Заповiт

Вранці зателефонувала подруга, запропонувала поїхати в екскурсійний тур «Замки Західної України». Вона така непосидюча особа, постійно щось вигадує, а я паровозиком бува прилаштовуюся до її грандіозних задумів. Тож я зраділа її пропозиції , бо засиділась вдома та й тур за змістом відразу надихнув  – обожнюю старовинні споруди, а тут просто  казковий перелік надзвичайно цікавих об’єктів.  Майже не роздумуючи, погодилася й поцікавилась умовами. Їхати будемо автобусом, до того ж дві ночі в ньому ж і спати. Чомусь відразу згадала, скільки цього літа сталося жахливих ДТП за участю цих екскурсійних автобусів. Питання  власної смерті для мене взагалі то не є нервово-паралітичним. Але один аспект бентежив завжди і як до нього підступитися, я не знала.  Заповіт.  Банальний і жахливий. Бо побажання щодо статків, зароблених досить напруженою працею, в мене були. Так сталося, що нерухомості набігло за ці роки трохи більше, ніж її розумно було б залишати єдиному сину. Він ще зовсім балбес,  21 рік, хлопець добрий, але безумовно не готовий до такої відповідальності. Є в мене батьки, але віку вже досить похилого, економічно теж не дуже свідомі. До того ж вони мешкають  із моєю молодшою сестрою, з якою останні років десять ми перебуваємо в стані холодної війни, або точніше сказати, цілковитого непомічання одна одною. Так от найсильнішим моїм бажанням було, аби їй ні за яких умов мого кревного нічого не залишилося: ані після мене, ані після батьків.  Отакі високі сестринські стосунки.

«Пиши заповіт», - категорично порадила подруга,  сама дама досить заможна, але ж там є надійний довгограючий чоловік, власник бізнесу, а вона в нього головний бухгалтер. А я сама собі: й та коняка, й той бик...

Чим довше міркувала я над своєї останньою волею, тим більше в мене псувався настрій. З питань суто економічних, я перейшла до  естетичних  та організаційних. «Поминок не хочу. Дурна традиція наїдатися та напиватися з приводу смерті людини. І взагалі, не треба нікого сповіщати. Син та батьки – більше нікого не хочу бачити біля своєї труни.  Вже після нехай сповістять найближчих друзів (таких нарахувала аж трійко) та пару чоловіків, що  були небайдужі мені в цьому житті.  Музика. Тільки не цей страхітливий поховальний марш. Хай син поставить  мою улюблену “The winner takes it all” ABBA», - тут в мене градом покотилися сльози. Розчулилася настільки, шо пішла на кухню та накапала собі валеріанки.

Бажання йти на роботу і заробляти якийсь додаток до того, що я  і так вже не могла поділити,  похмуро зникло. На душу важким камінням лягло питання: а нафіга я взагалі ще працюю, замість того, щоб радісно прогулювати власні надбання. Зателефонувала шефу і млявим голосом поскаржилася на тиск – лежу ганчіркою.  Шеф поспівчував і побажав одужувати як найшвидше. «Щас, - подумала я, - буду я може останні рочки свого квітучого життя витрачати на твій бізнес. Треба йти у відпустку без повернення», - вирішила я.  Про замки я вже не згадувала.

Почала складати список найзаповітніших бажань, що їх мала протягом  життя. Виявилося, що з молоду залишилося лише два, що дуже кортіло зробити, але за різних обставин не склалося. Збільшення грудей. Завжди бентежило містичне поклоніння великим цицькам з боку чоловіків. Готова була надихатися хлороформом і лягти під скальпель аби зрозуміти, що ж воно таке – бути Памелою Андерсон. Але спочатку відлякувала ціна. Потом жахали розповіді про те, що в літаку силікон може вибухнути. А я ж збиралася багато подорожувати світом. Потім і свої груди виросли для досить спокусливого декольте.  Питання зів’яло... Друге бажання було романтичним. Поцілуватися  взасос на Ейфелевій вежі в Парижі. Звичайно ж, з коханим мужчиною. Власне, сама мрія виникла, коли я була молода, тендітна, до нестями закохана в колегу-журналіста і бідна як церковна миша.  Кохання, звичайно, минуло, тендітність разом із бідністю з роками пішли до інших романтичних осіб (а є ж такі пані, що й до пенсії залишаються романтичними і церковними – оце жах!).   В Париж я так і не з'їздила. Хоча могла багато разів. Бо спочатку ще очікувала на кандидата для поцілунків на пронизливому вітру на висоті 200 м. А потім вирішила, що «побачити Париж і померти» від розчарування – то не найкращий фінал для мрії молодості. 

Отже за списком "хотіла-було"  виходило, що не так вже й погано склалося моє життя. Ну, не склалося особисте. А чому, власне, не склалося?  Були стосунки, були захмарні чарівні миті – і я досі собі відверто не можу зізнатися, чи проміняла б я свої бурхливі романи на спокійне сімейне життя. Так, завжди хотіла ще дитинку. Але вже виріс син, нещодавно привів таку собі біляву Лесю знайомитися. «Лосеня і Лесеня» - відразу прозвала я пару, бо синочок в мене вийшов височенький.  Тож колись будут онучки.

Так, а що робити з заповітом? Мрії про маленьких пухнастиків-онуків зовсім відволікли мене від питання життя та смерті. Моєї смерті. «Тьфу, дурна, - подумала про себе. – А весілля сина, а онуків виростити, вивчити? Не дочекаєтесь, як відповідав шанований  єврей на вітальні «як ся маєте». Треба сьогодні зварити борща, бо Лосеня з Лесеням прийдуть з роботи голодні, а завтра – й собі на роботу. Шеф зрадіє. А мені ще треба заробити на весілля, на хрестини, на пристойні садочок та школу... Ого-го, коняка з биком, скільки вам ще орати. А нотаріусу я таки зателефоную порадитися щодо заповіту. Може, завтра, може післязавтра. Якщо буде настрій. Якщо не буде, то поміркую над цим питанням потім. Коли-небудь.