Балкон

  Восени
 (Це зазвичай приходить восени)
 Хочеться говорити про прості зрозумілі речі,
 Плести на спицях балачки
 Про дитинство, яблучні пироги і старі фотографії,
 Тихо розмовляти на кухні
 На відстані двох тарілок із синіми обідками,
 Так буцім у цілому світі вимкнули світло
 І нікуди більше спішити.

 Розмова перетікає, як липовий чай у горнята,
 Розповідаю тобі про балкон
 у своїй найпершій – дитячій – квартирі,
 такий собі апендицит
 на рівні п'ятого поверху сталінки в центрі міста.

 Я там практично жила у теплі пори року,
 у нашому дворі було центральне відділення міліції,
 мені подобалося спостерігати за купками чоловіків у формі,
 таких заклопотаних, таких поважних,
 пуляти у них вишневими кісточками,
 реготати  і ховатися за вічно-мокрою білизною,
 що здималась, немов вітрила...

 З балкону мене кликала мама,
 І від її оксамитового  голосу щось тепле і кругле
 Ворушилося у моєму горлі:
 - Аню!!! До-до-му!!!
 - Ма, ще п'ять хвилин!!! –
 Відповідала я у сутінках,
 І ці п'ять хвилин розтягувалися і важчали,
 Як краплі меду на ложці.

 А надвечір розкривалася матіола,
 і від її розпачливо-ніжного запаху мені хотілося плакати.


 Тепер в тій квартирі живе чужа сім'я.
 І балкон вони запакувала у металопластик.
 І квіти давно вже ніхто не вирошує на балконах у цій країні.
 А в моїй пам'яті все залишилося нерухомо,
 Спогади вишикувалися, як сині керамічні рибки із радянського сервізу –
 Велика попереду – про довге-щасливе дитинство,
 І купа малих позаду –  про людей і про речі,
 Яких я згадую восени.