Я вышла в сад...

    ***


Я вышла в сад, он черный и худой,
Ему уже ни яблочка  не снится.
Но шелковыми па, шуршащими листвой,
Ему на память осень золотится.

Среди его корней, стволов я выросла, и он
меня узнал, хоть долго вглядывался, сомневался.
В круговороте нефатальной смены крон
он старый был, но снова обновлялся.

И он спросил: - Ну, почему ты не пришла
в другое время, в пору моего расцвета?

А я, как поклялась: - Ты нужен мне любой
и в это время, и в другое, и навеки.

К тебе пришла я не срывать ренклод,
Не делать из плодов твоих добычу, пищу.
Чужие были тут, чтобы вкусить твоих щедрот,
А я пришла, когда ты голый, нищий.

Всё, что осталось - мне.
Но солнце пряталось за сонными холмами -
сад в уши мне шептал какие-то прощальные слова,
касаясь золотом своим, как пересохшими губами...


(авторский перевод стихотворения Лины Костенко "Виходжу в сад, він чорний і худий...")



   


            Ліна Костенко


    
               ***



Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова..