Тiльки б...

Маленьке зернятко розпачу,
Посіяне тобою,
Проросло у грудях,
Пустило коріння,
Набралося сили
І паростком стало,
Який пружиниться і твердішає,
І вершиною шаблегострою
Прорватися хоче
До світла, до волі.

Ти поливаєш майбутнє дерево
Сльозами відчаю, краплями зневіри,
Підживлюєш його
Розчином образи і болю,
Який я завдав тобі
Легковажно і необдумано,
Поранивши крило любові чистої,
Надломивши крило
Душі незахищеної.

Раненою пташкою
Вертаєш знову і знову
До гнізда нашого,
Але долетіти не можеш,
Бо надто високо ми звили його,
Бо віддалилося воно
Та і летіти треба,
Через прірву бездонну…

А ще ввижається тобі,
Що у нашому гнізді
Кубло гадюк оселилося,
Що кишить небезпекою те,
Що було колись затишком,
Що давало рівновагу і спокій
Надіям і сподіванням
Ніжності нашої.

Я зів’ю для нас краще гніздо
І рани твої залікую,
Я зроблю для нас дійсністю
Те, що в мріях лише являлося,
Твоїй вірі дам друге дихання,
Тільки б дерево те не виросло,
Тільки б груди не розірвало бо
Я не хочу ще
Жити вирієм…

16.11.12