Хостел

Подих осені рішуче оповив вулиці. Проникаючи скрізь він нещадно жене тебе в стан, що зазвичай кличуть «осіння депресія». Вечір. Стійкий присмак дешевого чаю в роті, павутиння по кутках, місцями обідрані шпалери, головний біль, а ти сидиш собі на другому поверсі ліжка, біля тебе лежать бринячи якусь настільки неважливу в цей момент мелодію навушники… Романтика гуртожитку, до неї швидко звикаєш, не дивлячись на той подив з яким вперше заходиш до кімнати, з жахом оцінюючи те, в чому тобі жити досить довго… Проте зовсім швидко воно стає своїм, рідним, і дарма, що іноді трапляються таргани, дарма що вбиральня поверхом нижче, а щоранку прибиральниця свариться з сантехніком, влаштовуючи ранок політичної аналітики рівня «бабок під під’їздом». Це все лише дрібниці, миттєвості сприйняття, які будують як цеглинки атмосферне сприйняття. Це все те, без чого неможливо було б полюбити гуртожиток. І хай там кажуть що завгодно, про розпусту, алкоголь та інше, кожен сам робить вибір. Це все те, що робить тебе дорослішим, плекає своїми гострими лезами та ніжно голить твою шкіру, залишаючи рівний та гладенький шлейф готовності номер один до всього. Тиха симфонія. Хтось гупнув дверми, хтось неперервно клацає мишкою, хтось човгає коридором туди-назад. Ці недосконалості роблять все довершеним. А що як не довершеність робить людину щасливою…