Васька

    Ледь зазирнуло Сонечко у  вікно, і моє чорнісіньке забіякувате кошеня починає прокидатися. Відкриває одне зелене око, сторожко озираючи кімнату: «А де це я?» Потім друге, і раптом підстрибує на всі чотири лапки, і біжить до мого ліжка: «Все, хазяйко, я прокинувся! Вставай і ти, та швиденько подивимось, що там у нас є попоїсти, бо я зголоднів, а мені вже час на прогулянку!» Мить – і воно вже ходить по подушці, тицяє холодним носиком в обличчя, торкається лапкою мого волосся: «Та прокидайся вже, хазяйко, годі спати!»
    Мені так хочеться подрімати ще, хоча би пів годинки, але не такий кіт Васька, щоб від нього можна було легко відкараскатися! Хоч-не-хоч, а вставай, і роби те, що він хоче.
    На сніданок Васька затрачує лише три хвилини і біжить на двір – виконувати ранкові фізичні вправи. Спершу йому треба зробити кулька високих підстрибувань. Потім – залізти на саму верхню гілочку найвищого дерева і там, балансуючи, немов канатоходець, пройтися туди, сюди, привітатися поближче з Сонечком. А заразом  перевірити, чи нема десь поблизу пташок, або чи не прокинувся наш великий чорний пес. Чи вибрався він уже із будки, подзвенькуючи міцним ланцюгом? Васька добре знає, наскільки довгий той ланцюг, і до якої межі може добігти собака.
    О! Пес вже прокинувся! Ура!
    Кошеня миттєво опиняється на зеленій траві, чимдуж мчить до буди і встає у позу ведмедя на самій межі: спина вертикально у струночку, задні лапи на ширину плечей, передні, з випущеними кігтями-шаблями широко розставлені вгору, а з рота виривається войовничий бойовий клич: «Ня-а-а-ав!» Бідний наш пес від такого нахабства спершу завмирає ошелешено, а потім, вибухнувши всіма лайками, які тільки є в собачій мові, кидається до кошеняти, клацає зубами, але не вхопить, ні, бо Васька завжди точно розраховує дистанцію! Вдоволене кошеня з гордістю розвертається, показуючи собаці чорний лискучий хвіст трубою, і поволі, граційно відходить. Якнайдалі, але так, щоб пес його бачив. Там він присідає, згруповуючи м’язи, застигає на пару секунд, і все повторюється знову. Тільки у собаки вже нерви на межі. Що може вдіяти бідна вівчарка, якщо ланцюг не пускає? А у кота своя справа – він займається кунг-фу у ведмежому стилі!
    Коротка перерва на обід, і гайда у сад – ловити метеликів так коників-стрибунців! Збираючи огірочки, я бачу, як за городом то з’являється, то ховається у високій зеленій травичці серед кульбабок чорна пухнаста плямочка.
    Сонечко червоніє, схиляючись до темного гаю на обрії, кошенятко моє вже набігалося, втомилося, але пустощі знову беруть гору. Зручно розташувавшись на гілляці старої яблуні, якраз над собачою будою, Васька витягує ніжну лапку донизу, і ліниво помахує нею перед самим носом оскаженілого пса, доводячи того до безтями. Собака раз за разом чимдуж підстрибує догори, з гавкотом  намагаючись дістати кривдника зубами. Він і не здогадується, що Васька тепер вже виступає у ролі тренера: ми відпрацьовуємо стрибки вгору для цуциків!
    Нічна прохолода огортає землю, у небі з’являються яскраві зірочки. Кошеня сонно позіхає і прямує до хати, щоб смачно повечеряти, а потім, муркочучи, згорнутися пухнастим теплим клубочком у мене на колінах і заснути міцним сном, як можуть спати тільки діти. Я обережно беру його в долоні – він увесь поміщається в них. Поклавши звірятко на шматочок м’якенької ковдри у кутку кімнати, де воно завжди спочиває вночі, я і собі вкладаюсь у ліжко спати.
    Скільки ж хоробрості, скільки ж сили у тому крихітному тільці! І що буде з нашим собакою, коли Васька виросте?