НеЛюбов

Сьогодні йдучи дорогою, думала лише про те,що не люблю пізню осінь-взагалі! Не люблю її монотонну сірість. Свинцеве небо кольору Лондона,яке весь час здається похмурім та сумним. Без натяку на усмішку. Що час від часу проливає свої сльози.  І цей мокрий асфальт під ногами та голі дерева без барв. Не люблю ці короткі дні, які здається тягнуться цілу вічність. Час, який чомусь стає повільно рухатися. Навіть буває застигає на  одному місці. І це відчуття напівсну,чи то втомленості. Не люблю  відсутність тепла й цю сирість,яка пробирає тебе до самих кінчиків. І у весь час хочеться зігрітися… Як не намагаюсь, не можу знайти у пізній осені щось красиве та приємне. Дивно, але навіть не хочеться посміхатись. Повітря напоєне лишень якимсь смутком. Брак світла та тепла відчувається не тільки зовні-фізично,але й   душевно-емоційно. Таке відчуття, наче життєва енергія потроху, як пісок крізь пальці виходить з тебе. І тобі нічого не хочеться. Бракує чогось незрозумілого…і майже невловимого. Бракує – жаги до життя. Вона ніби заснула. До весни.

І чому я так не люблю осінь? Чому бачу та відчуваю її саме так?...

    /8.11.12/