Але вже без людей...

  Може, поясниш мені,чому люди бояться відкривати свою душу? Чому замуровують всі входи і виходи до свого серця? А в товаристві поводяться не так, як мали б? Для чого всі ці маски? Для кого всі ці ролі? Люди так мало довіряють одне одному. Напевно, для цього є якась причина...
   Минуле – невід’ємна річ. Це наш додаток і він повинен нась чомусь вчити.
Але гіркий досвід не вчить нічому, і ми півжиття тратимо на зализування ран,а толку ніякого – вони продовжують боліти.
    Бог нам дає стільки випробувань ,скільки ми можемо витримати. Витримуємо стільки, скільки витримуємо. Що не вбиває нас,то робить сильнішим. Падаєш, піднімаєшся з колін, починаєш з нуля. Ми вистояли. Ми змогли. Пережили? Та якими ми стали після цього? Сильнішими? Можливо?
 Але чому ж тоді нові рани стають сестрами зі старими? І зовсім не знаходиться сил їх лікувати, адже ліки гірші ніж сама хвороба.
   І після того всього, ти закриваєшся у своїх стінах. Створюєш собі свій світ. Світ красивої музики і кіно.Завжди із щасливим кінцем. Але ж за вікном реальне життя! Так, воно без прикрас, але у твоїй душі стільки квітів,то ж – все у твоїх руках.
    Стараєшся абсорбуватись до нового світу і тобі на мить здається,що ти до нього не пасуєш, ти тут зайвий. І ти знов зникаєш ,закриваєшся в собі....
    Сумно, бо навіть у того, хто тобі близький (чи міг би ним стати),не знаходиш підтримки й розуміння.