Тень, сумерки, день золотой

   ***

Тень, сумерки, день золотой.
Плачут и молятся белые розы из треснувшей вазы.
Может и ты, или он, или я, сам не свой,
вон там сижу в уголочке террасы.
Может, кто плачет, а может, и ждёт -
мнимых шагов или скрипа калитки, хотя б на минутку.
Может, он встанет, челом припадёт,
там, возле двери, челом, да об лутку.


Где люди те, что в доме жили-ждали?
Мой светик белый, как же мне раздольно в нём!
Печаль потомков - пчелы в небесах летали,
танцуя вечность, для которой, есть надежда, не умрём.

Может, это случится через тысячу лет -
я и не я, пробудившися в генах,
тут на земле обнаружу хоть след
песни о предках  в печальных поэмах!

Голос колодца, ну, что ж ты замолк?
Руки шелковиц, зачем  онемели?
Окна забиты, повешен замок -
ржавой серьгою над лямкою двери.

Кто подвывает в  доме этом гулкими ночами?
Быть может, это одиноко одиночеству
глухую пустоту совать в развалы печки рогачами?
И ныне жить так присно белому крыльцу уже вовек не хочется.

Может, боль это наша, а может, вина,
может, бальзам неухоженным душам -
память колодца и память окна,
память тропинки, запутанной намертво с памятной грушей...

(авторский перевод стихотворения Лины Костенко "Затінок, сутінок, день золотий")








      Ліна Костенко

         ***


Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...