Чи здатн ми на безглуздя?

                Присвячується  матусі – Марії  Павлівні, Надії Яківні, Галині Володимирівні  та всім матерям Всесвіту..




Не рідко лунає питання  - Чи здатні ми на безглуздя та подвиг в ім'я близької людини?
  Миготять перед очима   роки,  десятиліття, століття минають  про те  здається вічне  лише одне  почуття любові.
 Любов, любов іноді це слово ми  шепочемо немов молитву, іноді  вживаємо без всяких емоцій   та почуттів, затираючи його справжню цінність звуків до великих дірок на серці, роблячи з нього ганчір'я. Та все таки це почуття залишається  для нас таким яким ми його розуміємо та відчуваємо.
Любов це не лише почуття народжене  чоловіком до жінки і навпаки, ЛЮБОВ - СЕНС НАШОГО БУТТЯ ! Бо все що ми не робимо в житті, все заради любові, до себе,  рідних,  природи, людей, до  того чим займаємось  на  своєму  дивовижному шляху мандрів…
От тільки  у різні часи та в різних народів  не однаково сприймали його. Хтось  немов стромляючи шпичак у груди додасть, що  теперішній час дуже скупий на прояви любові, хай він думає так, а я знаю що ніііііііі.......
Заради дорогих та люблячих нас людей ми здатні на такі вчинки, що збагнути  їх не сила, божевілля , божевілля та й годі. Не забуду ніколи, як в скрутні студентські роки матуся балувала не тільки мене, а і весь ростовський злиденний  люд  гуртожитку  українськими  домашніми делікатесами. Як пригадаю то це було свято, шалене свято. Та послухайте  як моя  матінка  придумала переправляти  з Черкас  до Ростова  ще гарячі пампушки з часником, рулети з маком  та домашні голубці з сметаною. Самі розумієте, що  смачніше маминої куховарні  немає нічого та ще на  кінець 90-х . Від  Черкас до Ростова саме найменше  12 годин  чимчикуючи на поїзді, а то і довше, ну що буде з пампушками?! Це тільки  даремна   трата продуктів. А про інші страви і мови немає. В той  час   здійснював свій політ майже щоденно  літак  рейсом Івано-Франківськ – Черкаси – Донецьк-Ростов , що характерно не покидаючи борт літака  в різний час я була спочатку « кацапкою»  для пасажирів із західної України, потім по приземленні звичайно  чорноокою « хахлушечкою» . Та байдуже, згодом до всього привикаєш, аби тільки горшком не називали  та в піч не становили. А українські дівчата в ціні завжди , хоч  в Ростові, хоч  на північному полюсі, хоч у  східних краях. Суперечки немає, донські дівчата теж нічого собі ще й як, та хлопців було вдосталь  бо на смак  та на вроду у кожного свій погляд.
 Мама була в мене доброзичливою щирою жіночкою , ну типова україночка , хоча  про суміш вируючих  генів у її жилах, я краще помовчу. Самі знаєте, що на протязі довгих  віків багато хто зазіхав  на неньку Україну.
Тож  як підморгне вона  чорною бровою, подарує таку ніжну  посмішку, червоними як дозріла калина устами, жоден чоловік  не вистоїть перед її  проханням .А як  підійде ближче , то  чарівний  аромат  поєднаний в  вінок  не зкошених  степів , запашного хліба, осінніх квітів  та молока брав в полон на довго. Одним словом – Маруся, символ  тонкої жіночої вроди та  багатогранного витвору природи. А люди прозвали  «сонечко ясне –Марія», за її  сяючу посмішку, людяність, привітність  та легкість.
Завдяки  моїй матусі  щотижня ми отримували  літаком довгоочікувані :  в макітрі - гарячі пампушки з часником , в каструлі  до верху переповненій  красувались немов вартові на посту голубці заправлені сметаною та  соусом . Шедевр пекарства – рулети з маком та  яблуками, корицею  з ізюмом. Ммммммммммм хіба можна не спокуситись на все це добро?! Я завжди їздила на таксі зустрічати  сумку з харчем, бо всі друзі з нетерпінням та голодною непритомністю чикали мене неначе бога. Та не встигла  мама налагодити  такий омріяний  « караван допомоги дітям», як  трудитись  прийшлось у двічі більше. Одного разу  коли вона як завжди  звернулась до пілотів  ті щиро признались  їй
-Люба  пані Маріє , ми вас шануємо , але пожалійте ви нас .
-Чому ? – здивовано промовила  жінка
-З того часу коли  ми виконуємо ваше  прохання   кожного разу боїмося , що наш екіпаж не справиться з керуванням. Запах  ваших пампушок та українські страви  так бентежать наш шлунок, що ні про що інше  і думати годі. Так хочеться забутись про все і спорожнити всі клунки. А останнім часом і пасажири почали запитувати чи є на борту українські страви? Загубити ви нас  - задихаючись випалив пілот.
-Дорогі ви мої соколи так би й сказали. Хіба мені  важко вас пригостити . Дочка зрозуміє – розкриваючи  велетенську сумку , звідки  доносились такі  дурманні аромати, розділила всі страви навпіл .
-А ми хвилювались, що вам нелегко буде  готувати в двічі більше -, ніяковіючи  мовив  ще зовсім молодий хлопчина-пілот
-Що ж  поробиш якщо в ціні мої страви, а не гроші. Буду тепер  і вас частувати хлопці та дівчата – промовляє пані Марія
Матуся  схвильованим поглядом провела  злітаючий літак  та направилась  до   виходу із аеропорту. Треба поспішати до додому, бо робота  стоїть,  голова мабуть всі справи  вирішив, а довго чекати він не полюбляє, та і  машина потрібна в колгоспі завжди.  На зустріч  жіночці  вийшов ошатний чоловік в літах.  Від його несподіваного  оклику молодиця  навіть   трішки здригнулася
-Маріє  Павлівно ! У мене до вас є цікава пропозиція – промовив чоловік .
-Я вас слухаю .
-Чутки про ваші кулінарні здібності розлетілись  на весь  аеропорт . Чому вам не радувати  нас  чудовою стравами? Ви отримаєте  платню  за це .
-Люди добрі ! Я б залюбки, але не можу повірте, ні . Я не проживаю в Черкасах , а майже 100 км від міста.  У мене робота, господарство  та родина . Приїжджаю в місто тільки заради  дочок .
-Як жаль, а я вже певні плани мав.
-Вибачайте та я поспішаю, мене чекають, мені вже час.
 Жінка  підійшла  до машини, голова колгоспу знервовано совався на сидінні видно, що вже чекав певний час .   
-То, що Маріє,  відправила передачу дочці? Їдьмо!?
Машина різко  зрушила з місця немов тільки і чекала  цього призиву .
Дуже,  добре пам’ятаю цей день  коли  не тільки прийшлось ділитись з екіпажем літака, але і таксист  так наполегливо просив пампушки, що моє добре серце не встояло  від  його жалібного погляду. Тоді звичайно  в гуртожитку  частуючи  друзів, мені   нічого  не лишалось як насолоджуватись запахом  та перехопити  те ,що залишилось  після веселої  ватаги молоді.  Як це було давно  ніби не зі мною неначе в іншому  самому безтурботному житті…
 На  Україну  моє  серце та душа  рвалось завжди  при першій ліпшій  нагоді, бо  дуже сумувала за батьками, за рідним до болю краєм, протоптаними з дитинства стежками, за друзями  з якими босоніж  гасали  по скошеній стерні.
Та  не завжди  виходило  так  як  хотілось, того року уже  бачила, як  святкуємо  жіноче свято разом з мамою, але марні мої були  сподівання. На роботі  не дали додаткового вихідного, а  я ніяк не могла встигнути добратись  за один день додому. Та  що робити  рішення  постало само собою.  Здаєтьсья, що я просто  божеволіла  від нестерпного  бажання почути  голос матінки,  відчувати її ніжні лагідні руки  та міцно пригорнутись до неї.
Я взяла на самий ближній рейс, що  летів до Черкас і байдуже, що з міста до села де проживали батьки  невідомо як  добиратись, головне, що на  любимій Черкащині. Повірте навіть не пам’ятаю, як добралась до пригороднього  вокзалу, як  від  диспетчера  почула, що останній автобус пішов  півгодини тому. Все ніби в тумані  лиш думка пульсує: «Додому, додому, додому..»  Немає значення як  лише сьогодні переступити поріг рідної домівки.
 Я оглянулась навкруги, машини таксі грайливо вабили ніби  підморгуючи  жовтими  очиськами.  Їхати в таку даль на таксі, боязно, не те  щоб  дорого, чи грошей замало, ні про це я не замислювалась. Вечірньою трасою  летіти в далечінь з  незнайомцем лячно навіть дуже. Та що робити, перенестись подумки  поки не в змозі. Ось дорога все дальше і дальше віддаляє від міста, сутеніє, тривога заповзла до серця  слизькою, холодною гадюкою. Та ні, щось підказує , все буде добре. Поруч простий, на перший погляд доброзичливий чоловік , та і діти у нього  мабуть вже старші за мене. Хіба посміє скривдити ?! А в думці лише одне : «Додому, додому, додому, скоріше до матінки.» 
Втома зробила свою справу,  дивлячись на дорогу, розум  почав затьмарюватися  і свідомість  попливла..  Прийшла до тями коли  водій сказав
-Дівчино, а дівчино! Ми майже приїхали, куди далі? Тільки попереджаю оплачуєте  дорогу туди і назад. Який дурень проти ночі  із вашого села буде їхати до міста і по дорозі навряд чи підберу попутчиків.
-Добре, добре. Скажіть скільки ?
-100   
-Що ? 100?!!!!!! Та квиток на автобус коштує  не більше 10
-От і чекала б свого  автобуса в місті і мене не ганяла проти ночі 
-Гаразд , заплачу - дівчина спішно, але   довго шарить у сумочці
-У мене лише 70, немає більше
-То  ти ж їдеш додому, от і візьми  у батьків
Так не хотілось мені засмучувати маму , для неї таксі  це  розкіш зовсім непотрібна.  Батько взагалі не повинен про це знати, бо страшно і подумати що чекає..
-Їдемо - тихо промовила я 
Машина ліниво заричала та рушила далі,  ми під’їхали в центр села. Я мимоволі поглянула на вікна сільської контори. Осиротіло  блимало світло у двох до болі знайомих вікна, тиша,  повна тиша зустрічала нас. О цій порі село неначе вимирало, мешканці покидали вулицю та займались своїми справами у домівках.   Мама, вона знову працює в вихідний день  та ще засиділась до самого  вечора. Вона ніколи про себе не дбала, завжди несамовитий трудоголік, якщо не в дома то тут на роботі.
-Зупиніть та почекайте мене тут , я зараз вийду – вийшовши з авто я летіла східцями щодуху.
-Мамо, матусю! Ти як завжди до пізньої  ночі…
-Доню?! Ти де ? Ти як ?! Звідки ти люба?- насилу мовила вона.
-Мамочко , не хвилюйсь , усе гаразд . Дай лише 30 грн.  я відпущу таксі
-Яке  таксі, звідки, тут?! Доню ?
-Матусю , все потім , розповім – зникаючи  у дверях випалила я.
Звичайно татові ми не сказали з мамою  нічого, щоб не гнівати його проте  мама іноді  дорікала в нерозсудливості.
-В таку далечінь одна пізнього вечора ти справді божевільна- хитала вона головою.
 
  Нехай божевільна, нехай навіжена  та зараз я би бігла, їхала, летіла куди завгодно якби тільки хоч раз побачити матусю,  її посмішку, пригорнутись до її руки, вдихати такий рідний з малечку запах шкіри. Та жаль на небеса поки що дороги туди  і назад немає , тож тільки у сні я бачу тебе  матінко моя. Готова бачити ще 20 років тільки не покидай мне на повній самоті, мені так спокійніше .
Скільки живу та все дивуюсь,  як наша земля  народжує таких матерів, що заради дітей готові на все, скільки у них любові, ніжності   теплоти та турботи, мудрості. Можливо у наших краях щось у повітрі  чи в природі,  що дівчат  наділяє з першими краплями материнського молока, з першим подихом повітря здатністю так плекати дітей?!
Безмежна любов моєї матусі та здатність самопожертви за ради дітей не поодинока  таких безліч матусь по Україні.
Можливо я не відчуваю у цьому світи себе сиротою бо доля звела мене з такими героїчними жінками як Надія Яківна, як Галина Володимирівна, це матері з самої великої літери. Яким ми, діти, повинні цілувати не лише руки, але  вклонятись низько  до  самої землі.
 
Мабудь мені не судилось бути такою як вони. Мене завжди зачаровує спокійна, тиха та розважлива вдача Надіі Яківни, виховавши 3-х дітей, потім онуків, правнуків вона ніколи, ніколи в своїму житті не підвищувала голос проте всі її слухають та поважають, люблять і я її також  люблю. Перш за все, що завдяки цій простій щирій жінці мій тато був щасливий до останніх днів свого життя. Я на власні очі споглядала, ПРЕКРАСНУ ПІСНЮ КОХАННЯ, що наздоганяє людей у різному віці. Іноді  вкусивши до цього чимало гіркоти втрат та болю, душі обох доволі натомились блукаючи  по чумацькому шляху, проте не втратили здатність щиро кохати. Із часом почуття ставали міцішими, літні люди цінували кожний прожитий день разом, кожний вранішній схід сонця до небес, ніби боялись, що доля може  роз'єднати їх назавжди....               
 
Завдяки матусі та цим жінкам я усвідомила, силу любові та турботи, бо вона безмежна  та немає кінця  та краю, мов  отримує енергію  із самої магми матінки Землі ..