Голiнка. acta diurna хронiка одного випадку

Голі;нка — село на березі р. Голубівка за 25 км від райцентру Бахмач та 15 км від залізничної станції Рубанка. Засно-ване у 40-і роки XVII ст. Дві церкви — св. Архангела Михаїла (1649, дерев'яна та Спасо-Преображенська — зруйновані (перша — 1920-ті роки, друга — згоріла 1984). церкву, встановлено одноярусний іконостас, 5 куполів (громада УПЦ МП). На території села два старовинних цвинтарі (збереглися козацькі хрести кінця ХІХ — поч. ХХ ст.).
(Матеріал вільної вікіпедії)

Да ведают будущія поколенія
ужасныя расправы монархіи,
капіталистов и кулаков міроедов.
(напис на могилі комунара в с. Голінці Петра Карповича Гузя) 
1.
- Спішитись! – наказав старшина Солонець, коли загін наблизився до річки. – Тридцять хвилин на відпочинок!
Сам спрямував коня на пагорб, звідки через бінокль дивився у південному напрямку.
За подряпаними скельцями «карлцейса» (прим. Carl Zeiss – біноклі цієї фірми в той час були розповсюджені у військах УНР) відкривався степ, та поодинокі кущі сухого терену. Навряд чи старшина спо-дівався побачити більше.
Загін народної самооборони ось вже два тижні полює за бандою, сліди якої петляють по Конотопському повіту.
У губернії банда здійснила кілька нападів на маєтки, зокрема у Гайвороні і Конотопі, пограбувала поштове відділення у Бахмачі. Бандити провели в селах політичні мітинги, виправдовуючи грабунки і вбивства класовою боротьбою.
Стрільці розвели вогнище. Гріли воду щоб напувати коней. Джура прийняв коня, доки Солонець спішився. Підійшов підхорунжий Сивопляс, розкрив планшет на якому роз-горнув карту Чернігівської губернії. Хрестиками відзначені райони: Бахмач, Рубанка, Тиниця, Великий Самбір, Дептівка, Григорова, Гайворон.
Хоча військові ранги тепер були скасовані, офіцери перетворилися на «старшин», від-знаки військових посад позначались не погонами, а шевронами на рукавах. Вояки за звичкою зверталися один до одного дотримуючись традицій царської армії.
- Пане поручнику, дії банди не такі хаотичні, як здаються. – Сивопляс провів лінії від Тиниці до Гайворону і Великого Самбіру, накресливши трикутник. – Вони десь тут.
Підхорунжий зробив нову позначку, тільки тепер не хрестиком, а намалював коло, окресливши село Голінку.
- Так-так, ви маєте рацію, – Солонець став уважніше вдивлятись у напис «Голін-ка» ніби сподіваючись розгледіти ще й місце дислокації злочинців. – Їм необхід-не постійне базування…
- Необхідне… Розумієте, напади здійснюються саме навколо цього села.
- В ескадроні начебто хтось із Голінки?
- Так точно. Стрільці Вернигора і Павленко.
- Кличте.
Підійшли двоє хлопців років по вісімнадцять, вдягнені у юнкерські шинелі поверх авс-трійських гусарських мундирів. Козирнули, виказуючи знаки військової пошани.
- Є припущення, що осередок головного бешкету здійснюється саме із вашого се-ла. Можете когось назвати, хто міг би бути у банді?
Хлопці знизили плечима, висловлюючи стурбованість. Із подальшої розмови стало ві-домо, що останнім часом населення засмічене політикою настільки, що почався роз-брат. У політичних змаганнях сперечалися батьки з синами, воювали між собою брати. Одні переймалися ідеями більшовизму, інші схилялися до позиції «єдіної і нєдєлімої».  Та зважаючи, що характер банди все ж має більшовицьку спрямованість, то хлопці припустили, можливо до банди причетний Петро Гузь.
- Як ви кажете, Гузь?
- Так точно, Гузь, – підтвердив Вернигора. – Він большевицький симпатик. У Че-рнігові на козацьких скликаннях у клюбі ловко агітував большевицьку позицію, це щоб за спільноту з москалями. Та й комісарив деякий час у селі. Московські симпатики тоді дуже воду мутили, підбурували козаків на бунт проти Централь-ної Ради, їх на багнети взяли, але Петрусь ушився. Можливо й злигався зі степо-виками, хто зна, але голінські козаки вже мають бажання об нього шаблю зату-пити.
- Підете до села в розвідку. – Солонець ткнув пальцем у Вернигору. – Дізнайтесь потаємно чи не з’являвся цей Гузь. Якщо там, то в якій хаті переховується. Зби-райтесь негайно.
- Слухаю.
Коли розвідник вирушив, Солонець покликав підхорунжого.
- До села увійдемо вночі.
- Зрозуміло. Гадаєте ми на вірному шляху?
- Немає сумніву, це той, кого шукаємо. Тоді в Бахмачі на вокзалі ми їх прямо на мітингу арештували, спробували втекти, одного застрелили інший втік, цей ін-ший і є ватажок. Звали його «товарішь» Петрусь, принаймні так стверджує по-ручник Іванов, який теж із цієї Голінки і до цього Петруся має якісь рахунки. 
2.
Петро Гузь вже другий день не спав. Агітзагін розбили в Куренях, що неподалік Бахма-ча. Стрільців очолював односелець Петра – Володимир Іванов.
Січовики налетіли саме коли загін розквартирувався, коні розпряжені. Козаки Іванова точно знали в яких хатах знаходились комунари. Це більш за все спантеличило Петра. Адже на мітингах селяни одностайно підтримували їхні заклики, проклинали Центра-льну Раду, а тепер так підступно зрадили. Настільки довірився, що навіть не виставив пости.
Разом з Петром уціліло двоє: Охрім Мокроус і Костя Сологдін, ночували в одній хаті, коли козаки почали виламувати двері. Сховались на горищі, а потім розібравши стріху, втекли городами. У Бахмачі вирішили розійтися і добиратися до Голінки поодинці, так здавалося надійніше, бо козацькі патрулі шукатимуть саме трійцю і по прикметах.
У селі Тиниці Петро ледь не натрапив на міліцейський роз’їзд, устиг плигнути в сухі чагарники. Де пролежав у крижаній калюжі кілька годин.
До Голінки прийшов уночі. Зразу постукав у двері брату Трохиму, що мешкав у Хілків-ській роті. Тепер байдужа обережність, не втікав би від чергового роз’їзду, краще нехай стріляють. Здавалося до кінця віку вже не відігріється.
Трохим відчинив тримаючи напоготові сокиру. 
- Петре? – Трохим деякий час стояв у роздумах «пускати чи ні», бо гість вельми небажаний, хоч і брат рідний. – Заходь швидше.
Впустивши Петра, Трохим визирнув на двір, прислухаючись до темряви.
Петро зразу ж кинувся до грубки, ледь не засунувши руки до вогнища.
- Кляті зрадники, – мовив цокотячи зубами. – Нічого, їм відіграється.
- То ти про що? Горілки вип’єш?
- Господи, як же я замерз…
Трохим вилучив із шухлядки столу пляшку з темною рідиною – настойку горілки з тра-вами. Петро пив важкими ковтками, після чого почав дрижати ще більше. Влігся на лежанку, скрутившись бубликом, накрився мокрою шинеллю, яка тепер парувала. 
Трохим сидів біля дверей, осудливо і стурбовано дивився на брата, роздумуючи як би делікатніше його спровадити.
- Петре, ти маєш скоро йти із села. Коли дізнаються, що ти, або хтось із банди тут був, пришлють каральну експедицію.
- Це ми ще побачимо хто кого… І ми, мать твою, не банда… За нами народ… – Петро розкашлявся, кожен кашель віддавав болем нижче спини. – Товариш Се-мен заповідав нам владу. За нас прийдуть помститися…
Від випитої настойки почав мліти.
Трохим підійшов до вікна щільніше затуливши завіску.
- Петре, я дам коня, тільки благаю, забирайся інакше хату спалять.
Петро важко підвівся, кривлячись від нестерпного болю у спині. Проявився наслідок нещодавнього переховування у крижаній воді, запалення нирок. Із-за пояса вилучив «наган» у якого не працював механізм самовзводу, перевірив барабан, хоча знав, що там лише два набої. Вийшов хитаючись.
Трохим сам запряг коня, хоч вельми шкода із гнідим розлучатися.
За двором Петро обернувся:
- За мною Володька Іванов полює…
- Воно й зрозуміло, комунарство твоє, та Федору ніхто не простить. Тікай Петре, тікай галасвіта, рано чи пізно хтось таки й спіймає. 
Трохим вийшов подивитись куди поїде Петро. Той рушив у бік Дептівки.
3.
Агітатор стояв на возу, посеред голінського майдану. Довкола гуртувалося біля двох десятків селян, котрим ще цікаві промови «іногородців», зайд із невідомих сторін імпе-рії. У селі мало розваг, колись раз на тиждень староста виписував із Бахмача ілюзіон, із Чернігова приїздив раз на рік театр. Тепер ці нескінченні агітаційні промови для селян дорівнювали театральній виставі. Двоє літніх дядьків розташувавшись під парканом будівлі Волосного правління, ліниво обговорювали якості чергового агітатора:
- Позавчорашній той якось жвавіше балакав…
- Та так, і ловкіше якось, розумніше все це говорилось…
- Та й голосніше, а цього й не чути зовсім, та й перехеньблений якийсь...
- Той німців більше лаяв, а цей Центральну Раду… Бач, у шкіряночці, багатший…
- З червоним бантом, то він за кого?
- За москалів, той інший взагалі без банту був…
- А, що, зараз ось козаки з’являться, і ці одоробла хаміль-хаміль… – селянин по-казав на схід.
Агітатор тим часом завершував палку промову:
- І на останнє скажу вам, товариші селяни, Українська Центральна Рада союзни-цькими домовленостями з германцями, цим самим продала вас Вільгельму-завойовнику…
У нього в запасі була ще десятихвилинна тирада, але на цьому промову довелося при-пинити, бо в кінці вулиці появився вершник-караульний. І його поява значила, що до села наближається небезпека – загін міліціонерів.
П’ятеро комунарів помчали до тину, де прив’язані коні. Та за селом конячка агітатора зашкутильгала.
- Візьми мого коня, товаришу. – Запропонував Петро свого гнідого, подарованого братом. – Це моє село, я знаю де сховатись.
Коли четверо зникли Петро щодуху помчав вздовж річки до церкви, де сховався у цер-ковному льосі. Там просидів три години на мерзлій картоплі.
4.
Трохим був вельми незадоволений, коли брат зайшов до хати. Тиждень тому навіть пожертвував коня, правда потім заявив про викрадення.
- Навіщо прийшов?! – Недружелюбно мовив Трохим, впускаючи незваного гостя.
- Твоєї немає?
- Мотря у сусідів… У тебе ж дружина є, туди і йди, а до мене забудь дорогу…
- Там вже чотири рази облава була, – Петро пройшов до господи, влігся на лежан-ку. – Наливочки дай. Край як болить усе всередині… 
- Я тобі коня подарував, тільки щоб залишив нас у спокої, хіба не розумієш, через тебе нам горе буде.
- Не гундось. Скоро все це скінчиться і наша візьме, так, що тобі краще прияте-лювати зі мною, а не виганяти.
- Коли ж це буде, і що то за влада така, якщо нероби-голодранці керуватимуть, – Трохим поставив на стіл пляшку наливки. – До того ж безбожники ви, а якщо Господа паплюжите, то ваша ватага – диявольська зграя і Бог не допустить ва-шої влади.
- Не допустить кажеш, а якщо він таких, як ти мироїдів покарає нашою владою?
Петро випив. Трохим лише пригубив.
- Покарає кажеш? Он воно як все… – Трохим деякий час замислено дивився на брата, який прихопивши пляшку, пішов до лежанки. – Ти все життя нікчемою був, а то наскочили іногородці-голодранці та й у начальство тебе висунули…
- Я працював усе життя, – Петро зіскочив з лежанки, та вмить побагровів від бо-лю. – Я не ти, не буду чоботи панам цілувати, я свою свободу і щастя боєм візь-му!
- Знаємо твій бій. Кого ти дуриш? Мене? Ти матір дурив, та не надурив. Гадаєш повірила на яких ти заробітках був? Ви з Дерганом рік пропиячили на Кубані, спали на базарі, а потім у Конотопі Дерган тобі кишеню порізав, а ти матері ска-зав, що обікрали. Все всі знали.
- Мовчи! – Петро поліз до кишені, вихопив револьвер. – Мовчи Трохиме, зараз війна і не подивлюся що ти брат, ти класовий ворог і я з легкою душею тебе шльопну.
- Не вистрелиш, – спокійно відповідав Трохим. – Я тобі не дівчинка беззахисна і щоб вранці духу не було, інакше власноруч віддам козакам. Іди в клуні відлежи-ся, скоро Мотря прийде.
Петро заснув швидко, як тільки впав на сіно. Останнім часом постійні болі всередині так дойняли. Міцно засіла думка, що позбавленням стане смерть. До всього іншого до-далися душевні сумніви правильності своєї боротьби.
Хоча горілка зігріла та все одно відчував холод. Останні два тижні так перемерз… Кля-тий холод до самих кісток дістав. Та найгірше почувався від душевного холоду. На пе-вний період зігрівала горілка, але потім ставало ще гірше.
Рік тому у Сімферополі познайомився з товаришем Гоцом. Зразу після звістки про те, що царя скинуто. Здавалося нічого немає кращого від того, що він проповідував: «сво-бода», «братерство», «геть панів», «геть попів». Саме від того часу Петро відчув, що в ньому міцно оселився кровожерливий біс. Згідно доктрини товариша Гоца – «не буде ворога, буде благоденствіє». З дитинства для Петра головний ворог – паничі і багатії-козаки, яких у селі називали «богатирі». Повернувся додому з Гоцом, зібрали ватагу колишніх солдат. Гоц комісар-агітатор, а Петро командир. Найперша комуна. Вилучали «залишки» для голодуючого Петрограду. З п’яну застрелив Федору, наречену козака Володьки Іванова, та з вилами захищала корову… Якось під Черніговом здійснили «екс», напали на маєток без охорони, по тихому пустили під ніж старого господаря, дружину і трьох людей прислуги. «Для нужденних» узяли золотий годинник, та сто зо-лотих червінців. Гроші швидко осіли у Київських рестораціях. Саме після першої чарки Петро відчув холодок десь усередині, біс почав рухатись і нашіптувати… Нашіптувати виправдання. Виправдання безглуздих убивств.
«Це за твої страждання, – шепотів біс. – Вони на шляху здобуття щастя для трудящих-ся».
У цю ніч на 26 березня 1918 року з понеділка на вівторок Петро вперше спав спокійно. Наснилося ніби йде по квітучій галявині, потім спускається до каштанової алеї, де лю-бив гратися в дитинстві, тут він часто рибалив. Ось і човник готовий… Петро озираєть-ся і раптом стоїть у полі, бачить згарище старої церкви, на якому вінчаються Володька Іванов з Федорою Калиновською. Потім наснився вороний кінь, який вийшов із землі і помчав до нього. Ось він скаче назустріч і це цокотіння посилюється.  Поволі цокотіння перетворюється на тупіт ніг. Хтось увірвався до клуні. Вихопив револьвер. Але бойок тільки клацнув, удруге натиснути не встиг, не працював механізм самовзводу. Його по-волокли на подвір’я.
«Невже брат таки виказав?» – думав Петро, та на подвір’ї побачив невістку Мотрю.
У темряві розпізнав Антона Вернигору, якого розкуркулював, забрав усю худобу і під-палив хату, бо Антон – «богатир».
- Буржуйський прихвостень! – Мовив Петро, не чинячи опору, бо не мав сил. Йо-му зараз найбільш за все хотілося повернутися назад до прекрасного сну, там, де вперше, за останні неспокійні півроку, відчув душевний спокій.… 
Виволокли на подвір’я, кинувши в талий сніг. Двір наповнився стрільцями. І двома ве-ршниками, один із яких Володька Іванов, він спішився. Козаки розступилися, даючи шлях до бранця. Володька підступаючи вихопив револьвер.
- Час Петре, час відповідати.
- Після мене прийдуть інші, – казав із посмішкою Петро, стоячи на колінах. – Кров’ю вмиєтесь…
Іванов вистрелив. Інші козаки-односельці не проминули нагоди помститися за грабун-ки, зчинені Гузевою зграєю. Перший залп ніби розірвав тіло. Біла сорочка побагровіла. За хвилину шаблі з багнетами і жага помсти перетворили  тіло у кривавий шмат людсь-кого м’яса, брудної землі з кров’ю.
Коли Іванов знову осідлав коня, до нього під’їхав Солонець.
- А він мав рацію, пане підпоручнику, ті, хто його мозок лайном споживав, ще прийдуть, виховають нових і таких ренегатів від москалів буде чимало…
- Моя пошана, – Іванов козирнув і знаком наказав ад’ютанту рухатись за ним. За воротами повернув коня. – Потрібен час, пане старшино, вони зжеруть один од-ного, а об нас зуби зламають...
Солонець спішився. Підійшов до забитого, деякий час похмуро дивився на понівечене тіло. Покликав Сивопляса.
- Організуйте поховання. За годину треба їхати. Банди більше немає, інших Іва-нов порубав на Київському шляху.