про руки - теплi i лагiднi долонi

Моя перша учителька просила мене дати долоню. мені було лише шість.
Вона., щира і велика  серцем росіянка з Сибіру - потребувала тепла моїх долонь.
Так і саджала поруч із собою, за учительський стіл. Я ніяковів, а вона вела урок.

Радомила, Леся, Оля і Станіслава, Яна - мої однокласниці, заздрили, і  кпили - а я вже тоді лагодив їх, іноді доторкаючись мізинчиком до плеча.  Знімав біль, втому і смуток.

Вони соромязливо дозволяли мені пошарудіти пальцями у їх малолітніх зачісках. Потім закопиливши губи, ійшли наводати марахвєт у сколошканих голівках.

Якось копирзлива і справжня галичанка здалеку, згадала через 10 літ, що хотіа не зацного режисера, а моїх долонь,  які так владно і ніжно охоплювали всі її принади.  і вже тоді - тоді наставало невідвротнє і бажане, але ж ці ласкаві руки, лапища, рученьки... тепер, через десять літ - прилітають ті мої руки із Німеччини. Німо-німеччини - некамінної. пам'ятаю...

І - Відьмонька,  - та  од плечика  і носика  у ластовиннячку - сувора і вразливо лагідна, вимоглива і прощаючо-терпелива, уся для поцілунку "од маківки й до мізинчика натруженої лапоньки" - кохана.
її я навмання назвав ДРУЖИНОЮ
і у доторках і у сперечанках -  втілюється  вона у ДРУЖИНЕЙКО...
усуттює і утілює ... і свариться-любится  мені і собі, несподівано приходячи у скойку моїх обіймів із обіймів немоїх, і я воскресаю, розганяючи хмаровиння удаваних образ, бо вона - Дружина-Доля. Але - про руки, про долоні - вони уже її, на ловкому вигоні стегон,  на щомісячному страждені  лона у шовці звабливого  животика.  Воно так - животик, небесне утілення наших синів.

Чого жінкам  та прагнеться синів?

згадую маленьку Єву -  мені  знайома медсестра Магда довірила  її доньку на час чергування. Ми купалися голенькі у бурхливому Ізарі з гір, я вчив несвою доньку плавати, лежали  на осонні - і я прикривав Єву своєю футболкою. І коли спантеличені поліцаї обзадачили мене питаннями - Єва прильнула до мене, репетуючи, що я і є її Тато. Вона вхопилася за мої руки спросоння - і поліцаям зробилося ніяково. Єва врятувала мене, нелегала, тоді від арешту. А я подумав, що воно і дійсно - чужих дітей не буває.

Думаю за малого козаченька моєї Дружиноньки. Такого несхожого на мене і на неї. Мислію доторк до його чорнявго чубчика. Бачу за ним образ його батька - і видається мені, що усі ми четверо узявшися за руки босоножимо сонячними прирічковими луками.
А шовковий животик Відьмоньки - уже ховає од спантеличених козаків нову зеленооку таїну.