Афганистан
Я сумую. Хочу до мами. Кожного дня мені доводиться зраджувати своїм ідеалам, принципам, мріям. Кожного дня я втоптую в землю свою хвору, пошматовану душу. Я знаю, що якщо я навіть и викарабкаюся з цієї проклятої землі, я ніколи не зможу стати таким, яким я був раніше: щасливим, безтурботним та молодим. Я тут два роки, а мені здається, що пройшла вічність. Ах, якби ж то в мене була машина часу, щоб я міг перекрутити ці роки, як кровавий фільм жахів. Врешті-решт, моя смерть також була б гарним виходом із ситуації. Останнім часом, я майже не захищаюся від ворогів на полі бою, лізу в саму гущу битви, підставляю себе під кулі. Але доля таки вирішила гарненько наді мною пошуткувати. Як на зло, я залишаюся жити, зовсім ні на що вже не сподіваючись. А знаєте, жити без надії найстрашніше, що може трапитись.
Вчора були бої. Я застрелив одного хлопця, молодшого ніж я навіть. Зазвичай я цілюсь так, щоб ворог не страждав довго, але той хлопець виявився таким міцним, що не вмер одразу. У передсмертних корчах він встиг сказати мені:
- Дякую тобі, друже. Я зустрічаю смерть із радістю. Дякую... Будь ласка, передай мамі та сестрі, щоб пробачили мене, скажи, щоб не сумували, точу що я йду у світ набагато кращий, ніж це кроваве багно, із такою радістю, що ти собі навіть не уявляєш... Нарешті я відмучився! Дякую...
І зара я сиджу на продавленому матраці та заздрю тому хлопцю. Чому все сталося саме так? Чому я, а не він мене застрелив? Мій погляд впав на блискуче лезо ножа. А чому б і ні? Не сьогодні-завтра мене вб`ють, так чому б не прискорити цей болючий процес? Я так багато занапастив душ у свої вісімнадцять, що самогубство мені не страшно. Моя душа і так чорна, куди ж їй чорніти далі?
Мої очі радісно блиснули. Ось він – вихід із цього заплутаного лабіринту. Мені не доведеться більше вбивати! Що може бути кращим за це блаженство? Ах, ось в чому щастя! А дурні філософи ламають голову над сенсом життя, витрачаючи дорогоцінний час. Щоб пізнати усі ці дурні питання, треба побути на війні. А як по мені, то краще й взагалі не знати цих питань, тому що ціна, яку вони вимагають, занадто висока. Кажуть, що перед смертю, людина бачить усе своє життя. Можливо, я побачу рідну домівку? Це було б чудово. Я посміхнувся. Посміхнувся вперше за два роки.
Я взяв ніж у руки і задумливо покрутив його. Я відчув його холодне лезо і згадав, як півроку тому старшина наказав мені різати власноруч ворогів, коли в мене закінчилися патрони. Це було так огидно! Але зараз я зрадів лезу, як рідному. Чомусь згадав нашого собаку Тимка...
- Ну ж бо! – прикрикнув я на себе,- не будь боягузом, інакше я зненавиджу тебе...
Я підніс лезо до своє руки , намацав пульсуючу вену и ледве я придавив лезо до тонкої шкіри, як до кімнати зайшов якийсь солдат. Через несподіванку я різко провів лезом – на руці виступили маленькі крапельки крові. Я грубо виругався.
- Чого тобі?! – спитав нетерпляче я.
- А що ти...- солдат дрижав від переляку,- я листа приніс тобі... Від мами...
- Мама?! – по моєму лицю пробігла тінь. Як я міг забути про маму? Я – справжнє чудовисько. Як можна бути таким егоїстом? Вона ж зачахне з горя... Господи, як же я люблю тебе, матусю! Ти навіть тут захищаєш мене від дурних, необдуманих вчинків. Я відчуваю твою теплу, лагідну руку і тут… Як же мені все набридло!
До нашого штабу майже не доходять листи. Не тому, що до солдатів перестали писати, а тому, що звістки з батьківщини майже неможливо було пронести через ворожу границю. Я обережно взяв листа, ніби прийняв довгоочікувану дитину від коханої. Лист був товстим, пожовклим від старості, в деяких місцях забрудненим. Який же шлях довелось йому пройти, щоб потрапити в мої руки? Сотні, навіть тисячі кровавих куль... І цей шматочок рідної домівки вцілів… Моє серце наповнилося таким коханням і радістю, що ви собі навіть уявити не можете. Справді, материнська любов творить чудеса. Тільки маминими молитвами та проханнями цей лист таки дійшов до мене!
Я обережно, мов найдорожчу святиню, відкрив лист. Усередині лежав дрібно списаний папірець та маленька фотокартка, зроблена ще в дитинстві: я та мама відпочиваємо у Криму. Ми стоїмо біля моря та весело сміємося, насолоджуючись життям. Ах, якими щасливими ми були тоді! Чи могли ми подумати, що війна нас розлучить?
Я підніс фотокартку до вуст, потім до серця. Після цього почав читати. З перших же рядків почав плакати. Мама писала:
«Синочок мій ріднесенький!
Як ти там, сонечко? Сумуєш, мабуть, за мамкою? Не сумуй, зайчику, дасть Бог, скоро побачимося. Я чула, війна невдовзі закінчиться… У мене все добре…Тільки ось… Захворіла я трошки… Кашляю постійно… Плачу постійно. Але ти не зважай на все це. Ти повертайся скоріш, хочу побачити тебе, тому що, можливо… Пробач за рядки. Я знаю, я повинна підтримати тебе, а натомість тільки сумую. Пробач… Знай тільки, що я люблю тебе і чекаю… Старий Тимко помер нещодавно… о, що це я знову про погане? Любий, вас там гарно годують? Чи тепло у вас? Я чула, в Афганістані дуже спекотно… Милий, тебе там не ображають? Напиши мені про все це, можливо, лист зможе дійти. Знаєш, я за два роки не отримала ні одної вісточки від тебе. Я знаю, ти пишеш мені, але листи десь губляться постійно. Кожного дня я ходжу на пошту та питаю у старої Тамари Олексіївни, чи прийшло мені щось, чи ні… За два роки я, мабуть, їй добряче набридла… Я пишу тобі щодня, вже не знаю, де добути паперу: у нас на нього дефіцит… Знову я кажу не те , що треба. Пробач, я не можу зібрати думок в купу... Я така розгублена... Ось напишу та піду до церкви, помолюся за тебе. Головне, котику, будь обережним. Єдине, що прошу тебе: не лізь на рожна! Хоча… ти в мене розумний хлопчик, і сам все знаєш. Я надіслала тобі фотокартку, сподіваюсь, що вона дійде до тебе… Ах, як чудово було в Криму! Там стільки сонця, щастя й безтурботних веселощів! Коли ти повернешся(а я вірю в це!), ми обов`язково поїдемо на море. Я будь-якими правдами та неправдами виб`ю нам путівку. Можливо, там ти зустрінеш гарну татарочку, одружишся з нею, заведеш діточок. Головне, щоб ти повернув додому. Пробач, ріднесенький, треба прощатися: приїхала поштова машина, вимагає, щоб закінчувала. Ах, якби ж то цей лист дійшов до тебе! Я так сумую, так боюсь за тебе... Мені сняться кошмари... Любий мій, знай, що мама тебе дуже-дуже любить та сумує. Чекаю тебе, як свіжого повітря серед задимленого смогу, як приходу весни, як довгоочікуваної, бажаної мрії… Ось ти приїдеш, і я одразу ж одужаю… А так… навряд чи. Ну все, лист буквально виривають з руки, до зустрічі вдома, синочку… Чекаю на тебе...»
Я схвильовано притиснув листа до грудей. Ці любі, до болю знайомі слова викликали в моїй душі цілу бурю емоцій. Я закрив очі і наче наяву побачив маму, наш охайний, порослий виноградом будиночок, стару, похилену будку Тимка, білих, поважних курей, стоптану за роки стежину до хати, черешню, яка навесні вбирається нареченою та красується у вікно моєї спальні, згадав рідну школу та поважну директрису, закадичних друзяк, згадав улюблені фільми… Ах, як я не розумів, яким щасливим я був тоді? Як міг не цінувати кожну хвилину спокою та гармонії душі моєї з природою? Все моє колишнє життя асоціювалося с Раєм, теперішнє ж – зі справжнім пеклом.
Я нервово піднявся і заходив з одного кута казарми в інший. Хлопці зараз на вченні, а мені доручено прибирати кімнату, але не можу я зараз знову повернутися до непривітної буденщини. Усі мої думки були про повернення додому. Повернення – ось що стало головною метою усього мого життя.
Я ще раз перечитав лист мами. Моє серце схвильовано закалатало. Щось затуманило мій розум, я не міг вже мислити та реагувати на світ так, як раніше. Я відчув, чк десь у голові неприємно та сильно застукало. Якийсь туман застелив мої очі. Нестерпна туга, здавалося, розірве моє серце. Душа так і хотіла вилетіти звідси додому. Я майже відчував, як щось стискає мене у залізні лещата. Я мов потрапив у величезне павутиння, яке хитромудро сплела війна та в яке затягнула таких же молодих, безпорадних жертв, як я. І я серцем відчув, що якщо зараз не вирвуся звідси, то ніколи вже не стану вільним.
- Я не дам їм засадити себе у клітину! – вигукнув я сам до себе,- хай там що, а я не буду більше вбивати! Не хочу! Набридло! Вони не сміють мене затримувати!
Я ще раз перечитав листа. Тепер тільки зміг зрозуміти те послання, яке було зашифроване між рядків. Мама пише, що хворіє… Невже… Якийсь панічний страх змусив мене зупинитися. «Ось ти приїдеш, і я видужаю… А так… навряд чи…» Не може бути!
Моє серце закалатало вдвічі швидше. Піт лив градом з чола.
Ось я біжу стрімголов до старшини. Солдати не пускають мене, але я не розумію цього. В мене з`являється якась невідома сила, яка допомагає мені прорватись до кабінету. Старшина з кимось балакав по телефону та весело сміявсь. Побачивши мене, він зблід та поклав трубку.
- Як ти посмів... – у старшини забракло слів. Він піднявся с дорогого крісла,- як у тебе вистачило нахабності...
- Моя я мама хворіє,- як у гарячці розказував я, зачиняючи кабінет на замок,- я повинен негайно бути вдома! Якщо я не приїду, моя мама вмре! Розумієте це чи ні? Відпустіть мене!
- Що за... – злякано сказав старшина, відступаючи до стіни,- ті ж знаєш, що я не можу тебе відпустити. Ти гарно б`єшся, тобі ще служити и служити. Не знаю, як мінімум рік...
- Але вона не дотерпить до того часу, бовдуре! – сльози лилися по моєму лиці градом. Я чув себе таким маленьким у порівнянні з війною... Мені було нестерпно. Якась шалена думка спала мені в голову,- я тебе вб`ю, якщо не пустиш, ти мене чуєш, гадино?! Задавлю голіруч, як ти мене в вчив, паскудо! Ненавиджу тебе, ненавиджу цю війну, ненавиджу усіх вас! Це ви розлучили мене з домом! За що ти, тварюко, поламав та розтоптав своїми блискучими чоботами моє життя? Чому? Що я тобі зробив, сволота? Мерзенна свиня... Ти будеш горіти у пеклі, да і з тобою за пару, якщо не випустиш мене.
Старшина боягузливо блиснув очима та нервово облизав губи. У двері вже стукались... Їх вже пробивали... Але к тому часу цей божевільний може вбити його!
- Добре! – в паніці вигукнув старшина,- йди додому! Здивуюсь, якщо пройдеш через границю! Ну ж бо, біжи!
Я зачудовано подивився на старшину. Мої губи хотіли сказати щось, але ноги вже несли мене додому. Ах, яким щасливим я був в той час! Надія знову прокинулася в моєму серці. Адже я теж людина, отже, я теж заслуговую на щастя. Я побачу маму, Климка та Крим! Що може бути кращим?
Я вибіг із кабінету так швидко, що солдати навіть не встигли мене схопити. Вибіг із похмурої, темної будівлі та почув себе вільним. Я швидко біг по відкритому двору та голосно сміявся. На мить уявив себе дитиною, побачив вдалечині щасливу маму. Вона простягає до мене руки... Ось-ось вона обійме мене. Нас розділяють якихось два кроки. Але тут... я відчув якийсь біль у спині. Повернувшись, побачив, що з вікна кабінету висунувся солдат з рушницею та сам старшина. Потім відчув липку кров. Я скажено блиснув очима. Вони не сміють мене тут затримувати! Ні, не зараз... Будь ласка...
- Ну що, добіг додому, щеня? – зі злістю викрикнув старшина,- хто з нас сволота? Давай стріляй по ньому ще!
Я відчув нову кулю. Ноги мої підкосилися, і я впав на брудну землю.
- Ще раз! – несамовито вигукнув старшина,- у саму голову цілься! Собаці собача смерть! І так буде з кожним дезертиром!
Я відчув ще один постріл. Знав, що мені залишилася хвилина, не більше. Ах, як не хотілося вмирати! Я був таким молодим! Я бачив блакитне небо і почув мамин сміх. Вона засмутиться...
- Пробач мені, мамо,- з останніх сил прошепотів я. У передсмертному мареві побачив, як мама схилилася до мене, майже відчув лагідний дотик її руки, почув останнє: «Я люблю тебе, синку!»... Але потім я відчув удар у живіт. З останніх сил відкрив затуманені очі та побачив старшину, який горланив:
- І так буде з кожним дезертиром!
Свидетельство о публикации №212092301761
Слава Україні! Україні, вільній від усіх дурнів, розпаливших Майдан та розвязавших цю війну.
Елена-Богдана 29.06.2015 20:47 Заявить о нарушении