Десять Маркесiв

 
                (dedicated to the White Bird)


  Осінь така тепла, що хочеться затягнути тебе у кущі. І я постійно те роблю. І багатію думкою - коли ж ми все тут перетрощимо? Ти смієшся - Ніколи! Бо земля Апачі така велика!) І мчить автівка кольору  "зелено-синій-з-жовтим-дахом" - кольору Бабиного Літа - несе нас без зайвих чеків "кудипокопаному", час від часу зупиняючись на узбіччях большака, щоб у черговий раз покосити фарою на те, що за мить стане килимом з трави та вітру. І ми не схожі на втікачів. Ми схожі одне на одного. Коли сидимо, підпираючи спинами  телеграфного стовпа , лаштуючи на Всесвіт своє збите дихання, і все гуде! Коли ліземо назад у авто через відчинені вікна, і небу ніяково від того, що воно не може так само швидко мелькнути дупкою перед очима Бога. Коли ти першою дістаєшся бардачка, набитого чорним шоколадом та патронами. А потім знову - газ-газ! І грає неочікуване Shocking Blue. І Марічка Верес наставляє, що, мовляв, "нікОли не виходь заміж за працівника Придніпровської залізниці". А ій відповідають Сміх та Ржака. Бо ми вже навиходилися за Міжжя. І тобі цікаво, хто був мій дід. І я кажу, що звали його Пилип. Що він запліднив усе село, а потім пішов на війну і не повернувся. І ти кажеш - пиши про це книжку! А я кажу - не буду, бо вже придумав назву. Яку-яку? "Десять Маркесів"! Ого! Ти й не приховуєш , що шаленієш. Ти знаєш  про кохання Усього Мого Життя. І це вже не змінити. Бо Час вийшов. Часу взагалі немає. Попереду тільки Прірва, яку ми перескочили! Амінь.