Кайф

                К а й ф
З Чердаком вони знюхались біля школи.  Ось як це сталося.
Прохіндєй вийшов на промисел. Це добре йому вдавалось,  нюх він мав собачий. Біля школи, за розвалинами теплиці, кучкувалися курці. Курили старші, менші  докурювали . Дівчата смалили трохи осторонь. Вчителі сюди не заглядали: чи боялись, чи стіснялись, але ні ногою. Був, правда,один, завуч, на прізвисько «Гібон», забігав, міг і підзатильника дати..  Інші «педагоги» курили в підсобках, хто  в кабінетах всяк по своєму...
 Ось тут і примітив Прохіндєй  на запльованму асфальті одну сидячу фігуру. Згорблені плечі, опущена голова,  з рота поворозками звисає слина й блишить на колінах… Чи спить, чи дрімає… «Це мій!» - радіє Прохіндєй.- Мій, голубчик!» Повагом, спльовуючи в різні боки, він  наблизився  о курців: - Покурим? – видавив посмішку.  Ті  підозріло повернули голови:  - Хто покурить, а хто поплює…  Ха-ха! – відповів за всіх здоровило з підбитим оком, мабуть старший серед них.
-А чого ж, це можна, - прищурившись чвиркнув крізь зуби миршавий прищ,-  пригощай!
Гість дістав пачку дорогих цигарок, хвацько відірвав поясок: - Прошу! Будьте ласкаві! – струснув  пачку.
У курців заблищали очі. Але вони не спішили, косували на старшого.  – Ну, коли ти такий щедрий, - зверхньо посміхнувся той і висмикнув кілька цигарок. Ніби по команді, накинулись і інші.  - На здоров»я! – гість зім»яв пусту пачку.
Піднявся галдьож, лайка, сміх. Гість дістав нову пачку,розім»яв цигарку, прикуртв, щоб не бути білою вороною:  - А цей чого сидить ніби в штани наклав, хворий, чи придурюється? – кивнув на сидячого.  Курці переглянулись: -  Ломка,- буркнув старший. – Здихає не видно, чи що?
- Ломка? – зрадів Прохіндєй. - То допоможіть, людині зле, друзі називається…
- Ги-ги!- гикнув здоровань. – Допоможіть...
А тут дзвінок.  Курці заспішили, одні дотягували, аж очі на лоба лізли, інші ховали недокурки по кишенях. - Тьолки, бля, глухі хіба?Дзвінок? Кінчай курить! – це вже до дівчат. А тих тільки зачепи, там таке почуєш… Зів»януть не тільки вуха…І вже через мить вся ця брудна компанія розсіялась. Лишились лиш гість з конаючим хлопцем, ступив до сидячого, взяв за чуба й підняв голову: - Кликуха?
Ніякої реакції. Приплющені очі, розкритий рот…  Відпустив чуба, голова упала на коліна. «Діла», - мовив , оглядаючись для чогось в різні боки. Потім вхопив хлопця за вуха й почав несамовито терти : - Забув?  Кликуху забув? Ти в мене згадаєш, ти в мене все згадаєш…Почувся  стогін. «Бач, оклигав,- зрадів . – Кликуха?- знову вхопив за чуба.   
- Ч -ердак! – схлипуючи проказав хлопець.
Прохіндей чув про Чердака, але бачив його вперше.- Ломка, кажеш?  Бобло є?
- Є. Все є, - заїкається хлопець.- Д -озу…
- Буде, все буде.  – Та дивись мені… Він підхопив хлопця під руки й поставив на ноги.
Це був високий  на зріст хлопець, але весь ніби перекручений в м»ясорубці. Він  вертів головою в різні боки ніби крутиголова: -  Г-ерич. Ш-видше!
- Г- еррич…- передражнив Прохіндей.  Матимеш. Так гроші, кажеш, є?    Дивись мені…  Тоді пішли.
Через хвилину вони спустились в якийсь темний підвал.   По їхньому це  називалось «базою». Десь в кутку блимала лампочка. На кучі  брудного ганчір»я  лежав  «відморозок»- один з пацієнтів цього закладу. Він щойно «ширнувся» і тепер «кайфував», мимрячи щось собі під ніс. Раптом голосно розсміявся: – Радість моя! Кіса!- заблимав розтираючи очі брудними  кулаками.
  За столиком, з  гнилих ящиків сидів шеф закладу, він же Граф, так його тут величали. –О- о! – радо вигукнув той потираючи руки. – А гроші є? Давай!
Прохіндей сіпнув Чердака за руку. Чердак довго  нишпорив по кишенях нарешті дістав кілька зім*ятих  брудних папірців. – Оце в-се… - мовив замогильним голосом. Шеф  зморщившись  глянув :  – Н- да. Не густо,- озвався невдоволено. – Та на одну «заправку» вистачить. Заправ хворого!
Прохіндей взяв брудного шприца, по їхньому « ширялку», що валявся тут таки на столику, набрав зі стакана якоїсь густої каламутної рідини, підвів догори, видавлюючи рештки повітря.   -  Руку!
Чердак  поклав руку на стіл. Прохіндей накинув  кусок шпагату, затягнув його. Далі було діло техніки. Колупатися в чужих венах для нього було звичним ділом.  Поклавши шприца, кинув шпагат: - Мою долю!
  Граф скривився, як середа на п»ятницю: -  Візьми, крохобор  нещасний! ПРохіндей пропустив сказане мимо ушей, похапцем засунув гроші в кишеню.
- Поклади хворого. Бачиш! Прхіндей  підхопив Чердака під руки. – Я с-ам, с-ам,- пручається той.  –Я п-ішов, п-шішов…-  мовив він, гикаючи й сміючись одночасно. - І з-ачем меня м-ать родила…- проказав схлипуючи. – ех,- махнув рукою і зачинив двері.  Граф підвів голову:  - А ти чого закляк? Трьох виловив і все?  Дивись мені, вовка ноги кормлять… Подільник  невдоволено лишив підвал.
Чердак вийшов і спотикаючись  побрів на зупинку трамвая. Йому хотілось плакати, хотілось сміятися, але щось підказувало: Додому! Додому! Він вліз в розчинені двері трамвая. Якась бабця зі словами :- Бідна дитина… Боже ж ти мій,-  підвелася зі сльозами на очах даючи йому місце. Чердак  краєм ока глянув у вікно й отетерів:  червоний заєць, як і вчора,  кривив паскудну морду, манячи його до себе.  Чердак зажмурився.  Відразу трамвай підскочив і проваливсь кудись у прірву. Скільки  літав,летів  не пам»ятав.   Отямився, коли водій взявши його за плечі, виштовхнув геть.  «Д -одому, до м-ами… Д-д-дому,- мимрив він».Огдянувшись для чогось назад, він крикнув: - У тварі, погибелі на вас немає. Де тільки ті вовки ходять?   Потворні зайці, що простягали до нього брудні лапи,  регочучи розбіглись, висолопивши червоні язики…  Нарешті  перед ним розчинились двері  його нічліжки.  -  І тут! Прокляті!   І тут»- у вікні маячила  страшна потвора і манила до себе. «Прокляті!» - вигукнув він і впав на канапу. Мить лежав, але  якісь тварі з довгими хвостами й  гострими рогами лізли до нього з усіх боків. Чердак натяг ковдру на голову, але це не допомогло.  Звірячі морди з зубастими пащами  посунули на нього.  – Р-ятуйте!  М-амо! -  згадав нарешті матір, котру звів у могилу ще торік. Ковдра відлетіла вбік, Чердак схопився на ноги і  не  оглядаючись кинувся до вікна. Там, зовсім близько, ну рукою подати, зеленіла травка, цвіли велетенські рожеві квіти, неймовірно яскраві, гули строкаті жуки, розмахуючи метровими, чорними крилами… Чуються крики: -Ми тут! Лети до нас! Потім вся ця дивовижна картинка завертілась, ніби в велетенському калейдоскопі й розсипалась дрібними іскрами… Чердак відсахнувся.  Рогаті  потвори висолопивши  вогненні язики, посунули на нього з усіх боків… - Рятуйте!-   заверещав він, збираючись на підвіконня.-  М-амо! – вигукнув він і заплющив очі…


-