Останн кроки

 - Маркіяне! – Покликали трохи здалеку. – Командир скликає – нарада…
 Я повернувся – це був Степан, поки-що єдиний з більш-менш мені знайомих у нашій боївці. Він не став мене чекати – і одразу ж зник за деревами. Я неквапно підвівся і пішов через кущі до нашого вогнища; там уже були всі, але командир іще не починав говорити.  Я сів, і аж тоді він, дивлячись на полум’я багаття, заговорив:
 - Сьогодні приходив до нашого табору посланець… начебто з Крайового проводу…  - Він пробігся по нас очима, а тоді – боротьба скінчилася….
 Я не зрозумів цих слів, і відчував, що і інші теж. Командир продовжив:
 - За словами посильного вчора до проводу прийшла постанова про припинення дій всіма формуваннями УПА.
 Тоді запала тиша… Трималася вона довго, аж поки її не порушив Северин, звернувшись до командира:
 - Друже командир, я не розумію…
   Командир зітхнув, поворушив хмиз паличкою, від чого багаття на мить гучніше затріскало, і відповів приглушеним голосом:
 - Та я й сам нічого…не розумію… - Він знову оглянув нас; витримавши невелику паузу мовив. – Від нашої стоянки до найближчого села вісім кілометрів. Я думаю – ми дійдемо туди, а там уже видно буде… Рушимо, як остаточно стемніє.
   Закінчивши говорити, командир пішов від багаття  у гущавину лісу, за якою був маленький струмок. Ми стояли в цьому лісі три дні, і всі ці три дні він подовгу сидів там, біля того струмка… Можливо думав про щось, не знаю…
   Ми ж почали збирати залишки провізії, готувати зброю, поза-як до ночі було вже не далеко…
   Збирання наші тривали не довго і ми, упорядкувавши кожен свої речі, знову посідали довкола вогню… Зазвичай такі «сидіння» проходили у нас жваво, та не тепер… Відчувалася напруга в кожному з нас; ми мовчали…
   Мені пригадався той день, коли я пристав до нашого загону  десь із півроку тому, точного ліку я не знав… Я згадував свого батька, матір, сестру…
   Згодом до нас вийшов командир і наказав рушати – рушили… Нас було всього чотирнадцять, ми вишикувалися в колонну по-двоє і почали виходити з лісу. Вийшли на стежку, обіч якої  було поле. Степан запропонував йти полем, але командир сказав, що так ми можемо загубитися, та й «червоні» о такій порі навряд-чи патрулюють ці місця, то ж пішли стежиною…
   Я вдивлявся в чорне небо – на ньому не було ні зоринки, чисте-чисте, а місяць висів просто перед нами так низько, що, здавалося, міг впасти… Замилований такою красою я йшов і йшов, все дивився на місяць, ось уже і поле минули…
   Йшов я так, аж поки не почало світати, і тільки тоді я опустив очі…
   Попереду мене йшов командир, а праворуч від нього – Северин. Серед нас Северин був до командира найближчим з того часу, як поміг йому під час минулої стички з енкаведистами.
   Командир тоді нарвався на засідку… Група енкаведистів була замаскована під повстанців. Вони схопили його і, як уже потім він нам розповідав, надягли йому на голову якийсь мішок і повели… Северин же розповідав, що побачив командира і трьох з ним енкаведистів коли повертався з села з провізією… Северин заліг під місток, до якого вели командира, і коли перший з «поводирів» ступив на міст – почав стріляти. Коли останній з них впав, він виліз з-під мосту й звільнив полоненого від пут. При вбитих нічого цінного, окрім зброї, не знайшли…
 - Продовжуємо йти, - почув я командирів голос. – Село вже не далеко.
   Ми пришвидшилися… Коли вже обриси сільських хат з’явилися на горизонті, командир знову звернувся до нас:
 - У селі може бути енкаведистський патруль, будьте готові. Та дивіться обережно з «не червоним» людом. – У колоні в різнобій пролунало «наказ, друже командир».
   Увійшли в село. Постукали у двері першої ж хати. Відчинив трохи сивуватий чоловік:
 - Добридень, панове, чого вам? – питає.
 - Чи не прихистите у хаті своїй двох наших, діду? – спитав командир у нього.
   По короткій паузі господар вимовив:
 - А чого б і не прихистити? Прошу до господи. – І він трохи відступив від дверей, даючи прохід. Двоє наших зайшли до хати, а ми рушили далі селом. Таке повторювалося біля кожного наступного дому. Нас із Степаном прийняла жінка на ім’я Соломія. Не стара і не молода, мала дочку Ольгу років шістнадцяти.
   Лишивши свої речі на горищі, де ми, власне, мали спати, спустилися вниз до господині.
 - А хто ви такі є, хлопці? – Спитала жінка, пораючись біля пічки. Я відповів, що ми є повстанці.
   Господиня замовчала, наче обмірковуючи щось, а тоді питає:
 - А проти кого ж повстали? Війна, наче, й скінчилася вже…
 - Та відомо, проти кого, - відповідаю, - проти совітів.
 - Хм… он як… - мовила. – Минулого місяця приходили одні, питали «де бендерівців прячітє», а ми й знать не знаємо, хто то є… - Тоді вона знов замовкла. Я спитав:
 - І що ж далі?
 - А далі – шукали, шукали по всім селі…  по всіх хатах ходили, все шукали…  та й знайшли наче когось…
   Тут до хати зайшла дочка, внесла відра з водою. Пошепки перемовившись про щось із матір’ю – знову вийшла.
 Я задумався. Значить, хтось-таки був і до нас…
 - І скількох знайшли? – Господиня мого питання наче не почула:
 - Ви, мабуть, їсти хочете? Скоро будемо…
 - Та можна було б… - Трохи збадьорився Степан.
   Ближче до обіду сіли їсти: борщ, після – галушки, а по тому вишневий компот. Наївшися - пишли спати.
   Хіба вже йдеш, Марко?.... Вогонь? Де б йому там Чуєш мене? Батьку! Марійко! Де ви??Невже………………………………………………………………………………………
   ……А звідки ти, хлопче?....... та тепер уже нізвідки…………………………………………………………………………….
   Проквартирували чотири дні. На п’ятий день командир знову зібрав всіх нас на нараду і сказав, що загін наш розпущено. А вже наступного дня всі, в тому числі і командир, розійшлися хто куди.
   З нашого загону в селі лишилися тільки я і Степан. Ми вирішили, що ні йому, ні мені повертатися немає куди, а тому краще для нас було лишитися тут. Отож, поговоривши про це з Соломією згодились, що і далі будемо жити у неї.
 …………………………………………………. Я, воїн Української Повстанської Армії…………………взявши в руки зброю………………….урочисто клянусь своєю честю і совістю перед…………………………….. Великим Народом Українським……………………………………………………………………………………………………………………
 - Боже, Соломіє, біжімо скоріш!!!!!! – Пролунало знизу. Якусь мить я ще пролежав непорушне, аж потім розбудив Степана, і ми спустились…. В хаті було порожньо, але з вулиці долинали крики… Я сказав Степанові виходити, а сам швидко повернувся за пістолетами. Наздогнав його уже на сільському готарі, де ще зійшлися люди; чоловіки збуджено і жваво щось говорили, а жінки просто голосили. Вони наче когось обступали.
   Я підійшов ближче і побачив, як троє чоловіків у формі НКВД били якогось  селянина, що лежав просто на землі. Я непомітно передав пістолет Степану і сказав, щоб він починав стріляти тільки після мого пострілу. Тоді я обійшов натовп і став навпроти того місця, де мав стояти Степан. Я просто стояв і дивився на все це, розуміючи, що у мене є шанс тільки на два точних постріли. До того ж, я не знав, чи ті троє – всі; можливо,тут їх більше. Того селянина я вже бачив, він колись приходив до Соломії за чимось. У натовпі я спробував відшукати і її. Вона стояла у лівій частині кола, що обступило селянина і патрульних, біля неї стояла й Ольга. Тоді я почав проштовхуватися в середину натовпу, находу виймаючи пістолет…. І ось – повітря прорізав звук пострілу. За ним – іще один, я відчув,як щось тепле тече по моїм плечі……………………………………………………………………………………
 …………………. Тату, дивись – летить!!!......... Агов, Марку! До хати скоріш, темніє….. Та вже…………………
   Я прокинувся. Як виявилося – від вилитої на мене кружки холодної води.
 - Очухался, собака – пролунало. Я підвів голову – переді мною стояв один із патрульних. Сам же я сидів прив’язаний до стільця посеред порожньої кімнати, що освічувалася тільки однією гасницею. Потроху почав пригадувати стрілянину. Мені тільки не було відомо, де тепер Степан: чи вбитий, чи, як і я, десь у одній з таких кімнат. З самої побудови кімнати мені стало ясно, що я в сільській хаті. «Можливо» - подумав я, - «ще й у моєму селі.» Патрульний заговорив до мене:
 - Ловім всьо вас, ловім, душим вас, падло такоє, а ви всьо нікак нє пєрєводитесь. – Він наблизив своє обличчя до мого – я відвернувся. Тоді він почав бити мене. Закінчивши, гукнув за двері: «Коля, зові!». По тому увійшло ще троє людей – і я відчув на собі удари палиць. Очі я уже не міг відкрити. Мій стілець впав – удари припинилися.
 - Ну как, нравітся, сука? – почув я над вухом. Я мовчав. Більше від того, що уже не сила було говорити. Мене підвели на ноги. Тоді кроки…. Аж раптом пролунав дикий крик: «Стєляй, грязь бендерская!», і почувся голос Степана: «Вибач, Марко…» - постріл, - «Слава Україні!» - Ще один – я впав долілиць.
 - Героям…Слава……