Афганистан

  Я сумую. Хочу до мами… Мені так погано, хоч вовком вий. Навколо мене – одна жорстокість та ворожість. Я не можу так більше… Мені здається, ще декілька днів у війську, і я просто збожеволію. Я не можу терпіти постійні знущання, адже я людина, не тварина. Мої товариші сміються з мене, за два роки вони встигли звикнути, а я не можу… Кожної ночі мені сниться рідна домівка, така привітна и тепла, що, здається, це райське місце, сниться мама, а точніше її сльози та глибока складка коло вуст, сниться кудлатий пес  наш – Тимко, його веселі очі та товсті лапи, сняться мої колишні друзі. Цікаво, де вони зараз? Мабуть, вчаться в університетах, працюють у фірмах, одружуються, чи, ба, заводять дітей… Ах, це ж мої мрії! Вони жорстоко вкрали та розбили о дрібні шматки усі поривання юначої душі моєї  і заслали мене до цього пекла – Афганістану. Господи, що я таке кажу? Це не вони винні, а винна ця безглузда, марна війна, яка забирає усі мої сили, перетворює мене на безжалісного робота, котрий повинен топити свої руки у ріках крові. Ніхто не питав мене, чи хочу я стати вбивцею. Мене забрали сюди силоміць, відірвали від мами, зробили сиротою, дали автомат у руки с настановою: «Чим більше вб`єш цих паскудних ворогів, тим краще». Найстрашніше  те, що я навіть не знаю тих, кого мені доводиться вбивати. Чому ці хлопці, такого ж віку як я, повинні бути мені ворогами? Що вони мені зробили? Адже їх заслано сюди так же, як мене, відірвано від звичного життя, змушено перетворитися на безжальних монстрів, яких чекає тільки одне – вічне горіння в пеклі. Ми ніби сліпі кошенята, яких кинули в темну кімнату, замкнули з наказом роздерти одне одного на шматки. Це якась безконечна гра, в якій переможець  - найвитриваліша  та найжорстокіша скотина.
  Я сумую. Хочу до мами. Кожного дня мені доводиться зраджувати своїм ідеалам, принципам, мріям. Кожного дня я втоптую в землю свою хвору, пошматовану душу. Я знаю, що якщо я навіть и викарабкаюся з цієї проклятої землі, я ніколи не зможу стати таким, яким я був раніше: щасливим, безтурботним та молодим. Я тут два роки, а мені здається, що пройшла вічність. Ах, якби ж то в мене була машина часу, щоб я міг перекрутити ці роки, як кровавий фільм жахів. Врешті-решт, моя смерть також була б гарним виходом із ситуації. Останнім часом, я майже не захищаюся від ворогів на полі бою, лізу в саму гущу битви, підставляю себе під кулі. Але доля таки вирішила гарненько наді мною пошуткувати. Як на зло, я залишаюся жити, зовсім ні на що вже не сподіваючись. А знаєте, жити без надії найстрашніше, що може трапитись.
  Вчора були бої. Я застрелив одного хлопця, молодшого ніж я навіть. Зазвичай я цілюсь так, щоб ворог не страждав довго, але той хлопець виявився таким міцним, що не вмер одразу. У передсмертних корчах він встиг сказати мені:
- Дякую тобі, друже. Я зустрічаю смерть із радістю. Дякую... Будь ласка, передай мамі та сестрі, щоб пробачили мене, скажи, щоб не сумували, точу що я йду у світ набагато кращий, ніж це кроваве багно, із такою радістю, що ти собі навіть не уявляєш... Нарешті я відмучився! Дякую...
  І зара я сиджу на продавленому матраці та заздрю тому хлопцю. Чому все сталося саме так? Чому я, а не він мене застрелив? Мій погляд впав на блискуче лезо ножа. А чому б і ні? Не сьогодні-завтра мене вб`ють, так чому б не прискорити цей болючий процес?  Я так багато занапастив душ у свої вісімнадцять, що самогубство мені не страшно. Моя душа і так чорна, куди ж їй чорніти далі?
   Мої очі радісно блиснули. Ось він – вихід із цього заплутаного лабіринту. Мені не доведеться більше вбивати! Що може бути кращим за це блаженство?  Ах, ось в чому щастя! А дурні філософи ламають голову над сенсом життя, витрачаючи дорогоцінний час. Щоб пізнати усі ці дурні питання, треба побути на війні. А як по мені, то краще й взагалі не знати цих питань, тому що ціна, яку вони вимагають, занадто висока. Кажуть, що перед смертю, людина бачить усе своє життя. Можливо, я побачу рідну домівку? Це було б чудово. Я посміхнувся. Посміхнувся вперше за два роки.
  Я взяв ніж у руки і задумливо покрутив його. Я відчув його холодне лезо і згадав, як півроку тому старшина наказав мені різати власноруч ворогів, коли в мене закінчилися патрони. Це було так огидно! Але зараз я зрадів лезу, як рідному. Чомусь згадав нашого собаку Тимка...
  - Ну ж бо! – прикрикнув я на себе,- не будь боягузом,  інакше я зненавиджу тебе...
  Я підніс лезо до своє руки , намацав пульсуючу вену и ледве я придавив лезо до тонкої шкіри, як до кімнати зайшов якийсь солдат. Через несподіванку я різко провів лезом – на руці виступили маленькі крапельки крові. Я грубо виругався.
  - Чого тобі?! – спитав нетерпляче я.
  - А що ти...- солдат дрижав від переляку,- я листа приніс тобі... Від мами...
  - Мама?! – по моєму лицю пробігла тінь. Як я міг забути про маму? Я – справжнє чудовисько. Як можна бути таким егоїстом? Вона ж зачахне з горя... Господи, як же я люблю тебе, матусю! Ти навіть тут захищаєш мене від дурних, необдуманих вчинків. Я відчуваю твою теплу, лагідну руку і тут…  Як же мені все набридло!
   До нашого штабу майже не доходять листи. Не тому, що до солдатів перестали писати, а тому, що звістки з батьківщини майже неможливо було пронести через ворожу границю. Я обережно взяв листа, ніби прийняв довгоочікувану дитину від коханої. Лист був товстим, пожовклим від старості, в деяких місцях забрудненим. Який же шлях довелось йому пройти, щоб потрапити в мої руки?  Сотні, навіть тисячі кровавих куль... І цей шматочок рідної домівки вцілів… Моє серце наповнилося таким коханням і радістю, що ви собі навіть уявити не можете. Справді, материнська любов творить чудеса. Тільки маминими молитвами та проханнями цей лист таки дійшов до мене!
  Я обережно, мов найдорожчу святиню, відкрив лист. Усередині лежав дрібно списаний папірець та маленька фотокартка, зроблена ще в дитинстві: я та мама відпочиваємо у Криму. Ми стоїмо біля моря та весело сміємося, насолоджуючись життям. Ах, якими щасливими ми були тоді! Чи могли ми подумати, що війна нас розлучить?
  Я підніс фотокартку до вуст, потім до серця. Після цього почав читати. З перших же рядків почав плакати. Мама писала:
«Синочок мій ріднесенький!
   Як ти там, сонечко? Сумуєш, мабуть, за мамкою? Не  сумуй, зайчику, дасть Бог, скоро побачимося. Я чула, війна невдовзі закінчиться… У мене все добре…Тільки ось… Захворіла я трошки… Кашляю постійно… Плачу постійно. Але ти не зважай на все це. Ти повертайся скоріш, хочу побачити тебе, тому що, можливо… Пробач за рядки. Я знаю, я повинна підтримати тебе, а натомість тільки сумую. Пробач… Знай тільки, що я люблю тебе і чекаю… Старий Тимко помер нещодавно… о, що це я знову про погане? Любий, вас там гарно годують? Чи тепло у вас? Я чула, в Афганістані дуже спекотно… Милий, тебе там не ображають? Напиши мені про все це, можливо, лист зможе дійти. Знаєш, я за два роки не отримала ні одної вісточки  від тебе. Я  знаю, ти пишеш мені, але листи десь губляться постійно. Кожного дня я ходжу на пошту та питаю у старої Тамари Олексіївни, чи прийшло мені щось, чи ні… За два роки я, мабуть, їй добряче набридла… Я пишу тобі щодня, вже не знаю, де добути паперу: у нас на нього дефіцит…  Знову я кажу не те , що треба. Пробач, я не можу зібрати думок в купу... Я така розгублена... Ось напишу та піду до церкви, помолюся за тебе. Головне, котику, будь обережним. Єдине, що прошу тебе: не лізь на рожна! Хоча… ти в мене розумний хлопчик, і сам все знаєш. Я надіслала тобі фотокартку, сподіваюсь, що вона дійде до тебе… Ах, як чудово було в Криму! Там стільки сонця, щастя й безтурботних веселощів! Коли ти повернешся(а я вірю в це!), ми обов`язково поїдемо на море. Я будь-якими правдами та неправдами виб`ю нам путівку. Можливо, там ти зустрінеш гарну татарочку, одружишся з нею, заведеш діточок. Головне, щоб ти повернув додому. Пробач, ріднесенький, треба прощатися: приїхала поштова машина, вимагає, щоб закінчувала. Ах, якби ж то цей лист дійшов до тебе! Я так сумую, так боюсь за тебе... Мені сняться кошмари... Любий мій, знай, що мама тебе дуже-дуже любить та сумує. Чекаю тебе, як свіжого повітря серед задимленого смогу, як приходу весни, як довгоочікуваної, бажаної мрії… Ось ти приїдеш, і я одразу ж одужаю… А так… навряд чи. Ну все, лист буквально виривають з руки, до зустрічі вдома, синочку… Чекаю на тебе...»
  Я схвильовано притиснув листа до грудей. Ці любі, до болю знайомі слова викликали в моїй душі цілу бурю емоцій. Я закрив очі і наче наяву побачив маму, наш охайний, порослий виноградом будиночок, стару, похилену будку Тимка, білих, поважних курей, стоптану за роки стежину до хати, черешню, яка навесні вбирається нареченою та красується у вікно моєї спальні, згадав рідну школу та поважну директрису,  закадичних друзяк, згадав улюблені фільми… Ах, як я не розумів, яким щасливим я був тоді? Як міг не цінувати кожну хвилину спокою та гармонії душі моєї з природою? Все моє колишнє життя асоціювалося с Раєм, теперішнє ж – зі справжнім пеклом.
  Я нервово піднявся і заходив з одного кута казарми в інший. Хлопці зараз на вченні, а мені доручено прибирати кімнату, але не можу я зараз знову повернутися до непривітної буденщини. Усі мої думки були про повернення додому. Повернення – ось що стало головною метою усього мого життя.
  Я ще раз перечитав лист мами. Моє серце схвильовано закалатало. Щось затуманило мій розум, я не міг вже мислити та реагувати на світ так, як раніше. Я відчув, чк десь у голові неприємно та сильно застукало. Якийсь туман застелив мої очі. Нестерпна туга, здавалося, розірве моє серце. Душа так і хотіла вилетіти звідси додому. Я майже відчував, як щось стискає мене у залізні лещата. Я мов потрапив у величезне павутиння, яке хитромудро сплела війна та в яке затягнула таких же молодих, безпорадних жертв, як я. І я серцем відчув, що якщо зараз не вирвуся звідси, то ніколи вже не стану вільним.
- Я не дам їм засадити себе у клітину! – вигукнув я сам до себе,- хай там що, а я не буду більше вбивати! Не хочу! Набридло! Вони не сміють мене затримувати!
  Я ще раз перечитав листа. Тепер тільки зміг зрозуміти те послання, яке було зашифроване між рядків. Мама пише, що хворіє…  Невже… Якийсь панічний страх змусив мене зупинитися. «Ось ти приїдеш, і я видужаю… А так… навряд чи…» Не може бути!
    Моє серце закалатало вдвічі швидше. Піт лив градом з чола. 
   Ось я біжу стрімголов до старшини. Солдати не пускають мене, але я не розумію цього. В мене з`являється якась невідома сила, яка допомагає мені прорватись до кабінету. Старшина з кимось балакав по телефону та весело сміявсь. Побачивши мене, він зблід та поклав трубку.
- Як ти посмів... – у старшини забракло слів. Він піднявся с дорогого крісла,- як у тебе вистачило нахабності...
- Моя я мама хворіє,- як у гарячці розказував я, зачиняючи кабінет на замок,- я повинен негайно бути вдома! Якщо я не приїду, моя мама вмре! Розумієте це чи ні? Відпустіть мене!
  - Що за... – злякано сказав старшина, відступаючи до стіни,-  ті ж знаєш, що я не можу тебе відпустити. Ти гарно б`єшся, тобі ще служити и служити. Не знаю, як мінімум рік...
- Але вона не дотерпить до того часу, бовдуре! – сльози лилися по моєму лиці градом. Я чув себе таким маленьким у порівнянні з війною... Мені було нестерпно. Якась шалена думка спала мені в голову,- я тебе вб`ю, якщо не пустиш, ти мене чуєш, гадино?!  Задавлю голіруч, як ти мене в вчив, паскудо! Ненавиджу тебе, ненавиджу цю війну, ненавиджу усіх вас! Це ви розлучили мене з домом! За що ти, тварюко, поламав та розтоптав своїми блискучими чоботами моє життя? Чому? Що я тобі зробив, сволота? Мерзенна свиня... Ти будеш горіти у пеклі, да і  з тобою за пару, якщо не випустиш мене.
  Старшина  боягузливо блиснув очима та нервово облизав губи. У двері вже стукались... Їх вже пробивали... Але к тому часу цей божевільний може вбити його!
- Добре! – в паніці вигукнув старшина,- йди додому! Здивуюсь, якщо пройдеш через границю! Ну ж бо, біжи!
   Я  зачудовано подивився на старшину. Мої губи хотіли сказати щось, але ноги вже несли мене додому. Ах, яким щасливим я був в той час! Надія знову прокинулася в моєму серці. Адже я теж людина, отже, я теж заслуговую на щастя. Я побачу маму, Климка та Крим! Що може бути кращим?
  Я вибіг із кабінету так швидко, що солдати навіть не встигли мене схопити. Вибіг із похмурої, темної будівлі та почув себе вільним. Я швидко біг по відкритому двору та голосно сміявся.  На мить уявив себе дитиною, побачив вдалечині щасливу маму. Вона простягає до мене руки... Ось-ось вона обійме мене. Нас розділяють якихось два кроки. Але тут... я відчув якийсь біль у спині. Повернувшись, побачив, що з вікна кабінету висунувся солдат з рушницею та сам старшина. Потім відчув липку кров. Я скажено блиснув очима. Вони не сміють мене тут затримувати! Ні, не зараз... Будь ласка...
  - Ну що, добіг додому, щеня? – зі злістю викрикнув старшина,- хто з нас сволота? Давай стріляй по ньому ще!
  Я відчув нову кулю. Ноги мої підкосилися, і я впав на брудну землю.
  - Ще раз! – несамовито вигукнув старшина,- у саму голову цілься! Собаці собача смерть! І так буде з кожним дезертиром!
 Я відчув ще один постріл. Знав, що мені залишилася хвилина, не більше. Ах, як не хотілося вмирати! Я був таким молодим! Я бачив блакитне небо і почув мамин сміх. Вона засмутиться...
  - Пробач мені, мамо,- з останніх сил прошепотів я. У передсмертному мареві побачив, як мама схилилася до мене, майже відчув лагідний дотик її руки, почув останнє: «Я люблю тебе, синку!»... Але потім я відчув удар у живіт. З останніх сил відкрив затуманені очі та побачив старшину, який горланив:
  - І так буде з кожним дезертиром!


Рецензии
Гарний твір. Та актуальний. Будемо сподіватись на те, що наш український Афганистан скоро закінчиться. Та нехай перемогу здобудеть любов до життя!
Слава Україні! Україні, вільній від усіх дурнів, розпаливших Майдан та розвязавших цю війну.

Елена-Богдана   29.06.2015 20:47     Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.