Жовте поле

    Непотрібно було грати якусь роль, немало сенсу  вдавати із себе кращу. Це омріяний стан, якого не замовиш.  Стан внутрішньго розпруження.Тільки погляд. Ніяких слів. Вони враз стали зайвими...
     Сплутані погляди наших очей: змінювати  нічого не хотілось.
Тиждень минув надто швидко, ніж кожен з нас міг то собі уявити. Закінчивши роботу я мала йти. І пішла...
Така безглузда пропозиція:
– Підемо разом на каву?
– Звісно. Дзвони.
– Удачі.
– Дякую, тільки в чому?!
Так сильно хотілося повірити в його –  „я подзвоню”, що не тямилася від радості, та на жаль...
   З того тижня, обкраденого з усіх сторін, лишилися тільки спогади. Найкращі. Про нього. Та і вони з часом вивітрюються, як предешеві парфуми, і стають непотрібними, бо на  їх місці з’являються нові. 
   Відтоді пройшло два тижні, як ми пересіклися знову. Він розгублений, не знав, де заховати  очі. Подзвонив. Ковтав усі можливі і неможливі склади, і знов обіцяв подзвонити.
  Але так і не подзвонив…
   Не можу повірити в те, що мене так легко можна забути. Ні, справа не в особливості, чи у самозакоханості –  ти ж не такий! Ти особливий. Та зрештою, виявився – як усі. Безглуздо чекати якихось кроків від тебе, я ж зовсім тебе  не знаю. Де ти? З ким? Часто бачу по телевізору. Але то таке… То не має значення…
    Потім мине ще декілька абсолютно самотніх тижнів, і втратиться актуальність того всього. Де знайти ті сили, щоб триматися? Усе переплелось: і головний біль, і температура, і робота й особисте…  І коли я втратила контроль? Ще ніхто так мені не западав у душу.
      Пам’ятаю його запах: вимішаний сигаретами, концентрованим пом’якшувачем  і ним самим. Він такий легкий був у розмові, нічого зайвого не питав, нічим не напружував, а навпаки… Ніколи раніше не зустрічала такого: ні до, ні після…
– І як можна було закохатися у свого начальника?
– Буває…
– Авжеж. Але де Happy End?
– Йому просто байдуже. Байдуже до мене.
Передноворічні дні жахливі – всі думки заповнені ним. Іноді хочеться кричати, але мовчу. Та що я можу вдіяти?
   Я так хотіла, щоб він мене полюбив. Щоб став моїм. Тільки моїм.  І як би я не намагалася щось змінити, нічого не виходило. Здається, щось  відірвалось від мене, щось змінилось. Хочеться забути його, видалити, замалювати, збрехати всім і самій собі, що його не було зовсім, що все це сон, це не насправді…
   Здається, я порожня із середини. Цю прірву заповнюю кавою і музикою.  Що це за зима, коли іде дощ? Напевно, навіть уже сніг не реанімує зиму. Та ще є шанс – до Нового року залишилось три дні. Маю надію, що станеться диво. Маленьке, у вигляді телефонного дзвіночка.
Іноді відчуваю глибоку втому. Таку, ніби кілька днів не спала. Втомлена цим містом, країною, людьми…

   Коли побачила, що на третій день Нового року, він телефонує, то вже не він ковтав усі можливі й неможливі склади, а навпаки. Я не могла повірити. Та й досі не вірю: це не я, це не зі мною,то не ти, то не ми…
   Ще два дні випало мені працювати з Ним. Усе це було наче уві сні. Після роботи кава, коньяк, а потім шампанське у його кабінеті…
   На наступний день важко було вдавати байдужу, та мені вдалося. Наші погляди, дотики, руки, – і я на сьомому небі. Він написав, хоч я думала, він того не зробить, але зробив.  Закохуюсь, і то найкраще, що могла собі уявити.
Відчуття, ніби я стала іншою, кращою, чистішою...
    Мені так подобається до нього пригортатись, обійматись. Тоді, я була щаслива,бо була його. Тільки його.
    Йому вдалося мене змінити. Я стала іншою, новою, протилежною до себе старої, не такою, як була до нього. Показав мені, як можна мене любити, цілувати, пестити. Він зробив мене інакшою: легкою, вільною, свіжою… Ставши для мене особливим.
   Бо було в ньому щось незвичне. Погляд того, кого ніким не здивуєш. Ми познайомились тоді, коли за вікном мав бути сніг. Але снігу не було. Та й про нього чомусь, не хочеться говорити…
   Учора я його запитала: «Андрій, хто я для тебе?» Та він не зміг мені  відповісти…  І справдилося те, чого я так боялася: це все не мало ніякого значення для нього.
Після всього, що між нами було, я досі не можу собі відповісти, хто ми одне для одного? Ти мовчиш майже місяць… Пояснень не треба, роби що хочеш, це твоє життя. А я буду чекати?!
      Я не хотіла, бо добре розуміла, що все давно змінилось, що те ставлення до мене, яке було раніше – ніяк і нічим не вернути.
     Не знаю, що могло так сильно змінити тебе. Ти мовчиш. Не телефонуєш. Не пропонуєш зустрітися. Ти зник з мого життя так само, як і з’явився – несподівано і без вагомих на то причин чи пояснень.
   Він знає напевно, що вже мене не потребує . І то було жорстоко, бо ледве віднайшла себе, відійшла від попередніх стосунків, зібрала  себе по частинах, склеїла…І знов розбилася. Почуваю себе подібно розлитій ртуті, яка закотилася по щілинах, її не можливо зібрати, а вона ж  така небезпечна для життя.
    А що ти можеш мені сказати? Не така, яку шукав? Набридла? Не цікаво? Розчарувала?  Не знаю. Не хочу знати. Реальність  повертає  нас до життя.
     Не спиняй мене, не відштовхуй, коли дозволив наблизитися. Я не хочу тебе втрачати, я не можу тебе відпускати! Ти це чуєш!?
   Але ти вже інший. Ти не один. Час – не друг у нашому випадку. Як ти вже далеко, і як важко тебе пам’ятати, і як боляче то звучить…
     Рани, свіжі рани… Немає сил їх лікувати, немає стимулу працювати. Усе втратило будь-який  сенс без тебе.
    Іноді так буває, що жовте поле стає чорним… І з цим потрібно просто жити, якось далі жити нам.
     Хочеться  подзвонити. Сказати, що мені бракує тої кави, що мені холодно в руки. Завжди холодно, але тепер якось особливо. Що мені бракує твого спілкування, сміху, строгості. Хотілося ще хоч раз відчути твої руки на своєму волоссі…
      Чи то весна за вікном, чи то так має бути, коли з твого життя йде близька людина, лишаючи за собою довгі поля непорозуміння.
 Та я знаю напевно, що ми можемо зустрітися випадково в місті, і ніхто нікого не ненавидітиме й не зневажатиме. Що кожен з нас може подзвонити в будь-який час, і ми  раді  будемо чути одне одного, як би то там далі не було.
  Бо між нами є щось більше, ніж дружба…
     Ти можеш мовчати місяцями, не йти на контакт, можеш зустрічатися з іншими, але ти той зв'язок між нами,  не викреслиш, не забудеш, не збрешеш собі, що мене не було в твоєму житті зовсім. Ми близькі, як би ти це не намагався змінити, воно є, і буде завжди.
  Ну що я можу сказати – ти моя остання близька людина, яка нічого не намагалася у мені змінити, але як не дивно – пішла.
    Почуваю себе невчасною у твоєму житті: запізнілою чи передчасною – вже сама не розумію, якою я є.
   Але одне я знаю точно – тобі я стала непотрібною, бо моє місце витіснила інша…
    І як - то важко бачити тебе, а ще важче – тримати все у собі…
  І не люблю, і не подобається, і зовсім мені байдужий, але факт, залишається фактом – ти з нею, а я досі ще одна…