини Іванівни/.
НІНА ГРИІОРІВНА. Це лікарня?... Я його мати. Так, так, чую. Починаєте операцію? Врятуйте його, Дмитре Сергійовичу, врятуйте, врятуйте його!!! Алло! Алло! Господи, що ж мені робити?
/Зупиняє погляд на Тані, з надією кидається до неї, хапає за руки/.
Наше дитятко буде жити! Так?! Воно ж Костикове! Ти ж нічого не зробила? Ти ж мене не послухала, правда?! Ну чого ти мовчиш?!
ТАНЯ /докірливо/ Ви ж самі того хотіли. Ви так наполягали щоб я позбавилася костикової дитини.
/Ніна Григорівна здригається від ридань. Заходить Іван Романович. Він чує останні слова Тані/.
ІВАН РОМАНОВИЧ /зупиняється, намагаючись зрозуміти, про що мова/ Ми що, втратили вже свого онука?! …І ви могли на таке зважитись, ви обидві?! Ви убивці чи матері?
/Хитається, притискаючи руку до серця/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Кидається до нього, обнімає/. Ваню, рідний, що з тобою? Хоч ти не кидай мене! Прости мене! Господи! Допоможіть!
/Разом із Катер.Іван. виводять його до другої кімнати. Одночасно заходить Людмила Сергіївна, швидко бере шприц, ампули і йде за ними. Напружена пауза. Чути, як стукає годинник/.
ТАНЯ /тихо схлипує/. А якщо Костик… А якщо він... Я тоді залишуся матір'ю-одиначкою? Ми ж навіть не розписалися з ним. /Притискає руки до живота, посміхається крізь сльози /.
Нічого, синочку, будемо жити, твоя мама більше ніколи тебе не зрадить і захистить від усього злого! Аби тато нас не покинув, який би не був, аби вижив!
/Входить Людмила Сергіївна за нею Катерина Іванівна/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Ірина народила дівчинку, з ними все гаразд. У Івана Романовича серцевий напад. Зараз прийде кардіолог.
ТАНЯ. Скажіть їм,…скажіть, що їхній онук живий. Я не пішла сьогодні на операцію, мені тітка заборонила, сказала, що допоможе і з квартири не прожене… А запізнилася, бо ми з Ганною Прокопівною вранці до церкви ходили.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Господь милосердний!... І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!
В глибині сцени висвічується ікона Богородиці з Немовлям.
/ ЗАВІСА/.
ОКСАНА ГАЛУШКО
ІВАН ОНИЩЕНКО
І БУДЕ СИН…
П’єса на дві дії.
Київ, 2012р
ДІЙОВІ ОСОБИ
ІВАН РОМАНОВИЧ СТЕПОВИЙ – акушер-гінеколог, завідувач відділенням.
НІНА ГРИГОРІВНА – його дружина.
ГАЛИНКА – їхня дочка.
КОСТЬ – їхній син, студент.
ГАННА ПРОКОПІВНА – тітка Івана Романовича.
ТАНЯ – медична сестра, наречена Костя
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ КОРБУТ – професор медицини, холостяк.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА – сусідка пенсіонерка.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ – старий професор, учитель Степового.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА БОНДАРЕВА – лікар, колега Степового.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ – головний лікар.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА – старша акушерка.
ІГОР – студент, товариш Кості.
Пацієнтки, юнаки, дівчата.
ДІЯ ПЕРША
СЦЕНА ПЕРША
Акушерсько-гінекологічне відділення обласної лікарні. Сестринська кімната. Ліворуч двері до коридору, праворуч – до кімнати відпочинку лікарів. Над столом – ікона Божої Матері.
У вікно пробивається літній ранок. Дзвонить телефон, блимають вогники сигналізації. Входить Таня, знехотя бере слухавку.
ТАНЯ. Так, пологове відділення... Кравчук Надія? Хвилинку. /Переглядає списки породіль./ Уже народила... Вітаю, у вас чудова дівчинка... Ні, не помиляюсь. Вас запевняли, що буде хлопчик? Ні, хлопчик буде наступного разу. Таке інколи буває. Чого ви на мене кричите? Я вам нічого не обіцяла! /Кладе слухавку/. Дивні люди. Ох, і втомилась я за ніч, хоча би вже швидше дев’ята година.
/Телефонний дзвінок. Таня бере слухавку/.
ТАНЯ. Пологове відділення... А-а-а. Зараз гляну. Вага і зріст нормальні. Заберете, коли випишемо... Все гаразд.
/Кладе слухавку, підходить до аптечної шафи, дістає ліки й виходить. Заходить Катерина Іванівна порається з інструментами. Телефонний дзвінок. Катерина Іванівна підходить до апарату/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вас слухаю... Уже в пологовій залі... Не хвилюйтеся. Ви її мама?... Нічого загрозливого... Ми про це знаємо. Біля неї наш завідувач – Іван Романович... Він, він... Степовий. Всього найкращого .
/ Входить Таня/
КАІЕРИНА ІВАНІВНА. А інструмент наша дівчина не простерилізувала, тампонів не приготувала.
ТАНЯ. Ой вибачте, Катерино Іванівно, я забула. За ніч так натомилася, що ноги тремтять, а в голові джмелі гудуть.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Бачу, важко тобі, Тетянко. В училищі мабуть не про таке мріяла? Нічого, втягнешся. Попрацюєш з десяток років – звикнеш і до криків, і до безсонних ночей. Аби лишень душею не очерствіла.
ТАНЯ. І як це у вас на всіх співчуття вистачає? Ці породіллі такі безтолкові, мене вони просто дратують своєю поведінкою: як почнуться перейми, то одна кричить і чоловіка лає усякими словами, а назавтра не може його дочекатися; інша верещить і коридором ганяє як навіжена, а та себе картає, що так швидко забула, що таке пологи і на другу дитину погодилась. Вони що, не можуть тримати себе в руках? Он чуєте? Голова тріщить від них.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Е, дівчино, зачекай, сама такою будеш – подивимось, якої заспіваєш! Породілі можуть собі таке дозволити, а вчора Іван Романович нову санітарку вигнав, бо матірно лаялась у палаті породіль. Тепер знову прибирати нікому. /Виходить з крапельницею/.
ТАНЯ /стомлено/ Треба ще ж ліки рознести.
/Підходить до аптечної шафи, дістає ліки і, поглядаючи у списки пацієнток готує препарати. Дістає термометри. На сигнальному табло засвітилася лам¬почка. Таня помітила, але не реагує. За хвилину бере ліки й виходить. Заходить Іван Романович. Він помітно сомлений, але в хорошому настрої. Миє руки, умивається. Підходить до вікна, розчиняє, його. Видно дерева в саду. Ранок/.
ІВАН РОМАНОВИЧ /розминаючи стомлену шию та потягуючись/ Чудова нічка була! Я й не помітив, що вже ранок. А п'ятеро людей побачать його вперше. /Заходить Катерина Іванівна/. Ну що, Катерино Іванівно, як вам нічка? Упіймали п’ятьох у капусті, може й досить для нашої зміни?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Трьох у капусті, а двох у картоплі.
ІВАН РОМАНОВИЧ. У картоплі? Кого ж ми ловимо в картоплі?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Хлопців.
ІВАН РОМАНОВИЧ. То цієї ночі ми добре її витоптали. Один козарлюга довго не давався.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вже було приготувалася до гіршого. І хто б подумав – сама худесенька, як щепка, а синок майже п’ять кілограмів! Якби не ви, так просто б не обійшлося!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не перебільшуйте, Катерино Іванівно, з таким випадком ви б і самі впоралися.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Воно може й так, та коли ви на чергуванні, то я спокійна.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ми з вами тут уже не один десяток років. Наче будні, звичка. Та кожного разу мене вражає ця велика таємниця життя – приходить людина з небуття у Божий світ! А ми з вами перші, хто її тут зустрічає! До речі, я все прислухаюсь: ви як берете дитину в руки, то щось там ніби шепочете?
КАТЕРИНА ІВАН. То я їх так вітаю з народженням.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я так і думав. /наспівує /
КАТЕРИНА ІВАН. /здивовано дивиться на нього / Ви сьогодні на себе не схожі.
/Заходить Таня з термометрами /.
ТАНЯ. Там з району важку породілю привезли. А з Поліщук знову погано. І температура піднялася.
/Іван Романович помітно стурбований, виходить. Дзвонить телефон. Таня бере слухавку/.
ТАНЯ. Слухаю... Як?.. У нас такої немає… Ні, не привозили... А я звідки знаю?! Дзвоніть до довідкової. /Хоче покласти слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Чекай, кого запитують?
ТАНЯ. Якусь Шинкар.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Дай сюди /бере слухавку/ Шинкар Ніна?.. У нас голубонька, у нас. Уже народила... Я?.. Акушерка. Ми її з машини і прямо до пологової зали. Дід?.. Вітаю вас із онуком…Вага – три чотириста, зріст – п’ятдесят два... мати і дитятко почува¬ють себе добре. До побачення.
/До Тані/. Ти, мабуть, і справді втомилася, про що ти думаєш? Ти не захворіла?
ТАНЯ. Ні, ні, я просто забула, що це її привезла «швидка » вночі. (Ставить термометри до шафи).
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Непокоїть мене ця Поліщук. Скільки уже в лікарні, а все те саме.
ТАНЯ. Я б на її місці ніколи б не стала так ризикувати. Бачила я її матір – як виходить від неї то нишком плаче.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ти ще молода, не все розумієш. Загляну до неї. /Виходить/.
ТАНЯ. / Витягає з сумки мобільний телефон, дзвонить/. Надійко, доброго ранку!.. Ще сидиш?.. Поспала хоч трохи?.. Я скоро вже впаду, така важка ніч була. Сашко дзвонив?.. Ви вже примирилися? Ти молодець, умієш прощати. Він у тебе хороший… Краще не питай. Кость не знає. Страшно, аж коліна дрижать. Не знаю, не певна… Бувай.
/Зітхає, ховає телефон до сумки. Заходить Іван Романович. Сідає до столу, робить записи/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Новеньку у третю палату, під нагляд чергового. Ось призначення. А це нові призначення для Поліщук. І не забудьте передати акушерці, яка буде вас змінювати. Треба зробити нові аналізи. Ось список. На завтра запросимо консультанта з кардіології.
ТАНЯ. Добре, Іване Романовичу. Я передам. /Виходить/
/Стук у двері. Заходить молода жінка. Вона помітно кульгає/.
ЖІНКА. Дозвольте? Боялася, що вас не застану. Прийшла вам подякувати за себе і за синочка та попрощатися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Немає за що дякувати. Я зробив те, що належить.
ЖІНКА. О ні, ви зробили значно більше, ніж просто лікар.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Років через два завітайте до нас знову. Неодмінно. Так, так, не відкладайте. Наступного разу буде легше... У вас щось трапилось?
ЖІНКА. І так, і ні. Синок – це велика радість, але він до краю ускладнив моє життя.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Діти це завжди складно. Але ж у вас народилася здорова дитина і це найголовніше!
ЖІНКА. А виросте без батька.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Покинув?
ЖІНКА. Кому я потрібна така... Ось народила а тепер не знаю, куди подітися. Помешкання з дитиною винаймати дорого, а до батьків їхати страшно. Від людей соромно – мати-одиначка. Вони ж думали – я в місті щастя знайду…
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви його знайшли. Їдьте до батьків, не сумнівайтеся. Вони згодом так полюблять свого онука, що потім вам і віддавати не захочуть. А що дитину залишили – це добре. Життя тепер набуде для вас нового змісту: ви мати, у вас є син, а все останнє владнається.
ЖІНКА. А коли підросте і запитає про батька?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Сподіваюся, він виросте добрим і розумним, стане вам втіхою на старість. Звичайно буде важко, але відтепер ви не самотня. Я сам виріс без батька, правда, з інших причин. І – як бачите …/Бере квіти з вази і подає їй /. Бажаю щастя молодій мамі!
ЖІНКА /рвучко обнімає Івана Романовича, цілує/. Ще раз дякую!
/У дверях ординаторської зіштовхується з Людмилою Сергіївною. Пропускає її, дякує і їй/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Доброго ранку!
/Йде до сусідньої кімнати, перевдягаєть. Дзвонить телефон. Іван Романович бере слухавку/
ІВАН РОМАНОВИЧ. Степовий слухає... Михайло Петрович. Так, так... Ну що ж, чекаю. /Заходить Людмила Сергіївна/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Зараз до нас прибуде консультант, відомий вам професор Корбут, його запросив наш шановний головлікар, Михайло Петрович. Він хоче показати йому Ірину Поліщук. Чи можу я цього разу розраховувати на вашу підтримку?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Як завжди, Іване Романовичу
ІВАН РОМАНОВИЧ. Сподіваюсь, сподіваюсь.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Гаразд, обіцяю, вірніше – дуже постараюсь з поваги до вас, хоча ви мою думку знаєте. А що, новоспечений професор нас тепер уже консультує? Я ще пам’ятаю, як ви вчили його скальпель тримати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Насправді він непоганий лікар, швидко вивчився, дві дисертації захистив. Теоретик, правда, але з начальством завжди умів ладити.
/Пауза. До кабінету заходять головний лікар Михайло Петрович і професор Корбут. Вітаються. Михайло Петрович проходить і по-хазяйськи сідає за стіл/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА /іронічно/ Панове, до нашої губернії прибув ревізор.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Людмило Сергіївно, облишимо жарти на потім. Справа досить серйозна.
КОРБУТ. Людмила Сергіївна не пропускає нагоди підколоти мене. /До Людмили Сергіївни/ Моє шанування найчарівнішій з колег!
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Прошу до справи. Я запросив вас, Василю Гордійовичу, щоб оглянути одну нашу пацієнтку. Вона тривалий час знаходиться на збереженні в нашому відділенні. І з самого початку щодо неї у нас були великі сумніви і навіть протилежні точки зору з шановними колегами.
/Дістає медичну картку вагітної, читає/. Поліщук Ірина, тридцяти п’яти років, перша вагітність, 28 тижнів, УЗД, аналізи, висновки терапевта, ендокринолога. Все говорить про постійну загрозу для життя матері. Прошу, ознайомтесь. /Передає папери/.
КОРБУТ. /Узяв картку, читає/. М-мм… Втішного мало… . Це останні? Так, так…
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Боюся, підведе вона нас. До Людмили Сергіївни/. Погляньте!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. /Непевно знизує плечима/. Ризик великий, хоча можли¬во, Іван Романович і має рацію, ми тут порадились…
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. /Не дає закінчити, роздратовано перебиває/: Не поділяю вашого оптимізму, колеги, він без¬підставний! «Вони порадились!» Радитись треба зі мною і з фахівцями від науки!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Пацієнтка знає про ступінь ризику, вона хоче доносити, вони з чоловіком зважилися на цей крок і чекають допомого від нас.
КОРБУТ. Хоче, ще не означає що може. А хто буде відповідати в разі чого? До речі, ви не пропонували їй звернутися до спеціалізованого центру?
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Пропонували – відмовилась. Тепер Степовий у нас нове «світило», всі жінки хочуть лише до нього і довіряють тільки йому! А у вас нещодавно вже була така породілля. А чим скінчилося? Га, Іване Романовичу?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви добре знаєте, як це сталося. Перед пологами жінка захворіла на грип, потім пневмонія, ускладнення, відмовили нирки...
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. А яка гарантія, що цього разу не трапиться те саме?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Звичайно, ніяких гарантій. Але ми зробимо все, що від нас залежить. Відповідальність я бе¬ру на себе.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Відповідальність?! Спитають перш за все з мене. Ви можете собі дозволити говорити про «моральну відповідальність», «високе призначення», «громадянський обов’язок», а з прокуратурою і з журналістами справу хто тоді залагоджував? А комісія з самого міністерства? Скільки мені це коштувало і нервів, і …всього!
ІВАН РОМАНОВИЧ. У цієї жінки це можливо єдиний шанс стати матір’ю і ми зобов’язані…
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ / перебиває/ Спустіться на землю! Які зобов’язання?! Я передусім не хотів би, щоб постраждала репутація моєї лікарні!
КОРБУТ. Думаю, ви повинні роз’яснити пацієнтці та її рідним усю складність ситуації. Зрештою, мова йде про її життя.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Вони з чоловіком свідомо йдуть на це. А крім того, вони, як і ми, добре знають, що у разі операції за такого терміну, шанси дитини на життя невеликі. Якщо зараз зробити кесарів розтин – це значний ризик для дитини.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. А ви, звичайно, їх підтримуєте! Батьківські почуття – це їхня особиста справа, а ми лікарі і нам надмірна сентиментальність шкодить приймати професійні рішення!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я їх підтримую, бо спираюсь на свій досвід і професійну інтуїцію!
КОРБУТ (примирливо) Даруйте, Іване Романовичу, ви хоч і досвідчений лікар і бачили немало за свою практику, але я не радив би так легковажно ризикувати своїм автори¬тетом і життям пацієнтки.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Щодо вагітної, то тут діє природний інстинкт материнства. Мати рятує дитину ціною власного життя. А якою має бути наша позиція, позиція лікарів з точки зору професійної етики і медичної необхідності?
КОРБУГ. В природі діє голий інстинкт. А у людей жертовність не завжди доцільна. Вона має бути виправданою і обгрунтованою. Хоча зрозуміти цю жінку можна, проте, наш обов’язок допомогти їй правильно зорієнтуватися в ситуації, щоб уберегти її, і… застрахувати себе.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це її свідомий вибір. Я вірю, що вона справиться. Сильне бажання та воля до мети стимулюють в організмі резервні сили і можуть творити чудеса. Зрештою, це її право, адже кожна жінка , зважуючись на материнство, певною мірою ризикує своїм життям.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Облиште цю демагогію! Ми не в церкві, щоб у когось вірити та уповати на чудеса! І дискусія ця недоречна! «Вони хочуть ризикувати!» А ми – ні! Коротше кажучи, ви повинні її умовити на операцію. І чим раніше, тим краще. Уже й так затягнули. Навіщо вам цей клопіт? На одну дитину більше виживе, на одну менше – що зміниться? У найближчий час підготуйте її до операції. Або в крайньому випадку – умовте їхати в столицю до Центру гінекології та акушерства. Нехай вони цим займаються, у них є необхідне обладнання саме для таких складних випадків. І подалі, подалі від нашої лікарні!
КОРБУТ /піднімається з крісла/ Гаразд, колеги, пропоную оглянути пацієнтку, а потім будемо остаточно вирішувати.
/Виходять. Заходить Таня. Сідає на канапу, поглядає на годинник, стомлено зітхає, намагається подзвонити/.
ТАНЯ. Ну де ж він, чому не бере слухавку? Чи може нічого не казати? / /підходить до шафи, розглядає ліки /.
ТАНЯ. Що тут у нас є заспокійливе? Усе так складно, Господи, що ж мені робити? Сподіваюсь, Марія Іванівна мене не видасть. Хоча б не дізнався Іван Романович. Ото буде! Влипла, ти, дурепо, влипла, наче й не медпрацівник! /Пауза. Заходять Іван Романович і Людмила Сергіївна. Таня виходить до сусідньої кімнати./
ІВАН РОМАНОВИЧ (іронічно) Ну спасибі, колего – «підтримали».
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Я була щирою, Іване Романовичу, у мене справді багато сумнівів.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви так і не визначили чітко свою позицію. Що, спасували перед авторитетами? І все ж Ірина буде народжувати у нас.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. А висновки консиліуму? Ви підете наперекір волі Михайла Петровича? Головного лікаря? Він свою думку висловив досить категорично.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А я завідувач відділенням і можу приймати рішення стосовно своїх пацієнтів.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Не уникнути вам неприємностей, Іване Романовичу.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не звикати. На сьогодні – все. Йду відпочивати.
/ Телефонний дзвінок. Іван Романович бере слухавку/.
Слухаю. А що з нею? Надовго? Нехай не турбується, видужує.
/До Людмили Сергіївни/.
Захворіла Ма¬рія Іванівна, а у неї сьогодні операційний день. Людмило Сергіївно, ви не підміните її ? Городецький на курсах, Олена Віталіївна з минулого тижня в декреті, тепер ще й Марія Іванівна захворіла!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА: Ви ж знаєте – мені через годину на обласному семінарі виступати, я вже в дорозі! / одягається/
ІВАН РОМАНОВИЧ. Зовсім немає кому працювати! Так що ж – самому лишатися?! Після нічної? От тобі й маєш!
ЛЮДМИЛА СЕРГ. Я давно помітила, що ви уникаєте абортів. Ви часом не до секти якоїсь вступили? Так активно відмовляєте пацієнток від абортів, вам що, за це доплачують?
ІВАН РОМАНОВ. По-правді, я з самого початку ненавидів їх робити, хотів навіть професію міняти. А з роками – так просто душу стало вивертати! До цих жінок, що буває й по десятому разу приходять на аборт, відчуваю просто зненависть! Одна роками лікується, готова життям накласти заради материнства, а ця – вбила дитину і пішла щаслива, наче мозоль видалила!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. На жаль, наша найгуманніша професія передбачає і таку «людожерську» роботу.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А от ви, Людмило Сергіївно, тільки по-щирості, що, отримуєте від цього задоволення?
ЛЮДМИЛА СЕРГ. Я що? Я спочатку мала чисто професійний інтерес, набивала руку, так би мовити, доводила до автоматизму. А коли перевалило за тисячу, то мене це перестало цікавити. Я зараз люблю більш складні, патологічні випадки… А всі ці сентименти щодо убитих дітей… Нас учили, що це лише плід, зародок, сирий матеріал… Хоча, можливо, на старість я й зміню свою думку. Одна стара акушерка (вона робила ще підпільні аборти після війни), колись зізналася мені, що її переслідують нічні кошмари – буцімто у неї руки усі в крові і плаває вона в кривавому озері. Б-р-р! Та мені до старості ще далеко! Все, я побігла!
/ сміється і виходить /.
ІВАН РОМАНОВИЧ (стомлено): Катерино Іванівно, принесіть мені, будь-ласка, картки пацієнток, що призначені на сьогодні, вони лежать у Марії Іванівни на столі.
/ Катерина Іванівна відбирає і кладе на стіл картки пацієнток. Іван Романович сідає до столу, починає переглядати картки /.
ІВАН РОМАНОВИЧ /до Катерини Іванівни/ Сьогодні що, тільки аборти? Запросіть до мене ось цих пацієнток /вказує на від¬кладені картки. Катерина Іванівна схиляється, читає/.
КАТЕР. ІВАНІВНА. Іване Романовичу, випийте хоч склянку чаю з бутербродом. Вам сьогодні ще довго працювати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Та, певно, доведеться. Дякую. /Виходить до сусідньої кімнати. До кабінету заходить пацієнтка/.
НАТАЛКА. Мене викликали?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Зачекайте. Іван Романович зараз вийде до вас. Сідайте. / Ната¬лка сідає. Входить Іван Романович,, сідає до столу/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ваше прізвище?
НАТАЛКА. Коляденко.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Розглядає картку/. Наталя, Наталочка. Двадцять років. Ви не передумали?
НАТАЛКА. Ні, це вже вирішено остаточно.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Шкода. Вам говорили про можливі наслідки?
НАТАЛКА. /іронічно/. Тільки не треба мене лякати, я й так боюся.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Небезпечна не стільки сама операція, як її наслідки. Ви молода здорова жінка і відмовляєтеся від своєї першої дитини. Які у вас причини?
НАТАЛКА. Чому це вас обходить? Ну не хочу, не можу. Ми з чоловіком недавно одружилися, я студентка, мешкаємо з батьками. Дитина зав’яже нам руки, а ми хочемо ще пожити для себе, поїздити, побачити світ, чогось досягнути в професії. Діти почекають.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Почекають? Потім може бути запізно. Ви знаєте скільки жінок після аборту стають безплідними, та й сама операція може підірвати ваше здоров’я.
НАТАЛКА. Ні, ні. Це не мій сценарій – он моя мама зробила сім абортів, а бабуся – ще більше, і нічого їм не сталося! І вагітніли, і здорові були. У нашому роду жінки народжують, як кішки. /Сміється/. А з чоловіком ми домовилися, що спочатку заробимо на власну квартиру, а потім можна і про дітей подумати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. «Подумати потім»… Зайдіть до нас на перший поверх, пого¬воріть з жінками. Скільки їх там, таких що зробили аборти, а тепер – «думають». А зараз вони готові на все, щоб народити. Тільки не все допомагає. Якщо мені не вірите – подивіться в Інтернеті, там про це багато пишуть. А ваша мама що каже?
НАТАЛКА. Вона сказала, щоб я вирішувала сама. Моїй мамі трохи більше за сорок, а я її зроблю бабусею? Ха! Я бачу, що їй самій цього не дуже хочеться, вона ще молода, щоб онуків глядіти.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Знаєте, деякі чоловіки залишають своїх дружин, якщо вони безплідні.
НАТАЛКА . Мій чоловік зараз сам не хоче дітей, а далі буде видно, якщо й покине – хлопців ви¬стачає. Знайду іншого.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Так, так, з чоловіком ясно, а як з дитиною? Може статися, що не стане цієї – не буде й іншої. Тоді що?
НАТАЛКА. Облиште, лікарю, це не ваш клопіт, все одно мене цим не проймете.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Пауза/. Ну що ж, я все сказав, ідіть і ще раз подумайте. /Наталка виходить. Заходить інша пацієнтка, Світлана Григорівна. Зупиняється біля дверей, ві¬тається./
ІВАН РОМАНОВИЧ. Проходьте, сідайте. Я уважно проглянув вашу картку і не бачу ніякої необхідності робити те, на що ви так легко зважились.
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Помиляєтесь. Більшість жінок легко на це не зважуються. Для нас це завжди важкий вибір. Але іншого виходу у мене немає.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Аргументи, Світлано Григорівно?..
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Мені вже за сорок. Дочці – вісімнадцять, незабаром будуть онуки, а я з малим? Якось незручно, та й від людей соромно.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А вбити дитину – не соромно?
СВІТЛАНА ІРИГОРІВНА. Навіщо ви так? Мені й без того важко. До мене часто вночі приходять два мої ненароджені сини. Стануть – і мовчки, з докором див¬ляться на мене. Прокидаюсь на мокрій подушці.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тепер їх буде три. Зараз багато жінок народжують після сорока , тим більше, що пологи у вас не перші. /У задумі дивиться у вікно/ . Знаєте, один мій приятель свого часу не хотів другої дитини. Теж були причини. Непорозуміння в сім’ї, невелика квартира, недописана дисертація, а тут нові клопоти. Але жінка не послухала його й на¬родила дочку, зараз вона майже ровесниця вашій. І тепер батько божеволіє за однієї думки, що її могло б не бути. У вас є сестра чи брат?
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Є сестра, на два роки старша.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А тепер уявіть, що її немає.
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Ну що ви? Це неможливо! Вона ще з дитинства перша моя захисниця і порадниця.
ІВАН РОМАНОВИЧ. То навіщо ж вам позбавляти свою доньку цього щастя? Одинаки часто виростають егоїстами. Батьки думають, що ощасливлять свою єдину дитину, а насправді позбавляють її найголовнішого: братської любові. А потім у житті все трапляється: батьки хворіють на старість і все звалюється на одну цю дитину. А самі батьки, які мали одну дити¬ну, можуть на старість залишитися самотніми. А так у вас буде ще одна втіха.
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. А хто ж її доглядатиме, ту втіху? Ми з чоловіком працюємо, батьки далеко. Кидати роботу? А жити за що?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Головне – захотіти цю дитину! Все останнє владнається. Як кажуть – дав Бог дитину, дасть і на дитину. На щастя, жінки народжували у всі часи: і в голод, і в роки війни, і на засланні. І слава їм за це!
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. Все це вірно, та все одно буде важко.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Діти усім важко даються. Але хіба є в житті радість більша ніж виростити дитину?! Виписуйтеся сьогодні ж!
СВІТЛАНА ГРИГОРІВНА. /Вагаючись/. Я пораджусь із чоловіком. /Виходить. Іван Романович підводиться з-за столу, складає картки. До кабінету заходить ще одна пацієнтка/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви до мене? Я вас слухаю.
ПАЦІЄНТКА. Моє прізвище Мірошниченко.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я вас не викликав /шукає і знаходить картку/.
ПАЦІЄНТКА. Сама прийшла, хотіла почути ще від вас. Невже це назавжди?.. Ніякої надії? / Іван Романович уважно читає картку/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Сідайте, прошу. Бачите, у вашому випадку медицина поки що безсила.
ПАЦІЄНТКА. Я маю в житті все, про що мріяла. У нас із чоловіком великий будинок, машина, власний бізнес. Але щастя у нас немає. Спочатку було не до дітей – бізнес забирав усі сили, та згодом ми почали думати і про дітей, та якось не було часу займатися власним здоров’ям. Але проходять роки, дитини немає, стосунки з чоловіком дедалі погіршуються. Наш шлюб на грані кризи. Нам порадили сурогатне материнство, та чоловік проти, мені теж це не до вподоби. Але я ще не втрачаю надії самій народити. Ми ладні заплатити будь-які гроші, перенести будь-яку операцію! Тільки порадьте, що треба робити? Мені сказали, що ви тут найкращий фахівець, і якщо ви не допоможете, то я вже не знаю, що й робити!
ІВАН РОМАНОВИЧ /вивчаючи мед. картку/. Бачите, справа не в цьому. У вас досить рідкісний випадок. Можна зробити штучне запліднення. Це досить поширена практика. Але у вас інше. Впливати на генетику ми ще не начилися. Зрештою, ви можете завагітніти, і, за певних умов, доносити дитину. Але у вашому випадку діти рідко виживають, а ті хто виживають мають великі порушення і вади здоров’я. Бути поруч хворої дитини і не мати мож¬ливості допомогти їй – чи не найтяжче горе ?... Може краще усиновити?
ПАЦІЄНТКА. Хіба я сама не можу вирішити: народжувати мені чи ні? Можливо все обійдеться? А раптом ви всі помиляєтесь, і у мене буде здорова дитина?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ми вам тільки радимо і застерігаємо. Суспільству теж не байдуже. А раптом ви передумаєте і залишите хвору дитину в пологовому будинку, прирікаючи ще одного інваліда на сирітство?
ПАЦІЄНТКА. Це жорстоко! Мені казали, що ви добра людина і хороший фахівець! Я сподівалася, що ви мені допоможете! Чому це повинно було трапитись саме зі мною?! Я не згодна, не вірю вам! /Вибігає з кабінету в розпачі. До кабінету заходить Катерина Іванівна за нею пацієнтка. Вона розпатлана, розхристана. Налаштована агресивно/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Що, це знову ви?! Людино добра, ви при своєму розумі? Ще й півроку не пройшло, як ми з вами зустрічалися?! Якщо вам дітей не шкода, то хоч про власне здоров’я подумайте!
ПАЦІЄНТКА /сердито/ Яке ви маєте право з мене душу тягнути? Навіщо ці пусті балачки? Ну знову «залетіла»! Випили трохи, ви ж знаєте, як це буває. А мій приятель про дітей і чути не хоче!
ІВАН РОМАНОВ. Знаєте, це вже переходить усілякі межі, у вас не утроба, а дитяче кладовище! Ви ж скільки дітей отак, не роздумуючи, угробили! Мені й порахувати важко! Таких жінок як ви я б притягав до кримінальної відповідальності!
ПАЦІЄНТКА. Ага, відповідальності, якраз! Мені й тих що є годувати нічим! Татусі їхні повтікали і ні за що не відповідають, а я тут сама думай про них! Не буду я з вами ні про що балакати, робіть аборт і все! Ви тут на те поставлені! Мої діти – що хочу те й роблю!
/Лікар скрушно махає рукою. Пацієнтка виходить/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Тут ще одна.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Розглядаючи карточку/ Що це?.. Не розумію... /Запитально дивиться на Катерину Іванівну/. Наша Таня хоче зробити аборт? Це не помилка?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Яка Таня? /Підходить до Івана Романовича,читає/. Ой, лишечко, Тетянка! Як же так? Бідна дитина!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Хто бідний? Ніколи б не подумав. А ну, покличте її до мене.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Вона, мабуть, уже пішла додому. Чогось довго чекала на Марію Іванівну.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тоді поспішіть, будь ласка.
/Катерина Іванівна виходить. Через якусь хвилину заходить Таня. Вона насторожена. Зупиняється біля дверей/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я хотів би почути від вас, що все це означає? /показує на картку/.
ТАНЯ /сердито, ледь стримуючи сльози/ Це була наша з Марією Іванівною таємниця. Я і вас прошу...
ІВАН РОМАНОВИЧ / пильно дивиться на Таню/. Ага, з Марією Іванівною…таємниця… Я так і зробив би, та є одна обставина... Наскільки мені відомо, ви вже якийсь час зустрічаєтеся з Костем?
ТАНЯ. Це не має значення, з ким я зустрічаюся!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ні, не кажіть. Мені зовсім не байдуже, що з вами сталося, а тим більше, якщо це дитина мого сина! Якщо це так, то ви не можете, не маєте права вирішувати це сама. Ми повинні всі зібратися разом і це обговорити. І з Костем, і з вашими батьками.
ТАНЯ. Ні, ні! Тільки не з батьками! Прошу вас!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ви ще занадто молода, щоб вирішувати все на власний розсуд. Ви що, насправді не розумієте наслідків? До якої біди це може призвести?
ТАНЯ. Це моя біда, а іншим... Досить того, що ви про неї діз¬налися. Хочете, щоб і батьки...
ІВАН РОМАНОВИЧ. А то ж як? Чи вони чужі вам?
ТАНЯ. Ви лікар, ви не маєте права розголошувати таємницю хворого. Я цього не хочу! Не втручайтеся в моє життя, Іване Романовичу!
ІВАН РОМАН. Ви не хвора! Ви сопливе й нерозсудливе дівча!!!
/Таня вибігає з кімнати, схлипуючи. Іван Романович ходить по кімнаті схвильований, руку тримає на серці. Зупиняється біля шафи, дістає і випиває ліки. /
ІВАН РОМАНОВИЧ. Оце так, так ! Нічого собі! І що це за день такий?! Кость і дитина! Повірити не можу, щоб Кость отаке утнув! Йому лише двадцять, і він завжди був такий розсудливий. В голові не вкладається!
/Завіса/
СЦЕНА ДРУГА
Квартира лікаря Степового Івана Романовича. Сучасна вітальня. Крім усього іншого, стоїть шафа з книгами, піаніно. Ліворуч двері до кімнати Івана Романовича. Посередині кімнати стіл, стільці. У кімнаті Галинка і Ганна Прокопівна. Галинка по нотах повторює фортепіанні п’єси. Ганна Прокопівна сидить на канапі, зі спицями та плетивом.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Там легато, доню, легато. Барабаниш, мов град по заліз¬ному дахові.
ГАЛИНКА /перестає грати/. І чого це ви до мене чіпляєтесь? Ніби знаєте, як треба грати?!
ГАННА ПРОКОПІВНА. От такої! Хіба ж ми не разом чотири роки ходили на му¬зику? Аж поки ти підросла. А оці п’єси я вже цілий рік слухаю. Неза¬баром випускний концерт, а ти ще жодної на пам’ять не вивчила. /Галинка продовжує грати/. А під кінець – піаніссімо.
ГАЛИНКА / підскакує і кричить/: Як це мені набридло – «легато», «стакато», «фортіссімо», «піаніссімо»! До випускного концерту – готуйся, до тестуавння – готуйся, до бальних танців – готуйся. Та що я вам – розірвуся?! Татко хоче, щоб я грала на фортепіано, бо сам він, бачте, про це колись мріяв. Мама – щоб танцювала, брат тягне до спортивної секції. І всі краще за мене знають, чого мені треба, до якого вузу вступати, яку професію вибирати, одна я не знаю! Дістали вже!!! / б’є по клавішах і з розгону падає на канапу, хлипає носом /. Хіба я винна, що народилася не генієм, не вундеркіндом, а звичайною дівчиною? І нікому на думку не спадає спитати: чого хочу я?
ГАННА ПРОКОПІВНА. Бідна дитина, засмикали її. Заспокойся, доцю. Закінчиш свої школи – полегшає! А справді, чого тобі хочеться? Давай я тобі щось смачненьке приготую? А ти поки ще пограй, бо прийде мати, то буде нам. /Галинка сміється і сідає за інструмент, починає грати п’єси, а потім грає якусь веселу сучасну мелодію, підспівує і пританцьовує/.
ГАННА ПРОКОПІВНА. /підспівує разом з нею./ Ой, що ти граєш? Схаменися, дівчино! /Галинка переходить на швидкий танок. Потім підбігає до Ганни Прокопівни, стягає її з канапи і, наспівуючи мотив, кружляє з бабусею по кімнаті/.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Відчепись, заради Бога! Ой, упаду! Чуєш? Зірвалася, мов теля з мотузки!
/Чути дзвінок у квартиру. Ганна Прокопівна іде, відчиняє двері. Входить сусідка Юлія Онисимівна. Вона в халаті, капцях, голова пов’язана кольоровою хустиною. На грудях під полою халата тримає кота/.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Усім доброго дня!
ГАЛИНКА. Бонжур, Юліє Онисимівно! Ой, яка гарна у вас кішечка!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Це кіт Аметист, новий член нашої великої сім’ї. Тепер у нас шість хлопчиків і шість дівчаток.
ГАЛИНКА. Де ж ви його взяли? /Бавиться з котом/. Який же ти симпатичний, кицюню!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Підібрала вчора на вулиці, сидів, плакав. Він ще маленький, я вже й камізельку для нього покроїла. Борти вишию, спереду причеплю бантик. Такий франтик буде!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Господарство у вас розростається – справжня «котоферма».
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. І не кажіть, стільки клопоту з ними.
ГАЛИНКА. What a cute kitten! This is his mаmmy! /показує на Юлію Онисимівну/. Це значить: який гарненький котик ! А це його мамуся! Юліє Онисимівно, ви англійську знаєте? А німецьку? А франсе?..
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. О-о-о, франсе! Колись я франсила. Романи французькою мовою читала.
ГАЛИНКА. Де ж ви навчились?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Де? Моя бабуся вчилася в гімназії і французьку мову добре знала. Вони з мамою вдома між собою французькою розмовляли, коли хотіли щоб тато їх не зрозумів, бо він із пролетаріїв був. Ось і я дечому від них навчилася.
ГАЛИНКА. Я так і думала що ви із шляхетних. Усі мої друзі наче показилися – малюють генеалогічне дерево, шукають в роду аристократів, дворян, чи родичів за кордоном! А мої предки із простих селян, і я зовсім не комплексую! А ви справжня аристократка, у вас і манери якісь особливі!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Про аристократів у роду не знаю. Можливо, хтось і був по материнській лінії. Та раніше про це краще було не згадувати.
/Чути дзвінок у квартиру. Ганна Прокопівна іде відчиняти. Входить Василь Гордійович Корбут. Вітається. Підходить до Юлії Онисимівни, жартома пристукує підборами і цілує ручку/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Моє вам шануваннячко, незрівнянна Юліє Онисимівно! У вас, я бачу, нове поповнення?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА /жеманно/ Ах, перепрошую, я по-домашньому, не чекала зустріти мужчину! /Поправляє халат на грудях/. Вгадали. Аметист – дванадцятий.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Він із королівської династії? /До Галини/. Моїй вірній хазяєчці – щире вітаннячко!
ГАЛИНКА. Нарешті ви повернулися, Василю Гордійовичу! Квартиру вашу ніхто не обікрав, квіти не всохли – щодня поливала, папуга нагодований, надутий і ображений на хазяїна, що так надовго його покинув.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я перед тобою, Галинко, в боргу. Сьогодні ж розрахуюся, щоб не потрапити в боргову яму.
ГАЛИНКА. Василю Гордійовичу, а ви знаєте, що Юлія 0нисимівна шляхетного роду, майже аристократка? Справді!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я давно запримітив шляхетність у цій незвичайній жінці. /До Юлії Онисимівни/. Уявляю, якою ви були гарненькою панянкою!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. /кокетливо грозить пальчиком/ Ах, ви неможливий компліментник і ловелас!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Кавалери за вами, мабуть, роями літали.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Які вже там кавалери – одні голодранці1 Тоді такі часи були. А от бабуся моя – та справжньою красунею була! Розповідала що в молодості офіцери за нею упадали, проходу не давали. Один офіцер – вуса, шпори, щовечора співав серенади під її балконом / стає в позу, наспівує/. Десятьох бабусиних залицяльників викликав на дуель. Сам хотів застрелитися, та передумав. / До кота/. Ну, мій голубчику, сиди, сиди.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Певно ви на неї схожі. Дивлячись на вас, і зараз можна застрелитися, чи то пак, стрілятися!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Бабуся була романтичною особою. Мріяла щоб коханий викрав її з дому. Уявляєте? Вершники, погоня, стрілянина. Я теж хотіла, щоб мене викрали, щоб знайшовся лицар, про якого мріяла. А всі мої женихи… мамі не подобалися. Було каже: ти подивися яка на ньому шапка! Ну яка ж? Звичайна. Точно що звичайна. Не пижикова! Отже, він не номенклатурний працівник. А раніше все керівництво ходило в пижикових. Мій чоловік теж мав спершу лише ондатрову, а потім і він одягнув пижикову. Отак у ондатровій ми й до загсу пішли, а на весілля він мені норкову шапку подарував. Ото і вся романтика! А колись же уміли люди кохати! А зараз так взагалі жах: подивишся в кіно – сором один, яке там кохання! «Пробні шлюби», «пробні шлюби»… А що це таке? Хіба це пиріжок? Як можна шлюб попробувати? /До Ганни Прокопівни/. Я, власне, до вас прийшла. Можна вас конфіденційно на хвилинку? /До присутніх/. Перепрошую, ми вас залишаємо. Moє сімейство зголодніло. /Юлія Онисимівна і Ганна Прокопівна виходять/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВЙЧ. / До Галинки/. Як успіхи, молоді таланти?
ГАЛИНКА. Поки що невідомо. Англійська в печінках сидить, а на днях ще й випускний концерт у музикалці! І все на мою бідну голову! /Входить Іван Романович/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. О, у нас Василь Гордійович? Добре зробили, що зайшли. В лікарні ми не встигли й словом перемовитися... Де це ви пропадали стільки днів?
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Виїжджав до району, консультував. Там декілька складних випадків було, колеги попросили проконсультувати. Вчора тільки повернувся.
ГАЛИНКА. /Підбігає до батька, цілує його/. Ти сьогодні так довго не приходив. Ми вже двічі обід підігрівали, чому не подзвонив? Знову мобілку забув зарядити?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Дякую, доню. Мобілка в порядку, закрутився на роботі. Колега захворіла, довелося підміняти. А де мама, Кость?
ГАЛИНКА. У мами сьогодні великий шопінг, а Кость не сказав куди і ще з ранку побіг. Ну все, обід на вас чекає, а я пішла далі гризти граніт науки . /Виходить/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВЙЧ. То як щодо вашої підопічної, яку ми сьогодні оглядали, не передумали?
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Роздягається/. Ні. Не передумав. І вона – теж... Розкажіть краще про себе. Що цікавого на периферії?
ВАСИЛЬ ГОРДІЛОВИЧ. Вражень багато. Лікар на периферії – це позаминуле століття – суміш кустарщини, примітиву та інтелектуальної ліні. Порядні лікарі, якщо і трапляються, то зрідка.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ваш постійний скепсис...На периферії багато талановитих лікарів та фельдшерів. Це давня традиція, ще від земських лікарів, самовідданих сільських фельдшерів. А щодо порядності: що саме ви маєте на увазі? Хабарі? То вони зараз легалізовані. Більшість ліків та апаратури у відділенні я купую на «добровільні пожертвування» пацієнтів і допомогу спонсорів. І це вже не крає нашу совість як колись. А от те, що я сьогодні у трьох людей відібрав життя, яке не я їм дарував, це нашу совість не обходить і до порядності не має відношення. Серед них, певно, були і талановиті, і порядні, і унікальні. Ще й свого онука ледве не зачепив.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я щось не до кінця втямлю.
ІВАН РОМАНОВЙЧ. А!.. Потім. Давайте, краще, пообідаємо.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Із задоволенням. Тільки піду, прихоплю «сувенірчик». Нещодавно мені його вдячні пацієнти презентували і скажу вам – відмінної якості коньячок!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Іншим разом. У мене знайдеться все, що треба.
/Входить Ніна Григорівна, в руках багато пакетів. Вітається/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Добрий день, Ніно Григорівно! /цілує руку/. Цілу вічність не бачив вас.
НІНА ГРИГОРІВНА. Де ж це ви блукали? Чи не по слідах якоїсь куниці бігали?
ВАСИЛЬ. ГОРДІЙОВИЧ. Ні, сліду я вже не візьму, мабуть, нюх притупився.
НІНА ГРИГОРІВНА. Щось не віриться. А коли й притупився, то це від перевтоми, пройде. Слідів навколо занадто багато. Доки ви будете шукати ідеальної пари, коли маєте під боком хорошу жіночку? І, мені здається, вона до вас не байдужа.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Це ви про кого? А, розумію. Може й так. Треба подумати. А я був у відрядженні. Галинка вам не говорила? Вчора тільки повернувся і сьогодні, як бачите, вже до вас. А ви, ніби, не раді мені?
НІНА ГРИГОРІВНА. Чому ж? А що я трохи,… то не зважайте, постійні клопоти, усе треба самій.
/Помічає намір Василя Гордійовича піти/. Не втікайте. Зараз обідати будемо.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Дякую, Іван Романович уже запросив мене. З вашого дозволу навідаюсь на хвилинку до своєї оселі. Я ненадовго.
НІНА ГРИГОРІВНА. Будемо чекати. /Василь Гордійович виходить/.
/До Івана Романовича/ А ти, я бачу, скоро взагалі не будеш додому з'являтися. І сьогодні, звичайно, затримався на роботі?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Затримався на роботі, як завжди.
НІНА ГРИГОРІВНА. Так, так. А про те, що ми домовлялися сьогодні поїхати на базар і по крамницях, забув? І телефон відключив. Ти сам на машині, а я з пакунками та на маршрутках, це, по-твоєму, нормально? /Хоче вийти/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Почекай ! Вибач, я справді забув! Довелося підмінити Марію Іванівну, вона несподівано захворіла. Крім того, є новина, яка все з голови вибила. Так що є розмова, мати, і досить серйозна. Присядь.
НІНА ГРИГОРІВНА, Не лякай мене! Що трапилось?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Незабаром у нас з тобою буде онук.
НІНА ГРИГОРІВНА. Який онук?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну, може, онучка.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Вражена, сідає/. Ти що? Звідки вона візьметься?
ІВАН РОМАНОВИЧ. А звідки діти беруться? Лелека принесе.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Схоплюючись/. Не мороч голови, кажи швидше, що трапилось!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Таню, мою медсестру, сподіваюся, знаєш? І те, що Кость зустрічається з нею – теж не новина для тебе. Так ось, Таня вагітна.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Приголомшена/. Бути не може!
ІВАН РОМАНОВИЧ. На жаль, це так. Сьогодні Таня приходила до мене, хотіла позбутися дитини. Ледве умовив зачекати.
ШІНА ГРИГОРІВНА. Не повірю! Хоча Кость і сам ще дитина, але ж він у нас не зовсім дурний, щоб мати серйозні стосунки з якоюсь медсестрою! Він талановитий, у нього велике майбутнє. Певно, вона його з кимось переплутала. Нагуляла, а тепер хоче обкрутити хлопця. Хоче зіпсувати йому життя! Хіба не так? Я не знаю, що зроблю їй!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Чекай, вона хотіла позбавитися цієї дитини, а не спекулювати нею. Ну а коли це, дійсно, Костикова дитина?
НІНА ГРИГОРІВНА. То навіщо ж ти відмовив її? Ти тільки подумай, що тепер буде? Умовив на свою голову.
ІВАН РОМАНОВИЧ. По твоєму я мав убити онука? Я, що стільки сил і старань докладаю, аби рятувати інших?
НІНА ГРИГОРІВНА. А ти певний, що то наш онук? Ти там був?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не певний, звичайно. Але все могло трапитися.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Істерично/. Не знаю, не знаю, і знати нічого не хочу!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не гарячкуй. Треба все обміркувати тверезо і спокійно. І найперше – поговорити з Костем. Може, вони кохають одне одного? Збираються одружуватися, може, це в них перше почуття?
НІНА ГРИГОРІВНА. Схаменися! Які почуття у сучасної молоді? Вони ж міняють партнерів для розваг, для них це баловство одне! Це тільки наш Кость такий лопух! Одурила хлопця. Десь набігала, а тепер на нього звертає.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Але ж він зустрічався з нею! Тобі, як матері, більше треба було дивитися за дітьми, менше дозволяти їм їздити на дачі та лишатися на вечірках до ранку.
НІНА ГРИГОРІВНА. То це я, виходить, винна в усьому?! А ти, батько, де був? Ти навчив його запобігати можливим наслідкам? Ти ж лікар! І хто повинен був із хлопцем поговорити по-чоловічому?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Вини з себе не знімаю. Про контрацепцію їм ще в школі розповідають. Але ж справа не в цьому! Хто навчить їх порядності та відповідальності? Ти ж мати і насамперед мала б дбати про те, щоб діти росли чесними і порядними. Порядними – чуєш?
НІНА ГРИГОРІВНА. Ти хоч сину не кажи цих дурниць про якусь порядність! Досить нам твоєї порядності та чесності! Лікарі он на абортах та пологах такі гроші заробляють! А ти у нас, куди ж пак, чесний! А тут ще треба розібратися, чия це дитина! Існує ж якийсь там тест на ДНК? Про дітей я дбала, як могла. А ти б менше висиджував біля своїх дамочок, та частіше вдома бував з дітьми і виховував їх, як того хочеш. Бо я одна за усе відповідаю, а у тебе «високе покликання» – усіх рятувати! Ти сина свого врятуй!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну досить, заспокойся. Кажу ж , насамперед треба поговорити з Костем. /Схвильовано ходить по кімнаті/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ніяк не збагну, що вони думають далі робити?
НІНА ГРИГОРІВНА. Якби ж то думали, то до такого справа не дійшла б.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Ходить по кімнаті, нервує/. Коли він буде дома?
/3’являється Василь Гордійович з пляшкою і пакунком/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Дорогі сусіди, як собі хочете, а без цієї пляшечки-чепурушечки нам сьогодні не обійтися. З нагоди мого повернення, звичайно. А це для Галинки – моєї хазяєчки. /Вказує на пакунок/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Ховаючи сльози/. Ну то й ходімо обідати.
/Усі виходять. Заходить Кость. Кладе рюкзак на стіл, розбирає його вміст. Весело наспівує. Вбігає Галинка/.
ГАЛИНКА. Костику, я щось підслухала. Тобі зараз будуть давати прочухана! Готуйся. Мама дуже гнівається на тебе, і татко сердитий.
КОСТЬ. /Наспівує, розмахуючи якимось залізним інструментом./
Можеш привітати: нам із хлопцями нарешті відкрили американську візу! Їдемо на заробітки до Аляски. Зрозуміла?
ГАЛИНКА. Ой-ой! Не дуже задавайся. Яка ж це Америка! Це Аляска! Це холодне море і смердюча риба! Місяць – два і ти повернешся схожий на замороженого кальмара. А поки що тебе чекає домашня кор-рида!
КОСТЬ. Не бачу причини – іспити я достроково здав усі крім одного. Завтра здам останнього, і через кілька днів ми виїжджаємо! Треба зібрати речі, дещо докупити з екіпірування. Спеціальні чоботи та ще щось.
ГАЛИНКА. А Таня знає?
КОСТЬ. Ні, я їй ще не дзвонив. Вона після нічного, мабуть спить. Не хотів турбувати. До речі, це ти лазила до мого комп’ютера?
ГАЛИНКА. Навіщо? У мене свій ноутбук є. /Відходить, про вся випадок, подалі і жалібно:/
Ну, хіба що один раз… Треба було дещо переписати на флешку…
КОСТЬ. А у мене спитала? Ти що, мій пароль підгледіла? Хто тебе вчив лазити по чужих компах?! Зараз я тебе навчу! /ганяється навколо столу за сестрою, вона верещить і захищається подушкою з дивану, обидва падають на диван борюкаються, брат жартома лупить сестру подушкою, потім обоє сміються/.
ГАЛИНКА /відсапавшись/: Може все ж подзвониш Тані? Слухай, а ти справді її любиш, чи так просто?
КОСТЬ. «Так ніхто не любив, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання»…
ГАЛИНКА. Ага, нашого Костика потягло на поезію. Ти, може, й вірші вже пишеш?
КОСТЬ. Може, й пишу.
ГАЛИНКА. Про кров та любов? Про це давно вже все написано.
КОСТЬ. Е, ти ще малявка, нічого не розумієш. Коли кохаєш, це таке відчуття… хочеться зробити щось надзвичайне, щоб усі здивувалися. Або написати безсмертну поему.
ГАЛИНКА. Можеш іще написати сонети а-ля Шекспір, оце буде прикольно! Або ось так: «Я кохаю тебе, як Ромео Джульєтту. Я, Тетяно, жадаю тебе, як підсмажену добре котлету!»
КОСТЬ. От бачиш, у тебе з коханням пов’язані якісь гастрономічні асоціації. Мабуть реклама на тебе так діє – «Кохання має свій смак!» – і виделка з ковбасою! А кохання – це прорив душі у найвищі сфери буття, де вже не розрізняєш: де ти, а де вона, коли готовий полюбити і обняти цілий світ!
ГОЛИНКА. Ні, це вже клінічний випадок, така собі деформація особистості на грунті гіперфункції нейро-гуморальної системи в стані закоханості.
КОСТЬ. Овва! Де ти такої дурниці набралася?
ГАЛИНКА. В Інтернеті. І не дурниці! Я прочитала все що стосується кохання, які фізіологічні та хімічні зміни відбуваються в організмі.
КОСТЬ. Ага, дуже це тобі допоможе, коли сама закохаєшся. Може якісь пігулки будеш приймати від закоханості, щоб хімічні процеси в організмі врегулювати? Ну все, сороко-скрекотухо, фюі-і-ть з кімнати! Мені треба готуватися.
ГАЛИНКА. Можеш не виганяти, я й сама піду. /Зупиняється біля дверей /. А від батьків тобі буде сьогодні капець!
КОСТЬ. Слухай, що це ти весь час тут мені торочиш?
ГАЛИНКА. /Наспівуючи/. Побачиш, поба-а-чиш, почуєш, почу-у-єш...
/Вибігає з кімнати. Входять Ніна Григорівна, Василь Гордійович, Іван Романович. У двері час від часу заглядає Галинка./
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Привіт студентству! /Подає Костеві руку/. Як життя?
КОСТЬ. Суперово!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Чудово. Іншої відповіді я й не чекав. Незабаром на заробітки?
КОСТЬ. Завтра останній іспит – і в дорогу!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Щасливо добратися, нажити трудових мозолів і головне – благополучно повернутися. Там, у них, гроші задарма не платять, так що готуйся, прохолоджуватись буде ніколи, хіба що в морі!
КОСТЬ. Спасибі, я не з лякливих, та й хлопці готові до трудового семестру.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ну що ж, бажаю добрих заробітків, розкажеш потім про свої пригоди.
/До Ніни Григорівни та Івана Романовича/. Дякую за гостину. Обід, Ніно Григорівно, вийшов на славу. Коли б завтра не робочий день – посидів би ще у вас.
НІНА ГРИГОРІВНА. Заходьте, ми завжди вам раді.
/Василь Гордійович прощається і виходить/.
КОСТЬ. Мамусю, я так зголоднів! /цмокає маму в щоку/ А що у нас на обід?.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Почекай. Нам з тобою поговорити треба. /Ніна Григорівна робить знак Галинці, яка заглядає у двері, і сама виходить./
КОСТЬ. А може, іншим разом? Завтра у мене екзамен, не встигаю. Доведеться посидіти ніч.
ІВАН РОМАНОВИЧ. До екзаменів готуються не за одну ніч.
КОСТЬ. Студентові завжди не вистачає лише однієї ночі.
ІВАН РОМАНОВИЧ. На байдики у тебе вистачає часу... Ти не здогадуєшся, про що буде розмова?
КОСТЬ. Не маю уяви.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Намагається говорити спокійно/. Які в тебе стосунки з Тетяною?.. Ви любите одне одного?
КОСТЬ. /Насторожено/. Чому це тебе цікавить?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Хоча б тому, що знаю, як далеко ви зайшли, і хочу почути від тебе: що збираєшся робити?
КОСТЬ. /Ніби не розуміючи/. Ти про що?
ІВАН РОМАНОВИЧ. А може, не будемо в піжмурки грати? Вона казала тобі, що чекає дитину, що буде звертатися до лікаря бо хоче її позбавитися?
КОСТЬ. А-а…Розмова така була, але так, між іншим. /Розгублено/. Таня казала що строк ще малий і якийсь там вакуум,.. ну що, зрештою, це зараз так просто. /Опановуючи себе/. Вона розумна дівчина і сама може це вирішити, тим більше, що там працює. Вона знає, що нам ще зарано одружуватися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /Приголомшений довго дивиться на сина/. Так, так... Дійсно, рано... Але де був ваш розум раніше? Ти справді вважаєш, що це чесна чоловіча позиція – робити вигляд, що нічого особливого не трапилось? Ти ж чоловік і несеш відповідальність за свою дівчину і свою дитину. Я ніколи не думав, що ти можеш так легковажно поводитись у дорослих стосунках.
КООТЬ. Тату, ну навіщо так пафосно? Раз вона так вирішила, так то її справа. Нам, справді, ще зарано мати дітей, а про одруження ми подумаємо пізніше, як станемо на ноги.
ІВАН РОМАНОВИЧ /вражений/. І це говорить мій син?! Тебе, я бачу, нічого не обходить: і те, що ти вчинив, і те, як ми, батьки, сприймаємо твій вчинок, і доля власної дитини, і здоров’я Тані? …У вас давно, гм… близькі стосунки?
КОСТЬ. Тату, не влаштовуй, будь-ласка, трагедії. Вибач, але твої погляди трохи застаріли. Всі наші хлопці мають близькі стосунки зі своїми подругами, це вже давно є нормою у молодих людей.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Нормою?! А убивати дитину тільки через те, що вона не вписується у твої плани – теж норма? Ні, синку, це розбещеність, безвідповідальність, і якщо хочеш – інфантилізм, що ненормально затягнувся! Для інтимних стосунків ви вже дозріли, а як відповідати за них – так вам іще рано! Все це, у першу чергу, руйнівно для вашої душі! … Норма! Подумати тільки! Ні! Це вже казна-що! Скільки дітей гине через таких йолопів, що не можуть дати собі ради і думають лише про своє задоволення і комфорт!
КОСТЬ. Годі тобі, тату. Вибач, ми ніколи з тобою про це не говорили, але ти сам же цих дітей і того… (робить виразний жест рукою). Це ж твоя професія. Так що відповідальність навпіл!
ІВАН РОМАНОВ. Я, я… / задихаючись/ Та що ти знаєш про це, шмаркачу! Я може все життя…. /сідає, скрушно махнувши рукою/. Хоча, зрештою, можливо так воно і є…
КОСТЬ /примирливо/ Якщо це тебе так турбує, ми можемо й одружитися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А вас не турбує?... «Можемо одружитися, можемо розійтися»… Легко це у вас виходить. Чи може це якась випадковість і ви не маєте серйозних намірів?
КОСТЬ /непевно знизує плечима/. Ну що я тобі скажу, батьку? Нам добре разом. Вона мені подобається. Напевне це кохання…має бути… Але одруження – це зовсім інше.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тобто зарз ваші стосунки не серйозні? А за вашу легковажність розплачуватись своїм життям мусить дитина? Чи не завелика ціна?
КОСТЬ. Можливо ми і одружимось трохи згодом, треба поговорити з Танею. Ми про це ще не думали, не говорили.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Коли згодом?
КОСТЬ. Після літніх канікул, коли я повернуся із заробітків.
/Вбігає Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. А ось цього вже не буде! /Зривається з голосу/. Не допущу! Не треба менi такої невістки! На що ти його намовляєш? Не одружуватися йому треба, а вивести на чисту воду цю аферистку із задрипаного села! Вона навмисне окрутила сина свого завідувача, щоб влізти в нашу сім’ю на все готове! А тобі треба вчитися далі, а не чужих дітей годувати!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Тихіше, без істерики.
НІНА ГРИГОРІВНА /до Костя/. Ти певен, що то твоя дитина? Ти добре знаєш Тетяну?... Дивись, синку, щоб не підсунули тобі свинку!...
ІВАН РОМАНОВИЧ /підходить до Ніни Григорівни/. Ми ж домовилися... Спокійно.
КОСТЬ. Я довіряю Тані, вона нормальна дівчина, знайомі вже півроку, познайомились на дні народження мого товариша. А батько знає її більше – вже рік разом працюють. Нехай скаже.
НІНА ГРИГОРІВНА. Що він мені може про неї сказати?! Як вона уколи робить?!
КОСТЬ /зривається з місця/ Ну чого ви хочете від мене? Не одружуюсь – погано! Одружуюсь – ще гірше! Ви спочатку між собою домовтеся! А що Таня? Закінчила медучилище, збирається вчитися далі, любить мене. Цього вам досить? А зараз дайте мені вже спокій, мені треба готуватися!
НІНА ГРИГОРІВНА. А хто ж її батьки? Може, якісь алкоголіки?
КОСТЬ. Яке це має значення? Батьки, діди, баби? Люди, як і всі інші, як і ми з вами. Може, й алкоголіки, а може й ні. Так, вона приїхала із села, а ви з татом звідки приїхали?
ЙІВАН РОМАНОВИЧ /до Костя/. Охолонь, не кричи, пожалій маму, для неї це просто удар.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ні, ти чуєш, як він з батьками розмовляє? /Спокійніше/ А де ж будуть жити наші діти з онуком? І на які кошти? В гуртожитку, на стипендію? Чи може, дитину в село до її матері відправите?
КОСТЬ. Я думав,.. у мене є батьки і квартира у нас простора…
НІНА ГРИГОРІВНА. От так! Чуєш, батьку, він певний, що ми подбаємо і про них, і про їхніх діток!
КОСТЬ. Ось ви і «дбаєте», і все хочете вирішити за нас! Якщо так, то і без вашої допомоги якось обійдемось. Я їду заробляти, потім переведусь на заочний і буду працювати. Хоча ми це ще не обговорювали.
.НІНА ГРИГОРІВНА. Я так і знала, що цим закінчиться! Скільки ми з батьком у тебе вкладали, учили, водили на секції! А тепер ти покинеш інститут і залишишся неуком! Спасибі, сину, за новину! Порадував мене! На сьогодні з мене вистачить. Одружуватися не дозволю. /До обох/ Чули ? Таких невісточок мені не треба. Набігала, то нехай сама й викручується… А втім, я навіть готова їй в дечому допомогти. /Виходить, грюкнувши дверима/.
КОСТЬ. Знаєш тату, тепер я напевне вже хочу залишити цю дитину! /вибігає грюкнувши дверима/.
/Іван Романович сидить схиливши голову на руки/.
ЗАВІСА
Д І Я ДРУГА
Квартира Степового.
ГАЛИНКА. /Вбрана, стоїть перед дзеркалом, оглядає себе і наспівує/ Шістнадцять, шістнадцять, шістнадцять! Прокопівна каже, що в мої роки вже дівувала, і її хтось там сватав. А от у мене хлопця ще немає. Чому, хіба я гірша за інших ?! Правда трохи ніс підкачав, і ноги, як палки…Може намалюватися «під гота», щоб полякати своїх? Нехай знають, що я теж не стою осторонь від підліткової субкультури! В Інтернеті пишуть, що ті, хто не пройшли через це, надалі мають труднощі із соціалізацією.
/Встигає намалювати чорною фарбою очі, губи та наліпити «тату» на руку. Входить Іван Романович із букетом квітів/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Добрий день, дорога моя донечко! Вітаю з днем народження! Бажаю тобі, рідненька, міцного здоров’я і довгих-довгих років щасливого життя! /Подає квіти та лякається її вигляду/.
Що з тобою? Я тебе ще такою не бачив!
ГАЛИНКА. Спасибі, татусю. Які чудові квіти!... Нічого, це я так соціалізуюсь.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А, ну так, так, це важливо. Тільки хіба у тебе з цим проблеми, я думав, підліткова криза нас уже минула?
ГАЛИНКА. Ні, це я так, для профілактики. Послухай, тату, а правда, що ти не хотів щоб я народилася?
ІВАН РОМАНОВ /вражений/. Ну що ти, донечко?! /Обнімає її за плечі/. Я завжди хотів щоб ти у мене була, я страшенно радий, що ти є! Хто тобі сказав таку дурницю?!
ГАЛИНКА. Я випадково дізналася.
ІВАН РОМАНОВ. Це якась помилка, донечко.
/Відходить до вікна. Стоїть хвилину і виходить з кімнати. Галинка ставить квіти у вазу/.
ГАЛИНКА. Шістнадцять років тому не було мене. Жили тато, мама, Кость, а мене не було. Могла б і не народитися. Ха, яка дурниця: світ без мене! /Заходить Ганна Прокопівна/.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Ну й гарна ж у нас дівка виросла! І куди поділося оте плаксиве дівча? Попоносилася я з ним по лікарнях. А тепер, бач, яка вибралася! Хоч до вінця! Дай Бог тобі здоров’я! Ой, лишенько, що це з тобою?
ГАЛИНКА. Це я так, готуюсь до… до… карнавалу. Спасибі вам, бабусю! /підбігає, цілує /. Як будете вже зовсім старенькою, я заберу вас до себе. Буду шанувати, доглядати, співати на ніч пісеньки і годувати манною кашею!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Спасибі, доню, на добрім слові. А турбуватися ти матимеш про кого... / знову жахається її вигляду і хреститься/. Кого ж ти там гратимеш на тому карнавалі? Хіба що нечисту силу, одведи, Господи?! Та змий цю личину, дитино! Бо гріх свою красу отак нівечити! Слухай, а навіщо ти знову животом світиш, пупа виставила! Індійських фільмів надивилась?
ГАЛИНКА. Це зараз мода така, усі так «світять», і не тільки животами!
ГАННА ПРОКОП. Так у них же там жарко, спека цілий рік, а у нас одразу якусь болячку схопиш! До всякої моди ще й голови треба. Жінки у нас завжди поперек та живіт берегли, закривали, бо трохи застудила – і все: каліка. А тобі ж іще дітей мати!
ГАЛИНКА. Добре, я подумаю над цим, це цікава точка зору. Треба обговорити її з дівчатами на соціальному блозі.
ГАННА ПРОКОП. Атож, атож, обговоріть. А я ось доживу до осені – і гайда додому. Скучила за селом, за сусідами. Та незабаром уже й не потрібна буду вам. Вигляділа, викохала двох пташенят... /витирає хусткою очі/.
ГАЛИНКА. Ой, що ви, бабуню! Нікуди ми вас не відпустимо. Ви ж наша, рідненька! І ваша допомога скоро ой, як потрібна буде!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Ох, кому рідненька, а кому й чуженька… Була б уже й у мене така онука як ти. Не діждалася. Загинув мій єдиний синок в Афганістані. Офіцером уже був. Весілля відклав до повернення. Та не судилося. І батько його не зміг цього пережити. Я ж як на пенсію пішла, то до вас перебралася, саме Кость народився, нікому глядіти, ото й умовили мене… /Телефонний дзвінок. Галинка бере слухавку/
ГАЛИНКА. Таню, це ти ? Дякую! Ой, приходь обов’язково! Та не забудь захопити нові диски, я хочу потанцювати.. У мене таких немає, треба переписати. Приходь, приходь! Здала, здала. Потім розкажу. Мама вдома, та ти не бійся, вона в хорошому настрої. Чекаю!
ГАННА ПРОКРПІВНА. А чого це вона мами твоєї боїться?
ГАЛИНКА. Та хіба ж ви не знаєте? У них з Костем дитинка буде, вони одружаться, і ви залишитесь з нами, бо вам знову прийдеться когось глядіти! Та мама дуже не хоче бути бабусею, вони із татом сваряться через це.
ГАННА ПРОКОП /сама собі/ Он воно що! А я все думаю, що ж воно коїться!.../до Галинки/. А ти звідки знаєш?
ГАЛИНКА. А я все завжди зна-а-ю, бо вуха великі ма-а-ю! Ой, до речі, треба вуха проколоти, бо мені хрещена обіцяла сережки подарувати!
/Заходить Василь Гордійович з квітами і пакунками/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Поздоровляю, Галинко, з днем народження! Бажаю тобі, моя люба хазяєчко, вірних друзів, улюбленої професії і хорошого чоловіка! /Дає квіти і пакунок/.
ГАЛИНКА. Та що ви, якого чоловіка! Що це ви вигадали! Подумаєш, чоловіка?! Навіщо вони здалися, ті чоловіки? А що ви тут принесли? /Розгортає пакунок/. О, цифровий фотоапарат та ще й японський! Круто, це ж моя мрія!
/Входить Ніна Григорівна/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ніно Григорівно, вітаю вас з іменинницею. Прийміть мої найкращі побажання!
ГАЛИНКА. Мамо, глянь, що мені Василь Григорович подарував!
НІНА ГРИГОРІВНА. Дякую. Навіщо ви її так балуєте? Сідайте, поговоримо, поки гості підійдуть. /Сідають на канапі/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Що у вас новенького?
НІНА ГРИГОРІВНА. Живемо… Наша іменинниця музичну школу закінчила. Скільки грошей витратили за вісім років і що тепер? Музикою вона не збирається далі займатися. Залишився останній рік у школі, треба думати про вибір професії, готуватися до тестування.
ВАСИЛЬ Г0РДІЙ03ИЧ. І яку ж вона вибрала професію?
НІНА ГРИГОРІВНА. Та яку ж – лікарем хоче стати, як і батько. Наче одного лікаря для родини замало! А я не раджу. Безсонні ночі на чергуванні, відповідальність. А заробітки – звісно які. Промучиться усе життя. Йшла б уже на юридичний чи економічний.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Будь-яка робота має свої плюси і мінуси. А як чоловік, синок?
НІНА ГРИГОРІВНА. Чоловіка у мене, вважайте, що немає. Ви ж знаєте Івана Романовича, працювали з ним. Ні гонору, ні честолюбства. Усі його друзі вже або займають хороші посади, або гроші вміють робити. А його нічого не цікавить – одна робота і день, і ніч. Все інше його не обходить. Он ви, на скільки його молодший, а вже професор! А жінка та діти для нього, взагалі, на другому плані.
ВАСИЛЬ ГОРДІ/ІОВЙЧ. Хай не забуває мудре прислів’я: «Про людей дбай, та й себе не забувай».
НІНА ГРИГОРІВНА. Я йому не раз про це говорила. Все дарма. А про Костя знаєте ?
ВАСИЛЬ ГОРДЇЙОВИЧ. Збирається одружуватися? Жаль хлопця, ранувато ще йому хомут одягати.
НІНА ГРИГОРІВНА. Не запряжуть. Воно хоча ще й дурне, так мати у нього навіщо? Поїхав із студентами на заробітки аж на Аляску, наче йому чогось бракує.
ВАСИЛЬ ГОРДЇЙОВИЧ. Колись і ми студентами їздили на «шабашки». Тепер молодь рветься за кордон. Так що там Кость? Дзвонив? Заробляє?
НІНА ГРИГОРІВНА. Та щось там заробляє. А як ваші справи, пане джигуне? Надибали суджену? Чи довіку будете козакувати? Он уже волосся сиве.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. А я не шукаю, сподіваюсь, що доля сама її до мене приведе.
НІНАГРИГОРІВНА. Ага, сподівайтесь. Син моєї подруги на долю не покладався: привів першу-ліпшу дівчину додому і сказав, що вона буде з ними жити. А хто вона йому? Ні дружина, ні наречена. А батьки хай годують. Набридне ця – іншу приведе. А холостяки зі стажем – ті занадто обачні. Кожну рентгеном просвічують, з усіх боків розглядають та все зважують – не помилитися б. Так можна й до пенсії перебирати.
/Входить Юлія Онисимівна. Вона в старомодному вбранні з претензією на вишуканість/.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Добрий день, дорогі сусіди.
НІНА ГРИГОРІВНА. Добрий день, заходьте.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. О, пані Юліє, ви сама елегантність!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Де ж ваша іменинниця ? /Вбігає Галинка/.
ГАЛИНКА. А я тут!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Поздоровляю тебе, дитино, з днем народження! Бажаю тобі, дитинко, доброго здоров’я і щастя!
ГАЛИНКА. Спасибі, Юліє Онисимівно.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Вгадай, що я тобі принесла у подарунок ?
ГАЛИНКА. Звичайно, котика!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Як ти здогадалася? /Витягає з валізки і дає іграшкового котика/.
ГАЛИНКА. Дякую, але краще б живого!
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Матимеш і живого. Недавно з’явилося шестеро маленьких.
/У коридорі чути голоси, сміх/.
ГАЛИНКА. Перепрошую, до мене прийшли. /Вибігає/.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Ви знаєте мого Сапфіра? Такий розкішний сіро-голубий кіт? То це його діти.
НІНА ГРИГОРІВНА. Мали б дітей та онуків, з кошенятами не возилися б.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Дітей у мене, слава Богу, не було. Ми з чоловіком не хотіли. Поки виростиш, то й життя пройде, а вони тільки й знають, що «дай»! І на те «дай», і на інше. Дай освіту, квартиру, машину. А подяка, звісно, яка.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ох, хоч і гірко це чути, та щось у цьому є.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Ми з чоловіком прожили без них, як у казці. Ніколи ні в чому собі не відмовляли. Я мала свого шевця, кравця, перукаря. Уявляєте? Прийду було до шевця, а він говорить: «Мадам, я з вашої ніжки зроблю еталон і по ньому буду шити модельні черевики для шикарних жінок». А зараз хто може оцінити ніжку тридцять п’ятого розміру? Зараз і ніжок таких немає.
НІНА ГРИГОРІВНА. І добре цей цінитель із вас лупив?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Лупив нівроку. Проте коли я йшла вулицею, усі чоловіки задивлялися на мої ніжки, а жінки помирали від заздрощів.
/Входять Людмила Сергіївна, Ілля Гнатович. Вітаються. За ними Іван Романович/
НІНА ГРИГОРІВНА. Заходьте, заходьте, дорогі гості. /Підводиться назустріч/
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Добрий день, Ніно Григорівно, вітаю вас з іменинницею. /Цілуються/. У неї ми вже були, тепер до вас.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Дорога Ніно Григорівно, я радий вітати вас із днем народження вашої донечки, такої ж прекрасної, як і її матуся! /Дає квіти, цілує руку/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Дякую, Ілля Гнатовичу, за привітання і за те, що не забуваєте нас.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. А як же, а як же. Ми давні друзі /Дістає декілька квіток з букету і підходить до Юлії Онисимівни/. Добрий день, вельмишановна Юліє Онисимівно. Ви все така ж чарівна! З вашого дозволу сьогодні я буду вашим кавалером.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Ох, ви все такий же донжуан!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Як бачите, не змінився. /До Івана Романовича/. Як почуває себе господар дому? Довгенько не бачилися.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Як завжди. На здоров’я не скаржуся. А роботи вистачає.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. А як у вас з дисертацією? Щось довго ви тягнете. Час би вже й захищатися.
НІНА ГРИГОРІВНА. Пізно вже, Ілля Гнатовичу. Дисертація тепер мало що дасть йому. А там, дивись, і на пенсію випроводять. Раніше треба було думати.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Можливо, що й так. П’ятдесят – не двадцять п’ять. Та ваша тема ще актуальна. Не кидайте її!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Дисертація готова, дещо вже й надруковано.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Читав, читав. За кордоном в цій галузі є багато нових напрацювань, а у нас не густо. Ваша була б вчасною, тільки не затягуйте, скільки можна її вивіряти?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Уже закінчив, збираюся подавати на захист.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ну й з Богом! Зізнаюсь, я радий, що ви один із небагатьох моїх учнів , якого хвилюють не гроші й посади, а справжня медицина.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я вам вдячний, Ілля Гнатовичу, за науку, ви багато чому мене навчили, але я так і не можу звикнути до ролі законного ката від медицини.
ІЛЛЯ ГНАТОВЙЧ. Вибачте, не зрозумів.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОИЧ. Іван Романович не може змиритися з деякими неприємними аспектами своєї роботи.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Звикнути до цього не можна. Це вбивство, як би ми його не виправдовували.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ах, ви ось про що. Розумію. Це цікаве питання. Свого часу над цією проблемою довго ламали голови юристи. Де та межа, за якою плід в утробі матері можна вважати людиною? По-різному ставилася до цього і медицина. Коли аборти вважалися кримінальними, то серед лікарів точилися суперечки, що є більш гуманним: медичне переривання вагітності, чи велика смертність жінок від підпільних абортів. Релігія, культурні традиції та суспільна мораль тут визначальні фактори. Сучасна наука не має сумнівів, що дитина відчуває біль і страждає вже на першому місяці утробного життя. Церква ж вважає, що дитина є особистістю з моменту зачаття.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Я теж так вважаю.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Все залежить від того, як на це подивитися. Тут треба бути філософом – що таке людина, її душа, людська природа, особистість – це все абстрактні категорії, про зміст яких точаться суперечки.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ні, це не абстракція. Для мене вони реальні люди. Я знаю їх прізвища, по-батькові, мені відомо, хлопчик це чи дівчинка. Можу сказати рік і місяць народження. Це реальність. Сьогодні, скажімо, не стало п’ятьох... І їх уже не буде. Ніколи. Замість них – закривавлене шмаття в мисці, яке потім стане цінною косметичною сировиною! Підстаркуваті модниці будуть омолоджувати свою старечу шкіру кремами виготовленими із …! І ми ще вважаємо себе цивілізованим суспільством!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ну, ну, не треба так грубо-натуралістично. Тут дами. А це наші професійні таємниці, зворотна сторона, так би мовити, медалі. Та й потім народяться інші, не гірші за них. І ми їм допоможемо.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Не хочу бути банальним, але у всесвіті немає нічого рівноцінного вартості людського життя.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Природа не може пустити на світ усіх, хто існує в зародку. Земля не витримає, харчу не вистачить. Риби відкладають щороку десятки і сотні мільйонів ікринок, а виживають одиниці; з дуба спадає сотні жолудів, а скільки з них проростає?
ІВАН РОМАНОВИЧ. Людина не рівнозначна усій іншій природі. Механічне перенесення біологічних законів на людину неправомірне. В людському суспільстві діють інші принципи – принципи моральності, гуманізму, духовності, якщо хочете! Здається Кант сказав, що існування етичного закону виносить людину за рамки матеріального детермінізму. І це накладає на нас особливу відповідальність. Щодня я приймаю по декілька новонароджених – і почуваю себе щасливим. А інколи, в той же день, для інших беззахисних істот стаю катом і моя совість примиритися з цим не може! По-перше, мене переслідує думка, що мені за це ще доведеться відповідати. А по-друге, я змушений ставати убивцею здебільшого лише тому, що, бачте, цій дівці захотілося пожити лише для себе, а ця пані не хоче собі ускладнювати життя, а ця «залетіла» по п’яному ділу, а ця взагалі «не знала», що від цього бувають діти!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Якщо ви такий філософ, колего, то розумієте, що життя і смерть завжди були поруч.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ми не так філософи, як егоїсти, Василю Гордійовичу. Погодьтеся з цим. Самі живемо, а за інших вирішуємо – жити їм, чи ні. Бачите, ми хочемо спокою, комфорту, достатку. А «ті» стануть нам на заваді. Назад! Не пустимо! Під кюретку!
ІВАН РОМАНОВИЧ. Мене давно турбує питання: хто надав мені це право – вирішувати: жити комусь, чи ні? І хоча відповіді не знайшов, та намагаюся втішити себе: багатьох вдалося врятувати. Переконував, умовляв, інколи навіть неправду казав матерям – і врятовував дитину. І що цікаво: жодна з матерів потім не скаржилась, не пожалкувала і не принесла назад.
НІНА ГРИГОРІВНА. У Івана Романовича одне уболівання: побільше б народжувалося дітей. Більше нічого його не цікавить, навіть доля своїх дітей.
/Ніна Григорівна поглядає на годинник, виходить. Заходять Ганна Прокопівна і Тетяна, підходять до буфету, Ганна Прокопівна виймає фужери, дає Тетяні рушника і вони починають їх перетирати та ставити на тацю. Інколи про щось стиха між собою перемовляються та прислухаються до розмови. /
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Нас уже й так сім мільярдів набралося. Уявляєте? Такій орді потрібно їсти, одягатися, десь жити, а питна вода? А утилізація відходів? А чисте повітря? А енергопостачання? Ні, не кажіть, ці проблеми поставили людство на межу глобальної кризи. У деяких країнах влада вже давно обмежує народжуваність. Ви чули про стратегію та програми «планування сім’ї»? Тісно нам на землі. А ми тут переймаємось кожною ненародженою дитиною.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Поки що нас це не стосується, я маю на увазі перенаселення.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Все одно колись доведеться на голодну пайку сідати.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Недоїдають уже й зараз сотні мільйонів людей, а мільйони помирають з голоду. І не тому, що не вистачає харчу. Все залежить від того, в чиїх він руках, як розподіляється.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Не помремо з голоду, так задихнемося від власного смороду.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Непередбачені наслідки цивілізації, шановний Василю Гордійовичу. Наша короткозорість, невігластво, жадоба. Біосферу ми справді запаскудили, але я впевнений, що гомо сапієнс, цей вінець природи, не дійде до самознищення.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ваша гомо сапієнс, Ілля Гнатовичу, засвоїла гарно лише одну заповідь – «Плодіться та розмножуйтесь».
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. «І добувайте хліб насущний в поті чола свого».
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. От вона і множилася й добувала, а подивитися вперед і не здогадувалася. Землю, як і фруктове дерево, не слід переобтяжувати плодами. Засохне. Вихід із становища дехто вбачав навіть у термоядерній війні. Проте СНІД та інші епідемії зроблять свою роботу і без цього.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Я читав, що за останні 20 років у нас було зроблено 30 мільйонів абортів. Зникла ціла країна. На сто новонароджених – сто п’ятдесят абортів. Суспільство старіє. Незабаром нікому буде заробляти нам на пенсію. А ще еміграція. Більше семи мільйонів наших людей виїхало за кордон. Територія, звичайно, пустою не залишиться. Прийдуть чорняві, кучеряві, з далекого і близького сходу, принесуть свою релігію, свої храми, культуру, мову, а ми у себе дома станемо національною меншиною і будемо у них питати, чи не заважають їм наші церковні дзвони відпочивати, чи не ображають наші храми їхні релігійні почуття?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Он у деяких країнах різними заходами намагалися обмежити народжуваність. Вдавалися навіть до примусової стерилізації чоловіків. Та це не про нас. У нас помирає більше людей ніж народжується. Аборти теж цьому сприяють.
ГАННА ПРОКОПІВНА. /Помітно хвилюючись та поглядаючи на сумну Таню наважується втрутитися до розмови/ Пробач Ваню, та я вже скажу те, що давно хотіла: усі люди здавна знали і знають, що аборти – це страшний гріх, якого не спокутуєш! Їх би треба зовсім заборонити! Коли беруть шлюб, то чого найщиріше бажають молодим: продовження роду, багато здорових діточок! Господь освячує шлюб, а дітей дає як благословення – як же можна їх позбавляти життя? Страшно й подумати!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Бачите, шановна, тут така справа, що кожна жінка має право вирішувати сама: народжувати їй, чи ні. Заборона призведе до кримінальних абортів. А сумні наслідки цього ми знаємо з попередніх років.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Право? А хто ж їй дав це право? Я чула, що у нас законом заборонена смертна кара навіть для убивць, гвалтівників та душогубів, а тут невинне дитятко гине, і ніхто навіть не заступиться за нього! І хто убиває? Рідна мати! Хіба ж воно жити не хоче, чи не гідне сонця побачити? Його душенька до Бога кричить про кару таким матерям! Ви можете з мене сміятися, та я вам от що скажу: якщо жінки убивають в утробі своїх дітей, то їхні дочки й онуки згодом не зможуть навіть завагітніти! Рід убивць переривається – це Божий закон!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Тут смішного мало. Як не дивно, така тенденція вже існує і набирає загрозливого характеру. Хоча причину вбачають в іншому. Називають і Чорнобиль, і екологію, і комплекс соціальних факторів.
/Заходить Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. І не набридло вам усе про одне й те саме? На роботі не наговоритесь? Так наче ваші дискусії можуть щось змінити. Хай політики про це думають. А я запрошую усіх до столу.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я згоден. З нетерпінням чекаю цієї хвилини.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Як старший серед присутніх, дозволяю обід починати.
НІНА ГРИГОРІВНА. Прошу, дорогі гості, проходьте.
/Усі виходять. Тетяна в задумі прихиляється до стіни за буфетом. З коридору розчиняються двері. Група юнаків та дівчат заходить до кімнати . Вмикають музику. Починаються танці. Галинка тягне Таню до танцю, вона спочатку опирається, потім знехотя йде. Сміх, гамір. З кімнати Івана Романовича починають виходити гості.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. /Голосно до Ніни Григорівни/. Що вони танцюють?... Буги-вуги?..
НІНА ГРИГОРІВНА. Та що ви ! Буги-вуги вже й для нас були застарілими, це якийсь хіп-хоп, або брейк-данс.
ГАННА ПРОКОПІВНА /визирає з дверей, що ведуть до коридору/. Бідні діти! Як же їх корчить!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Віддалено схоже на рок-н-ролл нашої молодості.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Зараз у танцях, як і в моді – ніяких стандартів. Кому що в голову збреде.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. /До Людмили Сергіївни/. Може і ми спробуємо?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Ні, дякую, я прихильниця класики.
/Василь Гордійович приєднується до молоді. Намагається підладнатися. Повертається назад захеканий/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Не втну. Відстав. /До Ніни Григорівни, напівголосно/. А мені подобається ваша майбутня невісточка. Не дівчина – персик. А танцює!..
НІНА ГРИГОРІВНА. Ой, прошу вас, не чіпайте болячки. Я була б рада, якби вона танцювала собі десь інде.
/Галинка ставить інший диск. Звучить танго. Молодь без передиху продовжує танцювати в тій же манері. В коло входить Іван Романович з Людмилою Сергіївною і Василь Гордійович з Ніною Григорівною. Іван Романович збивається з такту, зупиняється. Пауза. Галя перебирає диски. Зазвучав вальс. Ніхто не наважується розпочати. Ілля Гнатович підходить до Юлії Онисимівни і, галантно розкланявшись, запрошує на вальс. В коло входять інші пари/.
ГАИНКА. Солодкий стіл! Морозиво!
/Молодь вибігає до іншої кімнати/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Ну й дівчатка!
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Ах ви ж, старий ведмідь, все ще на молоденьких поглядаєте!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ви що, юначе, до цього часу не одружилися?
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Та якось не довелося.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Даремно. Сімейне життя упорядковує побут і, в цілому, як ви знаєте, позитивно впливає на фізичний і на психічний стан людини.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я й так не скаржусь.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. А як щодо «будинку, дерева та сина?»…
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Я цю заповідь виконав майже з усіх пунктів. Дачу збудував, дерев там насадив і щодо останнього, то, сподіваюсь, ще все попереду.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Е-е, чекайте. Дитину треба ще виростити. Я вважаю, що здоровий чоловік, який досяг 25-літнього віку і не одружується – не виконує свого прямого обов'язку перед суспільством. У стародавній Спарті під час весняних свят дівчата шмагали хворостинами таких злісних холостяків. А в Римі їх позбавляли деяких громадянських прав, як неповноцінних людей, і мудро чинили. Ну, скажіть на милість, як ви живете?
/Ніна Григорівна заносить каву на таці і подає гостям/.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Живу нормально, головне – спокійно.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ну що таке холостяк? Це зведені дівчата, образи, розчарування, непорозуміння в родинах, куди вчащають холостяки.
НІНА ГРИГОР. Холостяки корисні для деяких сімей, де чоловіки забувають про своїх дружин, не приділяють їм уваги.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Одружитися, втратити свободу, позбавити себе можливості творчо і духовно зростати – це жертва, на яку не всякий чоловік може зважитися.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ну що ви напали на чоловіка? Ангели невинні! Знаю я, Ілля Гнатовичу, яким і ви були колись, як за студенточками упадали. Як же! Доцент, молодий і такий гречний!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Бо був молодим і гарячим. Та свою провину я ось уже скільки років спокутую. Моя дорогоцінна половина – Зоя Михайлівна, хай їй там добре відпочивається у санаторії, мій норов приборкала, і я смиренно несу свій хрест.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. А думаєте, Іван Романович святий? Та він обманув не одну сотню жінок. І уявіть собі – всі вони народили. Щоправда, аліментів не вимагають. Вдячні мами лише присилають йому на згадку фотографії своїх безцінних нащадків.
НІНА ГРИГОРІВНА. Там зібралося вже десятки пачок тих фотокарток.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це правда. /Дістає з шухляди конверти з фотографіями дітей і роздає гостям. Гості розглядають їх/. Діти, яких мені вдалося врятувати всупереч бажанню батьків.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. А чи не здається вам, шановне товариство, що деякі діти схожі на Івана Романовича?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Коли б мова йшла про вас, я могла б повірити.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Переоцінюєте мої здібності, Людмило Сергіївно.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Хіба? Невже ж вам ніколи не хотілося побачити своє продовження в нащадках?
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВ / тихенько на вухо/ Зізнаюсь лише вам по секрету: хотів щоби вони були схожі на вас.
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Іван Романович для них батько, тільки не рідний, а ніби хрещений.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це єдине виправдання моєї професії.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ /до Ніни Григорівни/. А де ж ваш син, я щось не бачу його серед молоді?
НІНА ГРИГОРІВНА. Подався на заробітки. За кордон.
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Ну що ж, це добре. Для молодих людей це корисно. Після розумової праці – фізична, це чудово!
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Світ побачить і свої сили перевірить.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Звичайно. Хоча подивитися і у нас є на що. А, стосовно заробітку, то молодь, певно, права. Нехай попрацюють і на чужині.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. За кордоном багато чого можна побачити, повчитися , а для розумної людини – то й багато висновків зробити.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А я ось доживу до пенсії – ціпок у руки, рюкзак за плечі – і помандрую. Обійду хоча б деякі місця України. А потім подамся в Карпати. Ми на студентських канікулах облазили з друзями весь Крим і Кавказ. В такому поході і з дружиною познайомилися. Вона завзятою туристкою була і непогано співала під гітару.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВ. Ніно Григорівно, вперше чую, то ви ще й співаєте? Може щось виконаєте нам зараз?
НІНА ГРИГОР. Облиште, прошу вас, це було так давно, наче й не зі мною. Які тепер уже співи!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ /до Юлії Онисимівни/. Може, й ми помандруємо?
ЮЛІЯ ОНИСИМІВНА. Куди? В похід з рюкзаком?! Даруйте, але я лише в Париж.
/ До кімнати швидко заходить Ганна Прокопівна. Підходить до Івана Романовича і стиха щось говорить. Іван Романович стурбовано піднімається з крісла. Він намагається непоміченим вийти з кімнати. Але його зупиняє Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Що там? Знову до лікарні? Обійдуться без тебе. Для цього є черговий лікар.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Терміновий виклик. Я мушу їхати. Шановне товариство, прошу вибачення, я не надовго. Не зважайте, будь ласка, продовжуйте.
НІНА ГРИГОРІВНА. Отак завжди. Ні свята, ні вихідного!
ІЛЛЯ ГНАТОВИЧ. Дорогенька моя, ви знали, за кого йшли заміж. Така доля лікаря – лягаєш спати, йдеш у гості – завжди будь готовий все покинути й бігти до хворого.
ВАСИЛЬ ГОРДІЙОВИЧ. Чи не до Поліщук поспішаєте? Я ж вам казав, буде з нею клопоту.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Так, до неї.
НІНА ГРИГОРІВ. /біля дверей переймає чоловіка, говорить тихо, але роздратовано/. Зараз саме час поговорити з Тетяною, Галя доречно її запросила. Треба її умовити, щось пообіцяти. Якщо ти не хочеш, то я сама з нею розберуся!
ІВАН РОМАНОВ. Нічого без мене не роби! Зачекай, я скоро повернуся. /Швидко виходить/.
НІНА ГРИГОРІВ /сама собі/. Еге ж, знаю я твої «скоро». Від тебе допомоги дочекаєшся! Ніхто крім мене цього не зробить. Поможи мені, Господи, впоратися з цією дівкою і її байстрюком!
/Завіса/
СЦЕНА ДРУГА
/Квартира Степового. Ранок. Ніна Григорівна збирається виходити з дому. Галинка зазирає в кімнату і одразу причиняє двері. Ніна Григорівна виходить. Вбігає Галинка збуджено говорить по мобільному/.
ГАЛИНКА. Таня? Доброго ранку! Прилетів, вночі… Він, мабуть, не хотів будити тебе зранку. Побіг до інституту, незабаром буде вдома. А ти приходь зараз... Мама десь пішла. Ой, Кость став рудий і сухий, як стручок. /Чути голос Ганни Прокопівни: «Галюсю, йди снідати»/. Ну, я побігла. Приходь неодмінно. /Заходить Іван Романович/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Це ти з Тетяною розмовляла ?
ГАЛИНКА. Угу. Вона до нас зараз прийде. Доброго ранку, татусю. /Цілує батька/ Ходімо, снідати будемо.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Біжи, біжи. Я зараз /хоче набрати номер, та телефон дзвонить сам/. Слухаю. Павло Максимович? Розумію. Можна і гроші, але на банківський рахунок лікарні, хоча тоді немає гарантії, що вони попадуть до нашого відділення. Обладнання? Я пораджусь і передам вам список.
/Входить Кость у камуфляжному костюмі. Вітається з батьком./
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну як, відпочив з дороги?
КОСТЬ. Та я не стомився.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Ну, я пішов /зупиняється/. Зараз має прийти Таня...Ти мою позицію знаєш. Мама може наламати дров, але я покладаюсь на тебе, сподіваюсь, ти приймеш вірне рішення. /Виходить. У коридорі чути дзвінок. Вбігає Таня. Кидається до Костя. Цілуються. Кость бере її на руки й кружляє по кімнаті/.
ТАНЯ. Який же ти сильний став. А приїхав – не подзвонив. Гніваюся на тебе.
КОСТЬ. Завинив, прошу вибачення. Візьми штраф /цілує/.
ТАНЯ. Не приймаю, забери його назад /цілує/. /Сідають, милуються одне одним/
КОСТЬ. Ти справді скучила за мною?
ТАНЯ. Трішечки, ось на стільки, на пів мізинчика.
КОСТЬ. А я... /хоче поцілувати/.
ТАНЯ. Перестань, сюди можуть увійти.
КОСТЬ. Ну й що! Ми ж незабаром поберемось.
ТАНЯ. От тоді й будеш цілувати скільки захочеш.
КОСТЬ. Останній /цілує/... Розказуй, як ти жила без мене.
ТАНЯ. Чесно? Важко було.
КОСТЬ. Здогадуюся. Але ж ти вистояла?! А тепер я з тобою, і все буде о’кей!
ТАНЯ. Сподіваюсь /пригортається/. А як ви там працювали із своїми хлопцями?
КОСТЬ. Там були й дівчата.
ТАНЯ. Я не ревнива, бо тобі довіряю.
КОСТЬ. Логічно. Ну що тобі сказати. По-правді, ніхто не сподівався, що буде так важко. А потім призвичаїлись, загартувалися. Працювали по дванадцять годин. Аляска – це така дивовижна природа, та ми майже нічого не бачили, бо працювали по дванадцять годин. Хлопці ще там лишилися, а я, як бачиш, поспішив до тебе. Як ти тут?
ТАНЯ. Кость, твоя мама…
КОСТЬ. Та знаю, знаю. А ось тато на нашому боці. Він зі мною тоді так круто поговорив…Проте я подумав і вирішив, що він правий. Головне, що я тебе кохаю, на відстані я це ясніше усвідомив.
ТАНЯ /пригортається і розглядає долоні Костя/. А мозолі, наче шкарлупа з горіха.
КОСТЬ. Трудові, робочі.
ТАНЯ. І багато ви наскребли риби?
КОСТЬ. Центнери, тонни, не встигали обробляти. Під кінець дня з ніг падали, у мене за тиждень пальці попухли, ложку не міг взяти.
ТАНЯ. Ти у мене молодець, а я думала – матусин синок! А що ти мені привіз у подарунок?
КОСТЬ. Ось тримай /дістає засушену морську зірку/.
ТАНЯ. Оце сувенір!..
КОСТЬ. Ось ще один /дістає з кишені папір, дає Тані/. Прошу.
ТАНЯ. Ощадна книжка. /Розгортає, читає/. О-о-о! Тут щось є!
КОСТЬ. Небагато, правда, я ж трохи не добув до кінця.
ТАНЯ. Після нашої останньої розмови я зрозуміла, що без тебе нічого з дитиною вирішувати не буду. Як ти скажеш, так і буде. Ти ж батько! Твоя мама викликала тебе, бо я їй це так прямо і заявила: вирішувати будемо разом з Костиком!
КОСТЬ. А, так це ще й ти причетна до того що мене раніше викликали? Я ж тобі тоді усе сказав! Не могли вже почекати якийсь місяць! Трапились такі круті заробітки, а ви…
ТАНЯ. Не могли. Ти знаєш як вона на мене напосілася!? Я одна не витримаю такого пресингу. А ти бач який! Тобі якісь заробітки важливіші ніж я! / /Ображено відходить/.
ГАЛИНКА. /Вона заходить і чує останні репліки/ Костю, ти не правий! Знаєш як їй нелегко було без тебе? Тут таке робилося! Тато з мамою посварилися через вас на моєму дні народження, тато мамі щось таке сказав, що вона плакала цілу ніч і пила валер’янку!
КОСТЬ. Пардон, прошу пробачення, моя прекрасна пані!
ГАЛИНКА. А Ігор залишився?
КОСТЬ. Не хвилюйся, приїхав зі мною, ми ж друзі.
/Галинка вибігає/
ТАНЯ /примирливо/ То що? Будемо збирати на квартиру?
КОСТЬ. На квартиру? А про це хай батьки подумають. Відкладатимемо на машину.
ТАНЯ. А де ж ми будемо жити? Моя тітка не захоче нас брати, вона дуже незадоволена, що ми у неї інколи зустрічаємось.
КОСТЬ. Поживемо у нас, поки набриднемо батькам, а тоді, можливо, вони нам знімуть, або куплять квартиру.
ТАНЯ /іронічно/. Ага, трикімнатну, на другому поверсі, в центрі. Так?
КОСТЬ. Може, не зовсім , але в цілому так.
ТАНЯ. А якщо батьки не погодяться? Скажуть: заробляйте самі собі і купуйте.
КОСТЬ. Нічого, скоро у мне буде хороша професія, я можу й за кордон поїхати, попрацювати кілька років. Ти, до речі, теж зі мною поїдеш, там роботу знайдеш, заробимо купу грошей і повернемося.
ТАНЯ. Ой, фантазер ти! А дитина?
КОСТЬ. А, ну так, звісно, дитина. Нічого, підросте, заберемо з собою, а поки що її Ганна Прокопівна поглядить. А якщо батьки будуть вередувати, то ми їм влаштуємо "веселе життя". Щовечора будемо гостей до себе запрошувати. Музика, танці, потім сварки. Інколи я тебе відлупцюю трішки, щоб слухалася.
ТАНЯ. Ти що? Я не дозволю себе бити!
КОСТЬ. Так я ж легенько, з педагогічною метою.
ТАНЯ. Ти не боїшся, що я здачі можу дати, я ж цілий рік займалася у-шу?
КОСТЬ. Логічно. А ти їсти готувати вмієш? Я такий ласун.
ТАНЯ. Дещо вмію, дечому навчуся. Знаєш, що я вмію готувати? Яєчню і макарони.
КОСТЬ. Ах ти ж моя господинька! /пригортає/ Хочеш – сьогодні ж відзначимо наші заручини?
ТАНЯ. А мати ?
КОСТЬ. Куди вона подінеться? Змириться.
ТАНЯ. Ти ж ще не знаєш мене. Я «досвідчена авантюристка», «одурила наївного хлопчика», «намагаюся пролізти у сім’ю». Вищої освіти не маю, не пара тобі. Твоя мама приходила до моєї тітки, коли я була на роботі, скандал влаштувала. Мене намовляла позбутися маленького до твого приїзду, і з лікарем уже домовилася. Знаєш, що я пережила за цей час ?!
КОСТЬ. Вона в нас така... Не журися. Я з тобою, і батько з нами. Все буде о’кей. Ну не треба сумувати! /Вмикає музику, обнімає Таню і починає з нею поволі танцювати. Вбігає Галинка, хоче й собі приєднатися. Але тут входить Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Я так і знала! Уже з самого ранку у них музики та розваги! Одні дурощі в голові. /Кость і Таня зупиняються. Галинка непомітно вислизає з кімнати/.
КОСТЬ. Мамо, послухай, я хочу тобі щось важливе сказати... Ми вирішили сьогодні подати заяву.
НІНА ГРИГОРІВНА. Он як ? «Ми вирішили!» Хм. Ну що ж, коли вирішили, то й робіть! Але подумайте, як ви будете жити! Тобі ще два роки вчитися, їй теж про інститут слід би подумати. А хто з малим буде? На нас не розраховуйте, я роботи не кину, а її мати далеко.
КОСТЬ. Рік з ним побуде Таня, та й Ганна Прокопівна у нас є, допоможе.
НІНА ГРИГОРІВНА. Це вже як захочете. Тільки Ганна Прокопівна збирається їхати у село. А вам доведеться десь квартиру шукати. Мені потрібний спокій. Тому добре подумайте.
КОСТЬ. Мамо, це жорстоко!
НІНА ГРИГОРІВНА. Зате мудро, сину мій. /Виходить/.
ТАНЯ. Зрозумів?
КОСТЬ. Умови жорстокі..., хоча, звичайно, вона має певну рацію.
ТАНЯ. Рацію!? Та ти що!? Що ж мені тепер робити? У мене вже такий строк!
КОСТЬ. Не панікуй, почекаємо батька, з ним поговоримо. Він нам допоможе. Добре?
ТАНЯ /в розпачі./ Стомилася я вже від цих розмов! Чекала що ти приїдеш і усе вирішиться! І що тепер буде? /Кость хоче щось сказати та входить Галинка/.
ГАЛИНКА. Ну що, домовились? Коли будете одружуватись? А заручини будуть? А вечірка коли?
ТАНЯ / відвертаючись, сердито зі сльозам./ Не знаю, нічого я вже не знаю.
КОСТЬ. Таню, почекай. Усе владнається.
ГАЛИНКА. Ага, тут уже почалися сімейні проблеми! Слухайте, я можу вам свою кімнату віддати, вона зручна, з балконом, а сама перейду в суміжну! /пауза, молоді мовчать/.
Ой, слухайте, а до Василя Гордійовича прийшла одна жінка. Наварила борщу, а тепер вареники готує.
КОСТЬ. Жінка? Під яким номером ?
ГАЛЙНКА. Без усякого номера.
КОСТЬ. Не може бути. У Василя Гордійовича всі жінки під номерами. Інакше він їх переплутає.
ГАЛИНКА. Ти злюка. А ця жінка, знаєш хто? Людмила Сергіївна.
ТАНЯ. Людмила Сергіївна?! Не може бути – вона ж така правильна, високоморальна! І вона влипла.
КОСТЬ /до Тані/. Чуєш, жіночко, з чого починається сімейне. життя? З борщу і вареників.
ГАЛИНКА. Там такий прикол був! Папуга почав називати її різними жіночими іменами! Весь список видав! Василь Гордійович спересердя напнув його клітку покривалом, щоб він замовк, а то до вечора перераховував би!
/Входить Ігор. Він у спортивному костюмі, за плечима великий рюкзак, на голові мотоциклетний шлем/.
ІГОР. Гуд морнін, гутен таг, здоровенькі були! Молодому подружжю віват! Гірко! Галинці від морського вовка персональний привіт!
ГАЛИНКА /виглядає у вікно/ Ой, у тебе новий мотоцикл! Який клас! А ти мене прокатаєш?
ІГОР. Іншим разом. Сьогодні не захопив другого шлему.
/До Костя/. Збирайся, пронесемося з вітерцем. Хлопці вже чекають.
КОСТЬ. Таню, ти не ображайся, але ми з хлопцями домовились…
ТАНЯ. Кость, чекай, ти ж казав: розмова, заручини…
КОСТЬ Я все тобі поясню. Це швидше ділова зустріч.
/Бере шампури, щось розшукує в столі. Заходить Ганна Прокопівна. Вітається/.
КОСТЬ. Ми, Ганно Прокопівно, на шашлики їдемо до лісу. Обмиємо трудовий семестр.
ГАННА ПРОКОПІВНА. Тільки ж дивіться, щоб не простудилися, воно хоча й літо на дворі, та земля в лісі вогка.
ІГОР. Вшистко бендзе добже, шановна Прокопівно. Там, де є пальне, буде гаряче, тобто, де багаття – там не мерзнуть.
ГАННА ПРОКОПІВНА. А їсти ж узяли ?
ІГОР. Все готово! Шашлики замариновані, до шашликів все підготовлено!
ГАННА ПРОКОПІВНА. Ну то й добре. /До Галинки/. Ти будеш вдома? Бо я піду в лікарню, Юлію Онисимівну провідаю..
ГАЛИНКА. А що з нею?
ГАННА ПРОКОПІВНА. Третій день лежить паралізована, і мову одібрало. Так я оце нагодувала котів, а тепер їй понесу, приготувала тут дещо. /Виходить/.
ГАЛИНКА. Бідна Юлія Онисимівна... А котики?
/Входить Ніна Григорівна. Вітається. Спостерігає за Костем/.
НІНА ГРИГОРІВНА /до Костя/. Куди це ви збираєтесь? Чи дома вже наскучило? Учора ж тільки повернувся.
КОСТЬ. Мамо, ми домовилися з хлопцями зустрітися, поговорити та трохи відпочити.
НІНА ГРИГОРІВНА. Чекай, сину, у нас же були інші плани щодо сьогоднішнього вечора? Може нам все-таки слід сісти і серйозно побалакати, спокійно, без емоцій?
КОСТЬ. Ми можемо поговорити будь-коли, а з хлопцями я вже домовився. Не турбуйся. Ми з Танею вже про все поговорили, з батьком побалакаємо завтра.
НІНА ГРИГОРІВНА. А, ну так, так, ви поговорили і все вирішили. Зрозуміло. Зі мною ніхто говорити не збирається. /Підходить до Ігоря, обмацує рюкзак/. Тобі не важко? Наче камінців накидав.
ІГОР. Нормально. Завантажив кілька банок консервованих огірочків і ще деяку дрібничку.
НІНА ГРИГОРІВНА /розстібає рюкзак і витягає пляшки. Читає етикетки і ставить на стіл горілку та коньяк/.
ІГОР. Нас попалили!
НІНА ГРИГОРЇВНА /виймає ще одну/. Так, мінеральна /опускає в рюкзак/, цю можна. А оцей асортимент нехай постоїть у мене в шафі.
ІГОР. Матка Бозка, пан Єзус, конфіскація!
НІНА ГРИГОРІВНА. Встигнете ще. Вам буде весело і без них. Розважатися є з ким. /До Костя/. І ти прихопив?
КОСТЬ. На мені ділова частина.
НІНА ГРИГОРІВНА. Хлопці, категорично не раджу поповнювати запаси! /Вказує на пляшки. Потім підходить до столу, забирає пляшки і виходить з кімнати/.
ІГОР. Катастрофа! Загинули кращі експонати! А втім вище голову, капітане! Надолужимо.
КОСТЬ. Я готовий.
ТАНЯ. Костику, ти мене кидаєш ? Не встиг приїхати і знову з хлопцями?
КОСТЬ. /До Ігоря/. А може, й Таню з собою ?
ІГОР. На жаль, я без фаетона. Третього пасажира нема куди помістити.
ТАНЯ. Скільки часу не бачилися?!
ІГОР. Мій друг уже відчуває шлюбні ланцюги? 3 чим і вітаю.
КОСТЬ /до Тані/. Завтра ми повернемось. /До Галинки/. Залишаю свою красуню під твоєю опікою. Ідіть до Людмили Сергіївни і просіться в стажери. Вникайте в секрети кулінарії – згодиться. А ми поїхали, деякі справи ще треба вирішити.
ІГОР. І мустанга обмивати. Шнель-бекіцер, поїхали! /До дівчат/. Ауфідерзеейн! Гуд бай, до відзеня!
/Кость збирається виходити з кімнати/.
ТАНЯ. Костику, постій! Не їдь! Нам же треба вирішити…
КОСТЬ. Встигнемо. Ти ж у мене розумна дівчина. /Цілує Таню. Виходять з Ігорем/.
ТАНЯ. /ображено/ А казав, що поспішав до мене!
/Входить Ніна Григорівна/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Лагідно/. Ну то як, Тетянко, я бачу ви вже поговорили з Костем? І про що домовилися?
ТАНЯ. Говорили, та не договорили.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ти ж сама бачиш – він ще незріла людина, щоб бути чоловіком і батьком. Йому товариші та гулянки на думці. Зрозумій, дитино, поки не пізно.
ТАНЯ. Може, й так.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ось бачиш, сама переконуєшся. Послухай, дочко, ви ще молоді, у вас все попереду. Чого вам поспішати з козами на торг? Таке щастя, як заміжжя, повір досвіду старших, ще тобі набридне. Хай закінчить Кость інститут, влаштується на роботу, тоді я з материнською радістю благословлю вас. Чи може вже завеликий строк? Так у мене є знайома лікарка, вона для мене усе зробить. Можна зробити довідку про необхідність штучних пологів. Довірся мені. Це все лишиться між нами. Позбудешся цього клопоту – зітхнеш із полегкістю, і я спатиму спокійно. Ходімо, все обговоримо удвох, жінки краще можуть порозумітися.
/Обнімає Таню за плечі і виводить з кімнати. Таня закриває обличчя руками, схлипує/.
/ЗАВІСА/
СЦЕНА ТРЕТЯ
Лікарня. Обстановка та ж сама, що і в першій дії. Вікна відчинені. Телефонний дзвінок. Входить Катерина Іванівна, бере слухавку.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Чергового лікаря?.. А... Івана Романовича.. У пологовій залі.. Не можу. Ні, ні, подзвоніть трохи згодом. /Входить Людмила Сергіївна/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Про кого там запитують?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Все про Поліщук Ірину. Я вже й сама стомилася чекати. Ходжу, мов наелектризована. Хоч би вже швидше. Шоста година пішла, як вона...
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Я знала, що будуть у нас із нею неприємності. Та наш завідувач людина уперта – якщо вирішив – не зіб’єш. Зачекайте, ще головний прибіжить – усім на горіхи дістанеться! Скільки разів я Івану Романовичу говорила – навіщо вам така халепа? Така важка породілля!
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Атож! У такому віці, перший раз та ще й стільки протипоказань! Поставила жінка на карту своє життя заради дитини.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Воно звісно, не кожна піде на це. Я, мабуть, не наважилася б. Думаєте я така егоїстка? А може, в мені ще спить інстинкт материнства?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Незабаром він прокинеться, Людмило Сергіївно.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Натякаєте?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Атож, натякаю. Василь Гордійович – людина пристойна. І вам ще не пізно. Через якийсь час станете нашою пацієнткою. А чого ж?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Не будемо про це. /Пауза/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Як ви думаєте, обійдеться у Ірини без кесарського?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Треба, щоб обійшлося. Для неї це не бажано. Навіть небезпечно. Будемо чекати, може, й сама впорається. Іван Романович сподівається.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ні, ви бачили таке? Вона вірить тільки йому, що б їй не казали.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Не все залежить і від нього. Хоча, правду сказати, руки у Івана Романовича золоті. Сьогодні моє чергування, а Іван Романович лишився через Поліщук.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. А як дитина?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Останнє УЗД ніяких патологій не виявила. Та у нас і педіатри хороші. Сподіваюсь – виходять. Головне, щоб пологи пройшли без несподіваних ускладнень. Там біля неї ще Марія Іванівна і педіатр. А де це наша Тетяна ? Я щось не бачу її.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Відпросилася, якась у неї невідкладна справа. Я й сама упораюсь, а завтра прийдуть стажери з медучилища. Віднесу ось ліки й піду до пологової. /Телефонний дзвінок. Катерина Іванівна бере слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вас слухаю... Хто це? Нетерплячий батько...Пізнала, голубе, пізнала... Як Ірина?.. Почалося вже. Іван Романович тут. Сподіваємось, що все буде добре. А ви звідки дзвоните? Вам дозволили? То перевдягайтеся та мерщій до дружини, підтримаєте її.
/Кладе слухавку. Іван Романович прочиняє двері/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. /До Катерини Іванівни/. Негайно приготуйте все необхідне для операції!
/Зачиняє двері. Катерина Іванівна збирає все необхідне/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Не подобається мені тон Івана Романовича. Це в нього рідко буває. Видно, погані справи.
/До кабінету забігає Михайло Петрович/.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Ну що? Переконалися?! Переконалися?!
/швидко ходить по кімнаті/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Іван Романович в пологовій залі.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Знаю, знаю! Я звідти. Ось вам наслідки самоуправства! Знехтувати висновками консиліуму! Небачене зухвальство! «Нове світило»! «Він все вирішує сам»! А що тепер?! Що робити?! Цього разу я все так не залишу. Ні-ні. Чуєте? Корбуту дзвонили?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Я зараз подзвоню.
/Головлікар швидко виходить з кабінету/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Скільки неприємностей зібралося у Івана Романовича: Там Кость щось накоїв, а батько переживає, тут з Іриною ось уже котрий місяць тривоги і невідомо, чим воно скінчиться. А Михайло Петрович, бачили? «Не порахувалися з його думкою!»
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Начальство любить улесливих та покірних, а Іван Романович не з таких. У нього завжди своя позиція. Учора повернувся з медінституту знервований. Ніяк не може одержати зовнішньої рецензії на дисертацію. Теж не погоджується з кимось із світил.
/Телефонний дзвінок. Катерина Іванівна бере слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Слухаю. Іван Романович тут, але зайнятий... Ні, не можу. /Кладе слухавку. Знову дзвінок/. Слухаю...Я ж вам сказала... У нас теж справи серйозні і невідкладні. Що? З Костем? Людмило Сергіївно, візьміть телефон, там щось із Костем.
/Людмила Сергіївна підходить до телефону/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Лікар Бондарева слухає... А хто дзвонить?
Що там? Кость потрапив у аварію? На мотоциклі? Де він зараз? Одну хвилинку. /До Катерини Іванівни/. Покличте Івана Романовича. Про Костю не говоріть нічого, я скажу сама.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. От горечко!
/Прямує до дверей, у дверях зустрічається з Іваном Романовичем/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА /продовжує розмову по телефону/.
В якому він стані? Непритомний... Зараз прийде Іван Романович. /Кладе слухавку на стіл/. Кость, як же це могло статися? Який жахливий удар для сім"ї!
/Іван Романович заходить до кабінету. Він чує кінець розмови.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Що трапилося? Щось із Костем? Хто це дзвонить?
/Пауза/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Кость у лікарні. Потрапив у аварію.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Алло! З ким я розмовляю? Так, черепно-мозкова… Готують до операції. Додому не повідомляйте. Вже знають? Я зараз їду. /Кладе трубку, швидко йде до сусідньої кімнати і повертається вже переодягненим/. В якій же він лікарні? Куди їхати?
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Сьогодні чергує друга міська. Він там.
ІВАН РОМАНОВИЧ. А ви йдіть до пологової, прошу вас.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Їдьте, їдьте. Я йду. /Іван Романович підходить до дверей, назустріч йому Катерина Іванівна/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. У дитини зникло серцебиття. Просять вас на хвилину.
/Іван Романович зупиняється, стоїть якусь мить у напруженому роздумі. Потім повертається, знову одягає халат і йде до породіллі. За ним виходить Людмила Сергіївна. Пауза. Дзвонить телефон. Катерина Іванівна бере слухавку/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я вас слухаю... Це акушерка... Іван Романович тільки-но вийшов... Не можу розібрати, що ви говорите... Ніна Григорівна? Ой, голубонько, ми вже знаємо про ваше горе... Уже зібрався був їхати...
/Сама до себе/. Не знаєш, звідки його й чекати, оте горе. /Пауза. /Заходить Іван Романович/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Як мені подзвонити в нейро-хірургічне відділення другої міської лікарні?
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Я зараз з’єднаю вас. /Дивиться списки телефонів на столі, набирає номер, дає телефон Івану Романовичу/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Нейрохірургічне відділення? Прошу чергового лікаря... Приймає хворого?.. Там привезли до вас мого сина, потрапив у аварію. Я хотів би поговорити з лікарем. Хто сьогодні чергує?... Волошин? Ага. Передайте йому, що його просить Степовий, дуже прошу... Сергію Дмитровичу, це ти?.. Слухай, друже, що з моїм Костем?.. Ти сам приймав його?.. Великі ушкодження?.. Справа погана... Поки що рано говорити... Який пульс? А тиск ?.. Покладаюсь на тебе. Я скоро під’їду.
/Кладе слухавку і повільно виходить з кабінету. Вбігає Ніна Григорівна, вона збуджена, заплакана/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Де він? Поїхав у лікарню до Костя? А я сюди ... Розминулися...
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ніно Григорівно, дорогенька, присядьте, заспокойтеся, я зараз покличу Івана Романовича.
/Виходить/.
НІНА ГРИГОРІВНА. Ой, Костику, синочку!..
/Швидко ходить уздовж кабінету. Заходить Іван Романович/.
Збирайся, їдемо до лікарні! Збирайся швидше! Чого ж ти стоїш? Зателефонуй Іллі Гнатовичу. Син помирає, а ти... Якщо Кость, якщо він... Де ключі від машини? Костику, синочку!
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Ніно Григорівно, заспокойтеся. Він уже в лікарні. Під наглядом лікарів.
/Подає Ніні Григорівні ліки, та відштовхує її руку, Іван Романович намагається додзвонитися до лікарні/.
ІВАН РОМАНОВИЧ. Чекай, треба зорієнтуватися. Зараз з’ясую. Алло? Запросіть до телефону Сергія Дмитровича… Це знову я. Що на знімку? Скільки часу минуло? Як ти оцінюєш його стан?.. Коли почнете?
/Кладе слухавку. Обличчя міняється. Пауза. Всі в напруженому чеканні. Говорить поволі, опановуючи себе/.
Готують до операції, до нього не пустять, операція надто складна, викликали професора. Шансів ало, але будемо сподіватися на краще. /Тихо до себе/ Або на чудо.
/Підходить до Ніни Григорівни, обнімає за плечі/.
Побудь тут. Випий ліки. Я зараз буду. /Виходить/.
НІНА ГРИГОРІВНА /чує його попередні слова, завмирає і стоїть так якийсь час. Збагнувши весь трагізм ситуації не може оговтатися. І раптом задихаючись пошепки кричить/:
Господи, що ж я накоїла!
/Заламує руки, у відчаї озирається довкола, бачить ікону Богородиці, підбігає до неї і падає на коліна/
Матінко Божа, Цариця милосердна, змилуйся! Прости мене за мій гріх! Врятуй від смерті мого синочка! Я не хочу нічиєї смерті! Хай залишиться живий мій синок! Врятуй його дитинку, якщо ще не пізно! Господи, що ж я наробила! Прости мене, Господи, прости!
/Катерина Іванівна хреститься і плаче/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Боже, як же страшно втрачати дітей!
/Відчиняються двері. На порозі Таня. Здивовано дивиться на Ніну Григорівну/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Не зразу бачить її, потім кидається до неї/
Донечко, Костик розбився! Він у лікарні! Він може померти!
ТАНЯ. Ой! Костик!!!
НІНА ГРИІ'ОРІВНА. Як ми могли його відпустити? Чому ми його не вберегли?!
/Дзвонить телефон. Катерина Іванівна підходить до нього/.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Слухаю вас... Івана Романовича? Я зараз покличу... З другої міської дзвонять.
/Ніна Григорівна вириває слухавку з рук Катерини Іванівни/.
НІНА ГРИІОРІВНА. Це лікарня?... Я його мати. Так, так, чую. Починаєте операцію? Врятуйте його, Дмитре Сергійовичу, врятуйте, врятуйте його!!! Алло! Алло! Господи, що ж мені робити?
/Зупиняє погляд на Тані, з надією кидається до неї, хапає за руки/.
Наше дитятко буде жити! Так?! Воно ж Костикове! Ти ж нічого не зробила? Ти ж мене не послухала, правда?! Ну чого ти мовчиш?!
ТАНЯ /докірливо/ Ви ж самі того хотіли. Ви так наполягали щоб я позбавилася костикової дитини.
/Ніна Григорівна здригається від ридань. Заходить Іван Романович. Він чує останні слова Тані/.
ІВАН РОМАНОВИЧ /зупиняється, намагаючись зрозуміти, про що мова/ Ми що, втратили вже свого онука?! …І ви могли на таке зважитись, ви обидві?! Ви убивці чи матері?
/Хитається, притискаючи руку до серця/.
НІНА ГРИГОРІВНА. /Кидається до нього, обнімає/. Ваню, рідний, що з тобою? Хоч ти не кидай мене! Прости мене! Господи! Допоможіть!
/Разом із Катер.Іван. виводять його до другої кімнати. Одночасно заходить Людмила Сергіївна, швидко бере шприц, ампули і йде за ними. Напружена пауза. Чути, як стукає годинник/.
ТАНЯ /тихо схлипує/. А якщо Костик… А якщо він... Я тоді залишуся матір'ю-одиначкою? Ми ж навіть не розписалися з ним. /Притискає руки до живота, посміхається крізь сльози /.
Нічого, синочку, будемо жити, твоя мама більше ніколи тебе не зрадить і захистить від усього злого! Аби тато нас не покинув, який би не був, аби вижив!
/Входить Людмила Сергіївна за нею Катерина Іванівна/.
ЛЮДМИЛА СЕРГІЇВНА. Ірина народила дівчинку, з ними все гаразд. У Івана Романовича серцевий напад. Зараз прийде кардіолог.
ТАНЯ. Скажіть їм,…скажіть, що їхній онук живий. Я не пішла сьогодні на операцію, мені тітка заборонила, сказала, що допоможе і з квартири не прожене… А запізнилася, бо ми з Ганною Прокопівною вранці до церкви ходили.
КАТЕРИНА ІВАНІВНА. Господь милосердний!... І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!
В глибині сцени висвічується ікона Богородиці з Немовлям.
/ ЗАВІСА/.
И будет сын...
© Copyright: Оксана Галушко, 2012
Свидетельство о публикации №212091900904
Свидетельство о публикации №212091900904
Рецензии