Думки не повертаються, а пакет не може бути пустим

Зелена пляшка (без послання всередині), недопитий зелений чай, вчорашня непрочитана газета, крихти хлібу на столі, таракан...мертвий. Для мене це звичайний початок дня...тижня... а для нього - кінець, причому кінець життя. Він просто біг кудись, у нього були певні плани. А я змінила це життя в одну секунду, перевернула все до значення антоніму - "смерті". Виходить, якщо комусь начхати на твоє життя, то він також отак в одну секунду може тебе вбити? Він має на це право? Я не мала...Я вирішила чиюсь долю і мені байдуже. Тож чому ми скиглимо, говорячи: "Чому у мене така важка доля, чим я заслужила це?" Виходить, що нічим. Це просто комусь там, вище, захотілось так зробити з тобою  і все...і їм всеодно, вони не чують твоїх скиглень,так як і я не чула, що говорив таракан, коли помирав. Люди теж тебе не чують, слухають, але не чують, бо і їм байдуже.

Заплуталася...

Думки мої кудись уходять і більше не повертаються. Який таракан..? Чому мене, таку трішки черству, бентежать необдумані дії, які по суті не зачіпають мого буття? Здається, зовсім скоро буде те майбутнє, якого я чекала. Те, в якому я не помічатиму, як розпускаюбться бруньки на деревах, зеленіє листя, потім воно старіє...опадає...дерево засинає..а мені байдуже. Усе йде повз мене. І так по колу...

Лякає лише одне: уже зараз я лягаю спати лише щоб відновити фізичну силу...і мені байдуже (знову це страшне слово) що я побачу уві сні. А раніше я змушувала себе спати, бо як тільки вії з легкістю падали на лице я починала своє паралельне життя. Те солодке, де я мала  усе, точніше елементарний набір необхідних речей-символів для існування. Там можна не економити на почуттях і словах. Говори все, що хочеш, плач, скільки можеш. Не потрібно читати між рядків, бо це місце само по собі знаходиться там...

Потім мене витягували звідти - будили. Я ненавиділа цей момент, бо хто ж хоче повертатися у сіре буття. Ні, воно ніби барвисте, еле штучне. Розфарбоване не сочними справжніми фарбами підтвердженими реальними почуттями, ні - тут вони ніякі, прісні.

І я починаю розуміти, чому ж усе сіріє навкруги. Все просто: це те місце, де пакет не може бути пусти, він постійно наповнений повітрям, а люди, люди можуть бути пустими, і вони дійсно є такими..більшість з них.