Зi справжнiми думками

Ось все несеться повз мене, засмоктуючи у потік справ, обов'язків...навіщо? Бентежить те, що якимось чином я піддаюся невідомій силі і відпускаю свою суть за цим потоком ... Та в певний момент, на так званому рубежі свідомості, у довгому "коридорі буття" з'являються дверцята, з великою щілиною. Звідти пробивається приємно блакитне світло з ароматом спогадів. Вони, як кава, дивно керують моїми думками і тілом взагалі. Цей аромат підіймає мене туди, де навіть біль розчиняється і стає прозорим, як невинні очі новонародженого кошеняти. Проте потік дуже сильний, і його частиці зачіпляють навіть на найвищому поверсі  спогадів, щось тягне мене, не дозволяючи залишитись наодинці з минулим, моїм рідним, таким рідним минулим. Дверцята туди зачиняються на всі засови і замки. Але ж ключ залишається у мене, це як остання надія чи що... Я можу бути впевнена, що не скористаюся цим ключем, проте відчуття того, що усе в моїх руках... і лише один оберт може повернути туди...та чи потрібно? Це питання елементарне, а відповідь до нього може мати зовсім різні варіації, тож і я не можу обрати потрібну, точніше правильну відповідь для  самої себе. Таку, щоб задовольнила і розум, і серце...коли ж вони порозуміються один з одним..?
А далі не хочу писати, бо знов засмоктує у той "гнусный" потік сірого буття і я навряд чи зможу вирватися звідти найближчим часом. Як повернуся у простір адекватних думок, напишу знову. Поки що, це єдиний спосіб затриматись самій зі справжніми думками наодинці.